ГлавнаяМир

Парадокс білоруського протесту

«Я повинна визнати, що ми втратили вулиці, у нас немає можливості боротися з насильством режиму проти протестувальників – у них є зброя, у них є сила, тож так, на цей момент здається, що ми програли», – заявила колишня кандидатка на посаду президента Білорусі Світлана Тихановська в інтерв'ю швейцарській газеті Le Temps. Це визнання Тихановської із незрозумілих причин сприймається як сенсаційне зізнання, хоча насправді опозиційна активістка констатує очевидну реальність. І ця реальність, звичайно ж, зрозуміла аж ніяк не тільки Тихановській. Вона зрозуміла насамперед Олександрові Лукашенку – саме тому правитель так упевнено поводив себе під час недавньої номенклатурної вистави під назвою «Всебілоруські народні збори», а про транзит влади в Білорусі більше й мови немає.

Світлана Тихановська під час візиту в Берлін, 06 жовтня 2020 р.
Фото: EPA/UPG
Світлана Тихановська під час візиту в Берлін, 06 жовтня 2020 р.

Однак такий розвиток подій був очевидним одразу ж після президентських виборів у Білорусі і початку масових протестів у цій країні. І пов'язаний він із щирим нерозумінням і лідерами, і учасниками протестів того, що відбувається в їхній власній країні і навколо неї.

Нерозуміння це, перш за все, ґрунтується на наївній упевненості, що режим Олександра Лукашенка базується на масовій підтримці населення – і варто цій підтримці зникнути, варто населенню заявити про нелегітимність колишнього «народного президента», як режим зникне сам собою. Але вся річ у тому, що підтримка населення була лише вишенькою на торті сучасної білоруської державності. А легітимності Лукашенко позбувся дуже давно, ще у 90-ті роки, коли розігнав білоруський парламент і провів референдум про скасування національної символіки і про підтримку власної диктатури. З того часу ніяких чесних виборів у країні вже не було – ніколи. Так, тоді більшість білорусів підтримувала нелегітимне правління, зараз не підтримує. 

Але що з того, якщо опорою режиму не є горезвісні «прості люди», а є силовики. Силовики, яким просто потрібно було раніше розганяти меншу кількість незгодних, а зараз – більшу. Яка різниця, якщо протестувальники все одно не чинять опору, та ще й пишаються цим? З іншого боку – а чи є в учасників протесту практична можливість цей опір чинити, якщо силовики готові діяти, не зважаючи на наслідки, а якщо злякаються білоруські силовики, їм на допомогу прийдуть росіяни?

Затримання під час акції на підтримку Марії Колеснікової в Мінську, 09 вересня 2020 р.
Фото: EPA/UPG
Затримання під час акції на підтримку Марії Колеснікової в Мінську, 09 вересня 2020 р.

І тут ми приходимо до іншої простої істини, яку не хочуть розуміти учасники білоруських протестів, та й деякі провідні опозиціонери. Білорусь – держава з обмеженим суверенітетом. Режим Лукашенка існує тільки тому, що білоруська економіка спирається на російські дотації. Так, основна мета Кремля – зовсім не підтримка цього режиму, а створення політичних і економічних умов для приєднання території Білорусі до Російської Федерації.

Разом з тим, коли виникає небезпека краху режиму у зв'язку з народними протестами, Кремль беззастережно виявляється на боці Лукашенка – просто тому, що не може допустити розвитку подій, за якого влада в сусідній країні зміниться під тиском народу, а не у зв'язку з домовленостями Лукашенка і Путіна. Навіть поразка Лукашенка на президентських виборах – удар по Кремлю, бо якщо може програти Лукашенко, може програти і Путін. Навіть обрання проросійського кандидата в конкурентній боротьбі – удар по Кремлю, бо ж це буде означати згортання автократії, появу опозиції в парламенті, свободу преси. І настрої білорусів можуть змінитися – не за п'ять, так за десять років, як змінювалися настрої українців від Кучми до Ющенка.

Ні, єдине, що може влаштувати Кремль – це якщо Лукашенко передасть владу іншому Лукашенку, як Єльцин Путіну, а режим при цьому залишиться режимом поліцейської держави, без усяких свобод. Це те, чого не розуміють білоруси. Вони не розуміють, що режим не боїться страйків, а боїться Путіна – тому що годує білорусів за рахунок Росії, а не за рахунок білоруських економічних досягнень. Вони не розуміють, що режим не боїться санкцій, а боїться Путіна – Лукашенко і його наближені і так жили під західними санкціями десятиліттями, коли режим підтримувала більшість білорусів. І саме тому стратегія, за якої режим Лукашенка може впасти внаслідок постійних мирних акцій протесту – така ж омана, як вважати, що російська влада піде на поступки учасникам мирних акцій протесту в Хабаровську і звільнить арештованого губернатора. Та й чим, правду кажучи, сьогодні Білорусь відрізняється від Хабаровського краю?

Жінка з портретом заарештованого губернатора Хабаровського краю Сергія Фургала під час акції на його підтримку в Хабаровську, 25 липня 2020 р.
Фото: EPA/UPG
Жінка з портретом заарештованого губернатора Хабаровського краю Сергія Фургала під час акції на його підтримку в Хабаровську, 25 липня 2020 р.

Але при цьому згортання протестів і визнання Тихановської, як це не парадоксально, дають Лукашенку більше впевненості в його діалозі з Путіним. І на зустрічі в Сочі диктатори сьогодні навряд чи будуть обговорювати поглинання Білорусі – ні, сьогодні головним завданням Кремля є стабілізація білоруського режиму, а з ліквідацією сусідньої країни доведеться почекати.

І з цього парадоксу – Путіну потрібно приєднати Білорусь, але одночасно він змушений підтримувати Лукашенка, а Лукашенко хоче зберегти Білорусь як свій особистий маєток, а не віддавати країну кремлівському панові – і витікає насправді те, що ще може врятувати державність Білорусі. Громадянам цієї країни потрібно протриматися до краху путінського режиму і не допустити ліквідації Білорусі. Впаде Путін – завалиться і Лукашенко або «легітимний», з кремлівської точки зору, спадкоємець білоруського диктатора. Тому що постпутінській Росії буде не до відновлення імперії.

І в цьому сенсі завдання білорусів дивним чином збігається із завданням українців – обом народам потрібно зберегти свою державність до моменту, коли Росія знову почне імітувати демократизацію і для нас відкриється нове вікно можливостей для швидкого транзиту на Захід, геть від Москви. Ну а коли таке вікно відкриється, важливо ним скористатися, а не потрапити в обійми вже нібито демократичної Росії – адже спокуса буде набагато серйознішою, ніж зараз, і в цій спокусі ризикують потонути як білоруси, так і мешканці східних і південних регіонів України. 

Олександр Лукашенко і Володимир Путін під час засідання Ради глав держав Шанхайської організації співпраці в Бішкеку, Киргизстан, 14 червня 2019.
Фото: EPA/UPG
Олександр Лукашенко і Володимир Путін під час засідання Ради глав держав Шанхайської організації співпраці в Бішкеку, Киргизстан, 14 червня 2019.

Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram