«Корона» Роберта Лейсі. Уривок із книги

ПЕРЕДМОВА ПІТЕРА МОРГАНА

Що справжнє, а де — фантазія? Що істина, а де — вигадка? Що було, а де — небилиця? Зрозуміло, чимало глядачів, які дивилися фільм «Корона», шукали відповіді на ці запитання, звертаючись передовсім до Вікіпедії. Це була надзвичайно приємна робота — писати «Корону», аналізувати характери численних яскравих персонажів та подій, з яких складалася історія 1947—1955 років. І водночас неймовірно складна — вкласти десять насичених драматизмом років у десять годин телеефіру.

Тож мене неабияк потішило те, що королівський історик Роберт Лейсі погодився прояснити ситуацію: відокремити факти від вигадок, а також значно доповнити розповідь. Тепер Роберт повернеться в ті роки, почавши з нелегкого 1947-го, коли король зрозуміє, що він важко хворий, а його сором’язлива старша дочка, 21-річна принцеса Єлизавета, збирається одружитися із вродливим, але зарозумілим іноземцем, який, на думку родичів, зовсім їй не пара...

1

ВОЛФЕРТОНСЬКИЙ СПЛЕШ

Букінгемський палац, 1947-й рік — читаємо підпис під фотографією. Перший епізод «Корони» веде нас д о серцевини історії. У ванній кімнаті уражений раком король Георг VI, болісно кашляючи, схиляється над чашею вбиральні. Кров покидає його тіло — разом із життям. Король помирає, можна готуватися вітати королеву...

Перед королівським троном стоїть на колінах худорлявий, у поношеній формі часів війни, лейтенант Філіп Маунтбеттен. Він готовий до змін, які чекають на нього попереду, зважаючи на майбутній шлюб із принцесою Єлизаветою. Весілля відбудеться наступного дня. Лорд-канцлер, граф-маршал, інші особи палацового істеблішменту з тривогою в очах стежать за кожним рухом хворого монарха. Той бере до рук меча, щоб торкнутися ним плеча майбутнього зятя, в такий спосіб надаючи йому статусу королівської персони.

Філіп Маунтбеттен, який щойно отримав благородний титул, демонструє свій Орден Підв’язки (ліворуч) після посвячення в Букінгемському палаці 19 листопада 1947 року королем Георгом VI, напередодні дня свого весілля. А тим часом (праворуч) він ще працює на вулиці Вайтгол; на цій фотографії 1947 року молодий лейтенант Маунтбеттен виконує свої щоденні обов’язки в Адміралтействі

Король починає заїкатися, коли намагається вимовити всі даровані титули Філіпа. Він завершує цей список найвищою відзнакою Великої Британії — Орденом Підв’язки, яким Едуард III вперше посвятив у лицарі своїх товаришів по бою в 1348 році. Його величність дозволив називати лейтенанта Філіпа Маунтбеттена «Його Королівською Високістю».

У The Times повідомили про це наступного дня, 20 листопада 1947 року, зазначивши, що «йому надається титул барона Гринвіцького з Гринвіча [данина військово-морському флоту, де служив Філіп], графа Меріонетського [уклін Уельсу] та герцога Единбурзького (традиційне королівське герцогство та комплімент Шотландії). Король торкнувся мечем лейтенанта Маунтбеттена, коли той став перед ним на коліна під час церемонії посвячення в лицарі, і вручив йому знаки Ордена Підв’язки».

Усе було майже так, як ми бачили на екрані, — лише з однією відмінністю. У прелюдії до сцени дарування титулу «Його Королівська Високість принц Греції та Данії Філіп» відмовляється від своєї грецької національності «та всіх іноземних звань», щоб стати громадянином Великої Британії. Тобто сумнівний іноземний принц стає на наших очах сміливим британським героєм війни.

Насправді Філіп уже отримав британське громадянство на початку цього року відповідно до закону — через рутинний бюрократичний процес, а не в Букінгемському палаці. Історія свідчить, що грецький принц Філіп відмовився від своїх грецьких титулів, щоб отримати британське громадянство 18 березня 1947 року. Згідно із Законом про британське громадянство та статус іноземців він називався просто лейтенантом Філіпом Маунтбеттеном протягом восьми місяців до того, як його тесть наділив його титулами.

Дух вікінгів... 1935 року грецький принц Філіп (14 років) зіграв Дональбана в шекспірівській «Макбет», бувши вихованцем Гордонстоуна, прогресивної академії на півночі Шотландії] створеної єврейським просвітником Куртом Ганном після втечі з нацистської Німеччини

Ви дивитесь історичну драму, шановний читачу, а не історичний документальний фільм. «Корона» — це творча уява, яку живив дух реальних подій. Щоб зрозуміти Філіпа, нам слід завважити його відмову від закордонного королівського статусу саме тоді, коли вперше зустрічаємось з ним. Тоді краще сприйматиметься його повноцінне долучення до Віндзорського дому наступного дня.

Те, що ви бачите на екрані, є і правдою, і трохи фантазією — у віковічній традиції історичної драми. Перекладена багатьма авторами, зокрема, й Фрідріхом Шиллером, трагедія «Марія Стюарт», вперше поставлена 1800 року, часто згадується як класичний приклад історичної п’єси. У ній є сцена, коли шотландська королева Марія зустрілася віч-на-віч з королевою Єлизаветою I. Усе правда, за винятком того, що насправді дві жінки ніколи не зустрічались .

Як продемонструє ця книжка, «Корона» базується на ретельних фактичних дослідженнях. Але водночас це телевізійне шоу, хитро складена мозаїка, мета якої — розважати, залучаючи для цього великі імена, надзвичайні події та важливі теми в житті нації .

Найвища сила давньої та сучасної британської монархії полягає в її здатності генерувати щирі емоції, іноді злі та ворожі, але зазвичай цікаві та захопливі — і завжди надзвичайно сентиментальні. «З усіх, найрізноманітніших форм правління, які панували у світі, — писав історик Едвард Гіббон, — спадкова монархія, мабуть, надає найбільший простір для комізму».

Цим парадоксам Пітер Морган намагається дати раду в «Короні», бо вони також безпосередньо стосуються двох цілком реальних людей — Єлизавети Віндзорської та Філіпа Маунтбеттена, а також їхнього подружнього життя, в яке вони вступають. Це драматизація сімдесятирічних стосунків — любовної історії, яка є одночасно простою й дуже складною. Ось чому епізод першої серії починається не зі вступу королеви Єлизавети II на престол у лютому 1952 року та її коронації в червні наступного року, хоч обидві події справді відбувалися , або інших визначних пам ’ ятних дат .

Уперше ми зустрічаємося з Єлизаветою напередодні її весілля з Філіпом. Насправді вони обоє не пригадують ні час, ні місце першої зустрічі. Зате добре пам’ятають, коли по-особливому подивилися одне на одного.

«Ми, можливо, зустрічались і раніше, — писала принцеса Єлизавета 1947-го року, відповідаючи на запитання палацового кореспондента, — на коронації [Георга VI у травні 1937 року] або на весіллі герцогині Кентської [у листопаді 1934 року]». Як прямі нащадки королеви Вікторії Єлизавета та Філіп були дітьми давнього, шляхетного королівського роду. Вони успадкували традиції ХІХ століття, тож усе ще збиралися на подібні події. Проте, вела далі Єлизавета, «вперше я пам’ятаю зустріч із Філіпом, — наголошуючи на слові “пам’ятаю”, — в Королівському військово-морському коледжі в Дартмуті в липні 1939-го, безпосередньо перед війною».

Її організував двоюрідний брат Георга VI, лорд Луїс «Дікі» Маунтбеттен, який, як і король, навчався в морському училищі Дартмута. Доля Маунтбеттена переплелася з долею Віндзорського дому ще з часів правління королеви Вікторії. Дікі, як і Георг VI, — один з її правнуків, а його батько Луї був першим лордом Адміралтейства на початку Першої світової війни. Цей титул він отримав після 46 років патріотичної військово-морської служби. Однак через німецьке походження, менше ніж за три місяці після початку бойових дій, його зняли з посади під час популярного тоді полювання на відьом, тобто на всіх тевтонців, на всю німецьку культуру — від німецьких ковбас до собак.

Дружба між Віндзором і Маунтбеттеном стала ще тіснішою завдяки одній події: одного сумного грудневого вечора 1936 року молодший Луїс і новий король Георг VI разом спостерігали, як король ЕдуардVIII, який нещодавно зрікся престолу, збирав речі, від’їжджаючи з країни. «Дікі, це жахливо, — згадував Маунтбеттен слова короля-друга, сказані зі сльозами на очах. — Адже я лише морський офіцер. Це єдине, що я знаю».

«Це дуже дивний збіг обставин, — казав лорд Маунтбеттен, — адже батько одного разу сказав мені, що коли герцог Кларенс помер [1892 року], твій батько [майбутній Георг V] прийшов до нього й сказав майже те саме, що сказав мені зараз ти, а мій батько відповів: “Георгу, ти помиляєшся. Немає кращого навчання для майбутнього короля як на флотській службі”. У 1939 році в Дартмуті кузени мали змогу тісно спілкуватися, займаючись спільною справою — морською підготовкою, тимчасом як інші два далекі та молодші кузени, Єлизавета та Філіп, познайомилися за грою в крокет.

Народившись на острові Корфу в червні 1921 року, Філіп, принц Греції, попелясто-русявий і стрункий, як вікінг, не мав і краплі грецької крові. Він був данцем, одним з представників данського королівського дому, яких дослідники генеалогії називають Шлезвіг-Гольштейн-Зондербург-Глюксбург. «Ви не схожі на чистокровного грека», — сказав Майк Паркер, молодий австралієць, який познайомився з Філіпом під час спільної служби на військово-морському флоті під час війни. Згодом Майк стане його близьким другом і приватним секретарем. «Я частково данець, частково німець, а частково росіянин, — пояснив Філіп. — Майже в будь-якій країні Європи можу знайти рідню й залишитися там».

26 жовтня 1946 року. Філіп та Єлизавета щойно потай заручились, тож на весіллі доньки дядька «Дікі» Патріції Маунтбеттен з Джоном Брабурном в абатстві Ромсі, в Гемпширі, тримали дистанцію

Він потребував гостинності. Його батька, принца Андрія, вислали з Греції в грудні 1922 року під час політичних заворушень. Родина тікала з Корфу на британському військовому кораблі, а 18-місячного Філіпа ховали в ящику з-під помаранчів. Матір Філіпа — Аліса, красива, але глуха від народження дочка онуки королеви Вікторії — Вікторії Гессенської, яка вийшла заміж за принца Людовика Баттенберзького.

Тож основою самовпевненості Філіпа, яку він продемонстрував на тій першій зустрічі в Дартмуті, мабуть, і була ця суміш з генофонду європейських королів. Очевидно, це сподобалося принцесі Єлизаветі. «Вона сором’язлива, а він — ні, — пояснив один з їхніх друзів. — Такою була фундаментальна динаміка їхніх стосунків. Він завжди підіймав їй настрій».

Після зустрічі 1939-го року й упродовж усіх років військово-морської служби під час війни Філіп писав Єлизаветі листи «від усюди». Та згодом він доволі сухо описував їхні «паперові» стосунки, не надаючи їм жодного романтичного значення. «Я не надто багато думав про це, — таке пояснення почув його офіційний біограф Безіл Бутройд. — Ми іноді листувались».

Проте кузина Єлизавета бачила все зовсім інакше. Приблизно через двадцять років сер Джон Вілер-Беннетт написав офіційну біографію Георга VI, яку йому замовила Єлизавета II, а перед опублікуванням вивірила кожне слово. Про грецького принца Філіпа сер Джон сказав так: «Це був той чоловік, в якого принцеса Єлизавета закохалася з першої зустрічі».

Бабуся Єлизавети, королева Марія, пильно цікавилася цим питанням. У 1944 році вона розповіла знайомій графині Ерлі, що ця пара була «закохана впродовж останніх вісімнадцяти місяців, а насправді, гадаю, навіть довше». Старій королеві Філіп сподобався, вона згадувала його як «симпатичного маленького хлопчика з дуже блакитними очима», який прийшов до неї на чай в Букінгемський палац. Під час війни вона додала його прізвище до тих у своєму «в’язальному» списку, для кого плела теплі шарфи — як одного з найулюбленіших родичів.

Тим часом мати принцеси, королева Єлизавета, не поділяла захоплення свекрухи. Вона радше вітала б прояви стриманості для врівноваження надмірної самовпевненості Філіпа. їй також не подобалися його політичні погляди — він «надто хилився до лівого борту», в дусі традиційної буремності його дядька Дікі.

Війна суттєво звузила коло спілкування її дочки, а отже, й можливості підготуватися для ухвалення такого важливого рішення в ранньому віці. Тож на вихідні королева запрошує до Віндзора молодих офіцерів гвардії, серед них — майбутні герцоги Графтон і Баклю та Генрі Герберт, лорд Порчестер, майбутній граф Карнарвон. Ці красиві й респектабельні спадкоємці стародавніх маєтків мали стиль, який королева вважала прийнятним для своєї доньки. Принцеса справді насолоджувалася їхньою компанією. Деякі з цих шляхетних молодих людей увійшли в майбутньому до її оточення, зокрема Генрі Герберт, «Порчі», дружбу з яким зміцнювала їхня спільна любов до коней. Проте жоден з «перших XI» королеви, як лукаво називали їх близькі, не мав темпераменту Філіпа.

«Усі починали говорити, що він міг бути тим самим, — згадував один із помічників приватних секретарів Єлизавети Едвард Форд. — Та він не шанувався, не намагався бути приємним, а поводився з усією самовпевненістю морського офіцера, який пройшов випробування війною». «Він анітрохи не боявся озвучити лорду Солсбері (старшому політику-консерватору) власні думки, — згадував Майк Паркер. — Те саме стосувалось [Томмі] Ласселлса та старих придворних. Тож вони були жорстко налаштовані проти нього».

Проте необхідність обирати лише додала Єлизаветі рішучості. Улітку 1946 року Філіп взяв кілька тижнів відпустки, щоб приєднатися до щорічного шотландського відпочинку королівської родини, і, за легендою, на мальовничому пагорбі з видом на замок Балморал офіційно запропонував Єлизаветі стати його дружиною. Вона погодилася. Однак до наступного квітня, коли їй виповниться 21, було ще багато часу. І вона чекала, як просили її батьки, знаючи напевне, кого любить і за кого хоче заміж.

«Гадаю, що одне призвело до іншого, — пояснюватиме згодом Філіп своєму біографу, рішуче занижуючи романтичну складову цієї події. — Усе було вирішено заздалегідь». Офіційну версію погодили, коли справа дійшла до оприлюднення новин. Після перемоги Букінгемський палац мав два пріоритети — подякувати країнам імперії за підтримку у війні та поліпшити надмірно підірване здоров’я короля. Їх звели до одного знаменника, яким став сімейний тур до Південної Африки навесні 1947 року. Цю подорож в оточенні родини Георг VI беріг у своєму серці — «ми були там вчотирьох», любив він повторювати. У цій ідилії не було місця для зятя.

Компромісу досягли заздалегідь — король погодився на заручини, але за умови збереження таємниці до закінчення поїздки. Того жовтня Єлизавета та Філіп були запрошені на вінчання дочки лорда Маунтбеттена Патрісії у парафіяльній церкві Ромсей в Гемпширі. Вони дотримувалися дистанції. «Коли я повернуся, — сказала Єлизавета давній подрузі своєї бабусі леді Ерлі, подякувавши їй за перший подарунок на двадцять перший день наро-дження, — в нас буде свято, а, може, навіть два».

Мандрівка Південною Африкою стала для Єлизавети тріумфальною, а завершилася посвятою в повноліття, що сталося ввечері 21 квітня 1947 року: «Я запевняю усіх вас, — проголосила вона своїм чистим молодим голосом, — що моє життя, довге чи коротке, присвячу службі вам та службі нашій великій Імперській Співдружності, до якої ми всі належимо. Але в мене не стане сил виконати цю обіцянку, якщо ви не доєднаєтесь до неї й не будете разом зі мною, тому запрошую вас зробити це. Вірю, що ваша підтримка буде щирою й беззаперечною».

Звернення підготував Томмі Ласселлс, суворий приватний секретар Георга VI. Під час африканської мандрівки Єлизавети він дуже доброзичливо відгукнувся про неї: «Найдивовижніше те, що від початку вона все робила правильно, — зазначав він у своєму щоденнику. — Коли це необхідно, може поводитися по-старовинному гідно, більшою мірою переймаючи таку майстерність від своєї матері, але ніколи не щадить себе під час виконання виснажливого королівського обов’язку. Для дитини своїх років вона має винятковий талант турбуватися про інших людей».

19 листопада 1947 року. Холостяцька вечірка з приводу нещодавно отриманих титулів - Його Королівська Високість, барон Грінвіцький з Грінвіча, граф Меріонета й герцог Единбурзький, лицар Ордена Підв’язки - лейтенантом Філіпом Маунтбеттеном (у центрі). Вечірку зорганізував в найкращих морських традиціях його дядько лорд Луїс «Дікі» Маунтбеттен (другий праворуч із сигарою)
19 листопада 1947 року. Холостяцька вечірка з приводу нещодавно отриманих титулів - Його Королівська Високість, барон Грінвіцький з Грінвіча, граф Меріонета й герцог Единбурзький, лицар Ордена Підв’язки - лейтенантом Філіпом Маунтбеттеном (у центрі). Вечірку зорганізував в найкращих морських традиціях його дядько лорд Луїс «Дікі» Маунтбеттен (другий праворуч із сигарою)

Слова про здатність Єлизавети жертвувати своїм комфортом для зручності інших означали, що приватний секретар, який служив Георгу V, Едуарду VIII і Георгу VI, не кажучи вже про королеву Марію та чарівну королеву Єлизавету, побачив в ній те, що гідно її вирізняло. Принцеса Єлизавета досягла повноліття. Вона була готова, а їй дуже потрібно було бути такою.

Георг VI повернувся з Південної Африки в жахливому стані, схуднувши на 17 кг. Внаслідок атеросклерозу йому так дошкуляли судоми ніг, що секретарі змушували його під час кабінетної роботи бити ногами об стіл для відновлення кровообігу. Та найяскравішим «симптомом» короля був складний характер — він вперто відмовлявся визнати, що нарешті настав час для його дочки вийти заміж за Філіпа.

Тим часом Єлизавета та Філіп ще більше закохувалися одне в одного, а отже, не могли приховувати свої почуття. На початку червня 1947-го Філіп написав своїй майбутній тещі виваженого листа, в якому визнавав, що відтермінування заручин до завершення південноафриканської мандрівки було правильним рішенням. Але тепер вони з принцесою мають бажання розпочати спільне життя. Проте вирішальним чинником стала позиція Єлизавети. Попри сумніви батьків, вона була цілковито впевнена у своєму виборі й ніскілечки не вагалася. І це було переконання дорослої людини, якій виповнився 21 рік.

Завжди слухняна дочка не відступала від свого рішення, тож батьки змирилися з неминучим. «Вона знає його з дванадцяти років, — писала все ще стурбована королева 7 липня 1947 року сестрі Мей, — дуже таємно (підкреслено чорним і червоним). Гадаю, вона справді йому подобається, і я молюсь про її щастя». Через кілька днів таємницю розкрили. «Король і королева з великою приємністю оголошують про заручини своєї улюбленої дочки принцеси Єлизавети з лейтенантом Філіпом Маунтбеттеном... на чий союз король із задоволенням дав свою згоду», — йшлося в заяві Букінгемського палацу.

«Вони обоє прийшли до мене після обіду й були такими щасливими, — написала розчулена королева Марія, яка подарувала онуці кілька сімейних прикрас. Мейбл Ерлі була вражена тим, якою зношеною була форма Філіпа -«звичайний вигляд після війни», коли всі британці однаково економили. «Він мені сподобався тим, що не придбав нового костюма з такої нагоди, як зробило б багато чоловіків, щоб справити враження » .

Життя в повоєнній Британії було важким. Досі застосовувалися обмеження та нормування. На придбання одягу та їжі державні установи видавали купони, тривали роботи з відбудови зруйнованого. Тому до питання щодо масштабів майбутнього королівського весілля треба було підходити дуже зважено. Не вся нація одностайно раділа з принцесою Єлизаветою, були й ті, хто не схвалював цю подію.

Загалом вартість і розмах королівських святкувань стали темою обговорення в країні впродовж усього правління майбутньої королеви, аж доки Анеурін Беван, рупор лівого крила лейбористів, не поставив крапку в цій суперечці. «Поки маємо монархію, — заявив він, — її робота повинна виконуватися добре».

Та попри всі застереження, коли день весілля призначили на 20 листопада 1947 року, надзвичайну щедрість виявляли прості громадяни. Список їхніх весільних подарунків становив понад 1500 найменувань, причому багато жінок економили власні купони, щоб привітати принцесу: пані Девід Мадд: пара нейлонових панчіх; панна Етель Ньюкомб: шматок старовинного мережива; пані Е. Кларуд: пара нейлонових панчіх. Ці люди ще кілька років тому бігли до бомбосховища, щоб зберегти собі життя, а тепер могли святкувати та сміятися на вулицях.

За висловом історика Бена Пімлотта, це було «своєрідним парадом перемоги свободи» — і для конституційної монархії також. «Прихильність до особи та сім’ї короля, — писав Г. М. Тревелейн в офіційній програмі весілля, — додає тепла й драматизму раціональному усвідомленню кожної людини політичної єдності своєї країни та історичних традицій. Це свого роду громадянська поезія в такі прозаїчні часи».

Весілля допомогло й родині примиритися зі своїми розбіжностями. «Я так пишався тобою й був у захваті від того, що ти була такою близькою мені під час нашого довгого шляху Вестмінстерським абатством, — написав король доньці після церемонії. — Але коли я простягнув твою руку архієпископу, то відчув, що втратив щось дуже дорогоцінне.. Тішуся твоїми словами, сказаними мамі, що довге очікування заручин і весілля були правильним вибором. Я бачу, що ти надзвичайно захоплюєшся Філіпом, це правильно, але не забувай нас — таке бажання твого люблячого та назавжди відданого батька». Єлизаветі пробачили все. «Дорога мамо, — написала вона з Бродленда — маєтку Маунт-беттенів в Гемпширі, на другий день медового місяця, — я не знаю, з чого почати цей лист і що говорити, але я знаю, що мушу його якось написати. В мені так багато емоцій. Гадаю, що ви найкращі мати й батько у світі, і я лише сподіваюся, що зможу виховати своїх дітей у тій щасливій атмосфері любові та справедливості, в якій ми з Маргарет виросли».

Народження здорового сина та спадкоємця менш ніж за рік зміцнило сім’ю та сповнило націю радісними почуттями. Принц Чарльз з’явився на світ 14 листопада 1948 року, а принцеса Анна — менш ніж через два роки — «небесні маленькі істоти», за словами їхньої бабусі. Родина любила їх безмірно, вони підбадьорювали їх більше, ніж це можна було висловити. «Щиро дякую, що дозволили їм народитися», — писала мати Єлизавети.

На початку 1951 року саме бабуся та дідусь опікувалися малолітніми принцом і принцесою в апартаментах Віндзорського замку, бо їхня мати перебувала за кордоном, насолоджуючись життям без жорстких обмежень королівського етикету. Морська служба, яку і Філіп, і Палац вважали за потрібне продовжувати, привела подружжя на середземноморський острів Мальта. Тим часом Єлизавета занурилася у звичайні для такого місця справи. Майже рік вона мала змогу просто засмагати й плавати, керувати автомобілем і що десять днів відвідувати перукарню Тоні в Шемі, де також пропонували шампунь за шість шилінгів та різні косметичні засоби.

Суботніми вечорами принцеса та герцог приєднувались до інших пар, які відвідували танцювальний зал готелю «Феніція». Тут Філіп насолоджувався Дюком Еллінгтоном («Сідайте у поїзд “А”»), а Єлизавета досить успішно пробувала себе в самбі. Тож не дивно, що вже в Балморалі подружжя навчилося майстерно танцювати шотландський ріл. «Вони були такими розслабленими й вільними, приходили та їхали, коли заманеться, — згадував про мальтійський період Джон Дін, камердинер Філіпа. — Гадаю, це був їхній найщасливіший час».

Тим часом Філіп реалізував свої давні амбіції на капітанській посаді. Після кількох місяців служби першим лейтенантом на кораблі Її Величності під назвою Chequers, есмінці класу «С», йому було передано командування кораблем Її Величності Magpie, фрегатом в британському — все ще великому — середземноморському флоті. «Герцог», як його називали поза очі, незабаром вразив екіпаж своїми навичками моряка, фахово керуючи кораблем. Філіп чітко дав зрозуміти своїм людям, що ніколи не використовуватиме тут королівські титули, та ще більше вразив їх тоді, коли, роздягнувшись до пояса, сів веслувати на одному з вельботів фрегата й привів свою команду до перемоги в щорічній регаті. Тоді Magpie виграла шість із десяти перегонів на човні .

У лютому 1951 року герцог та його дружина, часті гості корабля, вже навчалися подружньому життю з дітьми — тепер малята жили з батьками.

Проте здоров’я Георга VI погіршувалося. На відкритті лондонської виставки «Фестиваль Британії» в травні 1951 року 55-річний король мав вигляд значно старшого за свої роки, ба більше — через черговий напад йому довелося залишити зібрання. Рентген показав затемнення на лівій легені, яке лікарі кваліфікували як «пневмоніт» — менш важку форму пневмонії, що лікується за допомогою ін’єкцій пеніциліну. Король був слухняним пацієнтом, ретельно фіксував свої симптоми, щоб допомогти лікарям правильно призначати процедури. Особливо шанував король лікаря-гомеопата Вейра, вірив його рецептам і навіть назвав одного зі своїх скакунів Гіперікумом на честь гомеопатичного препарату.

Принцеса Єлизавета та герцог Единбурзький позують у Букінгемському палаці 20 листопада 1947 року зі своїми весільними гостями, серед яких: боярин і двоюрідний брат Філіпа, маркіза Мілфорд-Хейвен (перший ряд, поруч з нареченою та ліворуч від принцеси Маргарет з квітами в руках); королева-мати Єлизавета (перший ряд, зі стрічкою, четверта справа); королева Марія (позаду, між нареченою та нареченим); і щасливий натхненник всієї цієї події, лорд Луїс «Дікі» Маунтбеттен (задній ряд, третій зліва). У списку гостей не було жодної сестри Філіпа з Німеччини через повоєнну дратівливість людей у Великій Британії — чоловіки трьох його сестер були відомими нацистами
Принцеса Єлизавета та герцог Единбурзький позують у Букінгемському палаці 20 листопада 1947 року зі своїми весільними гостями, серед яких: боярин і двоюрідний брат Філіпа, маркіза Мілфорд-Хейвен (перший ряд, поруч з нареченою та ліворуч від принцеси Маргарет з квітами в руках); королева-мати Єлизавета (перший ряд, зі стрічкою, четверта справа); королева Марія (позаду, між нареченою та нареченим); і щасливий натхненник всієї цієї події, лорд Луїс «Дікі» Маунтбеттен (задній ряд, третій зліва). У списку гостей не було жодної сестри Філіпа з Німеччини через повоєнну дратівливість людей у Великій Британії — чоловіки трьох його сестер були відомими нацистами

Однак лікування не допомагало міцно триматися на ногах, і згодом монарх, не маючи змоги «вигнати вірус», як він сказав, частіше залишався прикутим до ліжка. Єлизаветі довелося повернутися з Мальти, щоб допомогти батькові виконувати традиційні королівські обов’язки. На початку червня вона виступила з привітальною промовою на честь прибуття короля Норвегії Хаакона, а потім замінила батька на офіційному святкуванні його дня народження, виїхавши на парад верхи на Вінстоні, великому каштановому мерині, на якому зазвичай на таких заходах з’являвся Георг VI. «Це, мабуть, стало для неї неабияким випробуванням, — писала королева Марія до короля, — проте впродовж усієї церемонії вона була такою спокійною й зібраною, що спостерігати за нею було дуже приємно».

Ближче до кінця липня Філіп повернувся до Кларенс-хауса, недавно відремонтованої квартири подружжя в центрі Лондона. «Мине ще багато часу, перш ніж я знову вдягну її», — сказав він, сумно спостерігаючи, як його камердинер розпаковує білу морську форму. Восени пара мала здійснити тур Канадою, також було очевидно, що їм доведеться замінити короля та королеву в довгому турі Кенією, Цейлоном, Австралією та Новою Зеландією, який планувався наступного року. Спочатку була надія, що зимові місяці в теплих краях зміцнять здоров’я короля — він все ще не міг позбутися кашлю. Однак подальші тести у вересні підтвердили найгірші передбачення лікарів , і вони рекомендували операцію.

«Якщо це допоможе одужанню, то я не проти, — сказав король, — однак сама ідея потрапляння в лікарню, під ніж хірурга.» Ці слова означали, що перебування в медичному закладі посилило б і без того велику тривогу короля, тому хірурги вирішили створити точну копію головної операційної Вестмінстерської лікарні всередині палацу. У гостьову кімнату на першому поверсі перемістили регульований операційний стіл, газові та кисневі балони, стерилізаційне обладнання, встановили інтенсивне освітлення. Щоб забезпечити пацієнтові спокій і комфорт, щоденну церемонію зміни охорони у передньому дворику перенесли до палацу Святого Джеймса — як на час операції, так і впродовж кількох тижнів наступного постільного режиму.

Королю сказали, що «структурні зміни» вимагали цілковитого видалення лівої легені, й він не запитував, якими можуть бути ці зміни. Проте Вінстон Черчилль, готуючись до виборів наступного місяця, поцікавився у свого сімейного лікаря Чарльза Морана, чому фахівці говорили так неясно. «Тому що, — відповів Моран, — вони хотіли уникати розмов про рак». Це слово ніколи не згадували ні король, ні королева, ні хтось інший у королівській сім’ї, хоч під час видалення лівої легені, що сталося 23 вересня, хірурги побачили, що уражена й права.

За найоптимістичнішим прогнозом, Георгу VI залишилось жити лише кілька місяців. Увечері після операції — під час якої натовп з понад 5000 людей стояв у тихому очікуванні біля Букінгемського палацу — Гарольду Ніколсону, письменнику-діаристу, зателефонував Вільсон Гарріс, редактор видання Spectator, з проханням написати некролог для короля на підставі прогнозів Чарльза Морана. Пізніше Моран скаже Вільсону, що «навіть якщо король одужає, він навряд чи зможе прожити більше як рік».

«Король [дуже] поганий», — зазначив Ніколсон наступного дня. «Ніхто не може говорити ні про що інше — і про вибори навіть забувають. Яка дивна річ, монархія!» На початку жовтня король ще недостатньо одужав, щоб устати з ліжка та відвідати засідання Таємної ради, на якому розглядалися питання підготовки парламенту до виборів. Тож 5 жовтня невелика делегація таємних радників стояла біля дверей його спальні, поки лорд-президент зачитував порядок ведення засідання. Королю було важко говорити. Георг VI пробурмотів слово «Затверджено», а Ласселлс підніс документи до ліжка, де король підписав їх нетвердою рукою .

Передбачувана перемога на виборах 25 жовтня його давнього друга та товариша воєнного часу Вінстона Черчилля, здавалося, додала сил монархові. Та коли Черчилль представив свій перелік міністерських призначень у новому кабінеті, гострий погляд Георга VI помітив, що за титулом міністра закордонних справ Ентоні Ідена стояло: «віцепрем’єр-міністр». Ця посада означала, що Черчилль обрав собі заступника на випадок форс-мажору. Король владно викреслив цей рядок, оскільки, на його думку, це було втручання в королівську прерогативу вибирати наступника в разі смерті прем’єр-міністра або його відставки.

З плином тижнів відновлення здоров’я короля тривало. Чотирнадцятого листопада він зміг побувати на третьому дні народження принца Чарльза та сфотографуватися разом з онуком. Попередньо визначена політична спадкоємність може бути табу, але королівська спадкоємність була всім для монархії.

Того грудня Георг VI зміг написати та записати щорічну різдвяну трансляцію перед тим, як вирушити до Сандрингема на традиційні різдвяні канікули зі своєю родиною. Суверен, колись бадьорий, мав вигляд зовсім старого й хворого, хоч вочевидь насолоджувався кількома тижнями зимового полювання, яке так любив. Та коли в останній день січня 1952 року його дочка та її чоловік вирушили в довгу південну одіссею до Кенії замість короля та його дружини, приватний секретар принцеси Єлизавети Мартін Хартіс приніс у своєму портфелі документи з печатками, а також проєкт Декларації про приєднання й повідомлення до обох палат парламенту.

КОРОЛЬ ГЕОРГ VI

(1895-1952)

ЗІГРАВ — ДЖАРЕД ХАРРІС

Хрест Вікторії — найвища нагорода Великої Британії за відвагу на полі бою. У вересні 1940 року, в розпал бліцкригу, король Георг VI заснував її цивільний аналог — Георгіївський хрест, і це стало влучною метафорою його життя. Змалку хлопчик страждав через погане здоров’я, його маленькі ноги потребували виправних наколінників, а на додачу він щодня отримував грубі повчання від свого батька, Георга V. Тож не дивно, що «Берті» до восьми років заїкався.

Лише дружина — Єлизавета Боуз-Лайон і лікар-логопед з Австралії не сумнівалися в силі його духу. Саме вони повернули йому впевненість та віру в себе. «Я зламався й ридав, як дитина, — зізнався новий король у приватній бесіді під час зречення 1936 року свого блискучого, але осоромленого старшого брата. Однак стоїцизм, який Георг VI демонстрував на публіці і з допомогою якого боровся зі своєю очевидною сором’язливістю та мовними огріхами, додавав привабливості монархії.

Красномовнішою за будь-які слова була остання шана королю від Вінстона Черчилля — вінок з білих лілій та гвоздик у характерній формі Георгіївського хреста.

ЛОРД ЛУЇС «ДІКІ» МАУНТБЕТТЕН

Перший граф Маунтбеттен Бірманський

(1900-1979)

ЗІГРАВ — ГРЕГ ВАЙС

Вродливий, худорлявий, чарівний і безсоромно напористий Луї Маунтбеттен часто віддавав належне талану свого племінника Філіпа. Народившись у королівській родині, але з тим не вирізняючись високою шляхетністю, «дядько Дікі» зблизився з ріднею у свої зрілі роки як наставник і «почесний дідусь» принца Чарльза.

До речі, серед його імен не значився «Річард», він був Луїсом Френсісом Альбертом Віктором Ніколасом. У родинному колі його так назвали, щоб уникнути плутанини при згадці про Нікі — царя Миколу II, дядька Луї. Тож «Дікі» — це інтерпретація останнього з імен. Військово-морська кар’єра старшого Маунт-беттена складалася непогано. Його відзначили в Бірмі (сучасна М’янма), але до найбільших досягнень Дікі слід віднести період 1947-1948 років, коли він був віцекоролем Індії. Тоді в цій країні, а також Пакистані зменшилася кількість кривавих протистоянь.

Учасники Ірландської республіканської армії (ІРА) вважали, що чогось досягли, коли підірвали човен дядька Дікі під час риболовлі біля графства Слайго в серпні 1979 року. Та насправді лише зробили йому велику послугу: Британія проводжала його в останню путь як героя, а про це він міг тільки мріяти. Навіть найзапекліші критики Маунтбеттена визнавали, що це було гідне прощання.

Александр Красовицкий Александр Красовицкий , Генеральный директор издательства «Фолио»
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram