В Уельсі лейбористи аж ніяк не втратили робітників і впевнено зберегли владу. Більш того, їх перемогам на півдні країни радіє вся Англія, тому що саме ці успіхи позбавили Партію Уельсу, яка виступає за суверенітет території, єдиного виборчого округу на півдні. Однак ця партія контролює практично всю північ Уельсу, яку, звичайно ж, за кількістю населення не можна й порівнювати з півднем, тому в уельських прихильників незалежності так мало місць в парламенті. Але виходить, що саме популярність лейбористів в Уельсі перетворює ідею про незалежність цього регіону на політичну фантастику. І саме лейбористські успіхи перетворюють Партію Уельсу на маргіналів – хоча за час пандемії її популярність зросла і соціологи пророкували їй куди кращі результати, ніж ті, що були показані на виборах до парламенту Уельсу.
Зате на виборах до парламенту Шотландії прихильники незалежності – Шотландська національна партія і «зелені» – здобули впевнену перемогу і знову нагадали про свою обіцянку провести референдум про незалежність у разі перемоги на виборах. Борис Джонсон – рішучий противник цього голосування, бо ж перед попереднім референдумом була досягнута домовленість, що такі голосування проводяться раз на покоління.
Але перша міністерка Шотландії і переможниця нинішніх виборів Нікола Стерджен впевнена, що після «брексіту», під час якого переважна кількість англійців висловилася за вихід з ЄС, а переважна більшість шотландців – за збереження членства, шотландці мають повне право проголосувати ще раз. І в цьому є своя логіка, бо ж одним із головних аргументів противників шотландської незалежності було якраз те, що в разі її проголошення Шотландія втратить можливість залишитися в Євросоюзі.
Ще недавно здавалося, що референдум не відбудеться, якщо Лондон на нього не погодиться. Але перед виборами до парламенту Шотландії пані Стерджен заявила, що референдум може бути оголошений і без згоди Вестмінстера, а якщо прем'єр визнає його проведення незаконним, він зможе звернутися до суду.
Звичайно, цього може і не статися – тим більш, що Джонсон має всі шанси виграти такий процес. Шотландським націоналістам потрібен не просто референдум, а референдум, результати якого визнають в Лондоні. І не просто референдум, а референдум, на якому вони переможуть. А перемога аж ніяк не гарантована – можна сказати, що у питанні незалежності шотландське суспільство розколоте приблизно наполовину і настрої поляризуються з кожним роком. І, до речі, якщо раніше прихильники збереження Сполученого Королівства лякали прихильників незалежності виходом з ЄС, а ті стверджували, що все одно оберуть Євросоюз і нічого між Англією та Шотландією не зміниться, так зараз все навпаки. Тепер прихильники збереження Великої Британії нагадують, що після проголошення незалежності Шотландії і її вступу до ЄС між Англією та Шотландією вперше за багато століть виникне справжній кордон. І невідомо ще, який аргумент є переконливішим.
Як, втім, невідомо коли і на яких умовах відбудеться новий референдум. Але те, що партії – прихильниці шотландської незалежності сприймають свою перемогу як мандат для його проведення, є безсумнівним. А це означає, що найближчі роки пройдуть у пошуках виходу з глухого кута у стосунках Лондона й Единбурга.
Бориса Джонсона, звичайно ж, може втішати те, що він – безперечний політичний лідер Англії. Але не Шотландії. І не Північної Ірландії. І не Уельсу.
