ГлавнаяОбществоЖиття

Можно ли добиться правосудия в украинском суде?

19 июня в Институте Горшенина состоялся круглый стол на тему: «Можно ли добиться правосудия в украинском суде?» Предлагаем Вашему вниманию стенограмму выступлений участников мероприятия.

Фото: Макс Левин

Вікторія Герасимчук, редактор відділу «Суспільство» інтернет-порталу LB.ua: Вітаю вас, мене звати Вікторія Герасимчук, я редактор відділу «Суспільство» сайту LB.ua, і я буду модератором нашої сьогоднішньої дискусії.

Ми зібралися тут, з одного боку, з радісного, а з іншого – не дуже приводу: Україна виконала рішення Європейського суду та звільнила Івана Нечипорука, який сім з половиною років відбував покарання за вбивство, якого не скоював. Проте звільнила вона його лише за рік після того, як рішення Європейського суду було прийняте. Весь цей рік правозахисники, родичі Івана, його адвокати добивалися його звільнення і, чесно кажучи, не мали особливої надії на успіх. Здавалося, що справа Івана залишиться однією з багатьох, щодо яких рішення Євросуду не буде застосоване.

Сама постановка питання нашого круглого столу багатьма сприймалася як певний оксюморон: яке може бути правосуддя в українському суді? Проте, поточна ситуація з діями правоохоронних органів, з українськими судами склалася насправді невесела, тому ми пропонуємо перевести дискусію в серйозне русло: що людина, яку намагається перемолоти система, сьогодні може зробити для захисту своїх прав?

Учасниками нашого круглого столу є: Іван Нечипорук, засуджений за вбивство за сфабрикованою справою; Тетяна Яблонська, юрист, правозахисник, яка брала участь у справі Нечипорука; Семен Глузман, правозахисник, член колегії Пенітенціарної служби України; Лариса Моцна - мати ще одного засудженого у даній справі Олександра Моцного.

Перше слово я надаю Івану. Розкажіть, будь ласка, як за рік з моменту винесення рішення Євросудом змінилося ставлення до Вас з боку слідчих, працівників пенітенціарної системи? Чи вірили Ви в те, що Ваше ув’язнення закінчиться, і Ви вийдете на волю?

Іван Нечипорук, засуджений за вбивство за сфабрикованою справою: Я вірив тільки у виправдальний вирок. Трохи більше року ми очікували на кінцевий результат, були слухання у суді. Європейський суд прийняв рішення у моїй справі 21 липня 2011 року, а виправдальний вирок в Україні винесли 3 червня 2013 року.

Фото: Макс Левин

Вікторія Герасимчук: Розкажіть, будь ласка, що впродовж цього року відбувалося з Вами в колонії.

Іван Нечипорук: Справа в тому, що Пенітенціарна служба до цього не має відношення, вони роблять свою роботу, і до мене було таке ж ставлення, як і до цього. Ставлення було нормальне, як до звичайного засудженого, я режим не порушував. Стягнень не було, були навіть заохочення.

Слідчі також до мене вже не мали ніякого відношення, мною вже займалися суди – я був підсудним.

Вікторія Герасимчук: Впродовж цього року, як Вам здавалося, справа закінчиться Вашим звільненням?

Іван Нечипорук: Звичайно, я вірив. Я всім казав, що буде тільки виправдальний вирок, я не вірив, що суд може винести якесь інше рішення, крім виправдального.

Вікторія Герасимчук: Розкажіть коротко, як Вас арештували.

Іван Нечипорук: Мене працівники Хмельницького райвідділу міліції просто викрали з-під будинку, утримували мене, не повідомивши моїх рідних - декілька днів ніхто не знав, де я. Звинуватили мене у злочині лише зі слів потерпілого – сина вбитої, який був єдиним свідком того, що сталося. Працівники міліції так і повідомили у суді, що у них на мене нічого не було, що вони відштовхувалися лише від слів потерпілого. І все.

Мене і Моцного затримали через два з чимось місяці в один і той самий день – 20 травня 2004 року - і почали звинувачувати у злочині, якого ми не скоювали. Під’єднували до мене електроди зі струмом, підвішували, били через бронежилет.

Вікторія Герасимчук: Ці міліціонери зараз під слідством?

Іван Нечипорук: Сьогодні ці міліціонери під судовим слідством. Зараз розпочинається судове слідство, у мене у вівторок слухання у цій справі.

Але всі ці міліціонери пішли на підвищення, вони й далі працюють, багато хто з них обіймає високі посади в органах, і ніякого покарання вони не понесли. Я в них не один такий по факту катування. Ще з 2001 року за ними тягнеться ряд таких, як я.

Вікторія Герасимчук: Тобто всі ці 7,5 років, поки Ви були ув’язнені, вони продовжували катувати людей і отримувати підвищення за ті справи, які вони «порозкривали» за допомогою катувань?

Фото: Макс Левин

Іван Нечипорук: Звичайно. Навіть були вбивства з їхнього боку, але то вже окрема справа.

Тетяна Яблонська , юрист, правозахисник, яка брала участь у справі Нечипорука: Я хочу додати, що вчора од ин зі слідчих давав покази в суді у справі братів Колесників. Ця справа вже триває 10 років, там такі самі побиття, тими самими особами, все те саме. У цій справі згідно з документами трупи пливуть проти течії, уявіть собі.

Згідно з новим КПК у нас з’явилася така посада, як слідчий суддя. Я дуже скептично ставилася до запровадження цієї посади. Проте вже є дві постанови щодо катувань, а також щодо 32 діб утримання Нечипорука під вартою саме у райвідділку міліції. Суд постановив провести нове слідство. Але прокуратура в його ході не виявила порушень з боку міліції. Це після того, як були винесені рішення Європейського суду з прав людини про катування і рішення Верховного суду, де посилаються на рішення Європейського суду!

Вікторія Герасимчук: Питання до пані Лариси Моцної. Чи вірити Ви в те, що Ваш син вийде на свободу? Яка сьогодні ситуація з ним? У рішенні Європейського суду згадується і Ваш син, але звільнили лише Івана, хоча справа одна. Доведено, що єдина підстава для їх засудження – це «добровільне зізнання», яке було отримане під катуваннями.

Лариса Моцна , мати ще одного засудженого у даній справі Олександра Моцного: Я, звичайно, вірю, що рано чи пізно справедливість торжествуватиме. Хотілося б, щоб таких випадків, як у нашій справі, не було ніколи. Але оскільки міліція є міліція, я не знаю, чи колись стане вона такою, якою би хотілося: щоб була довіра, були присутні загальнолюдські цінності. Вірити хочеться, але цього немає.

Щодо сина, то, звичайно, у нього надія є. Хоча, ви розумієте, якщо один на волі, а другий залишився в тюрмі, це трохи діє на психіку.

Вікторія Герасимчук: А як Ваш син сприйняв виправдання Нечипорука?

Лариса Моцна: Він сприйняв з радістю. Він зрадів, що звільнили хоча би Івана. Він знає, що це одна справа. Хоча, якщо чесно і відверто сказати, ця справа повинна була розглядатися взагалі разом. Але чомусь наша Феміда на це закрила очі. Я не знаю, як можна було роз ’ єднати цю справу. Я взагалі в шоці була. Хоча я була впевнена, що після рішення Європейського суду і стосовно мого сина буде скасований вирок Тернопільського апеляційного суду.

Фото: Макс Левин

Тетяна Яблонська: Юридична довідка. Я не знаю, навмисне чи ненавмисне Верховний суд України у 2007 році залишив абсолютно неправосудний вирок Тернопільського суду в силі. Але він не міг не побачити тих порушень, які були у цій справі! І процесуальних, і різних інших порушень.

Справа в тому, що ще 1997 року Україна ратифікувала Європейську конвенцію з прав людини, і згідно зі статтею 9 Конституції ця конвенція стала частиною національного законодавства. Тобто всі суди можуть нею послуговуватись напряму.

Я вже не кажу про наш новий КПК, адже Верховний суд переглядав цю справу за рішенням Європейського суду, коли він вже набув чинності. Я процитую статтю 395: «Обсяг перевірки справи касаційним судом. Якщо обсяг скарги чи подання дає підстави для прийняття рішень на користь інших засуджених, від яких не надійшли скарги або щодо яких не внесено подання, касаційний суд зобов’язаний прийняти таке рішення». Це Кримінальний процесуальний кодекс України! Хто дав право Верховному суду його порушувати?

Я вже не кажу про те, що відбувалося при першому розгляді в Україні в 2007 році у Верховному суді. Захист чітко заявляв, що належним чином не велись протоколи, що суддя відхиляв клопотання щодо виклику свідків. І взагалі, те, як поводилася суддя Демченко… Вона просто брутальною лайкою відправляла у певному напрямку захисників, які вимагали лише дослідити матеріали згідно з чинним законодавством.

Йдеться про те, що вирок Верховний суд міг скасувати на рівні касації, послуговуючись навіть не національним законодавством, а Європейською конвенцією з прав людини. Але складається враження, що цієї конвенції судді Верховного суду не знають і не знають, що у нас не можна отримані катуванням докази ставити в основу доказової бази.

Цікава річ, що суд на касаційній стадії мав би розглядати у Хмельницькому цю справу, проте сторона потерпілих, мама загиблого, заявила про те, що у них є конфлікт інтересів.

Фото: Макс Левин

Суть справи ось у чому. Загинула жінка, дуже небідні люди, з не найбідніших у Хмельницькому. За вбивство цієї жінки були засуджені Нечипорук та Моцний.

Вікторія Герасимчук: У мене питання до Вас і до Семена Фішелевича стосовно Європейської конвенції та інших європейських норм, які імплементовані в Україні. Яким чином Україна примудряється не брати до уваги всі ці норми, які вона зобов’язалася виконувати? Як може так бути, що Україна в багатьох випадках не виконує рішення Європейського суду з прав людини? Якими санкціями зрештою це може нам загрожувати?

Семен Глузман, правозащитник, член коллегии Пенитенциарной службы Украины: Это наша традиция, которая идет из Советского Союза. Поскольку наши друзья из Европы просят нас быть гуманными и цивилизованными, мы принимаем гуманные и цивилизованные законы, но правоприменение к этому никакого отношения не имеет.

Это касается, кстати, не только уголовного права, но и всех отраслей права. Например, подписаны всякие конвенции ООН по защите и поддержанию прав инвалидов, но наши инвалиды абсолютно беззащитны. Это обычные вещи, к сожалению, привычные для нас. Мы знаем, что законы принимаются не для нас, а для Брюсселя или Страсбурга.

На самом деле, дело Нечипорука характерно и страшно по одной особой причине: здесь абсолютно нет политики. Никто – ни потерпевшая, ни подсудимые – никак не были связаны с партийной деятельностью, с премьер-министром, Президентом, оппозицией. На мой взгляд, ужас ситуации именно в том, что здесь не было никакого политического заказа. Это обыденная несправедливость. По-видимому, таких приговоров в стране очень много. Это дело, по всей видимости, характеризует правоприменение и судебный произвол в нашей стране.

Я понимаю прекрасно, что из-за того, что мы сегодня проводим круглый стол, вряд ли изменится ситуация в целом. Но я очень надеюсь, что благодаря этому круглому столу нам удастся вырвать из совершенно несправедливого заточения второго фигуранта этого дела Моцного.

Фото: Макс Левин

Я давно уже перестал быть романтиком и наивным человеком, но завтра я как член Общественного совета при Президенте собираюсь написать и отправить Януковичу письмо с просьбой, чтобы он встретился с вышедшим на свободу Иваном Нечипоруком и расспросил его о ситуации в судах и в тюрьмах.

Кстати о тюрьмах и о колониях. Татьяна Яблонская использовала помощь очень многих высоких чиновников, в том числе пенитенциариев, которые всегда откликались, которые делали все, что могли в рамках закона. Тем самым они облегчали жизнь этих двоих ни в чем невиновных парней, которые оказались в жуткой ситуации. Может быть, через какое-то время можно будет назвать имена и фамилии этих людей.

Знаете, для меня это еще более трагическая ситуация: оказывается, людей приличных, нормальных, профессиональных в стране достаточно много, но вот эта порочная система заставляет нормальных людей действовать ненормально.

Тетяна Яблонська: Щодо тортур. Знаєте у 2002-2003 роках датське посольство запропонувало нам, що воно профінансує видання посібника для правоохоронних органів щодо запобігання тортурам в Україні. Запросили правозахисні організації, представників уповноваженого з прав людини, від МВС був представник (тоді він був академіком у Академії МВС, а зараз займає дуже високу посаду), від Європейської комісії щодо запобігання тортурам. І коли зібралося засідання комісії щодо обговорення цього посібника, я почала розповідати, де у нас бувають тортури. А тортури – це міліція, йдеться про вибивання зізнання. Зараз вже нема явки з повинною, але скільки людей за нею ще перебуває в тюрмах! І от поважна особа, яка була одним із авторів цього посібника, представник МВС, каже: «Что Вы нам тут рассказываете страшилки из мурзилки?»

У мене був шок, я підійшла до нього і запитала, чому він це сказав. А він відповідає: «А ти що, хочеш, щоб мене Кравченко (тодішній міністр внутрішніх справ) з роботи звільнив?» Тобто той, хто виховує цих міліціонерів, одразу налаштований на те, що у міліції нема тортур. На наступний день конференції я принесла відеоролик з усіма жертвами тортур.

Фото: Макс Левин

Ця людина зараз працює. Чи я повірю, що він виховує нову генерацію на тому, що тортури недопустимі? Ні. Я не можу назвати його прізвища, бо одразу буде позов до суду за те, що я його оббріхую. Але при тому були данці, вони це все чули, ще була купа людей.

Вікторія Герасимчук: Але чому Україна, яка нібито прийняла європейські норми права і намагається увійти до європейської спільноти, дозволяє собі відкрито використовувати тортури?

Тетяна Яблонська: Тому, що ми всі живемо за подвійними стандартами. Ми живемо в суспільстві за одними стандартами, на роботі за іншими… Це радянський рудимент, ми від нього ніяк не відійдемо. Я думаю, що нове покоління, може, буде інакшим.

Хоча сьогодні можновладці бачать, що можна вбивати, катувати, аби досягти своєї мети. Суддя нижчої інстанції може взяти хабар, але Верховний суд мав би виправити помилку, вони що, не знали, що порушено 14 статей Конвенції про права людини? Чи вони з нею не обізнані?

Щодо перегляду справи вже за рішенням Європейського суду, то один із суддів Верховного суду окрему думку висловив: «Суд хоча і не розглянув скаргу Моцного, однак давав оцінку порушенням і щодо Моцного як пана М.». І цей суддя пише, що треба звільняти Моцного, посилається на Конвенцію. Проте ця окрема ухвала не мала ніякого значення при розгляді справи у суді.

Розгляд справи тривав у суді з вересня по травень, 9 місяців. І якщо казати відверто, там нема чого доводити, все лежить на поверхні. Проте всі допитані міліціонери і прокурори, які у цій справі проходили, кажуть: ні, не били. 32 доби людина перебувала в райвідділку міліції, її катували! А зараз справа закривається, і прокуратура каже, що не було катувань. Бо це ж всі свої! То, може, ми хоча б один процес проведемо в Україні, який стане прикладом і запобіжним заходом для того, щоб таких катувань не було?

Вікторія Герасимчук: І все ж таки, чим Україні загрожує невиконання рішень Європейського суду?

Тетяна Яблонська: Безперечно. Відбувається узагальнення практики Європейського суду. Суд часто пише, що у нас одні й ті самі системні порушення. Це стосується не тільки кримінальних справ, а й цивільних, господарських.

Чому так відбувається? Через нефаховість суддів? Так, дуже часто судді нефахові. Є певна кількість суддів дуже фахових та грамотних, які вже складають свої вироки та рішення, посилаючись на рішення Європейського суду. Але це буває дуже рідко.

Семен Глузман: Я хочу сказать, что в последнем периоде работы по этому делу Татьяне очень помогла Лутковская, наша омбудсмен. Она делала это не очень открыто. Я сознательно называю эту фамилию, не потому, что я дружу с ней, тут речь не об этом, а о том, что даже чиновники такого уровня – а она чиновник высокого уровня - вынуждены помогать скрыто. Это трагическая ситуация.

Фото: Макс Левин

Тетяна Яблонська: Ну, вона допомагала не зовсім скритно, її представник приїжджав тричі. Вона подавала щодо Моцного свою думку прокуратурі, що те, що стосується Івана Нечипорука, стосується і Олександра Моцного. Проте прокуратура відмовила їй.

Я розумію, що прокуратура на свою шию зашморг не хоче накидати, однак є всі підстави, як тільки рішення набуде чинності, з пані Ларисою Моцною звертатись до Європейського суду з тим, що аналогічне рішення має бути винесено і щодо Моцного.

Вікторія Герасимчук: Хочу зауважити, що лише в с ічні було прийнято 211 рішень ЄСПЛ щодо України, за якими наша держава має виплатити 1,1 млн євро. Ці гроші будуть платитися з кишень платників податків. Тобто, ми не тільки оплачуємо роботу прокуратури, міліції і судів, які нас принагідно катують, але потім ще й виплачуємо гроші людям, які від дій слідства постраждали, компенсації за рішенням Європейського суду.

Іван Нечипорук: Я хотів би звернути вашу увагу на те, як працівники міліції фальсифікували проти мене та Моцного цю кримінальну справу. Ми були затримані більш ніж через два місяці після того, як сталося вбивство. Працівники міліції не знайшли справжніх злочинців за гарячими слідами і почали підганяти під нас матеріали справи.

За версією слідства, вбивство було скоєне з корисливих мотивів – розбійний напад. За версією слідства, був постріл. Кулю дістали з тіла покійної о 5-й годині вечора 13 березня 2004 року. Але є висновок експерта-баліста, який досліджував кулю 13 березня 2004 року в обідній час. В обідній час! До того, як був розтин тіла. Обидва експерти в суді, зазначаючи, що вони несуть кримінальну відповідальність, говорили різне. Один каже: «Я діставав кулю 13 березня увечері», а другий каже: «Я досліджував цю саму кулю 13 березня в обід». Ось приклад, як слідство фальсифікувало проти нас справу.

Ще хочу звернути увагу на таке. Експерт-патологанатом написав, що куля роздробила друге ребро, вирвала шмат ребра і змінила свою траєкторію зліва направо. А експерт-баліст, даючи покази в судовому засіданні, повідомив, що при зіткненні з перешкодою на кулі мали би залишитися пошкодження, а в його експертизі є тільки пошкодження від нарізу ствола. Тобто куля була просто відстрілена. Доказом цієї фальсифікації є ще й те, що кулю на балістичну експертизу доставили в пакетику, проштампованому печаткою того самого райвідділку, який розслідував цю справу і де нас катували.

Фото: Макс Левин

Так само нам підлили кров. На місці злочину нібито була знайдена кров, був взятий мазок, промочений тампон. По справі проходило 5 тампонів з кров’ю, а вже коли через два місяці ми з Моцним з’явились, виник шостий тампон. Це все можна побачити у матеріалах справи. Ми почали витребовувати експертизу ДНК, ми говорили це всюди, ми просили експертів в суді. Натомість слідство у 2005-2007 роках категорично стверджувало, що кров вони використали, потім – що кров у них зникла, потім - що крові їм просто не вистачає для проведення експертизи ДНК. Є акт знищення речових доказів за 2008 рік, зокрема шести тампонів з кров’ю. Розумієте, що відбувається і що вони зробили?!

Тетяна Яблонська: Тут цікаво таке. Коли трапилось це лихо у потерпілих, труп доставили патологоанатому на розтин. Згідно зі спеціальним положенням, той, хто оглядає труп, живих не оглядає, живих оглядають інші лікарі. Постраждалого, який заявив, що його били, оглядав лікар. Запис є в журналі, що його оглянув лікар і не знайшов ніяких слідів побиття. Проте через три дні той патологоанатом, який робив розтин загиблої жінки, вже робить огляд потерпілого. Пояснював він це в суді тим, що він має вищу категорію і може оглядати. І згідно з висновком цього патологоанатома, на тілі потерпілого з’являються сліди побиття.

Треба врахувати ще те, що цей потерпілий на перших показах говорив, що його били люди зростом 170-175 см. Зріст Івана Нечипорука – 195 см.

Цікава річ, що таксист, який виступив у якості свідка, перед тим затримувався за те, що перевозив наркотики. Він, перебуваючи під слідством, давав покази щодо хлопців, що він їх впізнав. У справі багато чого ще такого є.

Цікаво ще й те, що батько того судмедексперта, який підтвердив побиття, на той момент знаходився під наглядом міліції і проходив по справі.

Іван Нечипорук: У слідчому ізоляторі був, у сусідній камері зі мною.

Тетяна Яблонська: Тобто це була залежна людина, яка не могла робити висновок. Отак фабрикувалася ця справа.

Я робила не одне дослідження в зонах . Я у 2006 році анонімно анкетувала близько 600 в’язнів у колоніях в різних регіонах України, і можу сказати, що 81% казали про те, що щодо них застосовували тортури на рівні слідства і зізнання.

Фото: Макс Левин

Зараз діє новий КПК, будемо мати надію, що всі явки з повинною в суді вже не будуть мати значення. Але треба подивитися на практику судів. Ми ще не знаємо, бо ще рік не минув з моменту, як прийняли новий КПК, ще нема достатньої кількості справ.

Зараз я проводжу нове дослідження, і можу сказати, що кількість тих, хто говорить, що щодо них застосовували тортури, поменшала. Але ненабагато. Але й людей, яких ув’язнюють, стало менше, тому що запобіжний захід у вигляді тримання під вартою зараз застосовується менше.

Вікторія Герасимчук: Мене найбільше вразило в історії Івана Нечипорука те, що допитували також його вагітну дружину. Можете про це розказати?

Іван Нечипорук: 10 травня мене затримали, привели в райвідділок. У ніч з 20 на 21 травня мене почали катувати, до мене приєднували проводи від динамо-машини з польового телефону. Їх приєднували до ніг, в області копчика прижимали резинкою від спідньої білизни. Я, звичайно, говорив, що ніякого відношення до злочину не маю, і тортури продовжувалися до ранку. Зранку приїхало все вище керівництво, я їм повідомив, що мене катують.

