Примітно, що для моїх російських колег, які писали свої тексти про Горбачова, цієї проблеми зовсім не існувало, вони продовжували жити в парадигмі апаратної боротьби між двома російськими лідерами – Михайлом Горбачовим і Борисом Єльциним, один з яких нарешті здобув перемогу, нехай для цього довелося пожертвувати союзною «надбудовою». Цікаво, що цієї проблеми не існувало навіть для Єльцина і його оточення – вони взагалі не розуміли, що зробили, для них тільки-но створена Співдружність незалежних держав була зародком нової союзної держави, тільки вже з Єльциним на чолі. Вони були впевнені, що колишні союзні республіки нікуди не подінуться – хіба що країни Балтії. І ось коли в Москві зрозуміли, що можуть подітися, то почали поводитися набагато агресивніше - наприкінці правління Єльцина і особливо тоді, коли до влади в Росії прийшов Путін.
Путін, власне, хоче бути тим, ким був Горбачов. Зовсім не царем, як Єльцин, а імператором, як Горбачов. І саме звідси ця тяга до завоювання земель, втрачених імперією. І саме тому ці кроки Путіна зустрічають розуміння Горбачова – було б дивно, якби імператор виступав проти розширення недавніх володінь імперії.
Саме це важливо пам'ятати тим, хто в день ювілею Горбачова дякує йому «за свободу». Звичайно, нам є за що бути вдячними долі – тим, хто народився вже наприкінці існування імперії або просто її не застав. Але не варто вважати, що Горбачов прагнув її демонтажу. Він прийшов до влади, коли дракон, старіння якого почалося практично відразу ж після смерті «справжнього» червоного імператора, божевільного Йосипа Сталіна, був уже в агонії – і низка нескінченних кремлівських похоронів була чудовим символом цієї близької смерті. Але при цьому головною метою Горбачова було збереження імперії і влади комуністичної номенклатури – він тільки не знав як.
Тому навіть у кращий період його правління – коли перебудову вже було проголошено і ще не відбувся поворот до згортання змін – все відбувалося наполовину. Ні, не свобода слова, а гласність – тобто контроль над правдою, правда, але не вся. Ні, не незалежність республік – якщо вони того захочуть, а якийсь обмежений суверенітет. А якщо республіка не розуміє, то можна застосувати військову силу. І за Горбачова вона застосовувалася не раз: і у Тбілісі, і в Баку, і у Вільнюсі. Про економічні реформи я вже не згадую, тут він узагалі безнадійно запізнився.
Люди, які йому вдячні, дякують йому за те, що він міг би зробити, а не зробив. Міг би чіплятися за владу, залити країну кров'ю – а не залив. Міг би не випускати політв'язнів – а випустив, хоча при ньому вони ще сиділи і навіть вмирали, як Стус або Марченко. Міг би утримувати колишні соцкраїни, а не став і навіть допустив об'єднання Німеччини, як «кращий німець».
Але чому ми не вважаємо, що не міг би – просто вже не було ніяких сил – не в нього, а в цієї мерзенної імперії. Адже він же, по суті, нічому не запобіг – ні нападу на Литву, ні спробі державного перевороту в серпні 1991 року. І цю спробу, до речі, здійснювали саме ті люди, якими він і тільки він себе оточив, а не якісь там інопланетяни. Просто у них не вийшло. У імперії не вийшло. У нього не вийшло. І не могло вийти – тому що в історії свої закони. І ще свої закони в економіки, цими законами більшовики нехтували всі десятиліття свого правління – і до останнього дня перебування Михайла Горбачова в кабінеті президента СРСР.
Горбачов після відставки – це вже зовсім інша історія, історія не про політику, а про репутацію, про місце в енциклопедії. Що й казати, в енциклопедіях західного світу йому завжди буде присвячено чимало сторінок і вдячних рядків. А в наших енциклопедіях завжди залишатиметься образа на те, що у вирішальний момент української історії він виявився на боці ворогів нашої країни.
Але імператор завжди залишається імператором. Навіть колишній. Навіть останній.