У останні десятиліття ХХ століття і в перші роки нового тисячоліття ніхто і не хотів замислюватися про щось подібне. Найяскравішим прикладом політичної наївності залишається випущена у 1992 році перша книга американського політолога і філософа Френсіса Фукуями «Кінець історії і остання людина». І справа навіть не у тому, що було написано у самій цій книзі, яку – за новою традицією нового тисячоліття – ніхто особливо і не читав. А в тому, що мільйони людей в усьому світі сприйняли цю метафору серйозно, повірили, що перемога цивілізованого світу над авторитарною ідеологією і практикою у «холодній війні» і означає кінець історії, а далі нас чекає співпраця і благоденство.
Інший знаменитий американець, Айзек Азімов, який помер якраз тоді, коли Фукуяма опублікував свою книгу – тобто у «кінці історії» – незадовго до смерті дописав свою знамениту фантастичну утопію «Академія», довів цикл романів до логічного завершення, загальної космічної гармонії. На відміну від Фукуями, Азімов, однак, точно знав, що так не буває. Його цикл романів завершується нагадуванням про можливі загрози, про походження яких і присутність їх у нашому житті ми можемо навіть і не підозрювати.
Рацію мав, звичайно ж, Азімов, а не Фукуяма. Тобто не читачі Фукуями. Уже перші два десятиліття «справжнього» ХХІ століття продемонстрували нам всю алогічність уявлень про те, що все закінчилося. Навпаки, все тільки починається і у людства з'явилася задача вижити у непростій ситуації, коли руйнівні новітні технології можуть виявитися не у руках відносно передбачуваних і націлених насамперед до продовження свого існування авторитарних режимів часів «холодної війни», а у руках справжніх фанатиків, які готові пожертвувати цим самим людством заради торжества власних уявлень про віру.
Та й сам авторитаризм зовсім не загинув, а, скоріше, перегрупувався і відмовився від того, що стримувало його мобільність і маневреність – боротьби з приватною власністю. Новий, «ринковий» авторитаризм комуністичного Китаю і посткомуністичної Росії виявився куди більш ефективним і куди менш уразливим, ніж авторитаризм часів Мао і Сталіна. А фанатизм тепер властивий в першу чергу не прихильникам комунізму і нацизму, але прихильникам радикального ісламу, які використовують своє трактування релігійних постулатів для успішної політичної і збройної боротьби. І так, на відміну від комуністів і нацизму ці люди вірять у загробне життя – а тому грають за зовсім іншими правилами і невразливі для прихильників раціонального розуміння життя приблизно так, як були невразливі перші християни в своєму впертому і переможному протистоянні античній цивілізації.
Так що зараз починається історія не тільки нашого стрімкого розвитку, а й нашого виживання. Історія, яка не дозволить нікому відсидітися у тіні – і останні десятиліття розвитку України, десятиліття повстань, війни і розчарувань довели це нам сповна.
Яким буде ХХІ століття, ми можемо тільки припускати. Але його перші «справжні» десятиліття демонструють, що у динаміці свого розвитку і божевілля воно буде нагадувати минулі століття і «заспокоїться» тільки десь у останні свої роки. І той, хто народилися у 2011 році і дожив до власного дев'яностоліття у 2101 році подумає, який ж важкий час йому дістався і як пощастило онукам і правнукам.
А ще за десять років все почнеться спочатку.