Віталій Портников
журналіст
Виталий Эдуардович Портников (родился 14 мая 1967 года в Киеве) — украинский публицист.
В 1990 году окончил факультет журналистики Московского университета. Со студенческих лет сотрудничал с киевской газетой «Молодь України», был одним из первых советских парламентских корреспондентов. С 1989 года — обозреватель учрежденной в это же время «Независимой газеты», специализировался на освещении проблем союзных республик и постсоветского пространства. С 1990 года сотрудничает с Радио «Свобода».
В разное время вел в эфире этой радиостанции программы «Имя собственное», «Час прессы», «Время гостей» и другие. Выступает в эфире русской, украинской, белорусской служб этого радио. Публиковался также в изданиях «Русский телеграф», «Ведомости», «Время МN» (Москва), «День», «Корреспондент», «Деловая неделя», "Зеркало недели" (Киев), «Бизнес и Балтия», «Телеграф» (Рига), «Эстония», «Postimees» (Таллин), «Polityka», «Gazeta Wyborcza» (Варшава), «Белорусская газета» (Минск). В марте - октябре 2007 - шеф-редактор холдинга "Медиа-Дом" и украинской общенациональной "Газеты 24".
Пишет также на темы, связанные с еврейством и Ближним Востоком: еще в советское время сотрудничал с журналом «Советиш Геймланд» и газетой «Биробиджанер штерн», выходивших на идиш. Ведёт постоянные рубрики в газете «Вести» (Тель-Авив) и газете «Еврейские новости» (Москва).
Вёл также публицистические и информационно-аналитические программы на нескольких украинских и российских телеканалах.
Лауреат премии Союза Журналистов Украины «Золотое перо» (1989), поощрительной премии имени гетмана Орлика (1998), номинировался также в категории «Журналист года» в ежегодном конкурсе «Человек года», проходящем в Украине.
-
Нападение на Украину – это только часть путинского плана по дестабилизации Запада. Просто из фазы гибридных войн и провокаций план перешел в фазу настоящей европейской войны, у которой есть все шансы охватить весь континент.
-
В Москве могут рассчитывать, что в обмен на осторожность РФ в таких странах, как Буркина-Фасо, Франция займет более «конструктивную» позицию в «нормандском формате», поддержит идею РФ о прямых
переговорах Киева с оккупационными администрациями
-
В 2022 году – году столетия Советского Союза – империя Владимира Путина начнет приобретать все более ощутимые институциональные черты. И тогда возникнет вечный вопрос, и почему возникнет - уже
возник: как этой империи существовать без Украины…
-
Зараз починається історія не тільки нашого стрімкого розвитку, а й нашого виживання. Історія, яка не дозволить нікому відсидітися у тіні.
-
Боротьба проти незалежності Чечні вирішила найголовніше питання у політичному розвитку Росії – вона змела зі сцени демократичний рух, який мав величезний авторитет у 80-90-і роки. Демократія в РФ
зникне як непотрібна обгортка.
-
Якщо Путін буде наступати, Байден буде робити те, що робив Обама. Розмовляти, вимагати припинити силові дії, погрожувати посиленням санкцій. Пропонувати провести екстрений саміт для вирішення
накопичених проблем.
-
Головний ворог білорусів – не Лукашенко, а Путін. Путін, який підтримує диктатора і заперечує сам факт існування білоруського народу – як і українського.
-
Те, що відбувається в Тунісі - гарний урок для України. Карфаген популізму має бути зруйнований.
-
Західні політики не захотіли зважати на стан українського суспільства і не захотіли чекати на його дорослішання.
-
Існує й інший шанс, наш – шанс на синергію реформ в Україні та Молдові, на спільні підходи до проблеми Придністров'я і безпеки у критично важливому для України регіоні. Буде прикро, якщо ми цим
шансом не скористаємося.
-
Якби в Росії провести хоча б відносно чесні вибори з альтернативними кандидатами, у Путіна був би результат Кочаряна. І диктатор прекрасно це розуміє – тому і закручує всі гайки. Час «колишніх» на
пострадянському просторі завершується.
-
Путін може скільки завгодно проводити свої уявні «червоні лінії», а Байден може впевнено їх ігнорувати. Це навряд чи призведе до врегулювання ситуації на Донбасі. Але може призвести до
нерозповсюдження конфлікту на нові регіони України.
-
Це уряд єдності проти Нетаньягу. Однак сьогодні Нетаньягу в кабінеті прем'єра вже не буде. А значить, закінчилася і єдність його опонентів і ворогів. Починається новий етап нескінченної
ізраїльської політичної кризи.
-
Зміни в Білорусі безпосередньо залежать від змін у Росії. Поки цих змін немає, Лукашенко може дозволити собі все що завгодно. Однак у разі початку змін у Росії режим Лукашенка зникне, ніби його
ніколи й не було.
-
Найближчі роки пройдуть у пошуках виходу з глухого кута у стосунках Лондона й Единбурга.
-
У Макрона не вийшло домовитися з Путіним щодо ЦАР – бо його, як і Зеленського, Путін серйозно не сприймає, що йому той Макрон. І ще тому, що Путін ніколи не відмовляється від важелів впливу і
джерел наживи.
-
Із Санду в Молдови з'явився шанс. І якщо Заходу, Румунії та Україні вдасться надати новій президентці і майбутньому новому парламенту реальну підтримку, тоді навіть Москві доведеться змиритися з
остаточною поразкою Додона.
-
Путін переконаний, що про Україну потрібно розмовляти з Байденом. Зеленський переконаний, що про Україну потрібно розмовляти з Путіним. І те, і інше не відповідає дійсності – про Україну потрібно
розмовляти з українцями
-
Росія – ніяка не дружня Чехії держава, а країна-терорист. І тепер на цю аксіому доведеться зважати навіть таким "відмороженим" політикам, як Земан.
-
Нам потрібно переконати країни НАТО, що приєднання України до Альянсу не залучить їх до конфлікту, а, навпаки, створить ґрунт для його подолання.
-
Проблема насильства в північноірландських містах пов'язана аж ніяк не з пандемією. Ця проблема – Брекзит, і від неї Великій Британії вже нікуди не дітися.
-
Наші спецслужби, державні структури, медіа залишаються просоченими не лише російською агентурою, а й людьми, які готові в будь-який момент нею стати – тільки поки що не знають, як це зробити.
-
Москва буде продовжувати дестабілізувати Вірменію – поки вірмени не зрозуміють, що Путін хоче позбавити їх перспективи побудувати цивілізовану країну.
-
Путін хоче бути тим, ким був Горбачов. Зовсім не царем, як Єльцин, а імператором, як Горбачов. І саме звідси ця тяга до завоювання земель, втрачених імперією. І саме тому ці кроки Путіна
зустрічають розуміння Горбачова.
-
Білорусам потрібно протриматися до краху путінського режиму і не допустити ліквідації своєї держави. Впаде Путін – завалиться і Лукашенко.