У відповідь вони в обідній час привезли мою вагітну дружину. Тоді вона була на восьмому місяці. Працівник міліції, на той момент він був начальником карного розшуку, - Весна Ігор Станіславович забіг у кабінет і каже до одного з міліціонерів (там такий Микола Бородій сидів і писав пояснення нібито з моїх слів, хоча я ще нічого не говорив, а він вже писав те, що мені треба було підписати): «Миколо, як ти думаєш, Миколаївна довго витримає те, що витримав він?» Миколаївна – це моя дружина. А я чую, що привезли мою дружину, тому що вона знаходилась внизу в актовому залі піді мною. Я чув жіночий голос, і до мене прибігали працівники міліції і звіряли запитання-відповідь. Тобто я знав, що моя дружина в райвідділку міліції, тому що тільки вона могла відповісти на ті питання, і ще я чув її голос. Я реально розумів, що це моя дружина, тоді я сказав, що я підпишу все, що завгодно, аби дружину залишили в спокої.

Фото: Макс Левин

Тоді мене вже ніхто не бив. Я тоді навіть сказав, що я вбив Гонгадзе, Лістьєва. Один з працівників міліції мені на це сказав: «Насчет Листьева тяжело поверить, ты еще маленький был, а вот насчет Гонгадзе надо подумать» . Після цих слів я зрозумів, що говорити з ними просто немає сенсу.

На цьому все не скінчилося. Мене переконали в тому, що мою вагітну дружину посадили в ізолятор тимчасового утримання , розіграли спектакль. У сусідній камері знаходились дівчата, які щось там кричали між собою. Я чув жіночі голоси. Я був побитий, знесилений, я вже на ногах стояти не міг після першої доби, я такі розряди отримував, у мене такі судоми були, що ніг я вже просто не відчував. Молодший інспектор, який чергував тоді в ізоляторі тимчасового утримання, умисно підходив до дверей жіночої камери, стукав бутсами по залізним дверям і говорив: «Що там, Наташо, вже народжуєш?»

Це вже було після того, як я все підписав. Тобто на цьому все не скінчилося, мене змушували, щоб я дав зізнання на відеокамеру. На відеокамеру я давав зізнання, але правдиві, я говорив, що мене б’ють і катують і нікого я не вбивав. Їх це не влаштовувало. Ми ці відеозаписи переглядали в залі судового засідання.

Я хотів би ще раз наголосити на тому, що я у райвідділку міліції перебував 32 доби. Не в ІТТ, а у відділку міліції. В ІТТ мене привозили тільки для відмітки . І коли постало питання про те, де я знаходився 32 доби, працівники міліції не змогли відповісти, чому я і Моцний (який 22 доби був у райвідділку) перебували у Південно-Західному відділку міліції весь цей час. І почали фальсифікувати журнали утримання нас під вартою. Наприклад, з цього сфальсифікованого журналу виходить, що всі ці дні крім мене в ІТТ нікого не було. Навіть Моцного, хоча він вже був затриманий.

Тетяна Яблонська: Коли Шепетівський суд розглядав цю справу і не визнав хлопців винними, вони написали окрему ухвалу – і це має робити суд – щодо слідства. Проте ніяке розслідування не проводилося, прокуратура Хмельницька каже, що нічого не було, ніяких порушень. Хоча є рішення Європейського суду і є постанова Верховного суду від лютого 2012 року про визнання катувань. Знаєте, якщо у нас ліва рука не знає, що робить права або відмиває честь заплямованого мундиру, і якщо нас влаштовує жити в такій країні, то тоді мені сумно.

Фото: Макс Левин

Іван Нечипорук: Є висновки експертів про те, що у нас були тілесні ушкодження, які ми отримали, коли перебували під вартою. Хочу звернути увагу на те, що ці виноски експертиз – часткові, тобто з нас частково зняли тілесні ушкодження.

Наприклад, 20 липня 2004 року мене та Олександра Моцного везли на продовження терміну взяття під варту працівники відділку міліції, хоча ми знаходились вже в СІЗО і для цього є окрема конвойна служба. Нас з Моцним побили прямо на території СІЗО, в «конверті», де заїжджають автомобілі, і побили нас не працівники СІЗО, а працівники Південно-Західного відділку міліції, тобто зовсім інша структура. Моцному розбили голову, брову, у нього один бік голови і біла футболка були залиті кров’ю, і нас у такому вигляді повезли в суд. Це бачили всі: слідчі, конвой, суддя, захист, адвокати, люди, які приходили на слухання. І суд виніс постанову щодо проведення експертизи. Експерт Дунаєвський провів експертизу і написав, що ніяких тілесних ушкоджень у Нечипорука і Моцного не виявлено.

Лариса Моцна: Відносно Моцного він написав, що було пошкоджене плече і коліно, а щодо голови не написав нічого.

Іван Нечипорук: Плече і коліно у Моцного було пошкоджене ще до цього, це фігурувало і в експертизах, зроблених до цього. Тобто експерт написав те, що було раніше, а наші тілесні ушкодження, які з’явилися тоді, він не зафіксував.

Лариса Моцна: Дійсно, справа фальсифікувалася. 20 травня 2004 року, як і Івана, затримали мого сина. В той день він мав приїхати на обід. Пройшло 15 хвилин, його немає, пройшло півгодини – немає, пройшла година, настав вечір, ми кинулися його шукати. Хтось із невідомих нам зателефонував і сказав, що його забрали у шостий відділ, відділ з боротьби з організованою злочинністю.

Ми приїхали туди, чекали дуже довго, що, можливо, його виведуть, ми ходили до керівництва, але нам ніхто нічого не казав. І лише о 10-й годині вечора нам показали журнал, мовляв, дивіться, ваш син не має до нас абсолютно ніяких претензій, о 10-й годині вечора ми його відпустили, можливо, він десь пішов у місто гуляти з друзями.

Ну це ж зрозуміло, що якщо ми чекали його біля центрального входу і ніхто не виходив, то ніхто його не відпускав ! Працівники міліції через чорний вхід забрали його у відділок, туди ж, куди й Івана, і цілу ніч над ним знущалися. Але оскільки ми знали, що з ним щось трапилося, з самого ранку ми знайшли адвоката і почали по всіх відділках бігати і шукати, де він. Нам ніхто нічого не говорив. Нас посилали з одного місця в інше, аж поки наш адвокат не звернувся до заступника прокурора області. Тільки він сказав, що Олександр затриманий і перебуває у Південно-Західному відділку міліції.

Фото: Макс Левин

Після того мій чоловік з адвокатом поїхали у відділок міліції і адвокат підійшов і сказав: «Хлопці, якщо затримали законно, я вступаю в справу, якщо ні, відпускайте». Їм сказали, що мого сина повезли на допит в прокуратуру міста. Вони туди приїхали. Дійсно, там слідчий Сідєльніков провів допит Олександра Моцного і його відпустив. І відпустив він його тільки через те, що «на вухах» була вся рідня.

Щодо Івана так сталося, що він міг заночувати або в дружини, або в батьків, і ні ті, ні інші не знали, що й до чого , тому почали шукати відразу.

10 діб мій син знаходився на волі. Він не знав, хто такий Нечипорук, він знав Івана, а прізвища не знав.

Іван Нечипорук: Ми були просто знайомі.

Лариса Моцна: Олександру показували явку з повинною Івана і казали: «Дивися, він зізнався, чого ти відмовляєшся?» А він казав: «Це якась нісенітниця», і навіть її не читав. Але 2-го червня Олександра затримують. Він до них каже: «Хлопці, ви, мабуть, помилилися». А вони кажуть: «Що? Ми тобі зараз покажемо, як ми помилилися». Навіть не представилися, хто вони. Забирають його у свою машину, його машина залишається у місті, приїжджають у відділок і десь більше трьох годин розмовляють на несуттєві теми і весь час запитують, хто такий Нечипорук. Олександр не знає, хто такий Нечипорук, і не може зрозуміти, що від нього хочуть. А потім хтось заходить і каже: «Ви що, ще його огляд не провели?» А ті кажуть: «Ще ні».

Відвели його на огляд, там вже були поняті. І на очах у всіх, понятих і працівників міліції, йому засувають в кишень пакетик з невідомою речовиною і начебто складають протокол затримання, якого після того ніхто не бачив. Єдине, що говорить про те, що начебто його затримали за адміністративною статтею, - довідка, що проведена експертиза і що речовина в пакетику – маріхуана, але її недостатньо для того, щоб відкрити адміністративну справу.

Після цього в ніч з другого на третє червня були тортури, підключення струму до інтимних частин тіла. Але вони вже були більш винахідливі. Вони бачили, що у Нечипорука залишилися сліди , і моєму сину на руки намотували мокру тканину і підключали електричний струм. Я не знаю, як син тримався до останнього. Через кожні 45 хвилин, як він розказував, знімали з лома і давали 5 хвилин відпочити, змочували губи і знову починали.

Вікторія Герасимчук: Який можна зробити позитивний висновок з того, що вдалося добитися виконання рішення Європейського суду у справі Івана, хоча б частково? Яй цей досвід можна застосовувати до інших справ, і яким чином в принципі можна боротися за те, щоб відстояти права незаконно засуджених?

Тетяна Яблонська: Висновок можна зробити такий: рано чи пізно Олександр Моцний буде на волі, проте це міг зробити Верховний суд, не розділяючи цю справу.

Фото: Макс Левин

Жах полягає в іншому : в тому, що в Україні лише 0,2% виправдальних вироків. У нас діє Конвенція з прав людини, нам не треба Європейського суду. Нам треба фахових суддів, суддів, яких не можна купити, адвокатів, які насправді захищають, а не є носіями грошей від судді до прокурора і навпаки щодо закриття справи.

Я думаю, що край цьому покладе новий КПК, у якому є багато чого позитивного. Зараз з’явився слідчий суддя, який має саме опікуватися порушенням прав людини.

Хай там як, у справі Нечипорука я бачу дві постанови дуже кваліфіковано виписані про притягнення до відповідальності міліціонерів, які чинили тортури, і про відкриття кримінального провадження і внесення до Єдиного реєстру.

Вікторія Герасимчук: Що Ви порадите людям, які у такій самій ситуації, як був Іван, їхнім родичам та захисникам?

Тетяна Яблонська: Битися до останнього, вибору нема. Треба, щоб до цього долучалося суспільство. Якщо ми не будемо підставляти один одному плече, всім буде важко. Бо в цій державі людина, її доля нікого не цікавить. Це якийсь непотріб, сміття.

У мене великого оптимізму нема. Бо в травні і в квітні були порушені дві справи, які занесені в Єдиний реєстр. Знаючи, що ми йдемо до виправдовувального вироку, прокуратура виносить постанову: «Кримінальне провадження, відомості про яке внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань від 28.03, закрити у зв’язку з відсутністю в діях працівників Південно-Західного відділку міліції Хмельницького УМВС в Хмельницькій області Весни, Рибалка, Маценбка, Мостового, Коржанівського складу кримінального правопорушення, передбаченого частиною 2-ю 127 статті».

А ця стаття, «Катування, здійснені групою осіб», передбачає великий термін перебування під вартою. Ми вже опротестували цю постанову. Я думаю, що суддя буде наполягати на своєму, і пан Весна за ті катування понесе покарання.

Журналіст: Питання до Івана. Скажіть, Ви зіштовхнулися з якимись труднощами, коли подавали скаргу до Європейського суду?

Іван Нечипорук: Справа в тому, що мої рідні не могли довгий час мене знайти. Мій батько військовий, він не звик сидіти на місці і плакати в кулак. Він перепробував всі методи, пооббивав пороги прокуратур і судів і побачив там повну бездіяльність.

Мій батько від мого імені звернувся до Європейського суду в той час, коли мене катували і коли я перебував під вартою. Це було у 2004 році, сім років розглядалася скарга. Є певна процедура, вона не дуже складна.

Фото: Макс Левин

Тетяна Яблонська: Проте я можу сказати, що 80% скарг, які надходять до ЄСПЛ, відхиляються, тому що неправильно оформлені документи. А з решти у 90% виносяться рішення проти України.

Журналіст: Куди треба звертатися людям, які не знають, як правильно оформити документи?

Тетяна Яблонська: Людина, яка закінчила школу, може зайти на сайт, там всі вимоги є. Є дуже проста форма, а потім документи додаються, коли проходить комунікація з ЄСПЛ. Проте пояснення, які разом з цим документом є, треба дуже уважно читати. А якщо ви самі не можете, то треба звертатися до фахових юристів.

Журналіст: Іване, скажіть, будь ласка, а чому на Вас і на Олександра впав їх вибір, чому Вас призначили підозрюваними?

Іван Нечипорук: Все дуже просто. Єдиним свідком цього злочину був потерпілий Сергій Іскрицький, син загиблої. Спочатку він казав, що вбивство скоїв його сусід, він давав такі покази працівникам міліції. Потім він давав покази, що це зробив його друг Андрій, «бо йому його батько розповідав, що в нього нечисті руки».

Згодом Іскрицький, коли проїжджав на своєму автомобілі, побачив мене та Моцного на перехресті. Це не мої слова, це слова працівників міліції, це слова одного із потерпілих, батька Іскрицького. Олександр Іскрицький казав: «До мене приїхав мій син і говорить: «Тату, я щойно бачив Нечипорука і Моцного. Це вбивці, я їх впізнав, мені шосте відчуття підказало». Ці слова є в стенограмах кожного судового засідання.

Працівники міліції кажуть, що у них на мене і Моцного не було взагалі нічого, поки до них не приїхав Іскрицький і не сказав: «Я бачив вбивць, це Нечипорук і Моцний, зростом та статурою вони схожі на нападників». Хоча до цього він давав покази, що вони на зріст 170-175 см. Пізніше його покази були переписані, і це дуже добре видно в матеріалах справи, тому що спочатку його покази писались однією ручкою, а там, де змінений зріст, написано другою.

Я в суді йому кажу: «Шановний, Ви ж говорили, що нападники були на зріст 170-175 см». Він каже: «Рулетки у мене не було, щоб міряти». Тобто він не заперечував, що спочатку говорив про зріст 170-175 см. Також він не заперечував те, що він нас з Моцним бачив на перехресті, те, що він зразу поїхав до батька і розповів про це.

Розумієте, він шукав людей на роль вбивць. Поясню чому. Справа в тому, що він не був спочатку потерпілим. Він спочатку був підозрюваним. Потерпілим він став тоді, коли приїхав його батько з відрядження і, скажімо так, «вирішив всі питання».

Перша судово-медична експертиза не знайшла на ньому ніяких тілесних ушкоджень. А вже друга судово-медична експертиза їх знайшла: забої, струси мозку тощо. Це все є в матеріалах справи, я не голослівний. Я вам кажу лише те, що можу підтвердити матеріалами справи.

Фото: Макс Левин

Як поводив себе потерпілий? Сталася бійня в тамбурі житлового 9 поверхового панельного будинку розміром 1,4 м на 1,4 м. Потерпілий говорить, що у такому маленькому приміщенні боролися 4 людини. Бог з ним, можливо. Сусіди відчинили двері на шум і побачили потерпілого, на якому були сліди крові. Але вони не знають, що це була за кров. Кров була всюди: на стінах, дверях. Чия це була кров? Тим більше, що експертиза підтвердила, що у нього нема ніяких тілесних ушкоджень.

Сусіди сказати не могли, чи дійсно вони бачили на ньому забої, синяки тощо, просто бачили на ньому кров. Але сусіди в один голос говорять в кожному суді (у мене було 4 нових судових розгляди) одне і те ж: потерпілий сказав викликати тільки швидку, а коли сусіди сказали, що викличуть міліцію, потерпілий сказав: «Не викликайте міліцію, викличте тільки швидку». Крім того, він зачинив за собою відразу двері у свою квартиру. Сусіди хотіли зайти, але він їх не впускав. Вони почали його звати, смикати за ручку, але він зачинився.

Приїхала слідча група, почала все фотографувати. Що вони сфотографували? Мочалку з водою, змиви крові. Тобто хтось змивав кров. Потерпілий до сьогодні не може цього пояснити. Вони також сфотографували покій ну, якій надавав хтось медичну допомогу - у неї рука була перебинтована. Але у швидкій, яка приїжджала, повідомили, що ніякої медичної допомоги вони їй не надавали і пов’язку не накладали. Потерпілий – 9 років пройшло – пояснити цього не може.

Хтось був у нього в квартирі всередині, де , як свідчать фотографії, все перевернуто, щось шукали. А потерпілий говорить, що з тамбуру в квартиру ніхто не заходив. Більше того, перевернутий навіть диван був у спальній кімнаті. А потерпілий стверджує, що ніхто не заходив.

Більше того, він стверджує, що нападники були в сірих масках і сірих куртках, він детально описує кольори, хоча говорить, що тамбур неосвітлений. Це було до 8 години ранку 13 березня 2004 року. Тобто тоді було темно. Всі в один голос говорять, що тамбур там не освітлюється.

Потерпілий багато в чому заплутався, але оскільки наша доблесна хмельницька прокуратура захищає інтереси бізнес-структури, а конкретно Іскрицького, все це ніхто не взяв до уваги.

Лариса Моцна: Є у протоколах така цитата начальника відділу карного розшуку: «Повідомлення Іскрицького було для нас поштовхом». Тобто саме повідомлення Іскрицького лежить в основі справи.

Іван Нечипорук: Іскрицький шукав людей на роль вбивць, це видно з матеріалів справи. Моя дружина була заступником директора на цій фірмі, я був вхожий в їхню сім ’ ю, дійсно, я їх знав. Для нього це зразу стало причиною мене назвати вбивцею.

Журналіст: А як щодо речових доказів?

Тетяна Яблонська: Їх немає. Нема ні знаряддя вбивства, нічого. Є лише куля, яка нібито була вийнята з тіла, але була опечатана печаткою райвідділу міліції.

Фото: Макс Левин

Іван Нечипорук: Вона була підроблена для того, щоби підтвердити версію про розбій. Це все було сфальсифіковано тільки заради того, щоб її підтвердити.

Лариса Моцна: Тут говорили про тампони з кров’ю. У документах є, що судмедексперту слідчий поставив питання, чи є кров на п’яти представлених тампонах. У висновку експерт пише уже про шість тампонів. Питається, звідки взявся шостий тампон? За законом повинен був бути акт невідповідності, його не було.

Ще один нюанс. Справа в тому, що той шостий тампон, начебто вилучений з місця події, знятий, уявіть собі, з внутрішньої частини дверей сусідів, які на час вчинення злочину і на час приїзду працівників міліції були зачинені. Уявіть собі, яка фальсифікація! Проти Нечипорука був виставлений свідок-таксист, проти мого сина не було абсолютно ніяких доказів. Тому вони вирішили «знайти» його кров.

Був такий речовий доказ – ніготь, який за висновком експерта був відтятий браншами ножиць. До того самого судмедексперта-імунолога, що робив висновок щодо тампонів, речовий доказ ніготь, якого була вилучена тільки одна пластинка, потрапляє 23 квітня 2004 року. А висновок щодо цього нігтя був проведений 15 квітня. Тобто до того, як мав поступити речовий доказ на дослідження, висновок вже був готовий.

Журналіст: Пані Ларисо, я правильно розумію, що зараз у Європейському суді з прав людини перебуває скарга ще з того часу, як тільки ув’язнили Вашого сина?

Лариса Моцна: Звернення не було. Звернення було лише від Нечипорука. Наприклад, мене переконали, що якщо є звернення однієї людини по справі, іншого не треба, таке саме рішення українські суди мають прийняти і щодо іншого фігуранта цієї справи. Але я бачу, що Верховний суд, не знаю, навмисно чи ні, допустився такої прикрої помилки.

Тетяна Яблонська: 14 порушень статей Конвенції!

Лариса Моцна: Всі порушення, які стосуються Івана, стосуються і мого сина.

Іван Нечипорук: Більше того, у рішенні Європейського суду згадується Моцний як громадянин М. і описуються ті ж події.

Тетяна Яблонська: Це давало змогу Верховному суду України, використавши і рішення Європейського суду, і статтю 395 Кримінального процесуального кодексу, застосувати рішення і до Моцного.

Журналіст: Я правильно розумію, справа була в одному провадженні, а потім її розділили?

Іван Нечипорук: Окремого провадження не було, Моцного просто в Україні «забули». Зараз нема окремого провадження і справу юридично не роз’єднали. Я поясню, як про нього «забули». Верховний суд у своїй постанові написав: «Моцний не звертався до Європейського суду, тому правових підстав щодо нього ми не вбачаємо».

Фото: Макс Левин

Лариса Моцна: Тобто треба, щоб європейці ще раз вказали на ці порушення прав людини, і тільки тоді рішення, може, буде справедливим.

Тетяна Яблонська: Але є окрема думка судді Верховного суду, що Моцного теж треба звільняти. Проте не було такого бажання… Навмисне чи ненавмисне, не знаю.

Журналіст: За якою статтею засудили, який термін ув’язнення був у кожного?

Іван Нечипорук: За однаковими статтями: 115, 177 і 263, тобто «Навмисне вбивство», «Розбійний напад» і «Незаконне зберігання зброї». Я і Моцний отримали по 15 років позбавлення волі. Судив нас доблесний апеляційний суд Тернополя, який завжди скасовував всі рішення, які приймали в нашу користь.

Хочу звернути вашу увагу на таке: перший суд, який мене судив, мене виправдав повністю, як і Моцного. Цей виправдальний вирок був скасований. Суддя Панасюк Василь Ананьєвич нас виправдав у 2005 році.

Апеляція була перенесена до апеляційного суду Тернополя, і цей суд скасував виправдальний вирок і відправив справу на новий судовий розгляд. Хочу звернути вашу увагу, що коли апеляційний суд скасовував виправдальний вирок, він не вказав жодної помилки суду першої інстанції, який нас виправдав. Увагу на це також звернув Верховний суд. Зачитаю: «Крім того, обґрунтованих підстав для обрання запобіжного заходу у вигляді утримання під вартою взагалі немає, оскільки на підставі одних і тих же доказів Хмельницький міськрайонний суд 5 травня 2005 року виправдав Нечипрорука і Моцного, а апеляційний суд Тернопільської області засудив, не вказавши, у чому Хмельницький міськрайонний суд допустився помилки в оцінці доказів». Це витяг з окремої думки судді Верховного суду Пошви. Розумієте? У мене був скасований виправдальний вирок просто за вказівкою і за проханням потерпілих, прокуратури, покровителів потерпілих.

Вікторія Герасимчук: На цьому пропоную завершити наш круглий стіл. Дякую всім за увагу, на все добре.

Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram