ГлавнаяОбществоВійна

Новолуганське. Сіра зона

Дим лізе в очі, ноги починають потроху мерзнути. Якщо підсунутися ближче до вогнища, то дим стає немилосердним – дихати просто неможливо. Біля імпровізованого «каміна» стоїть спарене сидіння – як у театрі. Якщо вмоститися в нього двом, то стає тісно, заважають підсумки, навішені з боків – у мене з об’єктивом, у бійця – рожки, БК та автомат.

23.00 – до кінця зміни ще дві години. За вікном – якщо це можна так назвати, бо вікон в цій будівлі просто немає – стоїть густий туман. Видимість метрів 50 – до найближчого бетонного паркану. Він – фактичний кордон. За ним динозаври. Залізнична колія. Посадка метрів 100-200 завширшки. І «сєпари». Якщо дивитись прямо – Доломітне, трошки далі і лівіше – селище Травневе. То вже «не наші» території.

Фото: Макс Левін

Час від часу хтось з напарників, неохоче, немов ведмідь з барлоги, висувається з тепловізором на точку спостереження. Бійці зляться, матюкаються, але вдіяти нічого не можуть – видимість просто ніяка. За таких умов піхота противника може підійти ледь не впритул. І тоді ми, троє «спартанців», опинимося в оточенні. Це як мінімум. Як максимум – не зможемо доповісти про наступ бойовиків на «базу». Саме тому, розмова не в’яжеться. Вуха на сторожі, серед звуків вітру і баламкання залізних конструкцій закинутої промзони намагаємося виділити шось чужорідне – кроки, дихання.

– Ще пару днів, і дров зовсім не лишиться. Треба ставити грубку і тягати дрова з собою на пост.

Фото: Макс Левін

Це всього лиш третій день. У вогнище йдуть дерев’яні уламки шухляд, віконих рам.

Фото: Макс Левін

Фото: Макс Левін

Ми на околицях ферми. Вночі довжелезні свинарники, схожі на електропоїзди – ряди жовтих вікон, і всередині життя. Звідти інколи доноситься свиняче кувікання.

Фото: Макс Левін

Фото: Макс Левін

Фермою, по-простому, називають «Бахмутський Агросоюз». Підприємство на десятки тисяч худоби. Територіально воно знаходиться між Новолуганським і Доломітом. До 23-го грудня ця територія була фактичною «сірою зоною». З «української» території сюди можна було доїхати, минувши всього один блокпост, на якому стояли «фіскали» (прикордонники). На територію так званої «ДНР» – так само, проїхавши всього один блокпост – в Травневому.

Проконтролювати, куди саме їде продукція агросоюзу, неможливо. Тому питання, чому територія була довший час «сірою зоною», відпадають. Вже в неділю по позиціях «Донбаса» їздили двоє прикордонників на Volkswagen Amarok – дуже наполегливо шукали комбата. Не знайшли.

Бійці батальйону «Донбас-Україна» взяли Новолуганське зходу. В п’ятницю близько 15-ї години вони заїхали в село на техніці, розставили пости на всіх важливих перехрестях. На ферму заїжджали доволі оригінально, в традиціях 14-го року – в кузові зерновоза «Бахмутського агросоюзу».

– Зерновоз останавливается возле админкорпуса. Из кузова вываливается два десятка вооруженных людей. Выстраиваются по периметру, часть забегает в здание, охрана в шоке. Это было эпично! – «Султан» згадує про спецоперацію по захопленню свинокомплексу.

Фото: Макс Левін

Фото: Макс Левін

– Расставили посты, по четыре человека. Стоим, вокруг свиньи визжат, укреплений никаких – ни дать ни взять «свиборги» (від слів «свиня» і «кіборг» – М.Л.). Свинокаратели, блин. В 21.00 мы поменялись, я в будку пошел, погреться немного. Султан – вниз. В 21.05 прилетело. Ни звука выстрела, ни свиста, ничего не было. 120-ая. Только «бабах», и взрывная волна сразу. Я на землю упал, заполз под козырек металлический и «броник» на голову натянул, – доповнює «Полтава». – Это и спасло – один осколок в «броник» попал. Еще один осколок разрезал надвое маникюрные ножницы, которые лежали в рюкзаке. Точно стреляли. Прошло только несколько часов после нашего захода. Я думаю, знали. Кто-то слил информацию.

Фото: Макс Левін

Хлопці показують бетонний блок, висотою сантиметрів вісімдесят. Захищаючись ним, вони збиралися вести бій у разі атаки. Жартують: в той день на фермі було 38 200-х. Свиней. Один снаряд потрапив в будівлю свинарника. Серед донбасівців були поранені, без втрат.

Фото: Макс Левін

Фото: Макс Левін

Фото: Макс Левін

Фото: Макс Левін

Фото: Макс Левін

Фото: Макс Левін

Помогаєви. Багатодітна сім’я. 7 дітей

«Пропустишь? – Та как я тебя пропущу, смотри как гупает, – Молодой еще парнишка, голову в плечи втянул. Невдалеке гаубицы наши работают. – Так это не падает. То что в воздухе грохочет, это ерунда. Ты бойся когда прилет пойдет, когда земля задрожит. А в воздухе – мы уже привыкли за год», – Юра розповідає як в 2015 році під час боїв під Дебальцево їздили в Бахмут і назад.

Юрій з сім'єю
Фото: Макс Левін
Юрій з сім'єю

– Ну а что делать, уехать куда-нибудь, у нас нет возможности. Поэтому всю войну мы тут пробыли. В первое время войны, конечно, было страшно, – каже він

Юра – голова великого сімейства: семеро дітей, від 17-ти до 2-х років. Шість хлопців і одна, найменша, дівчинка. Всі русяві, світленькі – в тата. Юра працює кочегаром в місцевій школі. Зарплатня невелика, але їхати нікуди не треба. Варіантів влаштуватися на роботу в Новолуганському небагато. Або на «Бахмутський Агросоюз» або в сферу обслуговування, торгівлю. Помогаєв-старший пропрацював на фермі більше десяти років. Зарплатня хоч і порівняно велика, але багато «нюансів». Про нюанси Юра згадує неохоче – на ферму повертатися не збирається: «Это крайний вариант. Когда есть совсем уж нечего будет».

– 18 декабря 14-го года девочка наша младшенькая родилась. Колонны техники идут, какие на Дебальцево, какие с Дебальцево, стрельба. И между этим всем машины мирных снуют, туда-сюда. Наташу (дружина – М.Л) сначала в Артемовск положили, потом перед родами в Краматорск перевели. Роды тяжелые были, – згадує Юра. – Потом сколько мы еще промотались с Наташей по больницам – осложнения были. Дети – со мной. Куда их деть? Когда есть возможность оставить с кем-то, оставляем. Но на душе-то неспокойно. Если обстрел начался, блокпосты закрывают, и что дальше – домой не попадешь. Что с ребятней, неизвестно, переживаешь. И к жене нужно ехать. В общем – на разрыв. Хорошо хоть на старших можно положиться. Мы детей самостоятельности учим – и есть приготовить могут, и за домом посмотреть. Как обстрел начинается, пацаны лучше меня вычисляют, чем стреляют, когда «ответка» придёт. Малышей в руки, и бегом домой. В подвал они у нас заскакивают лучше солдат. Прыг-прыг, один за другим. Там глубина, метра под два. И ничего, как рядом ложится начинает, все запрыгивают мгновенно».

Ми сидимо з Юрою в залі. У нього на колінах 2-х річна Марина. Вона тулиться до тата і прикриває очі. Всі діти похворіли, до канікул лишилося три дні, тому в школу вже не йдуть – так безпечніше. В залі просторо і чисто, два потерті дивани, на стіні плазмовий ТВ. В дитячій дерев’яні двоповерхові ліжка, кухня не найсучасніша, але функціональна. Той випадок, коли люди живуть бідно, але охайно.

– Выезжать не будете?

– Понимаешь, по ситуации нужно смотреть, анализировать. Если войска, одни или другие наступать начнут, по селам «лупасить» будут – тогда да. Ноги в руки и выезжать будем срочно. Бомбежку-то пересидеть можно, одну-другую. В наш подвал вряд ли что-то залетит. Но морально и психологически это будет настолько удар сильный для всех. Меня вот спрашивают: какие укрепления строить? Если уже накрыло, по поселку сильно стреляют – то выход один. Бросать все, что можно, и тикать как можно дальше.

На самом деле, сейчас-то уже и те, другие, стреляют очень точно. Если нужно, положат в круг радиусом 50 метров. Если задача стоит попасть по жилому сектору – попадут.

Но быстро это все не решится. Вот сейчас зашли украинские военные, и мы надеемся, что лучше будет. Все-таки, преступники, плохие люди, они есть в любое время. Бабушка пенсию получила, забежали в дом, пенсию забрали, и не было на них управы. Это хорошо, что есть военные. Надеемся, будет больше порядка…

Юрій охоче і багато говорить про те, що і як потрібно робити:

– Какая разница Запад или Восток? Это искусственное разделение. Мы - верующие, много братьев побрали себе в жены сестер и с Западной Украины, и с Центральной. (Юра та його сім’я – баптисти, – М.Л.) И все нормально. Живем дружно. У меня друзья по всей Украине. И сказать о том, что какая-то нелюбовь или разделение, нельзя. У меня друг живет в Горловке. Жена его из Львовской области. Ну о чем говорить? О какой вражде? И там люди многие понимают, что это все чепуха. Политика…

Между нами говоря, если бы начало войны, все было бы совершенно по-другому. Но когда летит снаряд, попадает в дом, где ребенок, где жена, тогда, конечно, градус ненависти поднимается. Многие люди поменяли свое мнение, кардинально. Есть много примеров, я лично знаю…

Вот не поверишь, но приезжаешь на один блокпост, с тебя шкуру снимают. На другую сторону приезжаешь – там рубаха-парень, как свой. А через какое-то время ситуация кардинально меняется – на одной стороне тебя уже нормально воспринимают, а едешь туда, где раньше было нормально, а на тебя как на вражину смотрят. Это же влияет очень сильно на людей. Война-то больше психологическая. Отчасти ее можно выиграть и без автоматов. Ты покажи людям не ненависть, а нормальное отношение. Это будет сильнее играть роль, чем гарматами молотить неделю.

Вы знаете насколько важно, что Украина проплачивает пенсии, другие соцвыплаты, поддерживает нас. Когда здесь сидишь, все-таки давление сверху очень сильное – СМИ, телевизор, и сложить в голове сложно целостную картину. Земля из-под ног уходит.

И тебе идет помощь, гуманитарка – и от Фонда Ахметова постоянно, и от других ООНовских организаций. И люди по-другому начинают смотреть. Эта мысль, что «ты никому не нужен, тебя готовы стереть с лица земли», уже отступает. Оказывается, нужен, оказывается, помнят. Время показывает, кто и чего стоит.

Вот сейчас войска зашли, и люди очень настороженны – что дальше будет. Как сейчас себя поведут военные, так и будет. Это будет ответ на все.

Фото: Макс Левін

Фото: Макс Левін

И особенно пристально, смотрят за этим ТАМ, за линией фронта, на той стороне. Не дай Бог, случится какой-то грабеж или еще какая неприятность. В секунду раздуют, раскрутят – мало не покажется.

Здесь не пушки победят, а разумный психологический подход…

Школа

В п’ятницю, саме у той день коли в Новолуганське зайшли українські військові, від серцевої хвороби помер завуч місцевої школи, Наталія. Дітлахи одразу пов’язали раптову смерть з новоприбулими: «Розхвилювалась через військових».

Другий завуч школи, Олена Володимирівна, одразу спростовує цю версію:

– У Наталии давно были проблемы с сердцем. Я-то с ней проработала долгие годы, знаю. Наталия очень много всего по школе делала. Я теперь не знаю, за что хвататься. Еще пора новогодних утренников, конец года…

В кабінет раз по разу влітають «зайчики», «вовки» та інші новорічні персонажі – перевдягтися. В коридорі – останні репетиції перед виступом. Дівчата, років 8-10, кружляють з великими макетами сніжинок над головою. Всі як одна – в білосніжних костюмах. В трьох метрах від неї на підвіконнях робочі штукатурять стіни – більша частина школи наразі в ремонті. Коридори виблискують новими батареями і металопластиковими вікнами.

– Наконец-то, до нас дошла очередь делать ремонт в школе. Хотя про нас не забывали все эти два года войны. Зарплату, бюджет – все исправно оплачивалось. Украина про нас помнит, – Олена Володимирівна наполягає, що навіть за часів «сірої зони» в школі все було по-українськи. І дійсно в школі навчання іде українською мовою, в кабінетах вишивані рушники і портрети Шевченка. Завуч розповідає про дітей, які ходять в школу Новолуганського, незважаючи на те, що тепер проживають фактично на окупованій території. З Доломіта і Металіста до школи кожного дня приїздять шість учнів. Двоє одинадцятикласників, двоє з 4-го класу і двоє з молодшої школи.

Фото: Макс Левін

Тетяна Анатоліївна, бабуся першоклашки Саші з Доломіта, зустрічає нас в фартушку – вона влаштувалася помічником на шкільній кухні. Для того, щоб кожного дня привозити онука на навчання:

– На попутке сюда, а назад в 12 или 14.30 на «маршрутке» «Новолуганское-Никитовка». Утром стоим, голосуем – с ребенком всегда подберут. Проблем с пропуском до сих пор не было. Как будет с 1 числа (1 січня, – М.Л) – не знаю. Маршрутку отменят, говорят. И Нацгвардия блокпост поставит. Посмотрим. На посту «ДНР» нас вообще не трогают, только мужчин. И, вообще, как там будет дальше, какое будущее на той территории – неизвестно.

Я была уже и в сельсовете, и с директором разговаривала, чтоб автобус пустили. В 2014-м то ходил автобус, школьный. А сейчас вот мучаемся. Бывает и «газель» не идет. Тогда такси нанимаю, 60 гривен. Как нам ехать домой?

Саша с нами с детства живет. Мама его с пеленок нам подкинула и умотала. Где-то в Горловке, не знаю. Папа его на заработках, в Москве что-ли. Но денег не присылает, никакой помощи. Вот так и крутимся. Сашенька сейчас дома, с дедушкой. У нас хозяйство, дом свой, куры, три козы, индоутки. Мы там семь лет назад купили дом. Тогда было нормально. Да и 2014 уже к нам заходила Нацгвардия. А потом снялись и ушли. И «ДНР» пришли на их место. А хозяйство-то не бросишь.

На другому поверсі діти з усіх сил кличуть Дід Мороза і Снігурку.

Дівчатка в гарних білих сукнях, з макіяжем і зачісками. Менші дівчатка з пухнастими хвостиками на спідничках і рожевими вушками. Хлопчики в масках вовків – і не скажеш, що ця школа фактично на лінії фронту.

Фото: Макс Левін

Фото: Макс Левін

Фото: Макс Левін

Ведуча почергово заводить пісеньки, то російською, то українською.

– Маленький сірий заїньку, іди-іди до нас…

– Снег руками нагребаем, лепим-лепим ком большой…

Дітки підспівують і стрибають однаково активно.

Фото: Макс Левін

Фото: Макс Левін

Свято закінчується традиційним фотографуванням з Дідом Морозом та Снігуркою. Дітей багато, батьки товчуться, намагаючись встигнути сфотографувати свою дитину на пам’ять.

Фото: Макс Левін

Дід Мороз іде, а в коридорі одна з мам на підвищених тонах вичитує «красуню» років восьми:

– Ну, для чего эта красота? Вот так собирались как на свадьбу, и так обо...ся в конце?

Ты что не могла постоять спокойно, чтоб я тебе сфотографировала?..

​Макс Левін​Макс Левін, фотокореспондент LB.ua
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram