Марина Степанська: На круглому столі на Тижні критики ти сказав, що можна робити “неприхотливое жанровое кино”, і при цьому паралельно думати про авторський проект і навіть бути в змозі його реалізувати. З мого досвіду, це не дуже можливо, тому що жанрове кіно і авторське потребують різного психологічного включення. А з твого досвіду як?
Я зараз поки тільки один глядацький фільм зняв – “11 дітей з Моршина”, але, як на мене, режисерові не варто довго бути без роботи. Треба знімати – що завгодно. Але для різних людей це “що завгодно” теж відрізняється. Мені, наприклад, комфортно знімати неавторські, прокатні комедії, а комусь буде комфортно знімати серіали. Мені скільки серіалів не пропонували, я за жоден не взявся.
Чому?
Не можу. Я читав сценарії, які мені пропонували “оживити”, мовляв, ви ж таке живе кіно знімаєте. Я дивився і розумів, що це неможливо оживити, це треба переписувати.
Зараз запропонували взяти участь в проекті з самого початку і писати сценарій самому. Але мені страшно за це братись – це 12-серійка. Я боюся, що просто не вистачить здоров’я для такої довгої дистанції. Крім того, коли я зіштовхнувся з людьми, які працюють на великих студіях, мені здалося, що з часом там вилізуть такі чиряки, з котрими я впоратись не зможу.
А в чому ти бачиш основну проблему великих студій, які роблять контент?
Основна проблема в тому, що там працює багато людей, які не тямлять, що роблять. Вони поставлені на посади, їм вкладені в голови певні схеми про те, що треба глядачеві, і вони потім починають все це нав’язувати режисерам.
А на території одного фільму мені нормально. Є певна команда, я розумію обсяг шляху, який треба пройти і який колись закінчиться – в межах поточного року. Тому що неможливо возитись з фільмом більше одного року. Максим Асадчий пропонує далі знімати “Їдло” (“Кров’янка” мала б стати частиною повнометражного фільму “Їдло” – прим.), я не хочу його знімати, цей сценарій вже застарів для мене. Тут, на зйомках “11 дітей”, невеликий колектив, з яким ми спілкуємось. Звісно, треба йти на компроміси, але ти не застоюєшся, ти в роботі – можеш пробувати для себе на практиці, нехай це буде b-movie (фільм категорії “B” – прим.).
Я для себе, до речі, відкрив, що все так зване глядацьке, комерційне, жанрове кіно в Україні – все без винятку b-movie. Іншого просто немає.
Дарія Бадьйор: За способом роботи чи за результатом?
І за тим, і за тим.
Тобто “Кіборги” – це b-movie?
Напевне, так.
Все жанрове кіно таке, незалежно від теми. У випадку “Кіборгів”, напевне, спрацьовує тема – глядач йде саме на неї і вона діє, незалежно від того, як реалізована. Ми просто не володіємо інструментами жанрового кіна. Я 100% ними не володію. Але роблячи це жанрове кіно, набуваєш шаленого досвіду.
Для мене найголовніше – я отримую відпочинок від свого авторського кіна. В мене є декілька історій, які крутяться в мене в голові, і я від них втомлююсь. Боярка, де я живу, кишить персонажами, вони починають жити і, наприклад, я зараз зупинився на трьох авторських історіях, але від них мені теж потрібен відпочинок.
Ти просто настільки пірнаєш в створення глядацького кіна, що в тебе не задіяні м’язи, які працюють при створенні авторського кіно. Коли я усвідомив, що я роблю b-movie, мені стало набагато легше – там ціла купа жанрових цікавинок.
М.С.: Але на відміну від багатьох режисерів, які таке знімають, ти ніби спостерігаєш цей процес зі сторони. І можеш насолоджуватись результатом і оцінювати його. Я знаю купу людей, які протягом кількох років, виробляючи тільки такий продукт, не можуть його адекватно оцінити. І це нормально.
Якщо, знімаючи авторське кіно, тобі вдалось доторкнутись до чогось справжнього, ти його вже не забудеш. Ніщо його не вб’є. Ніщо. Бозна які b-movie не вб’ють моє відчуття певних історій та персонажів.
Повернусь до твої метафори про м’язи: але ж мозок – це система нейронних зв’язків, і якщо в тебе протягом довгого періоду формуються певні шаблони мислення, тобі потім важко їх змінити. Я три роки знімала серіали, і мені після того був потрібен рівно такий самий період, щоб перебудувати мислення на авторське кіно.
Я довше знімав серіали та інші телевізійні формати – 15 років. Пішов з ТВ в кінці 2012 року і після того я чотири роки не знімав нічого. Від телеку очищався довго, бо я не знав, на якому я світі перебуваю. Тільки викладав, і все. В 2016 році я зняв “Кров’янку”.
Мені здається, ти права, пори забиваються, якщо ти багато жанрового кіна знімаєш. Поки що я не знаю – зняв лише один жанровий фільм. Але дивись, яка штука: в різних людей є різне самовідчуття під час знімального процесу. Знімаючи b-movie ти паралельно відкриваєш для себе щось, для свого авторського кіна. Треба навчитися мати такий рівень свободи.
Але на “11 дітях з Моршина” я все одно мав змогу вкидати в це кіно щось своє авторське. Може, воно і спаскудило зрештою фільм, не знаю.
Оце твоє авторське йшло врозріз з шаблонами жанрового кіно?
Щось йшло, а щось ні. Просто я багато пропонував такого, що лякало і продюсерів, і співавторів сценарію. Я пропонував додати такого фарсового, жорсткого гумору, якого вони боялися. Дещо залишилось, звісно, – побачите.
А чому продюсери злякались?
Сергій (Лавренюк – продюсер “11 дітей з Моршина” – прим.) взагалі чітко відчуває жанр свого кожного фільму і контролює, щоб в цьому руслі все й рухалося. В цьому випадку, щоб ми не випадали з ліризму, наприклад. А я хотів більше якогось бруталу вкинути.
Д.Б.: Який тип комедії тобі найближчий взагалі?
Різні типи, я добре відчуваю комедію. “Американський пиріг” мені дуже подобається, “Тупий і ще тупіший” – один з моїх найулюбленіших фільмів. Особливо друга частина. Божественне кіно. Більш брутальні фільми подобаються.
М.С.: Як ти думаєш, у нас кіно брутальне чи цнотливе?
Цнотливе, звісно.
Д.Б.: Розкажи про фільм “Int. Kitchen. Night”, він брав участь в конкурсі кінофестивалю в Коттбусі. Коли ти встиг його зняти?
Зараз розкажу історію. “Кров’янку” відібрали на тур “Золоті ночі” від Сезару – туди відбирають зо три десятки коротких метрів-переможців національних кіноакадемій з усього світу. І за два тижні до цього туру організатори запропонували всім учасникам цього туру зняти будь-яке коротеньке кіно на тему "Ніч" – на 2-3 хвилини. У мене вийшло на 4 хвилини.
В цей час у мене тривала підготовка до “11 дітей”, і я дуже втомився від цього кіна. І коли випала можливість зняти шматочок чогось свого авторського, я відразу взяв тему, яка мене дуже зараз турбує – ксенофобія і вужче, гомофобія, – за годину написав сценарій і надіслав його Асадчому – мовляв, давай знімемо. Під орудою продюсера Сергія Лисяного ми дуже швидко організувалися, знайшли локацію і на одній кухні протягом шести годин все зробили, включно з розкадруванням.
Тієї ж ночі до світанку ми з Ігорем Косенком змонтували фільм, потім зранку відвезли на звук, пару годин обробки звуку і все – наступного ранку мені в Боярку привезли флешку з цим фільмом, вже з кольорокорекцією.
На наступний день після цього в нас була генеральне читання сценарію “11 дітей з Моршина”, на яку я прийшов просто ніякий, мене ковбасило, але я був щасливий. Це до того, що я виринув і зафіксував своє авторське бачення в “Int. Kitchen. Night” я зробив все, що я хочу: існування персонажів в ньому було дуже ігрове, умовне. Бо в “Кров’янці “в мене все було “реалістично”.
М.С.: А чому в лапках?
Тому що це гра ж все одно, просто менш штучна.
Я помітила, що ти останнім часом транслюєш думку, що треба перестати “подражать жизни” і не робити воскові фігури, які максимально мають нагадувати життя. Я розумію, що ти намагаєшся відійти від того в якийсь бік. В який саме і чому?
В бік, грубо кажучи, Акі Каурісмякі. Обожнюю його природу кіна, і особливо в останньому фільмі – “По той бік надії”.
Чому так? Мені шалено подобається насолоджуватися тим, яку гру хтось створює на екрані. Коли я не бачу гри, для мене фільм стає дуже тяжким – коли немає відстані між темою і способом її презентації. Вона має бути.
Я за те, щоб була легкість. Навіть якщо ти знімаєш на важку тему, має бути опосередкований спосіб її показати, а не буквальний. Коли ми показали чорновий монтаж “Припутнів” прокатнику, він сказав “Я вроде бы реалити-шоу посмотрел”. І я подумав: блін, що за фігню я зняв?
Ну ти дійсно намагався відтворювати життя у формах життя. І ти після того відійшов від цього?
Так, звісно, а в “Int. Kitchen. Night” я спробував залучити умовну гру, де Діма Хом’як (виконавець головної ролі тут і в “Припутнях” – прим.) існує в дуже строго заданих умовах існування, але при цьому його органіка нікуди не поділась.
Давай повернемось до “Кров’янки”. Як ти зараз дивишся на це кіно – з чого воно почалося, що воно для тебе виражало, коли ти його робив, і що залишилось з того цінним зараз?
Я думаю, що я і “Кров’янку”, і “Припутні” будучи не зовсім при свідомості зробив, на одному подиху. Тобто я тільки зараз зрозумів, що я зробив. Перша моя повністю свідома робота – “Int. Kitchen. Night”.
Цінне те, що з “Кров’янкою” я натрапив на свою територію, не брешучи сам собі, не почав знімати про інших людей, а знімав про себе і про тих людей, яких я знаю. Буквально: герої “Кров’янки” – я, мої батьки і моя тодішня наречена. Цінне ще те, що я намацав кінематографічне існування акторів. Це, правда, дуже похапцем робилося – ми за 3,5 дні зняли цей фільм, і там три з чотирьох акторів вперше знімались в кіно. Для мене було дуже корисно побачити, що я можу привести їх до однієї природи гри і існування. Було дуже важливо не пропускати фальш. Це для мене генеральне завдання, тримати всіх в одній реальності.
Ансамбль там дійсно існує як ансамбль.
Актори приїхали напередодні, мали декілька годин, щоб прогнати застільну сцену, щоб зрозуміти, що я взагалі від них хочу. Інші сцени ми не репетирували – там і нічого було репетирувати.
Було чудово й те, що я знову повернувся до роботи зі Славком Пілунським. Ми колись вже робили короткометражний фільм разом – я був на другому курсі, він на першому, поставили екранізацію однієї сцени п’єси Шекспіра “Цимбелін”. Знімали на камеру VHS. Він дуже багато в чому мій оператор – ми один одного розуміємо.
Якщо говорити про всесвіт, в якому ти мислиш і в якому ти готовий говорити як художник, – село чи місто?
Не знаю, можливо, те і те. В нас просто міста нема. Одне село.
Але я не розподіляю на місто і село, для мене просто існують певні персоналії в певних умовах.
Ну чому? Ментальний простір “Припутнів” – це село, в сенсі усталених тісних патріархальних зв’язків, з яких неможливо вирватись, що не зовсім притаманне місту, яке розз’єднує.
Може, я цього не усвідомлюю просто, але знімаю про село. Ті теми, які мене цікавлять – ксенофобія, наприклад, – вони теж ростуть з “традиції”.
Але мені цікаво розглядати і виявляти всі недоліки цього простору. Натомість “Int. Kitchen. Night” і історія, яку я хочу розвинути в повний метр, – відбуваються в місті.
Д.Б.: А що ти думаєш про вислів нашого міністра культури про те, що “село – це колиска української духовності”?
Я згоден з цим – в тому розумінні, що, напевне, тільки виходець із села може до кінця відчувати ці вібрації, це коріння, відчувати щось, що називається “українським”. Я б не говорив про духовність, тому що це дуже дивне слово.
М.С.: Колиска чого тоді?
Колиска всього. Я не думаю про село як про колиску чогось. Просто село – це місце сили, я б назвав це так. Воно дає якусь таку силу і відчуття, на якому я пишу зараз історії і знімаю кіно. Тому що без цих вібрацій неможливо показати цих жлобів, де б вони не жили. Це треба відчувати шкірою.
Але чому ти називаєш цих людей жлобами?
Я не в негативному значенні, я люблячи. Якось ми з Наталкою Ворожбит про це говорили, вона дивувалась, що її донька серед картин на подарунок обрала картину з хатою мазанкою. Наталка питала, коли ж з нас ці хати повилазять, врешті? А в мене всередині мільйони цих хаток-мазанок.
Д.Б.: А якщо перекинути місточок до твого посту про фільм “Щасливий Лазар”, який теж показує село і хати-мазанки – лише в Італії. Режисерка розповідала, що її основна задача була – не зробити буколічну картинку. Ти теж таку картинку в “Припутнях” не зробив, але й чорнухи там немає. Як ти досяг такого ефекту?
Дуже просто – я просто знаю село і українську провінцію не з чуток. Я знаю, яке воно. Як я можу його ідеалізувати? Для мене, навпаки, складно буде його причепурити.
М.С.: Тобто серіал “Останній москаль” ти б не зробив?
Ні. Мені пропонували серіал про село, але я відмовився, бо воно дуже поетичне якесь в них було.
Уявіть собі, посеред села стоїть магазин, і біля цього магазину велике поле смородини – дуже багато кущів. Над цим полем літають бджоли, їх купа там, тому що неподалік пасіка. Сонце яскраво світить, просто рай. Дуже гарно. Поволі, після обіду, мужички сходяться компашками в цей магазин, закуповують спиртне, жорсткі радянські портвейни, горілку і групками розходяться з накупленим, опускаються і зникають в цих смородинових кущах. Теж картинка пасторальна – щоб не видно було, як вони бухають. І мало хто з них потім встає. Вони напиваються до срачки і потім ввечері приходять їхні дружини – хтось бере сусіда на машині, хтось мотоцикл, – вантажать цих чуваків туди, тіла їхні, і везуть додому, з матюками по всьому селі. А хтось, хто не має транспорту, бере ряднину, туди кладе свого чоловіка, на спину його і тягне. І теж криє матом по ходу. І закінчується цей ідилічний день дуже брутально. Ось вам село. Село мого дитинства.