Основа виставки - роботи Олексія Зінченка, дві серії фотографій якого - “Повітря. Відображення. Паріння” та “Роми” - в різні роки демонструвались на Krakow Photo Fringe; в Музеї історії Києва представлена серія про ромів.
Костянтин Дорошенко, куратор виставки “Роми - це ми”, пише: “Чесність кадрів Зінченка часом навалюється на глядача. При цьому його камера ловить випадкові моменти життя так, ніби вони заздалегідь були продумані та сплановані. Цей дивний ефект, коли швидкий, настроєвий кадр виглядає, як довершена постановка, споріднює творчій почерк Зінченка та метра української фотографії Віктора Марущенка. При тому, що ромський проект було зроблено до знайомства художників і Олексій у школі Марущенка не займався. Подорож у ромський світ Олексій Зінченко здійснив 2016-го, коли Україну ще не шокували новини про погроми таборів та переслідування ромів новоявленими расистами. “Початково я планував спокійну історію про життя людей, котре є недоступним для більшості, а вийшло, що це стало жестом проти ксенофобії”, — говорить митець”.
Магістральна думка проекту - без різноманітності, усвідомлення важливості Іншого, неможлива самоідентифікація українців.
“Без Іншого нема Мене, самоідентифікація будується на порівнянні, на зовнішніх координатах та кордонах, на діалозі. Отже, без рома нема українця – так складалася історія етнонаціонального ідентитету. Українська культура, звичаї, казки, повір’я та забобони насичені присутністю ромів – загадковою, іронічною, лячною, романтичною. Шість століть роми є безперечною складовою етносоціального організму України. Сьогодні час сказати: “Роми – це ми”. Прикраса нашої країни, як і кожний нарід, що у взаємодії створює її європейську симфонію”, - йдеться в кураторському тексті.
Катерина Липа в своєму кураторському тексті маркує різницю між сприйняттям ромів в Україні та Росії: “Культ “циганщини” з піснями-танцями-катанням на “тройкє с бубенцамі”, що виник у Росії на зламі ХІХ – ХХ століть, в Україні не надто поширився. Хоча грамофонні платівки з циганськими романсами розходилися імперією та, звісно, набули певної популярності і у нас. Але на наших теренах роми залишалися більше учасниками сільського та містечкового життя, аніж великопанських розваг”.
Мистецтвознавиця додає, що співіснування українців та ромів протягом 500 років було “переважно мирним”.
“Ранньомодерна доба — час виникнення в свідомості українців певних стереотипів щодо ромів. І ці стереотипи не були ворожими, хоча, знову таки, йшлося про образ «іншого». У вертепному театрі персонаж, що звався «циган» — хитрий і веселий трикстер, але аж ніяк не ворог. Ті самі риси властиві і персонажеві різноманітних карнавалів, передусім різдвяних. Доба романтизму першої половини ХІХ століття породила літературний образ циган, як символу волі, свободи від будь-яких соціальних умовностей та незалежності від суспільної ієрархії”, - пише Липа.
Один з експонатів виставки - фотографія Марії Заньковецької в образі “циганки Ази” - головної героїні популярної вистави. “Театральний образ перекрив для більшості українців реальних ромів з їхнім своєрідним способом життя та чималими проблемами”, - йдеться в кураторському тексті.
Катерина Липа додає, що у вітчизняних музеях небагато артефактів, пов’язаних з ромами - радше, з їхньою репрезентацією в мейнстрімній культурі: “афіші та невеличкі друковані лібрето, що слугували рекламою вистав. Що ж до візуального мистецтва, то тут йдеться передусім про різночасові твори живопису та графіки, автори яких, як і належить митцям, захоплювалися мальовничою зовнішністю ромів”.
Навколо цієї ситуації - обмеженої репрезентації ромів, весь дискурс навколо яких в Україні зводиться, в основному, до їх маргіналізації та ретрансляції стереотипів в різних формах, - можна було б побудувати експозицію, залучивши до кураторства, в тому числі, представників ромської спільноти. Брак погляду цього самого “Іншого”, про якого йшлося в кураторському тексті, відчувається: врешті-решт, чи не є фото Марії Заньковецької в образі “циганки Ази” аналогом демонстрації “блекфейсу”? (“Блекфейс” - грим, який використовували білі актори в Штатах (але не тільки), коли грали афроамериканців у виставах та фільмах. Після 1960-х років використання “блекфейсу” припинилось: наразі він вважається неприйнятним та таким, що стереотипізував афроамериканців, позбавляючи їх права голосу та саморепрезентації в мистецтві). І чи було б фото Заньковецької у виставці, якби до її організації долучились роми?
Костянтин Дорошенко пояснив в коментарі LB.ua, чому у проекту саме такий кураторський склад: “Як представник титульної національності я вважаю своїм обов’язком проявляти ініціативу в культурних проектах, присвячених національним меншинам України. Тому що таким чином ми уникаємо обивательських відмашок: мовляв, зрозуміло, кримські татари, роми про себе говорять - це їм потрібно, а нас це не стосується. До того ж, наскільки мені відомо, в Україні все ще немає ромів-кураторів сучасного мистецтва. На відміну від Сербії, наприклад, де існує великий загальноєвропейський центр з дослідження та репрезентації ромської культури, в тому числі, сучасної.
Мені, як українцю, важливо, щоб в моїй країні всі відчували себе рівноправними. Свобода, індивідуальні права, верховенство права - ось фронт, по якому проходить наш кордон з путінською Росією”.
Організатори підкреслюють: “Роми - це ми” - це кураторський проект, який не заперечує існування інших проектів про ромську спільноту, а хоче долучитись до дискусії. Тому проект - це не лише виставка, але й невелика освітня програма:
- 28 серпня відбудеться лекція “Історія і культура ромів в Україні”, яку прочитають науковий співробітник Українського центру вивчення історії Голокосту Михайло Тяглий та стипендіат Ромського освітнього фонду, автор етносоціологічних досліджень Януш Панченко.
- 29 серпня - лекція “Ромський молодіжний активізм, що долає стереотипи”, яку прочитають директорка Ромської програми Міжнародного фонду “Відродження” Ольга Жмурко та актор театру “Актор”, стипендіат Ромського освітнього фонду Петро Русаненко.
З огляду на те, що назва виставки “Роми - це ми” зрезонувала в фейсбучних дискусіях в консервативний бік - за словами кураторів, знайшлися люди, яким не сподобалась назва, і які не захотіли зараховувати до “ми” ромів, а залишити там тільки “українців” (пишемо в лапках, тому що не знаємо, кого саме мають на увазі дописувачі під “українцями”), - здається, що виставка Дорошенка та Липи дуже своєчасна. Чи могла б вона бути більш продуманою та більш інклюзивною? Авжеж. Наразі складається враження, що “Роми - це ми” - це радше результат щасливого співпадіння, а не послідовної тематичної роботи, в тому числі дослідницької, музейної. Зацікавленість кураторів проблематикою наклалась на бажання висловитись (в тому числі спричинене погромами ромських таборів, які вчинили представники ультраправих організацій, і які призвели до загибелі людини) та наявність майданчика - Музею історії Києва, якому поки що дуже бракує власного голосу.
Незважаючи на все це, здається, що це має стати продовженням серйозної розмови про те, чи готові українці сприймати людей, відмінних від образу, який проголошується “більшістю”, та про те, на чому має базуватись процес української самоідентифікації.
Виставка “Роми - це ми” триває до 3 вересня.