ГлавнаяКультура

Паперовий міст до Маріуполя

В Маріуполі завершилась четверта німецько-українська зустріч письменників “Міст із паперу”. Попередні три зустрічі пройшли у Львові, Харкові та Дніпрі, наступну планують в Мюнхені та – в ідеалі – в Берліні.

Про проект, який почався як основа мосту для німецько-українських економічних відносин, а продовжився як реальний привід дізнатись більше про себе та про країну, в якій ми живемо, – в репортажі LB.ua.

Добре підготовлені випадковості

“Ти не їдеш до Берліна, то Берлін приїхав до тебе”, – каже хлопець своєму другові в міському маріупольському саду, на сцені якого виступає дует львівського поета Григорія Семенчука та поетки з Берліна Ульріке Альмут Зандіґ “Ландшафти”. Електронна музика, під яку Гриць та Ульріке читають свої вірші, лунає на тлі банеру із строкатим зображенням Мулен Руж. На цьому ж тлі за десять хвилин до того місцеві менеджери фестивалю “Книга і преса Маріуполя” роздавали нагороди за найкращі книги про зварювання та металургійні технології, а поети Маріуполя читали свої вірші з побажаннями миру.

Сцена і глядачі на міському саду Маріуполя
Фото: LB.ua
Сцена і глядачі на міському саду Маріуполя

“Книга та преса Маріуполя” розташована на декількох стендах в парку. На розкладках – газета “Приазовський робітник” та книжки в самвидавчого вигляду палітурках, за ними розвішані фотографії. Буклет “Мосту з паперу” стверджує, що в Маріуполі немає жодної книгарні, проте місцеві, а також дослідник з Австрії Хельмут Зайдль, який кілька місяців подорожує Україною в пошуках теми для дисертації з культурної антропології, кажуть, що є, і там можна знайти хороші книжки з філософії та історії.

Хельмут планує провести в Маріуполі зиму, поговорити з місцевими науковцями та студентами. До того він їздив у Широкино, кудись на південь під Одесою “ближче до Румунії” і взагалі багато часу провів в Україні. Науковий інтерес наразі пов’язаний з етнографією, проте магістерську роботу він присвятив тоталітаризму роботизації – дослідив автомати для продажу квитків на публічний транспорт і те, як люди з ними взаємодіють. На мою репліку про те, що в Україні треба пройти кілька кіл невпинної комунікації для того, аби купити квиток на тролейбус, Хельмут весело усміхається – здається, саме за цим він сюди й приїхав. Хоч поки що він не знає української або російської, антрополог може порозумітись з усіма – про те, що зараз в місто приїхала купа німців з культурною програмою, він дізнався випадково в місцевій бібліотеці.

Цій випадковості, як це часто буває, передували роки досліджень та роботи – ініціаторка проекту Верена Нольте почала працювати з українськими літераторами в Німеччині ще в 90-ті. Організовувала читання перекладів Оксани Забужко, Юрія Андруховича та Олександра Ірванця. “До цього, на жаль, я була взагалі не знайома з тим, що таке Україна, – зізнається вона. – І зрозуміла, що це треба виправляти”.

Верена думала про спільний німецько-український проект багато років, аж поки в 2014 році їй не зателефонували з міністерства культури Баварії і не запропонували бюджет на проект з Україною. “Чому вони вирішили дати зараз гроші? Через війну?” – питаю. “Ні, вони вирішили будувати спільні економічні стосунки з Україною. А щоб добре їх налагодити, потрібен культурний місток”, – пояснює вона.

Верена Нольте
Фото: Дмитро Чічера / Платформа ТЮ
Верена Нольте

Місток вирішили робити з паперу, надихнувшись цитатою з вірша німецького письменника родом з Галичини Манеса Шпербера: “Раптом постане інший міст, не з заліза, не з каменю, навіть не з дерева. А з паперу, саме так, з цигаркового паперу”. Чотири роки Верена збирала українських та німецьких письменників та інтелектуалів в різних містах України. До Маріуполя запропонував приїхати Сергій Жадан після харківської зустрічі – логістично це було важко, але за інтелектуальним потенціалом – надто спокусливо, аби відмовитись.

За три з половиною дні в Маріуполі поети та письменники з Німеччини та України – Софія Андрухович, Олександр Ірванець, Сергій Жадан, Аня Кампманн, Александр Мільштайн, Володимир Рафеєнко так інші – провели читання своїх творів; з лекцією про археологію комунізму виступив історик Карл Шльогель, свої презентації з обговореннями провели німецькі письменники Наташа Водін та Фелікс Штефан. Наступну зупинку на “Мості з паперу” хочуть зробити в 2019 році в Мюнхені, а, можливо, трохи згодом – в Берліні.

Родинні зв’язки

Дві події на маріупольському “Мості з паперу” були пов’язані темою віднайдення українського коріння і руйнування сімейних легенд.

Наташа Водін, німецька письменниця українського походження, отримала премію Ляйпцизького ярмарку за свій роман “Вона була з Маріуполя”. В романі письменниця розповідає історію своєї матері, яка молодою дівчиною стала остарбайтеркою в Німеччині під час Другої світової. Коли Наташа була зовсім маленька, її родина жила в таборі для переміщених осіб, а після самогубства її матері дівчина опинилась в дитячому будинку.

Обкладинка книги "Вона була з Маріуполя"
Фото: Buzzaldrins Bücher
Обкладинка книги "Вона була з Маріуполя"

Історія Водін – про пошуки материної історії та розвінчання міфів (до дослідження вона знала лише, що мама “звідкись з Росії”, і уявляла її собі у шубі серед засніжених вулиць таємничого північного міста, а потім з’ясувала, що замість снігу – море і пляжі, а замість шуби – легка сукня), але не лише про це. Історія “Вона була з Маріуполя” – про стигматизацію остарбайтерів, які лишились після війни в Німеччині. “Після війни в німецьких школах дітям розповідали, що то росіяни напали на Німеччину і все тут зруйнували. Весь клас тоді обурено повертався до мене, і я розуміла, що після уроків знову почнеться полювання”, – розповідає Наташа Водін. Христина Назаркевич, яка модерувала зустріч, додала, що в Німеччині зараз лише починається розмова про провину перед остарбайтерами.

“Вона була з Маріуполя”, до речі, виходить цього року в українському перекладі у чернівецькому видавництві “Книги-ХХІ”.

Книга літературного критика з Мюнхена Фелікса Штефана “Слава та його жінки” поки що українською не перекладена (лише шматочок для проекту “Міст з паперу” переклала Наталія Шимон). Штефан побоюється, що після виходу книжки в Україні на нього образяться ужгородські родичі, віднайдені в 2015 році за допомогою російськомовної косметологині, її емпатії та вмінню користуватись соцмережами.

Фелікс зачитав фрагмент з книжки – іронічну і дуже зворушливу оповідь про свою маму, яка пішла врозріз із бажаннями авторитарних бабусі і дідуся – не зробила “престижну” кар’єру, переїздила з місця на місце і загалом не поділяла батьківської ностальгії за добре структурованим радянським життям в НДР.

Обкладинка "Слава та його жінки. Підозріле життя мого дідуся"
Фото: Droemer Knaur
Обкладинка "Слава та його жінки. Підозріле життя мого дідуся"

Одного разу під час добре спланованого свята (а саме такі свята полюбляють в цій родині – все має бути за протоколом) мамі Фелікса надійшло повідомлення, яке підтвердило: зв’язок з українською частиною родини налагоджено. Ще підлітком вона дізналась, що має українське коріння і її справжній батько – В’ячеслав Фальбуш, український єврей з Ужгорода, з яким у її матері був колись роман. Фелікс вирушає з мамою на Західну Україну в пошуках слідів її біологічного батька і описує все це в своїй книжці.

Штефан, як і багато інших німців, хоч і був літературним критиком, Україну на свою інтелектуальну мапу довгий час не наносив. З початком Майдану німецькі газети почали друкувати новини про Україну, а новина про маминого тата-українця ще більше зфокусувала увагу Фелікса на Україні. Так на першій шпальті літературного додатку Süddeutsche Zeitung, де Штефан працює редактором та критиком, вийшла рецензія на німецький переклад “Інтернату” Сергія Жадана, а сам Фелікс дебютував як письменник після довгих спроб проявити себе в літературі.

Чому Маріуполь?

Маріуполь наразі магнітом притягує до себе увагу культурних менеджерів та митців. В місті вже відзнято декілька фільмів – документальний “Маріуполіс” Мантаса Кведаравічуса та ігрова “Атлантида” Валентина Васяновича, яка вийде наступного року, в квітні проводили книжкову толоку (привезену із Запоріжжя), в тоді ж тут відбувся виїзний Гогольфест.

Культурна менеджерка Ірина Магдиш, яка є однією з організаторок “Мосту з паперу” з української сторони, каже, що, не дивлячись на гастрольний ефект цих подій – мовляв, пограли та й поїхали, – нічого не робити в Маріуполі не можна.

“Чому всі проекти відбуваються тут? З банальних причин. По-перше, модно. По-друге, фінансові грантові потоки всі спрямовані сюди – це спроба хоча б якось пом’якшити ситуацію в Маріуполі, – каже Ірина. – З одного боку, ці всі гастролі дійсно можуть не мати масштабного впливу, але точково, на одну-дві людини, вони справляють хороший ефект. Це і є наша мета: наростити критичну масу людей, які зроблять зміни зсередини. Ми даємо їм зрозуміти, що ніхто не може налагодити життя в Маріуполі, окрім самих маріупольців”.

На замовлення місцевої влади Магдиш підготувала культурну стратегію міста: написанню документа передували дослідження та опитування: “На питання, з ким асоціюється культура в Маріуполі, люди давали дві відповіді: на першому місці, з великим відривом, колишній директор заводу, на другому – Архип Куїнджі”.

Ірина Магдиш
Фото: Дмитро Чічера / Платформа ТЮ
Ірина Магдиш

Втім, були і цивілізаційні відкриття: “Одне з таких: Широкино – це курорт. В моєму уявленні Широкино – це терикони, шахти і люди в касках, – розповідає Магдиш. – Насправді це курортне місто, де стоять вілли, є яхтклуби і море. Широкино – це море! І я тільки тут це зрозуміла. Ми настільки мало знаємо про свою країну, що нам ще їздити і їздити”.

В Маріуполі є п’ять муніципальних оркестрів і дев’ять добре облаштованих палаців культури, які побудовані за радянських часів для партійних з’їздів. Палаци стоять без діла і є величезним навантаженням для місцевого бюджету, проте поки що ніхто не придумав, як дати з ними раду.

“В місті мають бути громадські простори, де люди б збирались і обговорювали проблеми. Ці простори є – сади і сквери, але там нічого не відбувається. А воно має бути наповнене певним сенсом”, – додає Магдиш.

Показовим в цьому плані є історія з колишнім рестораном “Україна” (тепер – “Метрополь”, який власник тримає зачиненим). Всередині ресторану – мозаїки Алли Горської, які міністерство культури обіцяло внести до реєстрів пам’яток культури. Була пропозиція зробити на місці ресторану центр дослідження монументального мистецтва – але на це немає політичної волі. Натоміть є, що досліджувати, – в місті збереглись мозаїки, в тому числі авторства монументаліста Віктора Арнаутова, учня Дієго Рівери.

Фрагмент мозаїки "Від скіфів до космосу" Віктора Арнаутова в аеропорту Маріуполя (зараз зачинений)
Фото: Євген Нікіфоров
Фрагмент мозаїки "Від скіфів до космосу" Віктора Арнаутова в аеропорту Маріуполя (зараз зачинений)

За останній рік в місті відкрилось кілька хороших ресторанів, на вулиці Митрополитській працює платформа ТЮ, і хоч культурну стратегію місцева влада імплементувати не поспішає, та й книгарень на центральних вулицях не знайдеш, здається, у Маріуполя скоро просто не буде іншого виходу, окрім як стати культурною столицею Донбасу.

Завод як центр всесвіту

“Маріуполь – це не Донбас”, – починає свою лекцію в платформі ТЮ соціолог Сергій Пахоменко. На відміну від інших мономіст Донбасу, Маріуполь не будувався навколо підприємства – до побудови тут заводів “Нікополь” і “Провіданс” в кінці ХІХ століття (пізніше їх об’єднали в один завод – ім. Ілліча) в місті мешкали купці, рибалки та ремісники. Але після того, розповідає Пахоменко, почалась перша хвиля індустріалізації, яка призвела до зміни етнічного складу міста та установлення тісних зв’язків з Донбасом, хоча географічно Маріуполь до складу Донецького вугільного басейну не належить.

Дослідник вважає, що після початку війни тріщину дала так звана “донбаська ідентичність”, яка прив’язана не до національностей, а до соціальної приналежності: класу трудящих. “Немає заводу – немає міста; що це за місто, в якому немає заводу?” – так тут вважають, – розповідає Пахоменко. – Той, хто не працює на заводі, а працює в офісі, на фрілансі, будь-де в іншому місці, вважається неробою”.

“Саме тому ті, хто взагалі не має жодного стосунку до шахтарів, наприклад, завжди спекулюють на шахтарській темі – Янукович, Ахметов та інші”, – каже дослідник. У відповідь маріупольці, як і багато хто на Донбасі, стають дуже лояльними до місцевих еліт. “Бандит, зато наш бандит”, – одна з найпопулярніших мантр, яка ширилась домайданною Україною.

Сергій Пахоменко
Фото: Дмитро Чічера / Платформа ТЮ
Сергій Пахоменко

Розмова в купе потягу Маріуполь-Київ ніби стала ілюстрацією до цих тез: сусіди з гордістю розповідали про завод, “в якому можна автобусом всередині їздити, такий він великий”, а на зауваження про забрудненість та високий ризик онкологічних захворювань, особливо серед дітей, відповідають “ну у нас завод же ж” і “а ви знаєте, скільки дітей вилікував Ахметов? Він же на собі весь Донбас тягне”.

Власник заводу – власник міста” – ще одна коротка фраза, якою можна описати мономіста Донбасу, до яких – хоч це формально і не Донбас, а заводів-деміургів тут не один, а два, – належить і Маріуполь. За двадцять кілометрів від міста – лінія розмежування, а якщо відійти від ексурсії про культові споруди Маріуполя, можна почути про те, що на ось цій вулиці був штаб “ДНР”, тут був блокпост і йшли бої. Вітер, який здіймається порожніми вулицями недільного Маріуполя, приносить солодкувате густе повітря з якогось із заводів із безперервним циклом.

“Головне, що тут має розпочатись – мислення поза заводом. Що буде, коли завод закриється? Що може існувати замість нього, паралельно з ним?” – каже Ірина Магдиш. Наразі в Маріуполі не готові розірвати індустріальні стосунки. Тут вважають: якщо дим іде з труби, значить, все добре. “Якщо завод зупиниться, то буде кінець світу”.

Дарія БадьйорДарія Бадьйор, критикиня, журналістка
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram