Роль Німеччини та безпосередньо канцлерки Ангели Меркель на внутрішньо- та зовнішньополітичній арені Євросоюзу важко переоцінити. Тому вся Європа уважно спостерігає за перебігом виборчої кампанії до німецького Бундестагу, що запланована на 26 вересня і має ознаменувати завершення 16-річної епохи правління Меркель.
З 2006 року журнал Forbes 14 разів називав Ангелу Меркель найвпливовішою жінкою світу, а після перемоги Дональда Трампа у 2016 році авторитетне американське видання The New York Times узагалі іменувало німецьку канцлерку «останньою захисницею вільного Заходу». Якщо коаліційні перемовини у ФРН затягнуться бодай на місяць, то Ангела Меркель увійде в історію Німеччини не лише як перша жінка-канцлер, але і як канцлер, що найдовше обіймав свою посаду, посунувши таким чином з п’єдесталу першості свого наставника Гельмута Коля, який був канцлером упродовж 16 років і 26 днів.
Роль лідера
Німеччині в останнє десятиліття щоразу доводилося ставати антикризовою менеджеркою Європейського континенту – навіть у ситуаціях, які безпосередньо країни не торкались. Меркель завдяки своїй прагматичній і стриманій політиці не раз вдавалося консолідувати уряди європейських держав для спільного розв’язання криз у ЄС.
Однак європейська політика Меркель за цей час дала і чимало тріщин – від кризи єврозони до питань міграції, як, зрештою, і в боротьбі з пандемією коронавірусу.
У 2008 році, відтіснивши Францію з лідерських позицій, Німеччина перебрала на себе роль лідера під час фінансової кризи, що крокувала світом і наслідком якої стала криза єврозони. За порятунок спільної валюти ЄС, що певною мірою є символом європейського єднання, заплатили дуже високу ціну. Це не лише автоматично зробило ФРН відповідальною за слабші країни ЄС, але й спричинило неабиякий шквал гніву з боку таких країн, як Греція, Італія, Іспанія та Португалія, які тоді опинилися на межі дефолту. Німецька канцлерка, відтягуючи до останнього рішення про надання фінансової допомоги уряду Греції та іншим країнам південного Середземномор’я, все ж таки домоглася жорсткого контролю над видатками, що спричинило значне скорочення державних виплат і величезне безробіття у цих країнах. Меркель тоді звинувачували в нав’язуванні німецьких методів подолання кризи та втручанні у внутрішню політику інших країн ЄС. Зрештою, лише у 2018 році офіційно було проголошено про завершення фінансової кризи.
Політика відкритих дверей і тероризм
Намір залишати відкритими кордони Німеччини під час міграційної кризи 2015 року теж назавжди залишиться вписаним в історію правління Ангели Меркель. Хоч це рішення теж не було ухвалено миттєво. Лише коли стало зрозуміло, що політика розподілу мігрантів між іншими країнами ЄС повністю провалилася, Меркель пішла на цей крок. Щоправда, за цей прояв гуманності вона заплатила високу політичну ціну. Тоді ж пролунала її знамените «Ми це подолаємо».
Така політика відкритих дверей мала серйозні наслідки. З одного боку, німецьке суспільство значно поляризувалося: Меркель привабила значну частину лівого електорату, але водночас відштовхнула прихильників традиційних поглядів і правого крила. Попри це, на тлі міграційної кризи вона промовила ще одну свою відому фразу: «Іслам є частиною Німеччини».
З іншого боку, збільшення кількості мігрантів-мусульман у країнах ЄС стало запорукою поширення популістських і праворадикальних рухів у Євросоюзі. Страшні криваві терористичні атаки, що сколихнули європейські країни після 2015 року, лише стали додатковими мотивами для зростання радикалізації в Європі. Саме боротьба з мігрантами, як правило, є основою риторики правих партій країн ЄС.
Так, у самій Німеччині за останні роки доволі висока популярність ультраправої партії «Альтернатива для Німеччини». У рік свого створення вона балотувалася до парламенту і не змогла подолати бар’єр у 5%, а вже на наступних виборах, у 2017 році, стала третьою за величиною політсилою в Бундестазі, отримавши 12,6%, або 94 місця. І чимало німців вважають, що саме дії Меркель призвели до того, що тепер у парламенті країни з такою складною історією засідають люди, які відверто сповідують нацистські та расистські погляди.
Відносини зі США, з Китаєм та Росією
Упродовж свого канцлерства Ангела Меркель виступала за добрі відносини зі США, яких завжди вважала своїм важливим стратегічним партнером. Особливою теплотою її зв’язки відрізнялися з президентом Бараком Обамою. Аж допоки не прогримів шпигунський скандал, під час якого стало відомо про стеження уряду США за канцлеркою. Відверта неприязнь існувала між нею та Дональдом Трампом, утім стратегічне партнерство між двома країнами таки вдалося втримати. Із чинним американським президентом Джо Байденом, як показала угода щодо «Північного потоку-2», Ангелі Меркель також вдалося знайти спільну мову.
Куди більше запитань викликає політика німецької канцлерки у відносинах з авторитарними лідерами Китаю та Росії.
Критики дуже часто закидають Ангелі Меркель, що у відносинах з Китаєм та Росією вона поступається своїми демократичними цінностями та повагою до прав людини на користь глобальних економічних інтересів Німеччини. Власне, українському читачеві добре зрозуміло, про що йдеться.
Так, на тлі активізації торгівлі з Китаєм Меркель майже ніколи відкрито не закидала авторитарному уряду цієї країни порушення прав людини, як-от через Гонконг чи репресії проти уйгурів. Навпаки, уряд Меркель усіляко сприяв стрімкому зростанню співпраці з Китаєм як на рівні ФРН, так і на рівні всього ЄС. Критики таких масштабних інвестицій ЄС до Китаю щоразу наголошують, що це лише посилює китайський режим і його становище у світі.
Знавці політики уряду Меркель пояснюють, що логіка таких тісних відносин полягає в позитивних змінах і реформах у цих країнах, яких можна досягти через поглиблені економічні зв’язки. Утім на практиці поки що такі зміни не помітні.
За такою самою логікою відбувається і поглиблена економічна співпраця з Росією. Попри рішучий спротив ряду країн ЄС, уряд Ангели Меркель відчайдушно боровся за завершення будівництва російсько-німецького газогону «Північний потік-2», зазнаючи при цьому значних репутаційних втрат. І захист газогону все ж залишається для німецької канцлерки важливим, навіть якщо він і зміцнює режим Путіна та створює додаткові загрози для України. Головна причина таких дій німецької сторони полягає в тому, що «Північний потік-2» має забезпечити країну дешевим газом, який потрібен не лише споживачам, але й промисловості.
У 2011 році катастрофа на електростанції Фукусіма в Японії підштовхнула уряд Ангели Меркель до якнайшвидшої відмови від атомної енергетики. Це рішення означало також, що до повноцінного переходу на відновлювані джерела енергії Німеччині знадобляться більші обсяги нафти та газу. Володимир Путін не втратив нагоди зробити Ангелі Меркель вигідну пропозицію. Співпраця з Росією навряд чи означає прихильність німецької канцлерки до методів управління російського диктатора, але вона готова йти на компроміси заради економічної вигоди для своєї країни.
Меркель та її Ostpolitik
Стосунки Німеччини часів канцлерства Меркель зі східноєвропейським флангом ЄС були вкрай проблемними.
З 2015 року, після приходу в Польщі до влади націонал-консерваторів з партії PiS, між двома державами панує радше конфронтація. Польська влада регулярно вимагає від Берліна репатріацій за злочини Третього Рейху, Німеччина ж вказує Варшаві на системні проблеми з правосуддям, свободою слова і правами людини. І, безумовно, завершення будівництва «Північного потоку-2» теплоти не додає. Апогеєм стала відмова польського президента Анджея Дуди «через брак часу» зустрітися з Меркель під час її прощального візиту до Варшави. Такого ляпаса з боку Польщі Ангела Меркель не отримувала, вочевидь, ніколи.
До того ж Анджей Дуда ще у 2015 році проголосив намір своєї країни змінити Німеччину на позиції безпекового лідера регіону. «Я думаю, ми маємо посилити нашу співпрацю з центральними та східними країнами Європи. Я хочу, щоб Польща стала країною, яка в будь-який час може простягнути руку допомогу тим, хто слабший», – сказав тоді Дуда.
Дедалі гучніше лунають припущення, що бомба сповільненої дії для потенційного «Polexit» (виходу Польщі з ЄС) була закладена саме в останні роки канцлерства Меркель. Водночас свіжі опитування показують, що 88% поляків виступають проти цього.
Беземоційний прагматик, що шукає компромісу
Дуже тепло в червні цього року під час саміту ЄС у Брюсселі висловився про Ангелу Меркель прем’єр-міністр Люксембургу Ксав’є Беттель з нагоди наближення завершення її каденції: «Я особисто буду сумувати за нею, але перш за все за нею сумуватиме Європа». Згодом Беттель додав: «Пані Меркель дуже часто була тією людиною, яка завжди намагалася знайти компроміс, але з характером, із силою, все обдумавши». Дійсно, особистісні якості та манера ухвалення рішень Ангели Меркель часто стають предметом дискусій.
У німецькому суспільстві навіть виникло нове поняття, назва якого походить від прізвища канцлерки – merkeln, що, по суті, означає «зволікання з ухваленням рішення». До такої тактики вона не раз вдавалася під час розв’язання різного роду криз – чекати до останнього, аж поки не буде куди відступати. Так було й у ситуації з єврокризою, і під час хвилі міграції, і навіть коли Угорщина з Польщею знищували верховенство права у своїх країнах, а також під час нещодавньої евакуації людей з Афганістану, яка розпочалася занадто пізно.
Саме в цьому багато експертів вбачають одночасно і її слабкість – адже бездіяльність сприяла поглибленню криз, і перевагу – беземоційний прагматизм, завдяки якому її країна так чи інакше завжди залишалася «стабільною гаванню».
Саме цей прагматизм найбільше запам’ятається, коли ми будемо згадувати про добу правління Ангели Меркель. Очевидно, саме він і дав можливість Німеччині стати провідною економікою Європи, а Берлін зробити її політичним центром.