За п’ять років відтоді, як мою п’єсу «Центр» представила в читці на Тижні актуальної п’єси у Києві відома кінорежисерка Вікторія Трофіменко, мене дивує й дивує, наскільки широко текст апелює до людей і наскільки відмінні інтерпретації він ґенерує. Хоч би яким був «ідеальний об’єкт», що стоїть за ним, я точно знаю: він ще той перевертень.
Читка на фестивалі, постановка Саші Правосуд у «Новому українському театрі», трансформація історії в «Припутнях» Аркадія Непиталюка – усі розповідають про своє. І всі ж вони ходять по тому самому лабіринту.
У пеклі є окремий казан для авторів, що роздають ключі до своїх текстів, але для мене самого як для читача свого тексту ключ од цього лабіринту – в епіграфі з «Чорної шкіри, білих масок» Франца Фанона.
Видатний психіатр і теоретик аналізує суть колоніальної травми, відмінне й подібне в тому, як меншовартість деформує психіку жінки й чоловіка. І раптом – бýхає до болю різку фразу про чорношкіру жінку: «Насправді, ми нічого про неї не знаємо». То не тільки іронічні лапки навколо нього (і мене!) як автора-чоловіка, який силкується знати і сказати що-небудь про жінку, а й натяк на те, чому, навіть тікаючи світ-заочі, з бабусиного страшного двору «некуди не дінешся, хіба на кладбіще».
Не я перший помітив подібності між становищем українок і чорношкірих жінок (в Африці, Америці й деінде), часто-густо перевантажених відповідальністю за себе, родину й дисфункціонального чоловіка. Становища подібні, бо травми подібні. Погляньте на Україну, яку ми збудували на взірець єдиної відомої нам держави – колоніальної імперії. Погляньте на «рагулів» по заробітках на київських «стройках», які посідають у нас економічно, соціально й культурно ту нішу, що й мігранти з екс-колоній у Західній Європі. Погляньте на історію принижень і нищень, якій дотепер немає кінця.
У патріархальному суспільстві, де чоловік у центрі, соціальне насильство б’є насамперед по ньому. Та ж травма, яка нищить чоловіка фізично або калічить його психіку, калічить і жінку. Але чоловік, який не може порадити собі зі своєю травмою, може тільки люто і безпорадно виштовхувати її назовні – не на причину своєї травми, а на тих, хто найближчі. Якщо чоловіка не стає фізично, жінка мусить сама перебирати його функції. В обох випадках її власні каліцтво і травма подвоюються, множаться, віддзеркалюються, і їм вона теж десь мусить шукати вихід. З часом вони починають самовідтворюватися.
Може, «Припутні» стануть колективним сеансом психоаналізу, який допоможе комусь розірвати це коло. Буде так чи ні, але мені виглядає, що секрет того великого чи малого успіху, що його вже осягнув і передав «Припуням» «Центр», – у вираженні архетипної, узагальненої до рівня міфу тілесності сучасної української жінки через конкретну, максимально відповідну їй мову. На одміну од борхесівських фантазмів, «Центр» не наснився мені, а був результатом цілком свідомої, раціональної конструкції. Вона вся виснувана з української мовної реальності; може, до половини реплік я зібрав у народі дідівським етнографічним способом.
Тепер «Припутні» рекламують як перший український фільм, де говорено суржиком. Про Україну багато каже те, що після Подерв’янського, Богдана Жолдака чи «Московіади» суржиком ще можна тут когось здивувати. Як і ті класичні тексти, і «Центр», і «Припутні» – не запрошення до зливи епатажу, матюків і провокації. Але що наше кіно оце саме починає там, де 25 років тому починала наша література, «Припутні» якраз можуть зробити йому послугу, пробивши оте чортяче українське «крейдяне коло», цього разу – мовне.
Фабрика снів, якщо вона не халтура, мусить робити правдоподібні сни, в які можна повірити. У тому числі мовно правдоподібні.
Ця галюцинація мала бути реальною, надто реальною. Найбільша втіха мені – те, що, схоже, цього вдалося досягти.
Центр
Nous n’en savons rien
Fanoni*
З першого погляду – простір, організований у схему простого, в міру занехаяного сільського подвір’я. Власне, це один його куток, захаращений всіляким реманентом: тут граблі, кілька кіс різного розміру, лопати й сапи, дрібний інструмент, від молотків до ящиків із цвяхами. Десь ізбоку розсохлий стіл і лавочка, пристосований до сидіння пеньок. Зверху, можливо, нависають гілки якогось дерева. На землі лежать розсипані довженківські яблука.
У реманенті помітно рух: це в ньому порпається запнута бабуся. Звичайна сільська бабуся.
Бабуся. Ну ти скажи… де я могла діть того серпа? Наче хто здів.
(З гуркотом розкидає інструменти.)
Як же ж я без серпа.
З-за сцени чути собаче гавкання. Бабуся стривожено піднімає голову, тоді в паніці схоплюється на рівні, витирає руки об поли, починає метатися двором.
Приїхали, вже приїхали! Це що, вже двінадцять? Я нічого й не вспіла. Да цить ти, Барсік, цить!
У закут протискуються, одна за одною, жінка років 50, із фарбованим волоссям і провінційною зачіскою «під мальчіка», в цвітастій літній сукні, і молода, десь 20-річна дівчина, вдягнена також яскраво, але так, як убираються вже у великих містах, сильно нафарбована. Старша жінка несе велику спортивну сумку. Бабуся кидається з ними цілуватися. Собачий гавкіт поступово стихає. Перші три репліки кажуться майже одночасно.
Дівчина. Здравствуй, бабушка!
Жінка. А бабушка все за роботою. Драстуйте! що це ти вділася, як на стройці? Ми ж тобі казали, щоб одівалась у ловкеньке.
Бабуся. Драстуйте, ой, дождала! Ну слава Богу. Як це ви так рано, чи автобус ранше одправився?
Жінка. Еге, щас! ми таксі взяли з Нєжина. На автобусі тільки б виїжджали.
Бабуся. Що ти кажеш?
Жінка (голосніше). Кажу, ми з Нєжина на таксі їхали.
Бабуся. Ой, да це ж, навєрно, дорого.
Дівчина. Бабушка, вот только не надо. Зачем отказывать себе в том, что мы можем себе позволить?
Бабуся. Яка ж ти ловка стала, наша щебетуха… Я, як зараз бачу, як ти маленькою отут-о гралася з Серьожею й Анєю, і мені одно каже: «Бабушка, а ти правда ранше од усіх нас памрьош?» Ще покойна Петренчиха, царство їй небесне, до нас як приходила, каже, це вам не проста буде дівчина. Розкажи, як ти там, моя ластовочка.
Дівчина. Ездила с подругой на море. Она, вообще, ну, как бы с парнями тягаться ездила, а я нет, но вообще как бы ничего так. Сгорела, жесть. А сейчас пошла на работу. Платят так себе – ты никому не рассказывай. Я вот, правда, телефон купила. График как бы свободный – типа офис-менеджер. Сессию здала лучше, чем зимнюю. Да мама же тебе по телефону все рассказывает.
Бабуся. Як Ярослав?
Дівчина. Ничего. У него много работы. Всю весну, июнь-июль пропахал, такой: малая, зарабатываю на лето.
Жінка. Так і літо вже пошти пройшло.
Дівчина. Ну, может, скоро опять поеду, еще не решили – я хочу в Египет, а он хезе, или потянет.
Бабуся (весь час, поки онука говорить, повертається до неї вухом; хвилю стоїть мовчки, потім розводить руками). Не чую. Як там, ти кажеш, Ярослав твій?
Дівчина (голосно). Работает!
Бабуся. Хай Бог помагає. Такий уже він у тебе роботящий. Чого ж він не приїде до нас; мені б так його побачить хотілося.
Дівчина. Бабушка, я же говорила, он очень не любит село.
Жінка. І правильно, що його любить в оцій грязі.
Бабуся. Правда, правда, ми люди грубі, прості. Ще чим не вгодимо. Дак а ви на таксі ж хоч через центр їхали?
Жінка. Чого через центр? Їхали Довбушівкою, через маслозавод.
Бабуся. Було б центром, щоб хоч більше людей побачило, що на машині.
Жінка. Наоборот, хай менше завидющих очей бачить. Хай їм повилазить.
Бабуся. Ну що ж, хай бачать, що й ми не злидні. Он сусідочки наші, кажен раз другою машиною приїжджають, да все тіки розказують, як вони по єгиптах да… у дворі вже, і столики стоять, і плиткою все виклали. Як у кафе. Все у людей на виду – і хоч би що.
Жінка. Мамо, я щітаю, що значітєльно лучче, як тобі менше завидують. Вони хочуть на вихвалку – нехай роблять. Їм що, повстраювалися. Як батько аграномом у колгоспі був, податкову покончали. Їм люди й не завидують, а за нас, дак за кажду лишню одежину жаба давить.
Бабуся (хреститься). Сіль їм да вода, да кобиляча манда. А все-таки хочеться, щоб люди бачили, що й ми встроєні, не останнє все-таки в селі. Бо отак-о сядеш, подумаєш: воно наче й не хочеться, щоб вирячувалися да завидували, хай їм абищо. А все-таки, де ж тої радості в жизні, як усе ховаться да прибідняться, як тобі нехто не позавидує. Вони ж як не завидують, то й не уважають. Я щитаю, що лучче вже зуроченому, но с уваженієм.
Жінка. Да, не дай Бог, тобі що, а мені дитину зурочать. То харашо, що ми центром не їхали.
Бабуся. Чи я дожду, щоб ви вже своєю машиною приїхали… Буває, мені аж сниться, що ви вже на їй через усенький центр проїхали, і під самими воротами сигналите. Ти б, може, Ярослава попросила, щоб він якось привіз.
Дівчина. Бабушка, ну не начинай…
Жінка. Мамо, що ти дєйствітєльно ето самоє, пристала до дитини. Ось лучче подивіться, що ми тобі привезли. Як обично: окарачка, для тебе спєциально сєльодочкі. Ось держи канфетку.
Бабуся. Отепер жизнь настала: усе є, всього повно. Жаль дід, бідняга, не дождав. Якби хоч мені дав Бог ще трохи пожить при цій власті.
Жінка. Ти знов своє завела. Ладно, нада розгружать сумкі, а морозільнік робить?
Бабуся. Я розморозила. Хотіла до вашого приєзда хоч обід зварить; куди там, і я вже не вспіваю все, і ви зарані приїхали. Не вспіла.
Дівчина. Ничего, бабушка. Мы тебе сейчас сами наготовим, ты же у нас здесь голодаешь, бедняжка.
Жінка. Я вообще не понімаю, як так жить можна. Я лічно наварю на три дні всігда, а потом і тєлєвізор можна подивиться.
Бабуся. У кого як получається. (Пауза.) Може я хоч вареників завтра зварю.
Дівчина. Бабушка, мы ненадолго приехали… завтра утром уже уезжаем.
Бабуся. А я думала, ви хоч трохи побудете. Побудьте хоч днів скільки, як тільки ловко в нас тут, літечко, он яблука які падають, Спас… Скоро й картопельку копать.
Жінка. Може, ти ще нас на картошку хотіла поставить? Кому вона вже нада, мамо. Свєті треба на работу, да й учоба скоро починається. Хлопця нада стерегти, да, красавіца?
Бабуся. Я пока позаношу з сумок, що ви там понавозили.
Бабуся неспішно заносить сумки в хату. Мати й дочка відходять у бік і присідають на лавочку.
Жінка. Ну, як щитаєш, бабушка харашо виглядить?
Дівчина. Еще немножко постарела за сколько… четыре месяца, где-то четыре с половиной?
Жінка. На Проводи ми були послєдній раз.
Дівчина. А так вроде даже поправилась.
Жінка. Мені кажеться, в неї стало більше чудачєств.
Бабуся повертається, знову із заклопотаним виглядом.
Бабуся. Люда, ти не придумаєш, де я могла серпа бабиного діть? Не можу тепер найти.
Жінка. Вєчно ти шо-нібудь запхнеш куда-то. А нащо тобі той серп здався?
Бабуся. Оце ж, бачиш, собіраюся на кладбіще, треба поприбірать. Спаса ж уже. Думаю, пообідаєм, і пройдемо на кладбіще.
Жінка. Да куда нам іти? Ми тільки приїхали, завтра домой. Не можна підождать, чи що?
Дівчина. Мы уедем, ты и сама можешь на кладбище пройти.
Бабуся. Воно-то так, тільки Спаса ж уже взавтрього, як я пойду? Чи ви хочте, щоб на мене люди витрещалися, пальцями показували? (Пауза.) Да що там, наче воно так важко, чи що. Пройдемо тихенько, осьо жара спаде. Да як тільки ловко – холодком, городами пройдемо, а не тим центром асфальтовим, там як у гóроді – аж пашить, поприбіраємо там, да й вернемся ще по-видному. Зараз передихнем, і будем собіраться.
Жінка. От знов почала. Ти що, за нас усе рішаєш?
Бабуся. Мені все-таки пошти восімдесят год, щоб рішать.
Дівчина. Никуда мы не пойдем. Мы на полдня приехали, или ты соображаешь вообще?
Бабуся. Там на півдня роботи і є. Он я вже пилочку, сікатор, граблі найшла, краски купила в «Прєстіжі». Тільки серпа треба, бо з нас коси нехто не потягне. До неї дядька треба.
Дівчина. Вот благодарочка, бабуся. (Пауза.) Я себя плохо чувствую, я никуда не пойду.
Бабуся. Ти що, втомилася?
Дівчина. Бабушка, я в шесть часов сегодня встала, на секундочку. Меня тошнит. Наверное, укачало в машине.
Жінка. Чого ти мені не казала? І лоб гарячий. В тебе ще й тємпєратура, навєрно.
Дівчина. Не знаю. Просто мне неважно.
Бабуся. Наче пороблено. Може, це з очей?
Жінка. Отож, а ти – центром їхати! Ти бачиш, тут на машині не можна проїхати, уже повирячувалися, відьми, щоб вони показилися. Заболіла мені дитина, що тепер робить?
Дівчина. Ладно, мам’, не кипишуй. Все нормально, меня просто немного тошнит. Но убирать мы никуда не пойдем.
Бабуся. Ну ви дома посидьте, а я ще, слава Богу, сама можу сходить. Мені що? Мені тільки серпа найти.
Жінка. А що, не можна було з нами посовітуваться? Чого ти нам нечого не сказала, що ти планіруєш?
Бабуся. А що тут казать? Всігда ж ходили, і на Проводи, й перед Спасом. Як той Спас узавтра, а всі могили бур’яном заросли, не яблука не видно буде, не канхветки.
Дівчина. Ты же говорила, там на полдня работы, а теперь, говоришь, бурьяном заросло. Нам двух дней не хватит без мужской силы.
Бабуся. Я й кажу, чого б Ярослав не приїхав.
Дівчина. Не хватало еще масику этим заниматься.
Жінка. Так, не нада хоть за це гризти дитину!
Бабуся. Хотя я й сама за півдня справлялась.
Дівчина. Там пятнадцать могил. Это же целый лан.
Бабуся. Не п’ятнадцять, а двінадцять. За вами, моя тринадцята буде.
Жінка. Це ще хтозна. З твоїм характєром, ще ти нас усіх зо світу позживаєш.
Бабуся. Прикуси собі язика свого дурного.
Жінка. Знаєш, я не начінала тут пра магіли виражаться.
Бабуся. Я знаю, що ті могили вам не нужні. Я знаю, що там і прибірається, поки мене. А як мене не стане, дак ви туди й не прийдете. І не приходьте, не треба й ходить.
Жінка. Ну ти бач, як вона видумує! Да може нам ці могили ще нужніші, чим тобі. Може, ми за ними ще більше вхажувать будем.
Бабуся. Якщо так будете вхажувать, як оце тепер, дак лучче вже неяк.
Жінка. Оце така благодарность, оце так подякувала! Спасіба, лучче вже точно не скажеш. Год у год тобі годиш, ходиш туди як на поклон, а тоді вона тобі ще й очі коле. От прошлий год, на Спаса ж, як ми там усе вишмарували, позагрібали все, звалили на ненужні могіли і спалили, як вирубали дубок коло забора? А прошлий год на Проводи, я сама, правда, прієзжала, всьо памагла послі зіми убрать. І сей год на Проводи ми із Свєточкою все встаткували. Понімаєш, мамо, я тобі ось як скажу: тобі всі ці могили до лампочки на самом дєлє. Тобі самі могили абсолютно до сраки. Для тебе главне, що люди скажуть. Остальне тебе не волнує.
Бабуся. Таке як драстє. Чи я коли казала за тих людей? Мені воно совершенно однаково, чи вони щось про мене думають, чи ні. Совершенно однаково!
Жінка. Ні, тобі тільки, що люди скажуть! Якби не люди, то ти б сама туди не ходила, бо ти все робиш на вихвалку.
Бабуся. Ну ти вже як сплетеш, ну їй-Богу. Да щоб я ще за тих людей думала. От я понімаю, чого ти не хочеш іти. Я понімаю, що ти на всіх їх наплювала давно, да ти мало кого з них і знала. А в мене більше некого нема.
Жінка. Ти чуєш, Свєт?
Свєта. Бабушка, ты нас обижаешь.
Жінка. Це вже наче ми їй нерідні.
Бабуся. Не нерідні, а так воно є! Старий – значить, некому не нужен. А я тобі ще й далі скажу, я знаю, що тобі дідову могилу прибірать як голодному срать. Я понімаю. Но й ти пойми, що це все-таки твій батько.
Жінка. Наоборот, я дуже хочу там прибірать.
Бабуся. Я бачу, як ти хочеш.
Жінка. Да хочу я, чого б це я там прибірать не хотіла?
Бабуся. Я тобі скажу, чого. (Розгинає спину, веде далі після короткої паузи.)
*Ми нічого про неї не знаємо. Фанон (франц.)