І це, мабуть, головне, що Байден сьогодні може зробити для України – жорстко заявити про підтримку нашої країни і «заманити» Путіна в пастку можливої зустрічі. Так, це символічний хід, але нерідко символічні жести стабілізують ситуацію не гірше за силовий вплив.
Саме такий символічний жест – це позачергове засідання комісії Україна-НАТО, на яке до Брюсселя – теж абсолютно безпрецедентна ситуація – прибув державний секретар Сполучених Штатів Ентоні Блінкен. Голова американського зовнішньополітичного відомства не просто заявив про підтримку України, але й пояснив, чого Сполучені Штати очікують від України – проведення демократичних реформ. І так само як дзвінок Байдена Путіну повинен відвернути російського президента від війни, американська підтримка України повинна відвернути Зеленського від узурпації влади. Тому що Сполучені Штати хочуть допомагати країні, яка буде демократичною альтернативою Росії, а не копією Росії чи Білорусі – тільки з іншим «портретом» у кабінетах чиновників-скоробагатьків і іншим дезорієнтованим населенням, яке не розуміє відповідальності за майбутнє своєї країни.
Те, що при цьому від українського керівництва лунають слова не просто про необхідність євроатлантичної інтеграції, а й про те, що тільки вступ України до НАТО – це гарантія припинення конфлікту і відновлення територіальної цілісності країни, – сам по собі позитивний фактор. Як і те, що більшість суспільства позитивно реагує на ці слова президента Володимира Зеленського та інших українських керівників.
Варто нагадати, що до 2014 року, до нападу Росії на Україну НАТО в нашій країні можна було лякати дітей, і навіть більшість виборців так званих націонал-демократичних сил вірила, що ми можемо відсидітися на хуторі без сильної армії і що на нас ніхто ніколи не нападе. Про те, як у період президентства Віктора Ющенка російські ландскнехти з формально української Партії регіонів зірвали саму можливість надання Україні ПДЧ, про те, який шабаш влаштовували щоразу проросійські сили на території Криму, щоб перешкодити проведенню спільних навчань України і НАТО, думаю, нагадувати не потрібно.
Фактично те, що сталося у 2014 році – це розплата українського суспільства за політичний інфантилізм і небажання розуміти елементарні речі. Так, якби до 2014 року Україна вступила до НАТО, ніякої російської агресії просто не було б, не було б ні смертей, ні поранень, ні сотень тисяч переселенців, нічого з цього. І той, хто вважає, що винуватець усього – Путін, а сам у 2004 або у 2010 році голосував за Януковича і вважав НАТО агресивним альянсом, нехай просто подивиться на себе у дзеркало і не шукає винуватців.
Зрозуміло, що зубну пасту до тюбика вже не запхати. Та Україна, яка прагне до НАТО у 2021 році, на відміну від України до 2014 року – держава-інвалід з відібраними територіями, чинним військовим конфліктом і під постійною загрозою нової великої війни. Тому головне, що нам справді потрібно – то це переконати держави НАТО, що приєднання України до альянсу не залучить їх до конфлікту, а, навпаки, створить ґрунт для його подолання.
Для цього нам потрібно не так уже й багато – побудувати ефективну демократичну державу, позбутися популістів при владі і популізму в головах їхніх виборців, реформувати армію і протистояти спробам Росії дестабілізувати ситуацію в нашій країні. Хтось скаже, що з такою владою і – що найважливіше – із таким суспільством – верблюду буде легше пролізти крізь вушко голки.
Але нічого не вдієш. Доведеться таки пролазити.