Петре, чи писали ви й раніше для підлітків?
Нібито ні, хоча я зустрічав людей, які стверджували, що виросли на моєму «Поверненні придурків».
Ваша книжкова новинка «Союз Радянських Речей» зараз — хіт продажів у книжкових магазинах, як гадаєте, чи в людей все-таки є ностальгія за старим «добрим» Радянським Союзом? І чи здатна ваша книжка зцілити тих, хто до цього часу згадує смак морозива і дешеву ковбасу?
Якщо ти був партпрацівником, приміром, то жилося досить непогано. Таксист у Львові якось розповідав, яке за СРСР було чудове м’ясо. Я заперечив, бо добре пам’ятаю черги до м’ясних відділів і так звані «голені» кості. Тобто, на них майже не лишалося м’яса, вони блищали. Але таксист сказав, що їхня родина мала «блат» у різника. Тобто індивідуальні досвіди різні. Цьому таксистові справді зараз не бракує м’яса, але йому залежить на тому, щоби цього продукту не мали інші. Це, погодьтеся, значно більше задоволення. А в молодшого покоління є швидше цікавість та великий інтерес. Для підлітків часи Радянського Союзу — давня екзотика. Вони вже не знають того сленгу: «мати блат», «викинути товар», «фарцовка»… Вони не вміють користуватися старим телефонним апаратом, не вірять, що не можна було просто купити квиток на літак та вирушити до Єгипту, приміром.
Я скористався з цього інтересу. Звісно, якби просто написав, що радянська ковбаса була гидкою, а морозиво нічим не кращим від будь-якого сучасного «пломбіра», тільки гірше запакованим, то така книжка не була б цікавою, хоч це й була б правда. Мої герої інші: батько, який молодиться і який хоче довести синові, що він іще ого-го, і син, який живе в сучасному світі, має свої інтереси, але поволі втягується у старі запилені батькові історії. Ніхто нікого ні в чому не переконує. Просто згадує, як було «тоді», і це вже цікаво.
Чи задумувалася вона як своєрідна провокація? Адже, на перший погляд, книжка здається такою, що підсилює ностальгію за совком. Від пудрово-рожевої обкладинки до певної ідеалізації старенького «Жигуля» в тексті. До речі, чи таким уявляли оформлення книжки, коли писали? Чи сподобався вам візуальний супровід Насті Омелич?
Так, дехто з нецільової аудиторії ловиться на це чудове оформлення. За це великий респект Насті Омелич. Настя народилася вже після краху Союзу, тому для неї описані події — теж минуле. Тому речі на ілюстраціях виглядають трохи розпливчастими, напівзітертими, монохромними, а панівний колір книги — як у старого килима чи вицвілого комуністичного прапора. Мені здається, що з боку видавництва це був ідеальний вибір ілюстраторки, а з боку ілюстраторки — перфектний вибір стилістики. Як на мене, все потрапляє в «десятку». Навряд чи це аж така провокація, швидше, констатація того, що речі як такі ніколи не винні. Вони просто відбитки своєї епохи, згустки спогадів, носії певних історичних цінностей.
Розкажіть, будь ласка, як працювали над книжкою. У ній величезна кількість речей та особливостей тих років, схоже, треба було все структурувати, аби нічого не упустити. Чи працював з вами науковий консультант з цієї теми?
У книги довга історія. Коли я розбирав речі у квартирах своїх родичів, то часто стикався із покладами старих радянських артефактів: грамофонних платівок, побутової техніки, різного декору, посуду тощо. Тоді не модно було щось викидати, усе могло придатися. Призначення деяких предметів для мене було загадкою, тож я навіть запитував у Фейсбуці, для чого, приміром, той чи інший кухонний інструмент.
Згодом добра знайома з Польщі Катажина Котинська подарувала мені книжку «Речі, які я не викинув» Марціна Віхи — про дуже подібний досвід. І я подумав, що варто буде написати щось про минулу епоху. А фінальним поштовхом став випадок, коли в поїзді Інтерсіті мене попросили супроводжувати дванадцятилітню дівчину, яка їхала зі Львова до Києва. Ми розговорилися, дівчина виявилася дуже приємною співрозмовницею, але надзвичайно дивувалася, коли я розказував про свої дванадцять років. Для неї були сюрпризом події тих часів, спосіб життя, обмеження…
Я зрозумів, що настав час систематизувати свої знання і спогади і написати книгу для підлітків. Та й для дорослих теж, бо насправді події понад тридцятилітньої давнини почали забуватися. За нагоди я запропонував цю ідею «Порталу». Це видавництво вирізняється тим, що має у штаті консультантів, істориків, які перевіряють готову книгу на відповідність епосі та виловлюють різні «ляпи». У мене, на щастя, не знаходили великих огріхів.
Раніше не писав для підліткової аудиторії, тому читав розділи спочатку своїй дружині, дитячій письменниці Галині Ткачук. Також корисні поради давала редакторка Анна Процук, я радився з читачами на Фейсбуці, давав читати електронну версію своєму чотирнадцятилітньому синові, читав дітям друзів. Коли ти бачиш негайну реакцію, це дуже допомагає покращити текст. А коли я вже зрозумів, як треба писати для підлітків, то пішло значно легше.
Що важливо було для вас донести до читача цією книжкою? Бо звісно, кожен побачить і потрактує все по-своєму, але завжди є автор зі своєю «лебединою піснею».
Російська пропаганда каже: погляньте, які чудові та якісні речі робили в СРСР! Але чомусь не говорить, як складно було їх добути. Хочу сказати, що ці старі предмети побуту, техніка, автомобілі свідчать не так про Радянський Союз та його побут, як про регіональну варіацію світової моди, дизайну та тенденцій 60-х – 80-х років. І вони становлять певну цінність саме через це. Навіть у погані часи, коли життя було нестерпним, люди все одно пнулися, аби дістати цей жаданий «дефіцит», тобто, жити комфортніше, краще, оточити себе речами, які дозволять на якийсь час забути, що ти живеш у злиднях та неволі.
Українці страшенно люблять боротися! Схоже, це у нас в крові. Буквально будь-яка найменша подія здатна розбурхати в грудях нестримний вогонь, змусити взяти до рук меча й нещадно косити під корінь усе, що викликає неприязнь і відразу. Запитання: чи є щось хороше, що ми могли б забрати із Радянського Союзу собі у теперішнє? Чи є щось, що можна застосовувати й зараз на користь, лиш трішки покрутивши креативно в руках?
Як би не старалася комуністична партія, більшість побутових речей, іграшок були копіями того, що існувало на Заході, у вільних країнах. Модниці за залізною завісою хотіли ходити так, як вдягалися молоді люди в США, Німеччині, Франції. Не навпаки. На Заході не ходили в куфайках, кирзових чоботях чи фасонах з журналу «Работница». Проте людина, яка змушена була жити в СРСР, віддавала часом місячну зарплатню, щоби купити прості західні штани — джинси.
І не можу не спитати, як дитина, яка ніколи, ані жоднісінького дня не ходила до дитячого садка: таки справді дітей годували курячими шиями? Бо це звучить надто страшно, аби бути правдою!
У садочковому меню, звісно, не писали: «шия», там було написано «курка». Але я справді ніколи не бачив, приміром, курячого філе. Я й зараз його не люблю. Не знаю, куди воно весь час зникало. А от крильця, куряча печінка, навіть шия — це я можу їсти. Коли мама питала, що давали, я казав «шию і гланди». Вона сміялася через це, а я запам’ятав цю реакцію.
Які речі з Радянського Союзу маєте вдома і зберігаєте як пам’ять? І чи є за кожною із них якась історія?
Речі, які нагадають нам про близьких, їхнє життя. Те, що несе інформацію, спогади: годинник та скринька з пам’ятними написами, листи, фотографії, магнітні плівки та портативний магнітофон, аби їх відтворювати. Радянські меблі пішли до сміття, бо були дуже поганої якості. Але частина виробленого у Болгарії спального гарнітура залишилася. Це справді якісна річ, яка була тим сумнозвісним «дефіцитом».
І не можу оминути увагою гумор та самоіронію, й зізнаюся, що книжку було приємно, легко і смішно читати! Особливо вразила історія-драма-трилер про Наконечну! Плануєте написати ще щось смішне?
Планую і вже дещо написав. Цього року має вийти дуже смішна і, сподіваюся, захоплива книжка про друкаря Івана Федоровича, якого звикли називати Федоровим. Він більшу частину життя жив у Москві, але коли мав за п’ятдесят раптом зірвався й переїхав до сусідньої країни — Великого Князівства Литовського, частиною якого були й сучасні українські землі. У Москві його друкарню хотіли спалити, а у Львові, Острозі та Заблудові Федорович зміг надрукувати чимало. А ще він виявився надзвичайно цікавим героєм, бо окрім книжок робив гармати, нападав на села, брав участь у бійках та загалом був непересічною особистістю.
Головних героїв звати так само, як вас і сина. Одвічне запитання читача: «ви написали книжку про себе, то ви?» Зазвичай, автор(-ка) завжди наполягає на тому, що це ліричний герой/героїня й намагається дистанціюватися від, власне, історії й тексту. Ви навмисне ліричних героїв списували з себе?
Тут я спеціально не надто вигадував імена, щоби підкреслити, що «Союз Радянських Речей» тільки умовно художня книга. Дійсність тут оброблена, це правда, але вона «ідентична натуральній».
Не маєте побоювань, що така цікава й смішна книжка навпаки викличе протилежну до очікуваної реакції — тобто симпатію до того часу, про який написана?
А той час справді був дуже цікавим. Правда, це розумієш, коли його досліджувати з певної досить значної відстані. Який сенс було мені, маленькому львівському хлопчику, ненавидіти президента Сполучених Штатів Америки Рональда Рейгана? Чому я і моя родина, живучи в Європі, мали боятися ядерного бомбардування? Чому на вході до численних красивих львівських храмів стояли патрулі з комсомольськими значками? Учасникам тих подій було непереливки, я й зараз собі «радянському» не заздрю.
2020 рік виявився плідним на книжки для вас, «Сила пари. Історія парових двигунів» – це ще одна новинка, яка вийшла у видавничо-освітньому проекті «Портал». Ви взялися за цю книжку, тому що добре знали двигуни чи прийняли виклик? Загалом пишете про те, що знаєте, чи досліджуєте в процесі написання книжки?
«Силу пари» погодився написати через те, що коли працював над паропанковим романом «Нечуй. Немов. Небач», то обабіч основного тексту залишилося чимало цікавої історичної інформації. Тому я легко зробив цю свою першу науково-популярну книжку. Плюс серед моїх дипломів лежить посвідчення автослюсаря, тож я справді розбирав і збирав назад усі вузли та агрегати автомобіля. Правда, з двигуном внутрішнього згоряння, а не паровим. Взагалі мрію купити або зробити парову автівку і їздити на ній. У двадцяті роки минулого століття парові автомобілі були розповсюдженими у світі й мали дуже добрі навіть як на наш час технічні характеристики.
Загалом пишу про те, що знаю. Але коли писав про Івана Федоровича, то зо три місяці читав джерела, літературу, видання ХІV–XVІІІ століть. Виявилося, що це дуже захопливо. Вкотре переконуюся, що «ті часи» насправді не були аж такими далекими ментально та культурно від наших.
Що б відповіли тому, хто давно мріє стати письменником, але все ніяк не може розпочати?
Розпочинайте. Поки ви не розпочнете, ви нічого не дізнаєтеся.