"Демократія – це перш за все процедура". Англійська приказка
Британський політичний пасьянс напередодні кризи запуску Brexit
Із моменту проведення референдуму у Сполученому Королівстві щодо виходу країни з ЄС пройшло більше ніж півроку, але лише зараз починає вимальовуватися картина того, яким же чином влада буде втілювати в життя волевиявлення підданих Її Величності. Як виявилося, у лідерів кампанії за вихід Сполученого Королівства з ЄС не було чіткого плану дій на випадок успішного для них результату референдуму, а новоствореному консервативному уряду знадобилося немало часу та зусиль задля вироблення консолідованої власної позиції з цього питання.
Вже зараз можна стверджувати, що Brexit став для Великої Британії штормом, що підіймає на поверхню політичного дискурсу різноманітні питання суспільного устрою держави. Мова йде не просто про вихід країни із наддержавного об’єднання, а про необхідність в процесі Brexit переналаштовувати державу в цілому.
Першим серйозним випробуванням з яким зіштовхнувся уряд Сполученого Королівства на чолі з Терезою Мей стала проблема його повноважень в процесі вироблення і реалізації плану щодо Brexit. Як не дивно, але Brexit, навіть офіційно не розпочавшись, став причиною конституційної конфронтації в Сполученому Королівстві. Головне питання в даному контексті полягало в тому, які уряд має повноваження в процесі виходу країни з ЄС, тобто що може зробити, а чого робити не має права?
Конституційна архітектура Великої Британії вибудувана таким чином, що центральним елементом її інституційного дизайну є парламент. Саме Вестмінстер відіграє провідну роль в управлінні державою. Даний практичний аспект ґрунтується на фундаментальному принципі британської некодифікованої конституції – принципі парламентського суверенітету. Слід також підкреслити ще одну важливу особливість британської конституційної теорії. Dejure результат червневого референдуму має не обов’язковий, а лише рекомендаційний характер. Згідно з британською правовою доктриною, народ є політичним сувереном, а парламент – юридичним. Мовиться про те, що саме Вестмінстер, відповідно до британської некодифікованої конституції, володіє правом останнього голосу з приводу виходу Британії з ЄС, і теоретично має право не підтримувати волевиявлення підданих Її Величності.
Тереза Мей проводивши кампанію під час боротьби за крісло прем’єра запевняла своїх однопартійців, що вона в якості очільника уряду, по-перше, поважатиме рішення підданих Її Величності щодо виходу країни з ЄС, тому повторного референдуму проведено не буде, а по-друге, «Brexit означає Brexit» (‘Brexit means Brexit’). Тим самим Мей засвідчувала свою прихильність виходу Великої Британії з ЄС.
Однак в умовах поляризації британського суспільства та розколу в правлячій консервативній партії з приводу доцільності виходу країни з ЄС, Мей не мала впевненості в тому, що парламент підтримає результат референдуму. Справа в тому, що торі мають в британському парламенті 329 своїх представників, тобто володіють більшістю в 4 мандати. Навіть якщо врахувати парламентський торійський «резерв» у вигляді 8 членів парламенту від Партії незалежності Сполученого Королівства, які безумовно підтримують Brexit, позиція уряду на чолі з Мей все одно залишається хиткою.
З метою завершеності картини парламентського сприйняття ідеї виходу Британії з ЄС слід звернути увагу на те, що Brexit вбив також клин між членами опозиції Її Величності (229 депутатів-лейбористів). Левова частина лейбористських коммонерів, будучи ще з блерівських часів єврооптимістами, виступають за продовження членства Сполученого Королівства в ЄС. Тим не менше, є й група депутатів, які підтримують Brexit, а очолює її лідер Опозиції Джеремі Корбін. Саме через його інертну поведінку в процесі кампанії за продовження членства Британії в ЄС, яку офіційно вела лейбористська партія, парламентарі-лейбористи після референдуму ініціювали перевибори голови партії.
Незважаючи на те, що Д. Корбін зберіг свою посаду, однак загальне невдоволення ним коммонерів-лейбористів дає підстави сумніватися в його довготриваючому лідерстві. Нову хвилю невдоволення серед парламентарів-лейбористів та пересічних членів партії викликав той факт, що Корбін на напруженому засіданні тіньового Кабінету 26 січня 2017 року, яке було присвячено питанню голосування за урядовий білль про санкціонування запуску процедури виходу з ЄС, висловив підтримку прем’єр-міністру та спробував зобов’язати всіх членів лейбористської партії голосувати за урядовий законопроект. Низка членів тіньового Кабінету виступили проти цього та запропонували надати комомонерам-лейбористам право вільного голосування в даному випадку.
Все це доводить, що одним із головних наслідків Brexit для політико-правової системи країни став розкол всередині двох лідируючих партій, що може в перспективі відправити в небуття двопартійну систему Сполученого Королівства. В той самий час третя найбільша партія Вестмінстерського Парламенту – Шотландська національна партія (54 мандати), як і ліберальні-демократи (8 коммонерів), повністю підтримує збереження членства країни в ЄС.
Запропонований погляд на британський парламент через призму Brexit засвідчує нетривку позицію нинішнього консервативного уряду та дозволяє характеризувати нинішнього прем’єра як слабкого. Йдеться не про персональні якості пані Мей, а саме про гарантовану парламентську підтримку її діяльності. Якби там не було, але саме невпевненість прем’єр-міністра у тому, що план і дії уряду в процесі виходу країни з ЄС гарантовано отримають схвалення в парламенті, спровокувало її знаходити альтернативні правові шляхи реалізації ідеї виходу Великої Британії з ЄС.
Інституційна конфронтація
Розуміючи всю делікатність ситуації, Мей вирішила розіграти карту королівської прерогативи. Йдеться про право монарха укладати і розривати міжнародні угоди, яке фактично знаходиться у віданні прем’єр-міністра і реалізується виключно за ініціативи і повного супроводу Кабінету. Таким чином, уряд Її Величності намагався усунути парламент від прийняття рішення щодо активації ст. 50 (2) Договору про ЄС.
Відразу слід зауважити, що якби вказаний план вдався, то це спровокувало б суттєвий дисбаланс у відносинах між парламентом і урядом в майбутньому. У такому випадку виконавча влада знехтувала б конституційним принципом парламентського суверенітету та створила б прецедент, який дав змогу і в майбутньому обмежувати владу Парламенту.
У Вестмінстері таку перспективу чудово розуміли, саме через це вже 13 вересня 2016 року Конституційний комітет Палати лордів опублікував звіт в якому висловив свою позицію з приводу процедури активації ст. 50 (2) Договору про ЄС. Вказаний комітет є спеціалізованим контрольним органом Парламенту, що слідкує за дотриманням конституції та дає свої висновки з приводу біллів і політико-правових подій, що мають конституційне забарвлення. Конституційний комітет Палати лордів вирішив, що парламент має:
- відігравати центральну роль у питанні активації ст. 50 (2) Договору про ЄС, тобто має надати свою згоду на це;
- мати ключову роль в уважному дослідженні суті переговорів по Brexit;
- відігравати ключову роль в затвердженні остаточної угоди між Сполученим Королівством і ЄС.
Вказаний звіт є позицією парламенту як конституційного актора. Цей звіт був свого роду мессиджем законодавчої влади – виконавчій.
Тим не менше, уряд Її Величності не відмовився від ідеї самотужки запустити процедуру виходу Британії з ЄС, без отримання на це згоди парламенту. Саме через це низкою активістів, головною з яких є Джина Міллер, інвестиційний банкір із лондонського Сіті, було подано позов до Високого Суду Лондона з вимогою зобов’язати Уряд отримати згоду Парламенту задля ініціювання виходу країни з ЄС. 3 листопада 2016 року Високий Суд Лондона виніс рішення в якому постановив, що уряд не може активувати ст. 50 (2) Лісабонського договору, яка формально запускає процедуру виходу країни з ЄС, без отримання на це згоди парламенту.
Коментуючи вказане рішення суду представник позивачів Джина Міллер відзначила, що ця справа «не про те як кожен з нас голосував. Кожен голосував за кращу країну і краще майбутнє. Ця справа про процес, а не про політику».
Наведений фрагмент з виступу пані Міллер є дуже важливим для розуміння того про що цей позов. Позивачі насправді не мали намір через судове рішення визнати результати референдуму недійсними. Як позивачі, так і сам Високий Суд Лондона відзначали те, що результати референдуму є легітимними. Вказаний case– це справа про захист британської демократії, захист парламентського правління та британської конституції, справа про право народу через своїх законних представників впливати на суть рішення про вихід країни з ЄС.
На цьому судовий спір між урядом та активістами у справі про Brexit не закінчився, адже урядом було подано апеляцію на рішення Високого Суду Лондона до Верховного Суду Сполученого Королівства. Заступник президента Верховного Суду Сполученого Королівства леді Бренда Хейл під час лекції для студентів дозволила собі деяку оцінку вказаної апеляції. Суддя, зокрема, зазначила, що «це може бути найбільш конституційно значима справа, яку коли-небудь розглядав Верховний Суд» (Верховний Суд Сполученого Королівства замінив в рамках конституційної реформи Апеляційний комітет Палати лордів та почав свою роботу 1 жовтня 2009 року – авт.). Також леді Хейл підкреслила, що ця справа підіймає «складні і делікатні» питання у відносинах між Парламентом та Урядом.
Верховний Суд Сполученого Королівства розглядав вказану апеляцію з 5 по 8 грудня 2016 року, а рішення оприлюднив 24 січня 2017 року. В даному контексті слід акцентувати увагу на двох аспектах. По-перше, важливість цієї справи засвідчує той факт, що дану апеляцію Верховний Суд розглядав у повному складі, що сталося вперше з моменту створення цього інституту, а по-друге, таке складне рішення було винесено в надзвичайно стислі строки (трішки більше ніж через місяць після розгляду).
Верховний Суд Сполученого Королівства зіштовхнувся не лише із складною конституційно-правовою проблемою, а й з суттєвим тиском. Чого вартий лише той факт, що на наступний день після оголошення рішення Високого Суду Лондона, британський таблоїд «The DailyMail» вийшов із передовицею на якій було опубліковано фото трьох суддів Високого Суду Лондона та їхньою характеристикою як «ворогів народу». Напередодні слухань по справі в Верховному Суді Сполученого Королівства майже всі британські видання опублікували біографії 11 суддів із розлогими аналітичними матеріалами по суті справи. Британські політики, які підтримували Brexit,давали інтерв’ю в яких закликали суддів Верховного Суду анулювати рішення Високого Суду Лондона та самоусунутися від вирішення цієї справи посилаючись на доктрину політичного питання.
Саме тому, під час відкриття судового засідання з розгляду справи про Brexit президент Верховного Суду Сполученого Королівства лорд Нойбергер зазначив: «Судді суду, звичайно, усвідомлюють суспільний інтерес до даної справи, і ми знаємо про сильні почуття, які пов'язані з багатьма іншими більш широкими політичними питаннями, що оточують відхід Сполученого Королівства з Європейського Союзу. Однак, як буде видно з аргументів представлених перед нами, ці ширші політичні питання не є предметом цієї апеляції. Ця апеляція стосується юридичних питань, а наш обов’язок як суддів, полягає у розгляді цих питань неупереджено і у вирішенні справи у відповідності з правом. Це те, що ми будемо робити».
Оприлюднене 24 січня 2017 року рішення Верховного Суду Сполученого Королівства стосується двох важливих питань. По-перше, більшістю (8 голосів проти 3) Суд прийняв рішення про те, що Акт Парламенту є обов’язковим, при уповноваженні міністрів давати повідомлення про рішення Великобританії вийти з ЄС. Тим самим суд заборонив Уряду активувати ст. 50 (2) Договору про ЄС без отримання на це згоди Парламенту.
В правовій системі Сполученого Королівства, яка ґрунтується на принципі парламентського суверенітету,норми міжнародного права реалізуються через так звану трансформаційну систему. Це означає, що міжнародні договори стають частиною національного законодавства Сполученого Королівства лише після того як Вестмінстерський Парламент прийме спеціальний Акт. Саме тому договори, які стосувалися приєднання Сполученого Королівства до Європейського економічного співтовариства та Європейського співтовариства з атомної енергії та були укладені в Брюсселі 22 січня 1972 року стали частиною національного законодавства Сполученого Королівства лише після прийняття Парламентом Великої Британії Акту про Європейські співтовариства 17 жовтня 1972 року. Як наслідок, для того щоб юридично оформити вихід з ЄС Парламент Сполученого Королівства має прийняти інший Акт, яким буде скасовано, або прямо замінено Акт про Європейські співтовариства 17 жовтня 1972 року.
Окрім цього, певні права, якими користуються громадяни Великої Британії будуть змінені внаслідок виходу країни з ЄС. Тому Суд дійшов висновку, що Уряд не може ініціювати запуск ст. 50 (2) без отримання парламентської санкції на втілення в життя цього курсу.
У даному контексті важливим було ще й те, що Верховний Суд у своєму рішенні підтвердив прихильність збереженню балансу між парламентським суверенітетом та народним суверенітетом. Як вище вже зазначалося, британська правова доктрина стоїть на позиції того, що народ є політичним сувереном, а парламент – юридичним. Верховний Суд в своєму рішенні підкреслив: «референдум 2016 року має велике політичне значення. Проте, його юридичне значення визначається тим, що Парламент включає в статут яким санкціонує референдум. Статут, яким було санкціоновано проведення референдуму 23 червня 2016 року передбачав лише проведення референдуму, без точного визначення шляхів реалізації його наслідків. Зміна в закон, яка необхідна для впровадження результатів проведеного референдуму, може бути внесена єдиним способом який дозволений конституцією Великої Британії – прийняттям Акту Парламенту».
Таким чином, Верховний Суд надав практичного сенсу конституційному положення про те, що народ – це політичний суверен, а Парламент – юридичний. Піддані Її Величності прийняли політичне рішення під час червневого референдуму, але юридичним оформленням реалізації цього рішення має займатися Парламент. Дана позиція є ще одним важливим пазликом аргументаційної системи Верховного Суду з приводу того, чому ж уряд має отримати санкцію Вестмінстерського Парламенту на активацію ст. 50 (2) Договору про ЄС.
Друге важливе питанням цієї апеляції полягало в тому, чи зобов’язані міністри звертатися до деволюційних легіслатур задля отримання санкції на запуск Brexit. Йдеться про представницькі інститути, які діють в трьох національних частинах Сполученого Королівства. В Шотландії діє парламент, в Північній Ірландії – Асамблея, в Уельсі – Національна Асамблея.
Актуальності цьому питанню додавав той факт, що більшість жителів Шотландії та Північної Ірландії на червневому референдумі проголосували проти виходу з ЄС, а місцева влада в цих регіонах Сполученого Королівства займає проєвропейську позицію. В 1998 році Парламент Сполученого Королівства санкціонував створення вказаних регіональних легіслатур прийнявши три окремі статути, де чітко визначив їхню компетенцію. З точки зору британської некодифікованої конституції регіони Сполученого Королівства не наділені міжнародною правосуб’єктністю, а їхні представницькі інститути не мають права брати участь у здійсненні міжнародної політики. Виходячи з конституційного принципу парламентського суверенітету, лише парламент Сполученого Королівства (Вестмінстерський Парламент) наділений правом приймати рішення в питаннях міжнародних відносин.
Саме тому, відносини з ЄС належать до компетенції парламенту та уряду Сполученого Королівства. Важливим в даному випадку було те, що з питань деволюції Суд прийняв одностайне рішення, за яке проголосував в тому числі і суддя-лорд Роберт Рід, який є представником Шотландії. В кінцевому рахунку Верховний Суд постановив, що британські міністри не є юридично зобов’язаними звернутися до децентралізованих законодавчих органів перед активацією ст. 50 (2) Договору про ЄС.
Після оголошення рішення Верховного Суду Сполученого Королівства Джина Міллер в своєму коментарі зазначила: «Рішення у справі Brexitє не перемогою для мене, а перемогою для нашої конституції».
З цим судженням справді важко не погодитися. Справа про Brexit має надзвичайно важливе як конституційно-правове, так і політичне значення. До честі Верховного Суду Сполученого Королівства слід відзначити, що знаходячись під шаленим тиском громадськості, ЗМІ та політиків, цьому судовому органу вдалося прийняти не кон’юнктурне, а правове рішення. Саме така незалежність, свобода і відданість праву робить судову систему Сполученого Королівства однією із найбільш авторитетних у світі. Давно відомо, що завданням Верховного Суду є охорона конституції, а не її переписування. Рішенням у справі про Brexit Верховний Суд Сполученого Королівства зберіг недоторканим фундаментальний принцип британської конституції – принцип парламентського суверенітету, парламентську форму правління, а як наслідок і конституцію.
Вказане судове рішення майже миттєво отримало свою практичну проекцію, адже 26 січня 2017 року до парламенту Великої Британії було подано урядовий білль про Європейський Союз (повідомлення про відкликання). Цей законопроект складається з двох статей. В ст. 1 (1) зазначається, що прем'єр-міністр наділяється правом повідомити, відповідно до статті 50 (2) Договору про ЄС, про намір Сполученого Королівства вийти з ЄС. В ст. 2 визначається коротка назва білля у разі його прийняття парламентом.
Під час проведення дебатів у Палаті громад з приводу вказаного законопроекту коммонери поставили вимогу перед урядом деталізувати позицію, яку він планує відстоювати під час перемовин з ЄС. З цією метою 2 лютого 2017 року уряд опублікував Білу книгу «Вихід Сполученого Королівства та нове партнерство з ЄС». У цьому документі трішки в більш розширеній формі були викладені 12 принципів уряду, що озвучила Тереза Мей в Ланкастер Хауз 17 січня 2017 року, та які становитимуть основу для вироблення нового стратегічного партнерства між Сполученим Королівством та ЄС.
До цих принципів віднесено:
- ясність і визначеність у переговорах;
- повернення контролю над кордонами;
- посилення єдності Сполученого Королівства;
- захист зв'язків із Ірландією;
- контроль над імміграцією;
- захистом прав громадян ЄС у Великій Британії і британців в ЄС;
- захист трудових прав;
- вільна торгівля з європейськими ринками (з повноцінним виходом із єдиного європейського ринку, без будь-якої угоди про асоціацію);
- нові торгівельні угоди з іншими країнами;
- Британія найкраще місце для науки та інновацій;
- співпраця з іншими країнами в боротьбі зі злочинами та тероризмом;
- «гладкий, акуратний Brexit».
Запропонований план є варіантом так званого жорсткого Brexit, що головним чином обумовлено ідеєю повного виходу країни з єдиного європейського ринку.
Деякі парламентарі відзначали, що запропонована Біла книга майже нічого не говорить про майбутню угоду між Британією та ЄС. Якби там не було, але 8 лютого 2017 року о 20:00 за лондонським часом, Палата громад британського парламенту проголосувала в третьому читанні вказаний законопроект (за – 494, проти 122). Відповідно до законодавчої процедури подальший розгляд законопроекту переноситься до Палати лордів.
Згідно з опублікованим планом розгляду білля в Палаті лордів британського парламенту, остаточне голосування (третє читання) по вказаному біллю буде проведено у верхній Палаті 7 березня 2016 року. Не варто очікувати того, що Палата лордів влаштує обструкцію та відхилить вказаний законопроект. Верхня Палата британського Парламенту, яка з часів прийняття ліберальною партією закону про Парламент 1911 року знаходиться в трансформаційному процесі, навряд чи захоче давати чудовий привід для остаточного свого реформування і перетворення з призначувано-спадкової Палати на виборну. Тому можна вважати, що після прийняття даного законопроекту Палатою громад справу вже зроблено. Хоча офіційно білль про Європейський Союз (повідомлення про відкликання) стане Актом Парламенту 7 березня, після голосування в третьому читанні Палати лордів та королівської промульгації.
Панове, а що ж далі?
Вельмишановний читач, який, проявивши неабияке терпіння, дістався цього місця статті, вірогідно задався питанням: «Який сенс був у всій судовій тяганині, якщо в кінцевому рахунку уряд отримає право запустити процедуру Brexit?». Конституційна конфронтація та її розв’язання Верховним Судом Сполученого Королівства має конституційно-правове та політичне значення. Конституційно-правове полягає в тому, що була:
- дотримана законна процедура запуску виходу Великої Британії з ЄС, а як наслідок дотримана конституція;
- захищена парламентська форма правління з жорсткою підконтрольністю виконавчої влади законодавчій;
- інституційна стійкість збережена, розбалансування державно-владного механізму не відбулося, кожна гілка влади продовжує виконувати функції, які їй відведені британською конституцією;
Політичне значення проявляється в наступному:
1) збереження за Вестмінстерським Парламентом ключової ролі на всіх стадіях процедури Brexit гарантує відкритий характер прийняття рішення щодо виходу Великої Британії з ЄС;
2) рішення Верховного Суду Сполученого Королівства може суттєво вплинути на строки реалізації Brexit;
3) консервативний уряд на чолі з Терезою Мей запропонував жорсткий варіант виходу країни з ЄС. Однак слід пам’ятати про нетривку позицію чинного уряду через непереконливу більшість в парламенті. Голосування в Палаті громад 8 лютого не є показовим, адже парламентарі були політично обмеженими результатами референдуму. Під час обговорення нової моделі взаємовідносин з ЄС та при прийнятті остаточного рішення уряд не може розраховувати на беззаперечну підтримку, яку отримав в Палаті громад під час голосування за законопроект про запуск процедури Brexit. Член тіньового Кабінету лейборист Клайв Льюїс в одному з виступів відзначив, що «Тереза Мей не має повноважень, щоб диктувати умови Brexit, не прислухаючись до британського народу. Вся країна повинна брати участь у визначенні нашого спільного майбутнього, тому лейбористи боротимуться за право голосу британського народу, через парламент». Як наслідок, Парламент цілком здатен коригувати позицію Уряду з приводу жорсткості Brexit, трансформувавши його в більш м’який варіант;
4) разом з тим парламентська обструкція урядової політики в питанні виходу країни з ЄС може спровокувати парламентську кризу та проведення дострокових виборів. Проведення повторного референдуму стосовно виходу країни з ЄС навряд чи можливе, оскільки в даному контексті будуть серйозні сумніви в легітимності всього процесу Brexit. Тому дострокові вибори виглядають більш ймовірними, ніж проведення повторного референдуму. Дострокові вибори можуть бути проведені задля додаткової легітимації політичного рішення з приводу взаємовідносин Великої Британії з ЄС і на додачу матимуть закамуфльований плебісцитарний характер;
5) надзвичайно важливим питанням є збереження єдності Сполученого Королівства в умовах невдоволеності виходом країни з ЄС в Шотландії та Північній Ірландії і підвищенням серед політичної верхівки цих регіонів сепаратистських устремлінь. Верховний Суд Сполученого Королівства у своєму рішенні однозначно відкинув можливість блокування Brexit регіональними легіслатурами, що, з точки зору конституційної теорії, є цілком виправданим. Міністр оборони Сполученого Королівства Майкл Феллон озвучив позицію уряду стосовно того, що до завершення каденції чинного парламенту уряд не буде сприяти в проведенні повторного референдуму в Шотландії про незалежність, закликавши Шотландську національну партію поважати результат плебісциту 2014 року.
6) У свою чергу Європейська комісія неодноразово заявляла, що Шотландія не матиме ніякого автоматичного права бути частиною ЄС, якщо проголосує за вихід зі складу Сполученого Королівства. Тим не менше, питання єдності Сполученого Королівства є доволі болючим і небезпечним для майбутнього туманного Альбіону.
Підсумовуючи вище викладене слід констатувати, що Brexit виявився багатошаровою задачею, що несе в собі більш складні та менш складні проблеми, які уряд не зможе вирішити без підтримки парламентарів та електорату.
Кен Кларк, торійський коммонер-ветеран, що був єдиним консерватором, який не проголосував за урядовий законопроект про початок виходу країни з ЄС, коментуючи Brexit зазначив: «Ми ніколи не були тут раніше. Речі виходять з-під контролю... Я ще не бачив такої ситуацію, як ця. Я ніколи не бачив нічого божевільнішого і хаотичнішого, ніж це (Brexit – авт.)». Саме тому в умовах невизначеності та хаосу було надзвичайно важливим зберегти інституційну стійкість і стабільність владних відносин, що дає підстави для стриманого оптимізму і віри британців в те, що уряд зможе вирішити завдання, яке перед ним було поставлено електоратом 23 червня 2016 року.
Говорячи про подальшу реалізацію урядового плану щодо запуску процедури Brexit слід нагадати, що прем’єр-міністр Сполученого Королівства Тереза Мей неодноразово говорила у своїх виступах, що планує активувати ст. 50 (2) Договору про ЄС не пізніше 31 березня 2017 року. Наприкінці січня «The Times» повідомило про бажання прем’єра офіційно заявити про початок виходу Сполученого Королівства з ЄС на Мальтійському саміті ЄС, який триватиме 9 – 10 березня 2017 року.
Передбачається, що вже на початку квітня відбудеться позачерговий саміт, на якому глави урядів ЄС мають схвалити спільні дії щодо Brexit та публічно представити відповідний стратегічний документ.
На перемовинах між Сполученим Королівством та ЄС, щодо виходу цієї країни з наддержавного утворення, Європейську Комісію представлятиме Мішель Барньє – колишній французький міністр та екс-член Європейської Комісії, а Європейський парламент – бельгійський ліберал Гі Верхофстадт. Інтереси Сполученого Королівства буде відстоювати міністр по питанню виходу Великої Британії з ЄС, консерватор Девід Девіс. Як видається, більш активна фаза перемовин з приводу Brexit розпочнеться лише восени, після того як пройдуть президентські вибори у Франції та парламентські у Німеччині. У сторін є час до весни 2019 року для того щоб владнати всі деталі «розлучення». В даному контексті впливова британська газета «The Guardian» відзначала, що процес виходу Сполученого Королівства з ЄС «буде довгим та важким, а майбутнє країни знаходиться під загрозою».
Охарактеризувати ж нинішній етап Brexit можна відомими словами сера В. Черчілля, який в 1942 році виступаючи з нагоди перемоги під Ель-Аламейном підсумував: «Це ще не кінець. І навіть не початок кінця. Але, можливо, кінець початку».