Лесь Белей, «Проект порятунку України» (Люта справа)
Збірник злих гуморесок (чит.: соціально-сатиричної прози) Леся Белея було б видавати з попередженням на обкладинці «Не намагайтеся відтворити у реальному житті», але попереджати про таке уже пізно. Люди тут коять гротескні дурниці, але сміятися над ними буде нелегко: «Проект» – не криве дзеркало, це морди в ньому відбиваються криві.
В книжці є оповідання і п’єси. Кожне коротке оповідання тут – зліпок реальної комунікативної ситуації. Цілком і повністю історію колоритних персонажів нам не розказують, просто дають кілька хвилин-годин пожити їхнім життям, тривіальним. Такі собі доку-діалоги. Автор «Проекту» береться добровільно проводити автопсію свого сучасника, без спецпідготовки до операції. Героїв «Проекту» характеризують суто їхні розмови, розмови в книжці – найголовніше. Навіть так: мова тих спонтанних бесід. «Проект» написаний всуціль транслітом, добре чутно, де Київ говорить, де Закарпаття, де гопнік, а де хіпстер. Інформативність на нулі, зате супровідна емоція зашкалює.
Оповідання об’єднує думка про стратифікації і розбіжності: культурні, соціальні, етнічні тощо. От наприклад. На київському вокзалі від послуг таксиста послідовно відмовляються: майбутній студент, буцімто різнороб, якась продавчиння з ринку – це не професії, це типажі. «Нові» кияни їдуть метром. Злий таксист-без-клієнтів іде за черговою несмачною кавою. Оповідання зветься «Нове заснування Києва» (заради назви тільки варто було його написати). Далі текст розчленовано на частини: красна гілка, синя гілка, зелена гілка, електричка. І розповідь ведеться про один день із життя мешканців відповідних районів Києва і області: науковець, дизайнерка, менеджер, селянка. Обжилися: «Маша, а ти чітала Шпенґлєра “Закат Європи”?Очінь ґлубокая кніґа».
В одній із п’єс є кумедна ремарка: на стіні висить географічна карта і заряджена рушниця (саркастичні вітання Чехову). В п’єсах Белея значно ймовірніше, що у фіналі вистрелить географічна карта. Драматургічні тексти «Проекту», здається, ввібрали все, що відкинула тутешня проза. Вони вкрай сентиментальні і моралістичні до неможливого. Жанрово – комедії характерів: перед нами проходить галерея персонажів, які викривають свої недоліки, а наприкінці прийде людина, яка їх за всі помилки суворо пожурить. До священика, який втратив віру, приходять на сповідь смертні гріхи. Молоді київські хіпстери святкують входини, не помічаючи порожнечі навколо. Двоє бійців у військовому шпиталі діляться спогадами про АТО. Священик усвідомить власну гріховність. На вечірку прийде безхатченко. Двоє важко поранених отримають за «третейського суддю» смертельно ураженого побратима. Гармонія симетрично-справедливого світу, якою і не пахло в оповіданнях, тут поновлена.
І з’явилася книжка-мрія для мізантропів і соціолінгвістів.
Андрій Любка, «Твій погляд, Чіо-Чіо-сан» (Меридіан Черновіц)
На небезпечному пішохідному переході п’яний водій збиває жінку. Вона помирає дорогою в лікарню. Він потрапляє під слідство. Така зав’язка нового роману Андрія Любки.
А тепер кілька уточнень. Молода жінка – румунка, її звати Ралука. Була заміжня за українцем. Марк прагне взяти правосуддя у свої руки. П’яний водій – місцевий суддя Микола Зінченко. Пригода сталася в Ужгороді, в просторі невеликого міста Зінченко має вплив. Він уникає кримінального переслідування. Марк за професією аналітик, тож навчений мислити стратегічно і досягати поставленої мети в найоптимальніший спосіб.
Метою є правосуддя. Способом є убивство. Протиріччя по сутті? Власне, це і буде роман про внутрішній конфлікт людини, якій відкрилося протиріччя між мораллю і доцільністю. Марк подібний до Гамлета зовні: під тридцять, товстий, розкуйовджений лантух. Рішучість «праведного месника» у нього теж гамлетівська – треба довго-довго повагатися. (Та треба ж іще взяти паузу і на двадцяти сторінках перекати зміст опери Пуччіні).
Книжка послідовно розпадається на дві частини: до загибелі дружини і після. В обох «працюють трикутники». Спочатку Марк – Ралука – Овідій. Згодом Марк – Ралука – Зінченко. Бентежний збіг: оповідаючи шлюбну історію, він майбутню дружину називає «моя ідеальна жертва» (пікапер-самоучка), розповідаючи історію помсти, називатиме убивцю «моя ідеальна мішень» (кілер-неофіт). Марк помиляється: не він тут за мисливця. При чому тут Овідій, спитаєте? О, він у цьому інфантильному світі – за старшого вихователя.
Ралука походить із тих місць, де начебто похований Овідій. Через її презентацію про малу батьківщину молоді люди запримітили один одного. Овідій перед смертю – вигнанець і чужинець; подружжя по черзі відграють саме цю модель: занадто нетутешні. Овідій – їхній на двох улюблений поет, вони проводять романтичні години, цитуючи його вірші. Деякі афоризми стають їхнім приватним кодом (і своєрідним ключем до роману). Афоризми нам ці не зачитають. Є, звісно, спокуса припустити найвідоміше «omnia vincet amor», і прочитати «Чіо» як позитивну програму. Людина померла, кохання живе. Але ні.
Ідеться про переспів четвертої елегії, либонь. Не любов всепереможна, а любов попри ненависть, точніше: хибу я ненавиджу, й за ненависну тримаюся цупко . Стосунки із судією, за життям якого азартно спостерігає Марк, у молодика складаються глибші за його подружнє кохання до прекрасної Ралуки. Хочеться думати, що уподібнюєшся до того, кого любиш. Але за фактом уподібнюєшся до того, кого ненавидиш. Любов із першого погляду у приціл снайперської гвинтівки, якось так.
А що як водій казав правду: він був тверезим, а жінка вночі переходила дорогу в сліпій зоні?
Анастасія Нікуліна, «Зграя» (Віват)
Міський роман про молодих людей, які говорять так, як реальні молоді люди з великого міста: сленг, меми. Буцімто і очевидний прийом, але переконливий. Герої Анастасії Нікуліної за рахунок цього стають живими, а ін’єкція реалу їм не зашкодить. Авторка «Зграї» пише про субкультуру не саму відкриту і зрозумілу. Та і в цілому її твір міркує про те, як важить триматися своїх, коли тобі ще немає двадцяти і ти шукаєш в інших неочікуваного себе.
В середині 80-х «вистрелив» роман про неформальні об’єднання молоді. «Зграя» впевнено продовжує саму цю прозову традицію. Герої Нікуліної іронічно підмічають: часи панків-емо-готів минули, тепер на часі фітоняшкі, мажори і от, власне, трейсери. І цей твір про моцне почуття колективізму міг би стати класифікацією паперових героїв: от тобі мажорка, от гопнік, от ботан, от геймер… Ну, міг би і майже став, правду кажучи; наївно і щиро – як в старих кіношках Джона Г ’ юза. Але це за умови, що головні в «Зграї» – люди. А ж за головного тут – наполовину хобі, наполовину спорт і по повній стиль життя: паркур. «У паркурі, – ті кажуть, – можна долати перешкоди силою думки». В тому сенсі, що небезпечні елементи екстремальної міської акробатики передбачають гнучке тактичне мислення. Неправильно розрахував траєкторію стрибку – розмазався об паркан. Поведінковим тактикам трейсери зі «Зграї» і вчитимуть один одного, повільно.
«Врешті, якою б божевільною не була твоя ідея, головне – знайти правильних спільників». Показове вживання слів: спільники – не однодумці. Бо не про ідею ідеться, а саме про дію.
П’ять хлопців і дівчина. Їм плюс-мінус по вісімнадцять (один старший на пару років, один молодший). Один школяр, інші – студенти. Всі львів’яни (Львів виписаний любовно і не схожий на туристичний). У всіх проблеми з батьками: когось залюбили, когось не помічають – і звісно що дорослі малих не розуміють. (Це взаємно, до речі. В цьому романі про соціальний тиск жодна мати не з’явиться без баняка в руках, в найліпшому випадку – без меню доставки). Це і є команда «Зграя», і в ній, як і годиться, є конкуренція між альфами-бетами, виживання епсілонів, боротьба за вільну самицю, тощо.
Тема, не менш за паркур, екзотична – багаті люди. Таша зі «Зграї» – дочка заможних батьків. Її «природне» оточення – студенти престижних вузів, що проводять час на вечірках і в центрах реабілітації. Таша прикидається дівчинкою зі спальних районів, щоб її новим друзям було з нею комфортно. Незручно бути багатим, соромно. Інший персонаж – Чіп. Він із родини за межею прожиткового мінімуму, аж так все серйозно, що зв’язується з криміналітетом. Незручно бути бідним, соромно. Деякі перешкоди-упередження не перелетіли навіть профі.
Олег Драч, «Пасажир» (Видавництво Анетти Антоненко)
Вічно стривожений, хворий на простатит майже тридцятирічний киянин Северин сідає в потяг «Петербург-Львів». Злагоджена робота людей і техніки на Київському вокзалі на мить йому здаються «розігрівом» симфонічного оркестру, і от-от має початися вибуховий концерт. Концерту, знаєте, не буде, буде фрік-шоу.
Та Северинова поїздка – втеча: завів одночасно інтрижку з матір і дочкою, і тепер цього тайного еротомана викрито. Почалися інцестуальні проблеми, автору чомусь схожі на колізії «Фігаро» (така вже карма у автора: речі весь час йому здаються схожими на те, на що взагалі не подібні). В купе на Северина чекає цікавий сусід Са-Сєд, який воліє зватися «контактером». Він – Воїн Світла. Чоловік рекомендується гостем на цій планеті, уміє читати думки, знає споди людських взаємин і повідомляє випадковим (?) попутникам одкровення галактичного масштабу.
Одкровення перше полягає в тому, що інформація – матеріальна. Одкровення друге: використовуючи цей ресурс інфопотоку, Землю захопила інопланетна свідомість, паразитарні Сірі. Сірі міцно укорінилися на всіх рівнях влади і послідовно винищують людство (наприклад, боротьбою за права сексуальних меншин). Мета їхня – замінити людей на керованих клонів. І одкровення третє: Северин має «пробудитися» і врятувати Землю від ворожої навали. Позаземний агент вербує невдаху з простатитом.
Стильних окулярів і різнокольорових пігулок не буде, замість них – різнокольорові патетичні монологи. Ці двоє замикаються в купе, попивають коньячок і обговорюють сумні перспективи людства Було б закинути цій кострубатій історії переспіви бесід Івана Карамазова з Чортом, та зрештою «сусіда», виявиться, звати Іваном; але аж занадто не до порівняння ці розмови.
Романи про всесвітні змови завжди привабливі, бо чітко пояснюють приватні невдачі і недоліки злими некерованими впливами. Роман про клінічних невдах Драча цим і займається, доморощеною психотерапією лузерів. Нобелівки отримують грантоїди. Геї руйнують інститут шлюбу. Свідомість формує реклама. І тому подібне. Хіба що пригадується мимовільно, що Северин – серійний зрадник (але не гей, так), а його співрозмовець – нечистий на руку мільйонер (але не на грантах, так).
В арго слово «пасажир» має додаткове значення: це ті, хто не «братва» – хто не знає правил, не тримається протоколу, не включений у систему передачі досвіду. Трактувати назву роману через «феню» цілком підставово, до речі. Той тонкий-дзвінкий Северин часто використовує фрази типу «ліпити горбатого» чи «брати на понт». Отже, в купе сидять двоє. Хто з них «пасажир»?
Мирослав Лаюк, «Світ не сотворений» (ВСЛ)
Четверо підлітків залазять у покинуту в лісах лікарню. Так мав би починатися добірний жахастик.
Той, хто іменує себе Гідом, а його згодом назвуть Святим Духом, щойно сотворив того, хто зватиметься людиною. Так мала б починатися притча.
У гірському поселенні одного ранку небо офарбувалося у злі кольори та заслабла на загадкові недуги маржина і люди. Так міг би починатися містичний роман.
Молода художниця прилітає з Парижа до України на похорон матері. З родичів у неї – бабця, сповнена родинних таємниць, і альтруїстичний військовий лікар, колишній вітчим. Так могла б початися мелодрама.
Шостий день творіння , 2002-й рік, 1839-й, 2016-й.
Всі ті чотири зачини – початки одного роману. Фіналів в ньому, що характерно, теж буде чотири. Сюжетні лінії Лаюк зрештою зведе купи, як не за моделлю фракталів, так за олдскульними принципами термодинаміки. Щось десь подвоїлося, значить, щось десь зникне – без альтернатив. Хіба така альтернатива: якщо щось не існує, то це щось не існує за жодних умов. Головний принцип «Світу»: руйнація може бути сотворінням, а зрештою ним і стає. В подібному творі розказати від кінця до початку одну історію неможливо в принципі.
У кожному часовому просторі роману накопичується така абсурдна кількість анахронізмів, що не можна не припустити «сюжетного» обману. Так і є: окремі герої шастають із 1920-х у 1830-і, з ХІХ ст. на початок ХХІ-го. Дорогою візитують Дике Поле часів Махна, Чорнобильську зону, АТО, побіжно кидають погляд на Крути і розгром князя Ігоря, тощо. « Це неповага до себе – мати нецікаве минуле » .
Перехід відбувається через портал, схований у воді, до якихось точок у просторі, в яких збігаються кілька часових шарів. Скажімо, Кельнський собор є таким порталом. А ще – Кирилівський ліс, де під шелест річки Смородини вічно боронить землю від Змія Горинича Добриня, а поруч так само завжди існує Чудо Юдо, що століттями живе на територіях Бабиного Яру.
Подорожі мають мету. Не тільки та художниця, всі герої Лаюка – сироти. Всі так чи інакше шукають собі тата-маму, реконструюючи їхнє життя чи відвідуючи предків у минулому. Навіть прологова сцена, де новостворений із води Адам бесідує з Гідом, навіть ця сцена сповнена передчуттям сирітства. Сучасні телемахи пересіли на машини часу. А результат: берег Ітаки по лівому борту.
Художниця робить колажі з особистих речей: браслетка на цвяшку за правильного текстового супроводу стає артефактом. Власне, все в цьому романі стає артефактами: люди, їхні історії, їхні речі. Як те піано «Bösendorfer», що мандрує з сюжету в сюжет. Артефакт між тим – це щось, що за природних умов неможливе, це відхилення апріорі. «Світ» Лаюка – кунсткамера.
Макс Кідрук, «Де немає Бога» (КСД)
Знаєте старий анекдот про корабель, що тоне, бо на нього Бог систематично назбирав грішників? Так от, Макс Кідрук цей анекдот теж знає. В його новому романі літак із бортовим номером ALR 34, що прямував із Дубаї до Пекіну, розбився в горах на території Пакистану. Причиною аварії є технічна несправність літака.
В авіакатастрофі вижили кілька пасажирів (не спойлер, їх рекомендують на початку книжки). Німецький політик, російський пілот, арабська дитина, ватиканський священик, американський атлет, українська бізнесменка, лікарка-ізраїльтянка. Кожен у флешбеках розповідає свою історію, щоб виявилося: всі вони на тому літаку невипадково. Скеровані вищими силами, либонь, щоб спробувати переосмислити себе і вижити у місцині, куди та вища сила воліє не зазирати. Коротше, Бога не стало, і абрамсовські «Lost» ’ и якось зле почуваються. Герої Кідрука – на вершечку недоступної скелі і одночасно в чистилищі. А їм є які гріхи спокутувати, зрештою, ці семеро і є смертними гріхами.
Жадоба: продавати пацієнтів на органи. Заздрість: звинуватити у власній помилці під час спортивного матчу суперника. Гординя: невинне дитя – найкраще прикриття, щоб стати центром всесвіту. Непоміркованість: покласти родинне щастя і фізичне здоров’я на політичну кар’єру, якої ти і не потребував і до якої не годний. Лінь: знати про страшний злочин, вчинений у твоїй парафії, і змовчати. Хіть: спокусити дружину іншого. Гнів: не уміти прощати ворогу, навіть якщо ворог – це твій син, або твій чоловік, або ти сам(а). Монолітна на диво компанія, яка позірно складається з ідейних антагоністів. «Бої з тінню» гарантовано.
Один із глибоких моментів книжки (тим глибший на тлі екскурсів у специфіку техобслуговування боїнгів, історію скелелазіння і репортажів про американський футбол). В тій групі є дві пари «інституалізованих» суперників: дівчинка-арабка й ізраїльтянка, українка і росіянин. Лейла і Гелен інтуїтивно одна одну уникають. ОАЕ показово не визнають Ізраїль. Був єдиний раз, коли дівча звернулося по допомогу до жінки, яка саме тоді була не при тямі. Анна, чоловік якої воює в АТО, і москвич Єгор. В певний момент ті двоє пристають до думки, що особисті стосунки – понад політичними конфліктами. Обоє збрешуть і помиратимуть через долари.
Принципово атеїстична книжка, в якій кожен із героїв шукає-розгрішує батька. А ж батьки тут – до вибору: як не самогубці, так убивці. Ні, це не світ, де немає Бога. Це світ, де немає Батька. Яким ти словом його наразі не назви. Батько Анни правий, коли у її спогадах говорить: « Це уже не про Бога ». Це насправді не про Бога. Анна підхопить: «Це п ро повагу до того, ким ми є». Питання: ті, хто вони тут є, заслуговують на повагу? Легше довести відсутність Бога.