Чуть больше года назад нашу страну уже потрясла подобная история. К сожалению, тогда 18-летнюю Оксану Макар спасти не удалось. На этот раз случай ничуть не менее страшный: женщине нанесены тяжелые черепно-мозговые ранения, а в совершении преступления подозреваются представители власти, «люди в погонах». Те, чья прямая обязанность предотвращать, расследовать и доводить до суда преступления на сексуальной почве, а никак не совершать их.
За годы независимости украинские женщины научились во многих сферах обходиться практически без помощи государства. Однако есть область, в которой мы не можем и не должны рассчитывать только на себя. Это сфера сексуального насилия. Где бы оно ни происходило, в общественном месте, на улице или в супружеской спальне, об этом можно и нужно говорить, так громко и настолько часто, насколько потребуется, чтобы нас услышали. Это задача не только журналисток, юристок и феминисток – эта наша общая обязанность друг перед другом.
Год назад дело Оксаны Макар получило широкий общественный резонанс, среди политиков и рядовых граждан(ок) было достаточно сочувствия, однако не редко с трибун и на страницах прессы звучали слова, прямо или косвенно обвиняющие жертву. Многие должностные лица, - среди которых не только политики, но и врачи, и правозащитники/цы - утверждали, что часть ответственности «все же лежит на самой девушке», на ее матери или семье, либо на «обществе в целом». Кстати, эти слова точь-в-точь повторил главный исполнитель убийства в зале суда. Полностью признав свою вину сразу после задержания, он позже отозвал признание, сказав, что «во всем виновато общество». А он - «не жалеет ни о чем».
Сегодня Евгений Краснощек отбывает пожизненное заключение. Ждет ли тот же вердикт николаевских преступников? Это вопрос следующих месяцев. Но не хотелось бы вновь услышать голословные призывы к самосуду, «кастрации» или смертной казни. На это в Украине еще пока есть правосудие. А высшая мера наказания – пожизненное заключение – и всеобщее осуждение, это меры намного более жесткие, чем минутное насилие.
В 2012 году мы с группой коллег провели исследование, по результатам которой была опубликована книга «Гендер. Религия. Национализм в Украине», один раздел которой был посвящен феминистической критике дела Оксаны Макар. Сегодня я бы хотела опубликовать его без изменений на страницах этого блога (хотя некоторые детали были обнародованы позднее), чтобы напомнить о том, как часто люди, имеющие доступ к власти, готовы использовать жесточайшее преступление против женщины для удовлетворения собственных политических интересов.
Частина перша
Справа Оксани Макар: як можливість порушення змови щодо замовчування зґвалтувань (rape case silence-breaking) перетворилася на звинувачення жертви та легітимацію насильства
У березні 2012 року Україну сколихнула гучна справа колективного зґвалтування та вбивства з особливою жорстокістю, яка завершилася смертю 18-річної потерпілої Оксани Макар, мешканки Миколаївської області. Слідство в цій справі на сьогоднішній день є завершеним, провина всіх трьох учасників доведеною, а суд 24 листопада виніс остаточний вирок: один із учасників отримав довічне ув’язнення, двоє інших ― 14 та 15 років ув’язнення відповідно.
За матеріалами слідства, злочин вчинили три молодики, які спочатку напоїли жертву, зґвалтували її, а потім спробували задушити і, думаючи, що дівчина померла, вирішили спалити тіло. Однак, дівчина лише втратила свідомість від больового шоку, й наступного дня її знайшли перехожі та доставили до лікарні. Протягом трьох тижнів лікарі боролися за її життя, однак 29 березня Оксана померла.
Ця справа здобула надзвичайного розголосу в українському суспільстві, й на якийсь час створила умовний простір для солідарності різних діячів та діячок українського публічного простору: територією України пройшла хвиля спонтанних мітингів та пікетів, за ходом слідства хвилина за хвилиною слідкували вітчизняні СМІ, і майже кожна політична сила вважала своїм обов’язком висловитися з цього питання. Однак, справа, яка могла би стати приводом до так званого silence-breaking ― порушення замовчування зґвалтувань, стимулом для обговорення та покрашення законодавчої бази щодо насильства над жінками чи соціального захисту незахищених груп, на ділі черговий раз була використана для переведення політичної дискусії в іншу площину. В ту, що має набагато більш видимі електоральні дивіденди, як-от розмови про «моральне падіння української нації», етичні особливості поведінки українських «мажорів» чи повернення смертної кари в Україні.
Окрім гендерного, справа мала й класовий вимір, на який у спробах аналізу того, що відбулося, зверталася якнайбільша увага. На жаль, як це часто трапляється, соціальний аналіз було застосовано радше до пояснення поведінки виконавців злочину, аніж до жертви, й питання про незахищеність українських жінок як на правовому, так і на соціальному рівні майже не зачіпалося. Як уже зазначалося вище, ґвалтівників та вбивць Оксани було троє, серед них лише один, Максим Присяжнюк, належав до заможної та впливової родини, його батько ― колишній голова Єланецької райради, а мати ― колишня голова держадміністрації того ж району. Втім, головний обвинувачений у справі, Євген Краснощок, як і його поплічник Артем Погосян, походили із незаможних неповних родин і на момент скоєння злочину довгий час не підтримували зв'язків із батьками. Однак, цей аспект у поверховому класовому аналізі намагалися оминати, оскільки ці факти суперечили кричущим заголовкам про «свавілля мажорів» ― єдиний висновок, який спромоглася видати з цього приводу українська аналітична преса.
На сторінках ЗМІ майже ніхто не звернув увагу на те, що потерпіла була не тільки жертвою «мажорів», але й все життя зазнавала різних форм дискримінації. В матеріалах слідства є інформація про те, що у віці 12 років Оксана вже зазнала зґвалтування. І, мабуть, зрозуміло й без пояснень, що якби цього разу злочин завершився на етапі зґвалтування й не супроводжувався вбивством, преса не була б настільки зацікавленою в ньому. Так сталося із випадком зґвалтування Олександри Попової, що трапилося в той самий день та у тому самому регіоні, що й трагедія з Оксаною Макар.
Оксана Макар належала до найменш захищених верств населення України: дівчина походила з незаможної родини, її мати, що мала декілька судимостей, виховувала її одна, певний час дівчина навчалася у школі-інтернаті, звідки неодноразово тікала, часто змінювала школи й фактично не мала освіти, постійної роботи, можливо, заробляла собі на життя проституцією. Саме такі жінки ― молоді, малоосвічені, безробітні, до того ж залучені до проституції, і є, з точку зору суспільства, «ідеальними» жертвами ґвалтівників. І якщо вони самі не є ініціаторками злочину через свою провокативну поведінку, то ледь не «заслуговують» на це через свій асоціальний спосіб життя: таке потрактування подій можна було зустріти в риториці деяких публічних особистостей.
Активіст ВО «Свобода» Ігор Степанченко навів у своєму блозі на «Українській правді» спробу аналізу перебігу подій з, як зазначає сам автор, «моральних» та «правових» позицій. Аналіз цього невеликого тексту, показує, що не тільки об’єднання радикальних націоналістів, але й помітні фігури українського політикуму і, зокрема, деякі протестні групи насправді поділяють (частково чи повністю) погляд, запропонований активістом «Свободи».
Говорячи про моральний бік злочину, активіст відштовхувався від ідеї, що «першим чинником у формуванні моральних та духовних цінностей особи є сім'я», а «свідомість, характер, манера поведінки (обвинувачених) були сформовані в результаті багаторічного спілкування із собі подібними». Під «собі подібними», певно, маються на увазі їхні родини та найближче оточення, до якого належать обласні високопосадовці-батьки одного зі злочинців. Отже, відповідальність у цій справі свободівець певним чином перекладає (чи розподіляє) між власне виконавцями та, опосередковано, їхніми родичами, зокрема тими, які представляють владну верхівку.
Другим чинником у формуванні моральних якостей людини, продовжує юрист, є «загальноприйнята, допустима модель поведінки в суспільстві». А вона наразі формується не лише «традиційними українськими цінностями», але й зазнає впливу «голлівудських фільмів із їхнім повсякмісним насильством, московських бандитських серіалів та вульгарних ТБ-передач, аморальної реклами». Отож, зі слів активіста ВО «Свобода» можна зробити висновок, що певна відповідальність за колективне зґвалтування лежить і на українських засобах масової інформації, яким ми завдячуємо присутністю в українському інформаційному полі продуктів іноземної масової культури, а також, пропаганді «аморальних цінностей».
Сама позиція вже легітимує акт зґвалтування: оскільки він начебто перестає бути справою рук лише трьох молодих чоловіків, у ньому виявляються винними також і їхні батьки та родичі, і загалом їхній соціальний клас («мажори»), а заразом і «загальна деградація моральних цінностей у країні», яку пропагують телебачення і ЗМІ. Насамкінець юрист проводить досить неочікувану паралель між трьома ґвалтівниками та владою загалом, яка, мовляв, «є дзеркальним відображенням усіх мажорів-насильників». Отож, агентами зґвалтування виявляються аж ніяк не молоді чоловіки, що відчувають свою безкарність у злочинних актах щодо жінок, особливо якщо окрім гендерної, між ними є й класова дистанція. Винуватцями виявляються їхній соціальний стан, їхні родини чи ЗМІ, а подекуди й загалом олігархічний політичний режим.
Далі риторика часткової легітимації злочину доповнюється риторикою обвинувачення жертви, яка, на жаль, часто використовується на наших теренах, особливо коли мова йде про зґвалтування та інші форми насильства над жінками. Таких думок та позицій щодо жертви звучало чимало, однак найбільш кричущою була проповідь Луки, архієпископа Запорізького та Мелитопольского УПЦ Московского Патріархату. В ній святий отець безапеляційно заявив, що жертва була повією та омила кров’ю свій гріх (sic!). Варто зазначити, що жодного покарання, позбавлення сану чи відсторонення від релігійної практики з боку УПЦ-МП не відбулося, навіть після таких експліцитних заяв, хоча новина облетіла найбільші українські ЗМІ.
За схожою аргументацією, зі слів Ігоря Степанченко ми дізнаємося про те, що «пропаганда алкоголю та розпусного життя залишили свій відбиток у свідомості вісімнадцятирічної дівчини. А відсутність у її сім'ї вагомої противаги цій пропаганді у вигляді батьківських роз'яснювань, лише посилювало наслідки». Отож, ті самі соціальні чинники, тільки в іншій послідовності (пропаганда розпусти та розпад родинних цінностей), як виявилося, вплинули не тільки на обвинувачених, але й на саму жертву, спричинивши її загибель. З усього досить логічно випливає, що в умовах сучасного суспільного устрою, який свободівець формулює як правління «окупаційної влади», що толерує пропаганду аморального способу життя та занепад традиційних цінностей, акти звірячого зґвалтування і вбивства є аж ніяк не винятковою критичною ситуацією, а закономірністю ― той самий «пекельний рецепт, який і призводить до фатальних наслідків».