Наташа і Аня. Костянтинівка. Переселенці з Горлівки.
Костянтинівка. Наташі і Аня from Maks Levin on Vimeo.
Обледеніла доріжка в’ється між каналізаційними люками і острівцями торішньої трави з сухим листям. Цей район можна було б назвати спальним, але в Костянтинівці важко знайти район без ознак спального. «Наливайка» через дорогу, обшарпані стіни будинків теракотового кольору, налякані коти і «мотузки» для сушки білизни зі сталевого дроту.
Я приїхав в Костянтинівку, щоб зняти історію, про яку мені розповіла Марина, психолог мобільної бригади Фонду народонаселення ООН. (Про роботу мобільних бригад із надання психосоціальної допомоги читайте тут). Марина працює тут уже 15 років і за цей час в неї накопичилась сотня історій жінок, які постраждали від гендерно зумовленого насильства, та просто складних життєвих історій. Деякі з них нічим не поступаються мелодраматичним, а інколи і детективним серіалам. Наприклад, як оця історія Наташі і Ані, у двокімнатну квартиру яких ми прийшли.
Жінки живуть тут зі своїми дітьми. Скоро їх стане шестеро: Наташі за кілька днів народжувати. Буквально завтра – планова дата пологів. У неї двоє дітей. Сину Іллі 15 років, дочці Ані – 8. Переїхали з Горлівки в 2014 році. Коли трохи стихли бойові дії – повернулися назад.
«Потом я забеременела, снова активизировались обстрелы, и мы опять выехали. Перспективы в Горловке никакой, зарплата у людей 2000 рублей. Заводы не работают. Работа - или реализатором, или грузчиком для мужчин. А 2000 рублей это ровно на 4 дня прожить. По 500 рублей на день семье, это по-бедному совсем. На наши деньги это 200 грн. Как можно на них прожить? Помощи детской никакой не выдают. И дома теперь у меня нет. У родителей есть, а у меня нет», – розповідає вона.
Батьки Наташі живуть в Горлівці в маленькому приватному будинку. У Наташі теж був будинок, до літа 2014. В сусідське подвір’я прилетів снаряд, у її будинку знесло дах, шифер, вікна. Пізніше мародери зрізали всі батареї, винесли двері, все цінне.
Інтер’єр нової тимчасової домівки небагатий – в одній кімнаті велике ліжко, телевізор, декілька декоративних картин з радянського минулого, на підлозі калейдоскоп килимів – різного розміру і старості. В другій кімнаті, розміром з вагонне купе, пара ліжок з металевою сіткою замість ортопедичної основи і велике підвіконня з м’якими іграшками.
«Мы когда приехали, пошли в агентство по аренде жилья. Говорю: «Мы из Горловки приехали, там бомбят сильно, я с детками, есть ли у вас какая-то крыша над головой, чтоб только за коммунальные платить». А рядом матушка сидела, из церкви возле 5-й больницы. Услышала мою историю и предложила нам квартиру. Она присматривала за престарелой бабулечкой и та переписала на нее квартиру. Договорились, что будем жить тут, и только за коммунальные платить. И вот уже несколько месяцев она ничего не требует за газ-свет. Пока мы не оформим переселенческие-детские выплаты. И продуктами нам помогает. Мы же денег никаких сейчас не получаем. Переселенческие на меня 400, на ребенка по 800. Это где-то около 2 тыс. в месяц получится», – розповідає Наташа.
За фахом вона слюсар-збірник сувенірної продукції. Але працювала і поваром в Еко-маркеті в Києві, і просто продавчинею. Щоправда, їздила на заробітки без дітей – лишала їх на батьків. З першим чоловіком, батьком двох дітей, прожили 8 років разом. «А тут починається детективна історія», - додає по-доброму Марина (психолог).
«Мне операцию сделали, в реанимации лежала. Гормонами начали колоть, я со своим ростом в 1.52см превратилась в 87 кг. Он начал гулять, с продавщицей. Бросил нас», – жаліється Наташа.
