Про роль національної науки у відродженні України

Фото: Владислав Кузніченко

Під час Другої Світової війни завдання українським науковцям звучало як:

1. зобов'язати всі відділення та науково-дослідні установи Академії наук переглянути тематику та методи дослідницьких робіт, направивши всю творчу ініціативу та енергію науковців на виконання завдань щодо зміцнення військової могутності держави;
2. забезпечити науковими силами та засобами науково-дослідні роботи з оборонної тематики;
3. закінчити науково-дослідні роботи, які можуть отримати застосування в обороні та в народному господарстві.

Але зараз важливіше сконцентруватися саме на повоєнному відновленні. Так, за даними forbes.ua, через війну Україна вже втратила щонайменше 30-50% виробничих потужностей, переважно на сході країни. Лише 1% українських компаній досі не зазнали збитків унаслідок військових дій.

І я цілком розділяю таку думку Президента України Володимира Зеленського "йдеться не лише про обсяг фізичної роботи – побудувати житло, відновити підприємства, завести новий бізнес, який працюватиме на відновлення інфраструктури та оновлення економічних відносин у нашій державі. Але й про переосмислення того, як розвиватиметься наша країна надалі. Які галузі можуть стати основою зростання після війни. Які рішення та ресурси необхідні, щоб збільшити рівень переробки в Україні та не торгувати сировиною, як це було раніше".

І це добре розуміють наші закордонні партнери. Глава Єврокомісії Урсула фон дер Ляйєн під час виступу в Європарламенті закликала "почати роботу над амбітним пакетом з відновлення для наших українських друзів". Вона заявила, що Україна потребує, насамперед, короткострокової підтримки. Загалом за експертними оцінками обсяг можливої міжнародної допомоги на реконструкцію може сягати від €200 млрд до €500 млрд.

Саме тому інноваційне оновлення суспільно-економічних відносин у довгостроковому історичному контексті завжди є фактором цивілізаційного виживання людства. Суспільства, які вчасно не проводять потрібні інновації просто зникають із мапи світу, стикнувшись із викликами, на які у них просто немає відповіді.

Сьогоднішні історичні виклики, з якими стикнулась Україна, дають можливість вибудувати нову систему взаємовідносин науки і суспільства, підвищити її значимість як у науково-технічному прогресі та інноваціях, так і в посиленні обороноздатності країни, прийнятті суспільно-значущих рішень, формулюванні національних стратегій розвитку, воєнних доктрин тощо.

Інновації генерують позитивні структурні зрушення в економіці та суспільстві, сприяють підвищенню продуктивності економіки, посилюють її здатність конкурувати в глобальному середовищі з економіками інших країн світу та забезпечувати стійкі темпи зростання в довгостроковій перспективі.

Постійній модернізації підлягають як технологічні процеси виробництва товарів та послуг, так і інституційна структура суспільства – удосконалення системи державного управління, розвиток правового поля для усіх аспектів життєдіяльності, розвиток громадянського суспільства.

Інновації не відбуваються самі собою. В суспільстві повинен бути стимул до інновацій. Виключно ринкові стимули не діють у високоризикових сферах. Ще менше шансів на інновації в слаборозвинених економіках з низьким рівнем попиту і високим рівнем бідності і нерівності. Для широкого інноваційного процесу потрібна відповідна державна політика, яка має враховувати стан розвитку економіки та суспільно-економічних відносин.

Найважливішими передумовами широкого впровадження інновацій в сучасному суспільстві є:

• Стан розвитку національної науки;

• Рівень інтеграції національної науки у глобальну мережу знань;

• Наявність відповідної державної політики підтримки науки та інновацій;

• Економічні передумови для проведення інновацій (ринкові стимули, рівень попиту);

• Соціогуманітарні передумови інновацій (рівень бідності і нерівності в суспільстві).

Ключову роль в можливості впровадження інновацій завжди відіграє стан розвитку національної науки та рівень її підтримки з боку держави. Держава грає роль не лише у фінансуванні фундаментальних і ризикових досліджень, але й у поширенні знань та ефектів інновацій для всього суспільства, розширюючи потенціал виробництва якісно нових товарів і послуг. Накопичені знання – це суспільне благо і головне джерело підвищення рівня життя, але без участі держави їх використання не є оптимальним для суспільства.

Епоха глобалізації знизила значимість національних наукових інституцій. Розвиток інформаційних технологій суттєво пришвидшив як обмін знаннями, так і процес трансформації наукових ідей у дослідно-конструкторські розробки і промислові зразки. Це створило ілюзію того, що вітчизняні наукові центри не потребують достатньої державної підтримки, особливо якщо бюджетні ресурси є обмеженими. На жаль, в таку пастку «денауковізації» вітчизняного суспільства потрапила і Україна. Через інертність та застарілу, здебільшого радянську систему менеджменту в науці вітчизняні науковці змушені виживати в самих екстремальних умовах. Система управління науковими дослідженнями і система організації науки в даний час мають бути суттєво реформовані.

За 10 останніх років (з 2010 р. по 2020 р.) реальні обсяги наукових досліджень і розробок в Україні скоротилися на 45% (у міжнародних доларах за паритетом купівельної спроможності). Особливо активно зниження обсягів наукової продукції відбувалося в 2015-2017 рр., в рамках так званої політики консолідації державних видатків, а по суті – знищення цілих секторів економіки, які отримували державні замовлення на свої послуги. Дискримінаційна політика заробітних плат в бюджетному науковому секторі призвела до колосального відтоку кадрів з наукової сфери: за останні 10 років чисельність дослідників України скоротилась більш, ніж вдвічі (на 62%). Україна ввійшла до числа країн з найменшою концентрацією дослідників (11 осіб на 10000 населення проти 55 в країнах Європи та ОЕСР). Державна політика 2015-2019 рр. фактично підірвала основи розвитку національної інноваційної системи, оскільки рівень державного фінансування наукової сфери став несумісним з цілями отримання нових знань та способів їх застосування.

Не дивно, що напередодні війни Україна знаходилась серед країн з найнижчим рівнем «науково-дослідної капіталізації» ВВП. Так виконані в Україні дослідження і розробки в 2020 р. становили лише 0,4% ВВП, в той час як в середньому по країнах ОЕСР цей показник становить 2% ВВП; у Швейцарії – 3,4%; Кореї – 4,2%; Ізраїлі – 4,3% ВВП.

Рис. Виконання досліджень і розробок, у % від ВВП

Останні геополітичні виклики для людської цивілізації посилили актуальність розвитку національної наукової системи підтримки знань та інновацій. Загострення питань обороноздатності країни, охорони здоров’я, інклюзивного розвитку - потребують наявності розвинених національних наукових інституцій, здатних бути центрами спеціальних глибоких знань та генерувати адекватні відповіді на нові виклики в контексті національних пріоритетів. Ніхто в світі не буде формувати українцям їх національний добробут.

Для того, щоб національна наука приносила максимальну користь майбутній післявоєнній економіці необхідна системна перебудова її відносин з суспільством, державною владою та бізнесом. Складовими елементами цієї перебудови мають бути:

• Формування та реалізація цілісної державної політики розвитку науки та стимулювання інновацій, законодавче забезпечення відповідних процесів та контроль за його дотриманням. Вважаю за доцільне ввести в складі Уряду спеціальну посаду Віце-прем’єр міністра з питань науки та інновацій, який би відповідав за нове бачення і забезпечення ефективного розвитку науково-технічного потенціалу в Україні.

• Інтеграція вітчизняного наукового сектора в каркас майбутньої поствоєнної економіки для забезпечення можливості залучення його напрацювань до обґрунтування національних пріоритетів розвитку.
• Націленість програми післявоєнної відбудови економіки на технологічну модернізацію виробничого сектора, що створюватиме попит на інноваційну та наукову продукцію. Реалізація конкретних інструментів (форм державної допомоги) для стимулювання розвитку науково-технологічної сфери та залучення інновацій.

• Запровадження європейських стандартів у сфері організації виконання та фінансування наукових досліджень.

• Формування (відродження, модернізація) мережі центрів дослідницької та інноваційної інфраструктури - технопарки, інноваційні центри, науково-навчальні центри, інноваційно-технологічні кластери, інноваційні бізнес-інкубатори, центри інновацій і трансферу технологій, центри комерціалізації інтелектуальної власності, регіональні центри науки та інновацій, венчурні фонди.

• Підвищення рівня матеріально-технічного забезпечення наукових установ сучасним обладнанням для проведення досліджень на найвищому рівні.

• Створення належних фінансових стимулів до продуктивної праці дослідників, як людей, що володіють глибокими спеціальними знаннями. Формування нового кадрового потенціалу наукового сектора.

• Посилення та розвиток служб маркетингу і комерціалізації прикладних розробок.

• Популяризація вітчизняної науки, підвищення соціального статусу та престижу дослідників в середовищі національного бізнесу та в суспільстві загалом.

Одним з напрямів реформ у сфері фінансування наукових досліджень в Україні має бути стандартизація форм державної допомоги, а саме таких як: а) прямі гранти; б) звільнення від оподаткування/зниження податкових ставок; в) виділення земельних ділянок; г) постачання необхідних товарів чи послуг за зниженими цінами; д) забезпечення доступу до боргового фінансування чи пайового фінансування на сприятливих умовах. Такі стандарти успішно застосовуються у практиці країн ЄС для стимулювання бізнесу до фінансування наукових досліджень і розробок, інновацій, а також для підтримки державою дослідницької та інформаційної інфраструктури. Україні потрібно удосконалювати національне законодавство для його відповідності кращим світовим зразкам.

Отже підвищення ролі та значимості науки в українському суспільстві нерозривно пов’язується з відповідною державною політикою. Відбудова потужного наукового сектора економіки – це шлях який необхідно пройти, якщо ми хочемо збудувати самодостатню економіку, здатну до постійної технологічної модернізації, здатну витримувати міжнародну конкуренцію, а також обслуговувати потреби Збройних Сил України.

На жаль, на даний момент система вітчизняної науки сама потребує модернізації. В першу чергу це стосується принципово нової постановки завдань та кадрової концентрації Національної академії наук України, ліквідації непотрібних другорядних напрямків та інституцій, які не дають відчутних результатів, а тільки забирають бюджетні кошти. Має бути здійснено системний аналіз дієвості галузевих академій, які давно втратили свою актуальність і потребують, в більшості випадків, ліквідації або перепідпорядкування окремих наукових інститутів під університети. Однак, як відомо, нові виклики завжди дарують нові можливості. Треба просто вміти ними скористатися.