Історія трієнале екологічного плакату почалась буквально з 4-го блока. Саме того 4-го блока реактора на Чорнобильській АЕС, який вибухнув 26 квітня 1986 року. А вже за декілька днів, 29 квітня, викладача Харківської державної академії дизайну і мистецтв, або Худпрому, Олега Векленка викличуть у місцевий військкомат. Без особливих пояснень його відправлять у 10-кілометрову зону відчуження, як і тисячі інших офіцерів запасу та призовників. Окрім виконання різних обов’язків, Векленко малював портрети ліквідаторів, які були поруч з ним. За його словами, тоді здавалося, що після портретів він не зможе намалювати щось настільки ж енергетично сильне.
Коли минуло п’ять років після трагедії, Векленко з іншими ліквідаторами зрозуміли, що потрібно вшанувати цю дату. І якщо не масштабно, то хоча б для самих себе. Грошей не було, а на державному рівні плакати продовжували нести виключно пропагандистську місію. У СРСР тема катастрофи на ЧАЕС обмежувалася героїзмом ліквідаторів або абстрактними розмовами про мир і все хороше. Тема наслідків лишилася табуйованою, а проговорювати травми не хотіли. Однак Радянський Союз наближався до свого падіння, а бажання зробити міжнародну виставку у Векленка та його однодумців було сильнішим, ніж можливі перепони. Як згадує Векленко, організатори просто розіслали найкращим дизайнерам світу листи зі запрошенням узяти участь. Світ усе ще сильно переживав трагедію.
Перші екологічні плакати були присвячені наслідкам аварії. Вони були досить похмурі та прямолінійні. Наприклад, свічка, яка «виростає» з реактора на чорному тлі з написом «Чорнобиль триває і досі». Ставлення до екологічного плакату змінювалось з часом, адже змінювалися покоління та їхнє ставлення і до Чорнобильської катастрофи, і до екології. На сприйняття аварії на ЧАЕС сильно вплинула присутність теми в популярній культурі: комп’ютерних іграх або кіно. У них Зона відчуження постає як міфічний і постапокаліптичний простір з мутантами, постійними небезпеками, але одночасно і грою, яка лоскоче нерви. Замість історії катастрофи та усвідомлення впливу на екологію, здоров’я та розуміння наслідків аварія на ЧАЕС постає в культурі та свідомості як подія, яка має чітко визначені місце та час – і не виходить за їхні рамки. Екологічний плакат є протилежністю цій усталеній нормі. Своєю формою та змістом він нагадує про тяглість наслідків у часі і причетність кожного.
Можливо, ще й через цю протилежність цікаво спостерігати за тим, як у плакатистів виходить розповідати про складні події 35-річної давності, використовуючи лаконічні рамки плакату, який, за стереотипними уявленнями, має апелювати до теперішнього часу і закликати до дій. Більшість митців-учасників трієнале «4-й Блок» 2021 року говорять не так про трагедію 26 квітня 1986 року, як про проблеми, які не змінились і часом навіть поглибились. Наприклад, декілька плакатів присвячені замовчуванням у ЗМІ та пропаганді. Інші плакатисти «протестують» проти атомної енергетики, згадуючи аварію на Фукусімі (2011 рік). Для митців і дизайнерів Чорнобиль і Фукусіма – це події, які, перш за все, мають широкий вплив. А відповідальні за ці наслідки не окремі люди, а кожен з нас. Якщо подивитися на цьогорічні плакати – вони майже порівну «звинувачують» у проблемах екології як атомні станції або заводи, так і не сортоване сміття, використання машин замість велосипедів, засилля пластику в побуті тощо.
Гран-прі трієнале отримав Юрій Торєєв із Білорусі. Його серія плакатів – це зібрані в колаж фотопортрети “мутованих людей”, які знайшли в Зоні відчуження. Це робота про уламки доль, про загублені та перекроєні історії евакуйованих із Зони людей. Цей не новий спосіб роботи з пам’яттю досі чіпляє тим, що ми маємо справу не з вигаданим, а з цілком реальним артефактом, з реальними героями, які живуть серед нас. Бо якщо від намальованих плакатів можна відмежуватися, сприйняти це як чиюсь уяву чи просто символічне повідомлення, то від фотографії відмежуватися не вийде - вона все ще перемагає у змаганні за сильніше враження. Ці шматки зібраних фотографій виглядають органічно разом: усі портрети зроблено на однаковому червоному фоні. Я одразу згадую схожу фотографію батька на такому самому червоному тлі, зі схожою, як на плакатах, зачіскою та навіть стилем одягу. Його сім’ю у травні 1986 року відселили з рідного села, яке увійшло в 30-кілометрову зону. Подібні роботи мають особливе наповнення для тих, кого ця подія торкнулася безпосередньо. Завжди хвилює і трохи лячно усвідомлювати можливість присутності когось рідного в одній з мистецьких робіт, на яку будуть дивитись сотні відвідувачів. Невідомо, чи думав автор плакату про етичність використання таких фотографій для своєї роботи, але саме такий колажний спосіб, коли не можна розгледіти обличчя, має менше шансів зачепити чиїсь почуття або порушити приватність.
Якщо в сучасному мистецтві досить часто потрібно мати додаткову підготовку для сприйняття, то плакати працюють зі знайомими образами. Тому їхнє посилання зрозуміле, але також відкрите до інтерпретацій. Наприклад, робота японського ілюстратора Daisuke Kashiwa, який отримав спеціальну відзнаку: яскраві тварини, які здалеку нагадують за кольорами та образами звірів Марії Примаченко, є не вигаданими, а цілком реальними. Можна подумати, що яскравими кольорами художник заграє з темою мутованих тварин, яких нібито зустрічали в Зоні відчуження. Насправді цей ефект більше нагадує тварин, які «світяться» від радіації в тепловізорі.
Роботи трієнале складно сприймати та розбирати як окремі плакати. З одного боку, разом вони складають одне висловлювання, симфонію думок, але не лякають хаотичністю. А з іншого, здається, що кураторам та організаторам трієнале авторство не так і важливе. По суті, як і вуличні або пропагандистські плакати, вони отримують анонімність, адже на першому плані завжди меседж.
Те, що «4-й Блок» обирає за формат виставку у просторі галереї, не означає відсутність експерименту. У Єрмілов-Центрі плакати були надруковані на банерній тканині та розвішані по всіх стінах першого поверху галереї. Поліфонія голосів про самоізоляцію та коронавірус змішалася з роздумами про катастрофу. Також, для екологічності, всі плакати не друкували, а показали їх у формі слайдшоу за допомогою проектора. Такий метод також змушує глядача не просто пройти повз експозицію, не знаючи, зачепить його погляд яскравий плакат чи ні, а зупинитися і переглянути всі (галереї та музеї – беріть на озброєння сучасні методи експонування!). Така лаконічна, як і сам плакат, форма дозволила також презентувати медіаплакати, які створили студенти Худпрому. Їх також можна було подивитись у доданій реальності за допомогою смартфона в галереї Худпрому «Лофт». Тематично всі плакати були пов’язані з досвідом самоізоляції. Студенти жодного разу не були на парах в університеті, а навчання вже другий рік відбувається онлайн. Їхні медіаплакати – це перш за все відображення особистих почуттів і внутрішнього стану.
Плакати на тему пандемії коронавірусу присвячені не тільки безпеці та хворобі, але й психічним проблемам і взаємодії з людьми, з якими ви опинилися зачиненими надовго в одній кімнаті чи будинку. Образ коронавірусу не має чітких окреслень. Він не оприявнюється – він залишається так само невидимим, як і радіація. Зображення вірусу не стало таким популярним, як, наприклад, три трикутники навколо кола, які символізують радіацію. Але в коронавірусу з’явились свої домінантні символи: маски, телефони, зуми та хвилі вайфаю, соціальні мережі. Плакати на тему коронавірусу та екологічних катастроф відрізняються також і за настроєм. Коли ми дивимося на плакати про пандемію, відчувається, що її можна подолати. Вірус складно контролювати, але можливо, а до нормального життя можна повернутися. Екологічні ж плакати відрізняються темними кольорами та відтінками, відчуттям неминучості, ще одним нагадуванням про вину людини. Закрадається думка, чи не ефективніші інші емоції та меседжі, ніж залякування, коли ми говоримо про екологію?
Зі стриманими емоціями працюють професіонали-плакатисти, журі трієнале, чиї роботи можна було побачити в Харківській академії дизайну і мистецтва. У холі академії були представлені плакати Анабелли Салем (Аргентина) – переможниці минулого трієнале, Іллі Павлова (Австрія) – дизайнера, який ще студентом брав участь у трієнале, та Джонатана Барнбрука – автора обкладинок останніх альбомів Девіда Боуї. Трієнале багато працює саме зі студентами, не в останню чергу тому, що Олег Векленко досі викладає в Худпромі.
«4-й Блок» об’єднує не тільки професіоналів і студентів, але й презентує дитяче мистецтво. Виставка «Ковчег» – це проєкт дитячої програми. Молодші школярі малювали та майстрували тварин, які мають увійти до дерев’яного ковчега, що стоїть посеред галереї. Здається, що різнокольорових котів, пінгвінів, лисиць і всеможливих тварин різних розмірів сприймати серйозно не варто. Але маючи декілька потужних дитячих студій у Харкові, художня спільнота серйозно ставиться до дитячого мистецтва. Для споглядання «Ковчега» варто позбавитись критичного погляду, надивленості, можна навіть не шукати приховані сенси. Головний меседж тут на поверхні: чи не залишиться колись лише «кожного тварі по парі» і чи не доведеться майструвати ковчег знову, фізичний або метафоричний?
Рідкісним видам тварин присвячена й інсталяція студії Aza Niza Maza у Єрмілов-Центрі. Ця дитяча студія вже мала досвід з експонуванням плакатів, який обернувся чи то цензурою, чи то відповіддю влади на вільне мистецтво серед вулиці. У 2019 році під час Бієнале молодого мистецтва виставку дитячих плакатів на огорожах містах знищили комунальники. Усі роботи, які організатори вночі розвісили на паркані уздовж саду Шевченка, до ранку зникли. Згодом виявилося, що це зробили комунальники, хоча все було погоджено з міською владою. На ранок біля паркану не залишилось ані сліду, який нагадував би про виставку плакатів. Розуміння влади бракує і досі: за словами Олега Векленка, плакати, які хотіли експонувати у лайтбоксах серед міста, влада сприйняла як рекламу, за яку необхідно платити. Мовляв, екологічні плакати, які створені для трієнале, рекламують саму трієнале.
Та чи потрібна реклама самій трієнале? За ці роки «4-й Блок» встиг сформувати покоління молодих художників і дизайнерів, а навколо проєкту згуртувалося міжнародне ком’юніті: цього року було представлено 950 плакатів дизайнерок і дизайнерів з 53 країн світу. Організатори трієнале також працюють над створенням першого в Україні музею екологічного плакату. Поки що у фондах зберігається близько тисячі експонатів. Утім хочеться вірити, що колись виставки перенесуться з музейного білого куба в міський простір, де плакати зможуть комунікувати з більшою аудиторією. А публіка почне сприймати плакат як вид мистецтва.
Роботи учасників трієнале можна подивитись у Чорнобильській історичній майстерні (вул. Багалія, 1) до 30 червня.