П’ять років вона жила одна. Потім познайомилася з другим своїм чоловіком. Він сидів в колонії. Зідзвонювалися. Носила йому передачки – цигарки, чай, телефон поповнювала… Чекала на нього два роки.
Наташа починає трохи виправдовуватись: «Мы даже расписались. А он меня обманул, сказал, что освобождается 25 мая, а вышел на 2 недели раньше. Как так получилось – не знаю. Зацепилась и все. Надеялась. Поверила. Все женщины хотят простого женского счастья. Это было в 12-м году. Два года прожила сама. А в 14-м я познакомилась с другим мужчиной, Николаем. Он и деткам и мне начал помогать, ни в чем не отказывал, не тянул ничего от меня. Ну ладно, думаю, сойдусь хоть с этим. Тяжело, очень тяжело одной. Сошлась с Колей – вот ношу его ребенка. Но у нас с ним получилось разногласие – меня развести никак не могут без присутствия мужа бывшего. И ребенок будет записан на него же, а не на настоящего отца. Николай – в Горловке, таксистом работает. Мы общаемся, все хорошо. Он готов приехать, готов написать заявление, что признает ребенка. Но сейчас он даже физически приехать не может, Майорск закрыт (КПВВ), бомбят сильно. Помочь он тоже не в состоянии – в Горловке с работой совсем плохо».
Наташа жаліється, що ходить по колу – розлучити без чоловіка не можуть. Коли народиться дитина, її запишуть на чоловіка по паспорту. А потім він може відмовитися від дитини, а біологічний батько взяти над ним опіку. Але в будь-якому разі потрібна присутність. А його «ищи-свищи».
«Я заявление в милицию хотела подать, чтоб признать его пропавшим без вести. Так было бы проще развестись. Так не принимают. Просидела там два часа в приемной с животом, прождала следователя. А он выходит на перекур и говорит: «Эй, не морочь нам голову, не будем мы у тебя заявление принимать. Ты хочешь, чтоб мы к тебе каждый день ходили?». Я в суд подала на развод. Так вот заседание первое назначили, на завтра. А мне рожать как раз на днях. Так я справку принесла из женской консультации, будут рассматривать без меня», – каже вона.
Аня, племінниця Наташі
Аня – 25-річна чорнява і струнка – яскравий «ромський» типаж. Троє дітей і двоє чоловіків. Було. Тепер вона – мати-одиначка.
Аня, коли була ще вагітна старшою дитиною, покинула першого чоловіка. Він був українцем, але примушував Аню ходити по селу, по вокзалах збирати гроші, просити милостиню, – все те, що, зазвичай, приписують ромам. Коли про це дізналися в родині Наташі, просто забрали Аню до себе в Горлівку, без зайвих розмов. Родина Наташі – роми, ведуть сталий і порядний спосіб життя.
Пізніше Аня познайомилася з другим чоловіком. Переїхала з ним в Шепетівку Хмельницької області. Завели ще двох дітей.
В розмові Аня постійно торкається теми національності – ніби перекладаючи відповідальність за проблеми на розріз очей чи колір волосся: «Он - молдаван. И нашел себе тоже молдаванку. Загулял с ней. Потом привел ее в дом и выгнал меня с детьми на улицу. В декабре 2016-го мы переехали к родственникам в Горловку».
В Горлівці Аня мешкала в будинку батьків Наташі всього кілька місяців. Частенько ховалися в підвалах, бомбосховищах. Та й місця в будинку не дуже багато – маленький. Останнім часом обстріли посилилися, і Аня з дітьми переїхала в Костянтинівку. В маленьку орендовану квартиру своєї тітки Наташі.
Про чоловіка Аня розповідає з обуренням: «Он даже говорить не хочет со мной, не то что с детьми. Молдаванка ему кричит: «Брось трубку!». Я ему про болезнь Хадиджы хочу сказать, что ей помощь нужна, операция. А он трубку бросает».
Наташа додає від себе те, про що Аня соромиться розповідати сама: «Он же на нее и с отверткой кидался, и бил. Очень сильно бил. При детях даже». Маленька чорнява дівчинка Аня, Наташина дочка, ствердно хитає головою. Дивиться прямо в очі, трошки посміхаючись. Їй 8 років, але вона погано вимовляє звуки і виглядає трошки наляканою.
За тиждень Аня, в жовтій куртці і модних рваних джинсах з голими колінами, підходить до залізних вхідних дверей пологового. Сірі металеві двері, праворуч стрілочка, намальовано маркером «Звонок вызова», ліворуч - віконце. Над ним графік прийому відвідин і передач для породіль. Вона не сама – для моральної підтримки, а також з метою доволі практичною приїхав брат Наташі – Ніколай.
«Это мой папа, он скажет, что отец ребенка, тогда его пропустят, и Наташу быстрей выпишут», – пояснює вона.
Коля в спортивній куртці, між 40 і 50 роками, намагається прорватися у відділення якнайшвидше: «У меня встреча в час, как раз по поводу работы. Щас Наташку с малышкой заберем быстренько».
Медсестри на сторожі залізних дверей неприступні. Вони півгоди з’ясовують, чи на місці молода мама, чи є рентгени, ким приходиться чоловік.
Поки чекаємо допуску до молодої мами, Коля встигає поділитися зі мною міркуваннями про війну і про труднощі життя переселенця: «В Киев приехал, на металлургический завод устраиваться. Увидел объявление, позвонил, говорят приезжай. Зарплата около 10тыс.грн – меня бы устроило. Пообщался в отделе кадров, вроде все нормально. Потом прописку в паспорте посмотрели, Горловка, Донецкая область. И отказали. Извините, говорят, с территории ДНР-ЛНР мы не берем. И в Горловке сейчас работы никакой. Воевать разве что. А воевать я не буду. Те, кто хочет воевать, пусть выходят в чисто поле и стреляютсяяяя… сколько влезет. Почему мы должны страдать из-за этого?».
Аня, не дочекавшись, коли випустять тітку, їде в дитячий садок – забрати молодшого, Деміра, до сну. Буквально за тиждень вона влаштувала трьох малюків в садок, без хабарів і скандалів. Аня проходить повз відкриті двері музичного класу – краєм ока бачимо, що Хадіджа танцює разом з іншими дітками, йде репетиція «свята весни». Демір в молодшій групі на другому поверсі.
Я тим часом заходжу до завідувачки «Колобка», Лариси Анатоліївни дізнатися з перших вуст – чи дійсно всі переселенці можуть розраховувати на місце в навчальному закладі. Лариса Анатоліївна, уособлення толерантності, з посмішкою розповідає, що переселенці в садочку з’являються часто. Тому не звикати.
«В минулому місяці з Авдіївки приїхали дітки. Нічого, всім місце знайдеться. Нам достатньо заяви батьків, що вони проживають в Костянтинівці. За садочок вони не платять, харчування теж буде безкоштовним, якщо принесуть довідку. А для нас неважливо, «роми» вони чи переселенці, це ж діти», – каже вона.
Деміру всього 2 рочки і 7 місяців, але він не зупиняючись хвалиться, що поїв в садочку та грався з дітками. Правда, щодо сну поки що категоричний: «Спати не буду».
На вулиці майже весна, вітер носить тротуарами пакети і обгортки, Аня з Деміром йдуть додому, а я повертаюся в пологовий.
Ближче до першої дня залізні двері такі випускають «молодих батьків». Наташа несе в руках сумки, Ніколай – білий згорток з новою людиною. По дорозі додому Наташа жаліється на погане ставлення від лікарів: «Первый раз я к ним приехала со схватками, еще неделю назад. Меня в родзал привели. А я возьми и спроси: «Доктор, вы же меня посмотрите?». А она и говорит: «Да! Сейчас линзы возьму и буду высматривать, какого цвета твои глаза красивые». Что решали они там, решали, рожать мне, не рожать. Потом доктор этот, Ольга Михайловна, говорит акушерке: «Вколи ей, пусть поспит». Я протестовать давай, как это, у меня схватки, а меня спать укладывают. Поругались. Так меня и бросили, и с 10-ти вечера ко мне никто не подошел. Еще пару дней я пролежала в отделении, без внимания. Мне все болит. Пошла в женскую консультацию – там меня Дорохова вела, хорошая женщина. Она меня выслушала, послала опять в отделение. Говорит, иди, я перезвоню, все будет хорошо, тебя главврач посмотрит. Меня и правда Жанна Владимировна посмотрела. Сказала, чтоб мне вкололи 10 уколов. И все, не успели все доколоть, как я разродилась».
Ніколай віддає Наташі дитину для «урочистого» повернення додому. Бабусі на лавочці біля під’їзду зустрічають примовляннями: «Поздравляем! Кто там у вас? Девочка! Ой, ну и хорошо, а то с мужиками одни хлопоты…».
Маленьку Ніколь кладуть на велике ліжко у великій кімнаті. Біля неї одразу вмощується Ілля, він ніжно тулиться до сестрички, слухає, як вона дихає. Ніколь, розплющивши очі, агукає. Аня, Ніколай і Наташа, полегшенно зітхнувши, ідуть пити на малесеньку кухню чай: «Ну все, мы дома. Теперь, нужно думать, что дальше-то делать»…
Луганське. Бабуся Катя. Ковальчуки
Їхній будинок знаходиться на пагорбі, на околиці Луганського, майже в полі. В 50 метрах від подвір’я – закинуті бліндажі. Раніше тут була позиція військових.
Луганське. Бабуся Катя from Maks Levin on Vimeo.
Собака розривається, почувши звук машини, що під'їжджає. Зустрічати гостей виходить тендітна Настя. Пізніше ми дізнаємося, що Настя, якій близько 20-ти, - третя «по дорослості» людина в цій величезній родині, на ній тримається господарство. Минаємо двоповерховий будинок, доглянуте подвір’я, стежка спускається до хліва з худобою, відкриваючи краєвид на Світлодарську ТЕЦ. У повітрі ледь чутно тільки звук турбін та інколи собачий лемент.
По стежці, короткою дорогою, зі сторони ТЕЦ іде Марина з дочкою Юлею – забирала її з Києва з літака. Юля за допомогою волонтерів їздила на відпочинок до родини в США. Саме в цей момент чуємо віддалені звуки «прильотів» – в районі Новолуганського, за водосховищем, працюють по позиціях українських військових.
Бабуся Катя, голова сімейства Ковальчуків, зустрічає дочку Марину в червоному халаті і квітчастій хустці на голові. Придивляється в далечінь, намагаючись побачити звідки іде димок від пострілів. Ця картина їм знайома до болю – через сильні бої біля Дебальцевого Катерина вивезла всю свою родину ще влітку 2014-го. Наразі в Луганському їх живе одинадцятеро. З чоловіків тільки Євген, брат Марини. Маринин же чоловік лишився в Дебальцевому. Хоч родичів вона там і не має, раз на декілька місяців їздить в Дебальцеве – там поховані її тато і двоє маленьких дітей, які померли під час пологів. Ще до війни.
Катерина ділиться спогадами майже трирічної давнини: «Мы тогда уже все вместе в подвале сидели. Я всю семью собрала – 18 людей. Так надежнее. Так и выезжали. Первый муж Марины нас вывозил, он как раз работал в МЧС.
Довезли нас дебальцевские пожарники до Логвиново. Потом пересадили и повезли в Светлодарск. Здесь нам, «дебальчанам», предлагали жилье – и квартиры, и общежитие, и подселение. А у нас-то одному малому, Ваньке, был год и два месяца, другому, Алешке, - вообще 5 месяцев. И двое инвалидов среди нас. Поэтому на общежитие мы не согласились. К нам подошла хозяйка, совершенно незнакомый человек, и предложила жилье: «За Луганью (околиці Луганського – авт.) у нас есть двухэтажный дом, как-никак вы там все сможете поместиться». Мы с Мариной решились. Нас на одной машине и пожарке завезли туда с сумками-клунками. Пока мы детей положили спать, это три часа дня уже было, нам с села начали нести, что только можно. Клич кинули, что в селе переселенцы из Дебальцево без ничего. И молоко, продукты, ложки, тарелки, сковородки, одеяла – все несли. И так месяца два, пока мы чуть-чуть не очухались, нас поддерживали. Тут был один диванчик всего. Нам и матрацы, и кровати люди дали, и постельное белье. За это мы людям, этому поселку безгранично благодарны.
Прошло пару месяцев – мы оформили переселенческие, пенсии, немного встали на ноги. В октябре нам хозяин предложил: если нравится – чтоб мы потихоньку выкупали дом у него. Так и решили. С выплат большую часть выплачиваем за дом, продуктами сами себя обеспечиваем. Оставляем только на проезд да на лекарства».
Настя, на підтвердження слів, вдягає брудненьку куртку, робочі рукавички, бере відро з кормом і прямує в сусідній двір. Там, ще один будинок, який Ковальчуки збираються придбати, так само «на виплату». Там живуть і їхні годувальниці – дві телички. Настя вправно оперує вилами, переносячи сіно з сараю в хлів, годує корів: «Я и не знала, что смогу так. В Дебальцево мы ж совсем городские были, хозяйства никакого. А тут всему научилась, и доить, и сено косить. Мне даже нравится».
Настя мило посміхається, трошки соромлячись прибирання за своїми «подружками».
Господарство у Ковальчуків не велике, не маленьке: дві корови, кози, свині, кури.
У бабусі Каті своїх дітей семеро. Найменшій в січні було виповнилося 14. Онуків ще більше – десять. Половина живе тут, половина зі старшою донькою Наташею – під Харковом. Правда влітку, деякі онучки, особливо прив’язані до бабусі, не витримують і приїздять. «На село», так би мовити.
«Тяжело, конечно. Другой раз, когда летает с той стороны, с другой стороны, на втором этаже хорошо слышно, откуда и куда оно летит. И только стоишь, Бога молишь, чтоб «пролети мимо нас». И не так за себя волнуешься. Их же тут семь человек – детворы. Вот Ксюха еще – у нее болезнь Дауна и порок сердца. 34 года. Говорили, что вообще долго жить не будет. И еще двое под опекой – Витя и Карина. Марина (дочь), пока без работы. Но пообещали что, устроят на станцию (Углегорская ТЕЦ). Работы тут, кроме как на станции, никакой. Но скоро, может, разъедемся немного. Марина уйдет к себе в дом – там, где коровы сейчас. Ремонт там серьезный нужен, конечно, – и крышу делать, и окна менять…», – ділиться Катерина.
Вона зовсім не жаліється, навпаки, постійно говорить, що їй добре допомагають і волонтери, і міжнародні гуманітарні організації: «Ребятне и одежду, и обувь волонтеры привозят. «Каритас» давал путевку Карине с Юлей в Святогорск. Красный Крест с посудой, гигиеничными наборами помогал, ООН – брикетами, топливом помогает. Денег тысяч около семи в месяц выходит, это вместе с переселенческими и пенсиями. Плюс я мать-одиночка. Переселенческие, правда, не всегда вовремя приходят. Глава сельсовета ходит – смотрит, все ли на месте живут. А куда нам деться-то. Мы как летом тогда переехали, то до октября еще думали, что вернемся домой, в Дебальцево. А потом сильней и сильней бои пошли. С дебальцаевскими поговорила – говорят, сидите уж на месте, не дергайтесь. Ничего, потихонечку-потихонечку, с Божьей помощью проживем. Если не лениться – все будет».
Матеріал підготовано за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади.