30 років — достатньо довгий період, щоб побачити результат історичної події. І достатньо короткий період, щоб мати можливість запитати у свідків — як воно, було того варте? Чи здійснилися мрії? Чи справдилися страхи?
40 років Німеччина була розділена, і от уже з 1990 року намагається зшити розірвану тканину спільного життя. Хто ходив Берліном, знає, що й зараз там видно точки розриву, хоча столиця об'єднаної держави набула (досі набуває) цілком нового обличчя. Навряд чи хтось сьогодні всерйоз хотів би повернути часи, коли місто було розділене Муром, а країна — кордоном.
Але чомусь дуже багато людей ностальгійно згадують життя за «залізною завісою». Це здається настільки нелогічним, що для феномену придумали спеціальну назву — остальгія (від «ост» — східний, ностальгія за Східною Німеччиною). Що це, в біса, таке? Як можна сумувати за часами Штазі, дефіциту та «трабантів»?
Коли щось незрозуміло з погляду прагматики, треба дивитись у простори уяви. Саме там можна знайти відповіді, яких немає в аналітичних оглядах. Ми запросили до розмови людей, які професійно працюють з художньою літературою: письменників, перекладачів, літературознавців. Їх не просто дуже цікаво слухати — вони можуть поставити запитання так, як ніхто не очікує. Коли не знаєш, що коїться, найважливіше — правильно поставити запитання.
Про феномен остальгії, владу минулого та мрію про минуле говорили письменники Софія Андрухович та Андрій Курков, перекладачка та фахівчиня з німецької літератури Неля Ваховська, літературна критикиня Ганна Улюра. Їхнім овідієм у розмові стала Оксана Форостина — їй ми завдячуємо маршрутом, яким пішли учасники.
***
Народження остальгії
Неля Ваховська: Власне, якщо говорити про остальгію, то треба починати взагалі від події 1989 року, від так званого падіння (а насправді відкриття) Берлінського муру і об’єднання (чи то приєднання) Східної Німеччини до Західної. Я буду говорити через призму літератури, яка реагувала на ці події дещо повільніше, ніж, скажімо, публіцистика. Тому що в пресі 1989-1990 років реакція на відкриття Берлінського муру — це ейфорія, щастя, тривале свято, яке не закінчується впродовж року. Правда, потім приходить «прозріння».
У Фрідріха Деліуса є хороша повість на сто сторінок без жодної крапки. Власне, це монолог п’яного східного німця, який ніяк не може його закінчити. Через п’яні напливи радості та щастя він говорить, що насправді це дуже дивна єдність: ви приїхали, а ми тут! Ви нас забираєте, ви нас навчаєте, ви нас повертаєте до якогось часу, що передував нашому роз’єднанню.
А що ж, власне, передувало? У літературі 1970-80-х років, та й у культурі загалом, в обох Німеччинах на той час панувала міфологема розірваної сім’ї. Тобто це були брати й сестри по той бік муру, це була міфологема любові через мур, розірвані пари, стосунки, які не можуть відбутися, і таке інше. Потім мур відкривають, і вже за рік, коли розгорілися дебати про те, чим література Західної Німеччини відрізняється від Східної, один із найвідоміших критиків того часу сказав: «Та, власне, всім! Усе, що об’єднує літературу цих двох країн — по суті вони різні — це граматика німецької мови!»
І попри ейфорію об’єднання, в перші ж роки східні німці були, по суті, етнізовані як внутрішні інші. Наприклад, журнал Spiegel (це не «Bild», не жовта преса, а серйозний журнал) бомбардує своїх читачів історіями про те, що східняки погано вдягаються, на поганих машинах їздять, у політиці нічого не петрають і взагалі вони, знаєте, тупенькі.
Реакція східних — так званих нових — земель на внутрішнє очуження не забарилася. Уже в 1992 році стендапер із Дрездена Уве Штаймле називає своє політичне шоу «Остальгія» (Ostalgie), тобто ностальгія за Сходом, за тим іншим часом, або швидше навіть за іншою ідентичністю. Таким чином «нові» землі, які поставлено в позицію другого ґатунку, починають відвойовувати свою ідентичність.
У певному сенсі в романі Свена Регенера «Herr Lehmann» його герой каже, що насправді ми не хотіли цього об’єднання. Коли на щопонеділкові демонстрації у Східній Німеччині виходили із свічками, збиралися в церквах і все інше — люди ж не вимагали об’єднання, вони були ще в парадигмі соціалізму, вони вимагали реформ. А тут раптом мур відкрили, нас об’єднали, а ми ж просто хотіли в Західний Берлін, у шикарні магазини, ми хотіли споживати, як ви.
І коли нам дали шанс споживати, виявилося, що нас спожили теж. Тому що буквально за декілька років проводиться переоцінка — і, по суті, знецінення — політичного, адміністративного, інтелектуального ресурсу Східної Німеччини. Навіть знані класики східнонімецької літератури буквально за півтора року втрачають свою позицію (про Крісту Вольф, може, ми теж згадаємо пізніше — це величезні драматичні історії, це повстання молоді проти старших (чи старих) і таке інше), і раптом регіон (17 мільйонів людей!) перетворюється на «оссі» — отих східнячків.
Їхній опір цій апропріації теж має споживацький характер. Тому що остальгія в першу чергу реалізується як рух за споживання східних товарів. Піднімається ціле повстання за те, що потрібно повернути шпревальдські огірки — не треба нам західних солоних огірків, поверніть нам наш Шпревальд. Бренд огірків змінюють, але виробляють їх там, де виробляли до цього, і насправді нічого не змінюється. Але кава, огірки, дедерон, цей жахливий синтетичний матеріал, — усе це повертається в моду. Ця фіксація на місцевій ідентичності виливається з часом у кічевий рух, обожнювання й іронічну гру у Схід. Тому що перші музеї НДР виникають уже в середині 1990-х років.
Сьогоднішні музеї, вечірки в стилі НДР і таке інше — це продовження оцього, по суті, трешу споживання. І питання, чи було те об’єднання революцією, чи антиреволюцією, чи революцією споживання і спробою опору цьому споживанню через інші практики споживання — це велика і цікава тема.
Ганна Улюра: Теми остальгії і ностальгії я розводжу, для мене це два абсолютно різних поняття. Якщо ці теми є отрутою, то в певному сенсі це гомеопатичне лікування: у малих дозах воно може стати ліками, але перевищуємо дозу — і все. Українська література щиро могла б позаздрити, що остальгію винайшла східнонімецька література, зробила собі це трендом, брендом і відома завдяки цьому. Якщо в нас з’явиться міфологема, яка буде організовувати тексти навколо себе, то це буде просто розкішно. Можливо, це якраз буде наше комуністичне минуле. І тоді в бабці Австро-Угорщини шансів немає.
Ностальгія для мене — це не конфлікт політичних проєктів, як остальгія, а конфлікт генерацій: наші батьки в 1990-ті роки реагували інакше, ніж ми, а тепер наші діти реагують інакше, ніж реагували ми. Я шокована дуже потужною ностальгією, яку переживає сучасна українська література, коли люди, народжені в 1995 році, пишуть про Радянський Союз і фанатіють від пісень Софії Ротару, не бачачи, що стояло за цими моделями.
Остальгія для мене, як і для Нелі, — насамперед комерційний проєкт. Це навіть не комерціалізація розбіжностей, це тренд. Тобто це щось, що увирізнює нас, особливо в момент, коли ми відчуваємо себе загрожуваною групою. Для мене це працює як маркетингова стратегія, дуже вдала маркетингова стратегія, але в межах культури.
А ностальгія — це потреба. Це внутрішня потреба.
Андрій Курков: Ностальгія провокує антикварну індустрію. А остальгія — це мерчандайзинг.
Ганна Улюра: Так, так — це воно! Масмаркет і антикваріат.
Вони ж діти: про знецінення та ейфорію викриттів
Неля Ваховська: Приєднання Східної Німеччини до Західної відбувається не за рішенням Східної Німеччини. Статтю у Конституції Федеративної Республіки Німеччини про приєднання нових земель пишуть лише західні німці, а нові землі не голосують за цю нову статтю, вони не включені в політичний процес. І те, що Юрґен Габермас почав писати ще в нульові, і те, що Борис Буден підсумовує — це те, що спершу була створена красива картинка нації чи частини нації, яка більше не може жити у світі тотального контролю і однопартійності, а потім раптом за рік їх позбавляють повносправності. Їм кажуть: «А ви діти, ми за вас тепер будемо вирішувати, ви спершу маєте навчитися політики», хоча начебто це ж вони хотіли вирватися з цього закритого кола.
З одного боку, це процес ринковий, економічний, поглинання нових земель, їхніх ресурсів і всього іншого, з іншого боку — це доволі неграмотно проведений політичний процес, у якому, як пише Габермас, не було створено простору спільної відкритості, де ті люди теж могли знайти себе, а не просто прийняти накинуту роль.
Тому ця культурна і в першу чергу політична ізоляція, економічне знецінення, хвиля безробіття, хвиля націоналістичних настроїв, яка концентрується в нових землях — усе це призводить до того, що частина людей там просто замикається. Я повернуся до Габермаса: він каже, що сьогоднішня криза з правими рухами в Німеччині і підйом «Альтернативи для Німеччини» — правопопулістської партії — корениться якраз у цьому процесі об’єднання.
Ганна Улюра: Ти згадала Крісту Вольф, дякую. Я обожнюю цей кейс, він пов’язаний, власне, не з падінням муру, а з об’єднанням. І щось за ці півтора року між подіями сталося, що ейфорія спала.
З Крістою Вольф пов’язана легендарна історія, яка запустила таку потужну хвилю, що з нею не знали що робити. Вона опублікувала оповідання «Що нам залишається» (сказала, що воно було написано наприкінці 1970-х років), потім його переробила і опублікувала у 1990 році. І це було оповідання від імені письменника, який не мав статі, але в ньому впізнавалася Кріста, яку агентують працювати на Штазі і вона дає згоду.
Кріста Вольф була дисиденткою, таким моральним авторитетом серед письменників, з дуже чистою репутацією — і тут таке оповідання. Потім вона робить публічний виступ, на якому каже, що так, вона співпрацювала зі Штазі. Починається цькування з усіх сторін: її знецінюють як письменницю, як політичну діячку, як представницю генерації, бо критики, які виступили проти неї, були досить молоді. І ліві, і праві — бо, з одного боку, вона не виїхала з країни, коли могла виїхати і працювати на волі задля німецької літератури, а з іншого боку, якось не до кінця пішла у внутрішню еміграцію.
Кріста Вольф покидає Німеччину. Вона каже, що поїхала на лікування — насправді вона п’ять років жила в Америці. Вона випускає роман «Пальто доктора Фройда», який одразу ж перекладають англійською і в якому вона пише цю історію. Закріплення східних німців за стереотипом Штазі в американській літературі починається з цього моменту, а літературна кар’єра Крісти Вольф на цьому закінчується. Тобто ми про неї знаємо через цей грандіозний скандал.
В історії Крісти Вольф я знайшла для себе відповідь на питання, що сталося в той момент, що ейфорія об’єднання спала? Рівно через півтора року відкрили архіви Штазі. Тобто люди почали дізнаватися, з ким вони живуть поряд. І з цим починаються проблеми. Я переглянула кіно «Гуд бай, Ленін!» — оця історія, де відтворюють ностальгію, і згадала ще один скандал, пов’язаний з радянською темою. Коли вийшов фільм, відома російська письменниця Ольга Славникова звинуватила авторів у плагіаті, бо в неї є роман «Безсмертний», який відтворює таку саму ситуацію: паралізованому дідусю ладнають маленький Радянський Союз у кімнаті. Те, що однакові тексти могли прийти в голову людям, які мають однаковий досвід, — очевидна відповідь. Для мене це якраз про момент, коли ми більше дізнаємося про тих, з ким живемо, а знати про це ми не готові.
Штазі, роздвоєне життя, шизофренічні втечі
Неля Ваховська: У Німеччині була робота зі Штазі, але це не була декомунізація. На відміну від денацифікації, яка майже не відбулась ані в Західній Німеччині, ані у Східній, робота з репресивними механізмами та їхніми наслідками у Східній Німеччині була проведена дуже ґрунтовно. Я особисто знаю кількох політиків, які буквально рік-два тому були вимушені піти з великої політики, тому що про них розкопали, що у 19 років вони поставили підпис, що, їдучи в СРСР на навчання, будуть передавати відомості (що робили, наскільки я розумію, всі студенти в соцблоці, яких випускали за кордон). Це була причина для того, щоб людина пішла з хорошої позиції у високій політиці. І це той спосіб роботи зі сповненим злочинів минулим, який дозволяє розставляти акценти.
Скільки агентів КДБ спокійно дожили до пенсії, до смерті в Україні? Вони не були покарані, про це не говорили. Німці відкрили архіви дуже вчасно. Вони дуже вчасно почали це рефлексувати. Були великі перегини теж, але при цьому все це переварилося, увійшло в загальний дискурс, в тому числі й літературний.
Я закінчу згадкою дуже крутого роману Вольфґанґа Гільбі «Я». Він описує цілковито шизофренічну ситуацію існування в НДР. Його герой — співробітник Штазі дуже дрібного рівня і поет. Щоб мати можливість писати та сподіватися на публікацію, він змушений піти в Штазі, так себе виправдовує. І він настільки шизофренічно роздвоюється, що звіти для Штазі він пише лівою рукою, а свою поезію — правою. У нього навіть стіл розділений. Він довго рухається в якомусь химерному світі, поки не розуміє, що всі стежать за всіма, насправді в Штазі — всі, і їм за це не платять. І зрештою він приходить до розуміння, що невловимим об’єктом, за яким він має стежити, є він сам, тобто його друге «я», поет! Це шикарний роман. У плані роботи з репресивним минулим нашої країни мені дуже бракує саме такої форми.
Софія Андрухович: Ми маємо приклад українського письменника, літературознавця, археолога Віктора Петрова, який мав одразу кілька різних іпостасей, і в нього вдома було три окремі столи для роботи. За одним столом він писав наукову роботу з археології, за другим — літературознавчі роботи, за третім — свої літературні твори. Це не доведені речі, але цілком імовірно, що він був ще й подвійним агентом: працював на німців і на радянську владу. І скільки таких столів у нього було насправді, ми навряд чи будемо знати коли-небудь, але це такий приклад нашої історії, з якою треба зараз одночасно давати собі раду. З усіма цими частинами, травмами, аспектами. І якось зіткати з цього суцільне полотно, де є серйозні інтонації та іронія, є різні жанри, політична робота та робота зі свідомістю.
Чи впізнаємо ми себе у дзеркалі остальгії?
Андрій Курков: У нас радянська система вмирала природним шляхом. Ми думаємо, що її підштовхували дисиденти, але насправді сама комуністична партія більше зробила для смерті великого Союзу, ніж дисиденти всіх країн разом узяті.
Я пам’ятаю кінець 1980-х: насправді очікування були не на відокремлення, з приходом Горбачова очікування з’явилися на реформи, демократизацію. Люди не розуміли слова «демократизація», і їм дали інші слова: «гласність», «перестройка». І вони думали, що це може щось змінити, але одночасно розуміли, що не економіку. Це може пом'якшити падіння, але пом’якшити тим людям, які мріяли про життя в демократичній країні. І таких людей було 10–15%, тому що для всіх інших, як у кожній нормальній країні, просто побутове життя — це головне.
І от 1987–1988 роки: вже згасають сподівання на реформи і починається справжня економічна криза, і люди починають просто виживати.
Любов до ностальгії підтримувалася штучно і була пов’язана з тим, як добре долітав сигнал телебачення. Ностальгічні цінності в будь-якому разі штучно підтримувалися в Україні через «Старые песни о главном», старі фільми. Дивно, що в нас не було стендаперів, які сміялися б з минулого. У нас не було сучасних комедій про Радянський Союз, про радянське життя, у нас немає книжок, які знущаються з того минулого. Тобто воно все одно якесь сакральне або його не можна називати. У молоді відбувається фантомна ностальгія через фетишизацію культурних матеріальних об’єктів того часу. І насправді не тільки в молоді. Улюблений «трабант» східних німців теж став елементом фетишизації.
Софія Андрухович: Я погоджуюся про молодше покоління, навіть щодо своєї доньки маю таке спостереження. Для них пам’ять про Радянський Союз, якої вони не мають, — це справді мов фентезі, такий казковий світ, який має щось привабливе. Чого ми осягнути не можемо жодним чином, то це звідки вони беруть матерію привабливості тих часів, з тих уламків, які можуть до них потрапляти?
У випадку української свідомості, культури, пам’яті в нас ще така специфічна ускладнена ситуація, пов’язана з травмами і з різними фрагментами історії, яка з об’єктивних причин не була пережита повністю. Надто часто ця історія обривалась і перетворювалася на щось інше — один політичний устрій змінювався на інший, і це супроводжувалося такими драмами, як Голодомор чи Голокост, чи війни. Ці травми передбачають перетворення цих досвідів на щось інше для виживання або забування — життєво необхідний механізм, який просто рятує людську психіку, а відтак рятує людину. І в результаті ми маємо дуже багато уламків, які сьогодні ми починаємо допасовувати один до одного, об’єднувати та переосмислювати.
Наприклад, тому в українській культурі й літературі зараз починається осмислення тем Голодомору чи Голокосту, чи воєнних історій. Думаю, так само буде відбуватися і з досвідом радянських часів. Просто раніше було замало дистанції, необхідної для того, щоб по-справжньому розвинулися всі ці складники пам’яті, тобто іронія, гротескне ставлення, кіч, який теж може бути, з одного боку, якимось смішним і безглуздим виявом, але з іншого боку — цілком терапевтичним і потрібним виявом культури.
Коли майбутнє було можливе
Андрій Курков: Люди люблять уявляти. І уявляти майбутнє набагато важче, ніж уявляти минуле. Говорячи про минуле, людина відштовхується від власного досвіду, а коли вона не може собі уявити дорогу вперед, вона озирається і згадує дорогу, яка в неї залишилася за плечима, і знаходить у цьому якийсь кайф.
Якщо говорити про зовсім молодих людей, я думаю, що вони навіть слова «ностальгування» не зрозуміють. Для них це створення власного світу. І це конкуренція у створенні різних міфологічних світів. Якщо говорити про народжених у 1995 році й пізніше, вони відкривають щось нове у радянських фетишах, і це стає їхнім здобутком. Вони насправді археологи, але при цьому видають знайдене за своє.
Софія Андрухович: Про який би досвід ми не говорили: про пам’ять людини про власне життя або про того, хто ностальгує за Австро-Угорщиною чи за якимись часами, які не може пам’ятати, — все одно у всіх цих випадках йдеться про людську ідентичність і про те, якою себе уявляє людина, ким вона хоче себе вважати і до якої групи вона належить. І от звідки походить ця ностальгія, ось для чого вона потрібна і чому вона може бути небезпечною, ось чому вона є необхідною. Пам’ять — це орган, який визначає людину. Він визначає зв’язок з минулим — уявним чи реальним — і передбачає певний рух чи дії людини.
Андрій Курков: А чи можна вважати людину, яка не ностальгує, психічно здоровою? Вона взагалі може існувати без ностальгування, без самого процесу?
Неля Ваховська: А чи треба нам виставляти діагнози?
Ганна Улюра: Я ще пам’ятаю ті часи, коли ностальгія вважалася психічною хворобою, але вона змішувалася з меланхолією. Ми зараз трохи змішуємо — говоримо про спогад, який приносить задоволення, і це природно.
Софія Андрухович: Йдеться про міру — про міру ностальгії, міру меланхолії, заглибленість у це.
Неля Ваховська: Крім ностальгій, які ми тут згадували, є «югоностальгія». Це дуже важлива тема для балканців. І це теж, очевидно, реакція на економічні та суспільно-політичні зміни, на війни. Тобто це і політичний рух також. Коли я дивлюся на колег із пост-Югославії, мені здається, що нам, які пережили дуже болісний перехід від однієї системи до іншої, від нудної до дуже бурхливої (але теж по-своєму нудної), мені здається, що в цьому новому світі, світі ринку, набагато важче уявляти собі майбутнє, ніж в утопічній гуманістичній парадигмі, яку я також прив’язую до минулого, адже не маю альтернативи в сучасності.
Я хотіла би звернути увагу на важливий аспект. Як остальгія, так і ностальгія має ще один потужний зріз. Я зараз згадаю Фолькера Брауна — це соціалістичний ендеерівський письменник-дисидент, який був членом соцпартії, якого забороняли, якого цензурували, але, попри це, він не виходив з партії, він відмовлявся кудись виїжджати. Так само як і Кріста Вольф і Хайнер Мюллер — вони вимагали реформи зсередини. І от у 1990 році він під час усіх цих боїв за минуле, за пам’ять, за роздачу провини і всього іншого, публікує печальний і тихий вірш, який називається «Власність». Не існує його українського чи російського перекладу, тому я на рівні підрядника процитую кілька речей. Він починає з того, що каже: «А я ще тут. Моя країна йде на Захід, а я тут». І наступний рядок капслоком: «ВІЙНА ХАТАМ, МИР ПАЛАЦАМ. Я сам завдав їй (країні) копняка». І далі через кілька рядків він підводить до того, що те, чим я ніколи не володів, те, чим я ніколи не жив — за ним я буду тужити вічно.
У цьому зрізі проглядає дуже важливий момент. Це туга за часом, коли був можливий інший проєкт майбутнього. Він не жив соціалізмом, але він мав утопію перед очима — соціалістичну утопію, до якої він так і не дійшов, тому що його політичний режим реального соціалізму загнувся, так само як і радянський режим, і соцпартія Німеччини сама теж здулася.
Мені здається, що момент ностальгії — це туга за часом, коли майбутнє було можливо уявити інакшим.
Софія Андрухович: Це мені нагадує твою тезу про небажання людини пригадувати часи, коли по-справжньому існувала небезпека і загроза, і те, яким чином це узгоджується з ностальгією, чому люди мають солодкі спогади, особливо про Австро-Угорщину. Зрештою, те саме відбувається і з Радянським Союзом, коли люди старшого покоління або вже зараз — дуже молоді, які фізично не мають цих спогадів, мають беззубий образ тих часів. Але викинути цю загрозу і ці травми неможливо, і тут теж проступають сліди стокгольмського синдрому, особливо коли йдеться про людей з досвідом тих часів.
Я думала про те, чому існує емоційна прив’язка до тих часів, чому так важко її перетворити на щось інше, здоровіше, навіть звільнитися. Це був такий стосунок влади до людей, що їхнє життя якимось чином упорядковували, вони не були покинуті на поталу самим собі, вони не мали аж такої відповідальності, як мають тепер. І таким чином насильство сприймається як ще одна форма любові, якщо дуже спростити й універсалізувати.
Ностальгічна гра та розуміння себе
Софія Андрухович: Це мене підштовхнуло до ще чіткішого усвідомлення, що для мене ностальгія пов’язана з бажанням та наміром бути тут і тепер. Тому що єдине, що ми маємо — точку, в якій зараз перебуваємо, і це та точка, з якої ми можемо роззиратися навколо. Ми можемо зазирати як у майбутнє, так і озиратися в минуле, проєктувати це майбутнє з огляду на минуле.
Для мене ностальгія є максимально широким поняттям, яке передбачає і приємні моменти, але мені дуже важливо знаходити різні ноти цього минулого чи цієї пам’яті. Як власної пам’яті, так і пам’яті вифантазуваної, пам’яті роду, пам’яті спільноти. І мені важливо наголошувати і знаходити різні відтінки і досвіди. Не йдеться про те, щоб у минулому знайти якусь втрачену, солодку фантазію про час чи світ, який неможливо повернути. Це те, що ми маємо з Австро-Угорщиною, такою кічевою Австро-Угорщиною, образом імперії, де всі були щасливі завжди.
Для мене ностальгія в найзворушливішому вигляді проявлена у прозі Вінфріда Зебальда, який є майстром ностальгії та меланхолії. Його ностальгію я прочитую так, що є часи і світи, які вже зникли, які розпадаються, слідів яких майже вже не залишилось, але ми можемо відчитувати їхню красу і таким чином бачити красу того, що є зараз, до чого ми можемо доторкнутись зараз, що можемо зробити і залишити це в завтрашньому дні, усвідомлюючи, що таким самим чином ці речі зникнуть уже післязавтра і їх знову не залишиться — і тим вони цінніші в цей момент.
Текст підготували Наталія Ткаченко та Катерина Іголкіна.