Виталий Эдуардович Портников (родился 14 мая 1967 года в Киеве) — украинский публицист.
В 1990 году окончил факультет журналистики Московского университета. Со студенческих лет сотрудничал с киевской газетой «Молодь України», был одним из первых советских парламентских корреспондентов. С 1989 года — обозреватель учрежденной в это же время «Независимой газеты», специализировался на освещении проблем союзных республик и постсоветского пространства. С 1990 года сотрудничает с Радио «Свобода».
В разное время вел в эфире этой радиостанции программы «Имя собственное», «Час прессы», «Время гостей» и другие. Выступает в эфире русской, украинской, белорусской служб этого радио. Публиковался также в изданиях «Русский телеграф», «Ведомости», «Время МN» (Москва), «День», «Корреспондент», «Деловая неделя», "Зеркало недели" (Киев), «Бизнес и Балтия», «Телеграф» (Рига), «Эстония», «Postimees» (Таллин), «Polityka», «Gazeta Wyborcza» (Варшава), «Белорусская газета» (Минск). В марте - октябре 2007 - шеф-редактор холдинга "Медиа-Дом" и украинской общенациональной "Газеты 24".
Пишет также на темы, связанные с еврейством и Ближним Востоком: еще в советское время сотрудничал с журналом «Советиш Геймланд» и газетой «Биробиджанер штерн», выходивших на идиш. Ведёт постоянные рубрики в газете «Вести» (Тель-Авив) и газете «Еврейские новости» (Москва).
Вёл также публицистические и информационно-аналитические программы на нескольких украинских и российских телеканалах.
Лауреат премии Союза Журналистов Украины «Золотое перо» (1989), поощрительной премии имени гетмана Орлика (1998), номинировался также в категории «Журналист года» в ежегодном конкурсе «Человек года», проходящем в Украине.
Нападение на Украину – это только часть путинского плана по дестабилизации Запада. Просто из фазы гибридных войн и провокаций план перешел в фазу настоящей европейской войны, у которой есть все шансы охватить весь континент.
В Москве могут рассчитывать, что в обмен на осторожность РФ в таких странах, как Буркина-Фасо, Франция займет более «конструктивную» позицию в «нормандском формате», поддержит идею РФ о прямых
переговорах Киева с оккупационными администрациями
В 2022 году – году столетия Советского Союза – империя Владимира Путина начнет приобретать все более ощутимые институциональные черты. И тогда возникнет вечный вопрос, и почему возникнет - уже
возник: как этой империи существовать без Украины…
Зараз починається історія не тільки нашого стрімкого розвитку, а й нашого виживання. Історія, яка не дозволить нікому відсидітися у тіні.
Боротьба проти незалежності Чечні вирішила найголовніше питання у політичному розвитку Росії – вона змела зі сцени демократичний рух, який мав величезний авторитет у 80-90-і роки. Демократія в РФ
зникне як непотрібна обгортка.
Якщо Путін буде наступати, Байден буде робити те, що робив Обама. Розмовляти, вимагати припинити силові дії, погрожувати посиленням санкцій. Пропонувати провести екстрений саміт для вирішення
накопичених проблем.
Головний ворог білорусів – не Лукашенко, а Путін. Путін, який підтримує диктатора і заперечує сам факт існування білоруського народу – як і українського.
Те, що відбувається в Тунісі - гарний урок для України. Карфаген популізму має бути зруйнований.
Західні політики не захотіли зважати на стан українського суспільства і не захотіли чекати на його дорослішання.
Існує й інший шанс, наш – шанс на синергію реформ в Україні та Молдові, на спільні підходи до проблеми Придністров'я і безпеки у критично важливому для України регіоні. Буде прикро, якщо ми цим
шансом не скористаємося.
Якби в Росії провести хоча б відносно чесні вибори з альтернативними кандидатами, у Путіна був би результат Кочаряна. І диктатор прекрасно це розуміє – тому і закручує всі гайки. Час «колишніх» на
пострадянському просторі завершується.
Путін може скільки завгодно проводити свої уявні «червоні лінії», а Байден може впевнено їх ігнорувати. Це навряд чи призведе до врегулювання ситуації на Донбасі. Але може призвести до
нерозповсюдження конфлікту на нові регіони України.
Це уряд єдності проти Нетаньягу. Однак сьогодні Нетаньягу в кабінеті прем'єра вже не буде. А значить, закінчилася і єдність його опонентів і ворогів. Починається новий етап нескінченної
ізраїльської політичної кризи.
Зміни в Білорусі безпосередньо залежать від змін у Росії. Поки цих змін немає, Лукашенко може дозволити собі все що завгодно. Однак у разі початку змін у Росії режим Лукашенка зникне, ніби його
ніколи й не було.
Найближчі роки пройдуть у пошуках виходу з глухого кута у стосунках Лондона й Единбурга.
У Макрона не вийшло домовитися з Путіним щодо ЦАР – бо його, як і Зеленського, Путін серйозно не сприймає, що йому той Макрон. І ще тому, що Путін ніколи не відмовляється від важелів впливу і
джерел наживи.
Із Санду в Молдови з'явився шанс. І якщо Заходу, Румунії та Україні вдасться надати новій президентці і майбутньому новому парламенту реальну підтримку, тоді навіть Москві доведеться змиритися з
остаточною поразкою Додона.
Путін переконаний, що про Україну потрібно розмовляти з Байденом. Зеленський переконаний, що про Україну потрібно розмовляти з Путіним. І те, і інше не відповідає дійсності – про Україну потрібно
розмовляти з українцями
Росія – ніяка не дружня Чехії держава, а країна-терорист. І тепер на цю аксіому доведеться зважати навіть таким "відмороженим" політикам, як Земан.
Нам потрібно переконати країни НАТО, що приєднання України до Альянсу не залучить їх до конфлікту, а, навпаки, створить ґрунт для його подолання.
Проблема насильства в північноірландських містах пов'язана аж ніяк не з пандемією. Ця проблема – Брекзит, і від неї Великій Британії вже нікуди не дітися.
Наші спецслужби, державні структури, медіа залишаються просоченими не лише російською агентурою, а й людьми, які готові в будь-який момент нею стати – тільки поки що не знають, як це зробити.
Москва буде продовжувати дестабілізувати Вірменію – поки вірмени не зрозуміють, що Путін хоче позбавити їх перспективи побудувати цивілізовану країну.
Путін хоче бути тим, ким був Горбачов. Зовсім не царем, як Єльцин, а імператором, як Горбачов. І саме звідси ця тяга до завоювання земель, втрачених імперією. І саме тому ці кроки Путіна
зустрічають розуміння Горбачова.
Білорусам потрібно протриматися до краху путінського режиму і не допустити ліквідації своєї держави. Впаде Путін – завалиться і Лукашенко.