Проблема №1. Викладання
Аби стати успішним дизайнером, необов’язково мати профільну вищу освіту. А ось щоб викладати, потрібно отримати як мінімум ступінь магістра. Просування кар’єрними сходинками у виші передбачає наукову діяльність. Якщо ти затребуваний та постійно практикуючий дизайнер, у тебе просто не вистачатиме на це часу. Тому викладацькі посади частіше обіймають теоретики, які мають вельми опосередковний стосунок до професії.
“Як правило, люди з науковим ступенем в нашому випадку – віку 60+. Вони не мають жодного стосунку до дизайну, але при цьому вони на керівних посадах в інституті, вони – твої основні викладачі і куратори дипломів, тому що тільки вони мають право ними бути”, – розповідає Юлія Лободюченко, яка закінчила кафедру промислового дизайну в Інституті декоративного мистецтва і дизайну ім. М. Бойчука.
Випускник кафедри графдизайну НАОМА Ярослав Крижанівський так описує свій досвід: “Дуже складно навчитися чогось від людей, які закінчили той самий виш, де і викладають. Якщо вони тут навчалися за тією ж програмою, і ті, хто навчав їх, так само… то так і виходить, що ми отримуємо інформацію з початку 2000-х. А графічний дизайн – це та сфера, де щороку відбуваються зміни, інновації, нові тренди та тенденції. Неможливо випустити фахівця, якого усі студії охоче візьмуть на роботу у 2018 році, якщо він не знає базових основ того, що називається комерційним брендингом”.
Молоді викладачі час від часу з’являються в університетах, але рідко знаходять підтримку своїм ініціативам. Тому надовго не затримуються. Студент КНУКіМ Богдан Мороз ділиться такою історією: “На першому курсі в нас була чудова викладачка, яка навчалась в Англії спочатку на дизайнера, а потім на викладача дизайну. Для України такий спеціаліст – велика рідкість. Її взяли на роботу, вона провела один курс і пішла з університету. Вона давала нам дуже круті завдання: хотіла робити з нами офорти, шовкографію і взагалі спершу була сповнена ентузіазму. Але адміністрацію більше хвилювало, чи не забруднять офортні верстати паркет. Ще в нас не було грошей, і ми не могли нормально друкувати проекти, а їй нецікаво було працювати з гелевими ручками і аркушами А4”.
Дар’я Карпеко, яка вивчає книжковий дизайн в КПІ, розповідає: “Особисто мені пощастило: моя викладачка розповідала дуже багато корисного, ми навіть писали коди, чого я взагалі не очікувала в своєму універі. Але чула і смішні історії: коли в якості домашки з веб-дизайну потрібно було зробити свій сайт, один хлопець показав свою сторінку в Twitter. І викладач прийняв цю роботу!”
Проблема №2. Відірваність від ринку
Навіть якщо студент самостійно вивчає те, що у виші не можуть дати, це не гарантує йому успішного навчання. Частіше все працює навпаки: чим актуальніший ти в своїй роботі, тим менше в тебе шансів отримувати високі бали.
“У мене є два типи одногрупників. Одні стараються, виконують усі завдання і отримують гарні оцінки. Але вони не знайдуть нормальну роботу зі своїми вміннями: те, що вони роблять, давно не актуальне. Інша частина – це ті, хто погано навчаються, ледве не вилітають, але вже давно працюють, справді займаються дизайном і добре заробляють”, – каже Богдан Мороз.
Дар’я Карпеко додає: “Що справді бентежить в університетах з художньою освітою, так це те, що далеко не всі викладачі стежать за трендами в дизайні, тому іноді нам подають вже давно не актуальний дизайн як гарний приклад. А коли ти у відповідь показуєш те, що зараз у тренді, тобі кажуть, що це нудно”.
Те саме, за словами Ярослава Крижанівського, відбувається і в НАОМА: “Коли хтось з нас намагався робити щось «модне», конструктивні монограми, складні лого з об‘єкта і шрифтового блоку, використання градієнтів і так далі, це викликало агресію, несприйняття та часто сльози у студенток. Часто цінувалися та нав’язувалися максимально неактуальні підходи, ледь вгадувані образи та дуже суперечливі метафори”.
“Освіта справді відірвана від ринку. Мій особистий приклад: я робила для диплому транспортний засіб. На моєму захисті голова кафедри сказав, що ми разом підемо на Київський мотоциклетний завод, і він посприяє тому, щоб моя розробка була введена в експлуатацію. Я йому кажу: “А ви в курсі, що мотоциклетний завод уже не функціонує?” Тобто вони до абсурду відстали від життя”, – розказує Юлія Лободюченко.
Проблема №3. Теорія і практика
Отже, в такій специфічній сфері, як дизайн, академічна освіта не надто ефективна. Коли традиційні методи навчання намагаються насадити, наприклад, на опанування комп’ютерних програм, виходять курйозні ситуації. Як ось у Дар’ї Карпеко: “Коли ми вивчали CorelDraw (редактор для векторної графіки – прим. ред.), нам дали пробні чорно-білі методички, написані максимально незрозуміло, з купою помилок і нерозбірливими маленькими зображеннями. Я добре знала, як користуватися цією програмою, але намагаючись діяти за інструкцією, не впоралась.
Взагалі, у нас, мабуть, більше практики, ніж теорії. Ми вчимося працювати в різних графічних редакторах, але таких занять дуже мало, хотілося би більше. Я вважаю, що ці заняття не менш важливі, ніж рисунок і живопис, яких у нас набагато більше. Викладачі дають найбільш базові речі в роботі з графічними редакторами, їх усе одно доводиться розвивати паралельно на курсах або деінде. Цього мало, щоб одразу після закінчення вишу почати працювати. А мені завжди здавалось, що інститут повинен випускати вже готового професіонала”.
Ярослав Крижанівський пише: “Працюючи вже пару років як на фрілансі, так і у студії, я зробив для себе висновок, що справжня школа може бути лише під час реальної роботи з клієнтами. І чим вимогливіший клієнт, чим складніша задача, тим більшим є запит на ваші знання, навички”.
Тільки от більшість викладачів украй негативно сприймають поєднання роботи з навчанням. І підсумкова оцінка залежить не стільки від якості твоєї роботи, скільки від присутності на парах і консультаціях. Виходить порочне коло: в університеті студент отримує недостатньо вмінь для роботи, а практичні навички не допомагають йому успішно навчатись.
Наташа Лушнікова, яка закінчила графдизайн в КНУТД, зізнається: “Під час навчання я отримала хіба що знання про композицію і колір, решта – самостійна робота. Я багато сиділа на Behance і багато чому навчилась там. Коли я робила проекти, пов’язані з графічним дизайном, і виникали проблеми, я їх точково вирішувала з допомогою інтернету або спеціалістів. Наприклад, коли мене запросили бути художнім редактором газети “ВОНО”, я взагалі не знала, що таке верстка. Тоді я замовила собі репетитора на півтори години і навчилась верстати”.
Проблема №4. Технічне забезпечення
Студенту-дизайнеру важливо мати доступ до комп’ютера достатньої потужності з пакетом ліцензійних програм. Тим часом, сумнозвісного фінансування вишів не завжди вистачає на простий комп’ютерний клас. Фактично, жоден зі згаданих нами університетів не може похизуватись достатньою матеріальною базою для ефективної освіти в дизайні.
“За чотири роки навчання в нас була одна пара, де ми користувались допотопними комп’ютерами з допотопним Фотошопом і навчились малювати будинок з простих фігур. Результат: на третьому курсі на предметі “Упаковка” потрібно розробити дизайн обгортки косметики і здати макет. Дехто з моїх одногрупників робив його з офісного паперу і клею вручну”, – пригадує Наташа Лушнікова.
“В інституті комп’ютери такої потужності, як у мене був, мабуть, ще в першому класі, і встановлені на них програми дуже старих версій”, – розповідає про КПІ Дар’я Карпеко.
В Університеті культури не набагато краще, якщо вірити Богдану Морозу: “В нас немає нормальних умов для роботи, навіть WI-FI. Інформатика спочатку була єдиним предметом, де ми вивчали програми. Зараз, на щастя, ми вже майже на всіх предметах працюємо з програмами. На початку потрібно було робити упаковку руками – це корисно, але займатися цим увесь час безглуздо. З веб-дизайну в нас узагалі нічого немає”.
У пошуках рішень
Коли виш не готує тебе до професійного життя, доводиться шукати альтернативу. Величезна кількість платних курсів у сфері дизайну – прямий наслідок неспроможності вищої освіти. Практичні інтенсиви на півроку виявляються ефективнішими за 4-6 років отримання базових знань.
Закордонний досвід демонструє, що вища школа дизайну може бути дієвою, але за специфічної фінансової моделі. Так, Юлія Лободюченко після Інституту ім. Бойчука поїхала вивчати автомобільний дизайн у Scuola politecnica di design в Мілані. Те, що вона описує, більше нагадує альтернативну освіту, ніж традиційний університет: “Це приватний виш, як і всі школи дизайну в Європі. Основний плюс – постановка завдання. Їхня головна мета – наше працевлаштування. З іншого боку, це усе-таки бізнес. Тому якщо ти сплачуєш повну вартість навчання, можеш бути людиною з нульовим рівнем, яка роботу, скоріше всього, ніколи не знайде. Я навчаюсь на гранті, тому від мене вимагають більшого. Грантове навчання фінансують партнери університету – великі автомобільні компанії.
Всі наші викладачі – дизайнери, які працюють тут і зараз. Через це у нас ненормований робочий графік: багато вечірніх пар через те, що викладачі приїжджають до нас після основної роботи.
Порівняно з європейською освітою, наша академічна база дуже цінна. Європейцям не вистачає базового розуміння форм, кольорознавства, рисунку. Це наш сильний бік. Але проблема в тому, що це наша єдина перевага, а от дизайну як такого бракує”.
Звичайно, згортати бюджетні місця на кафедрах дизайну – не вихід. Але вже зараз диплом профільного вищого навчального закладу на ринку праці нічого не означає без портфоліо і досвіду роботи. Тому вища освіта в сфері дизайну очікує на зміни – як і в інших сферах, дотичних до креативних індустрій та культури.