Більшість з тих, хто студіював історію європейської інтеграції, можуть пам’ятати відому статтю професора Джозефа Вейлера (J.H.H. Weiler) «Трансформація Європи» (Transformation of Europe), оприлюднену в ювілейному 100 числі Єльського юридичного журналу (The Yale Law Journal) далекого 1991 року. В ній проф. Вейлер, на той час директор Академії європейського права Європейського університетського інституту, звертає увагу на цікавий феномен. Він пише: «Якщо ми спитаємо правника про ранній період розвитку Європейських спільнот (1958-середина 1970-х) у порівнянні з США, правник вірогідно відповість, що Спільноти ставали все більш і більш схожими на федеративну чи “пре-федеративну” державу. Навпаки, якщо ви попросите політолога порівняти з США той самий період в історії ЄС, він майже напевно дасть протилежну відповідь: “вони розвивались все менш і менш подібно”».
Схожа ситуація наразі спостерігається в Україні. У гуманітарній царині наша суб’єктність поступово зростає, в економічній, навпаки – ми швидко перетворюємось на модерну економічну колонію.
Почнемо з гуманітарної сфери. Комусь може подобатись чи ні гіпертрофована глорифікація Степана Бандери, якого саме радянська пропаганда перетворила на головний символ українського опору та боротьби за незалежність України середини ХХ століття. Частині киян може не подобатись, що один з головних проспектів столиці носить ім’я провідника ОУН(б), але в Києві наразі немає вулиці чи площі, названої на честь Ярослава Мудрого, великого будівничого давньоруської держави та її містичного осереддя – Святої Софії Київської (Ярослів Вал не пропонувати, бо вали, що оточували місто Ярослава, – точно не головний здобуток його правління, та й назва вулиці лише підкреслює, що у сиву давнину приблизно тут проходили оборонні вали міста, а не увічнює пам’ять про великого князя). Воднораз українцям не може не подобатись, що рішення про нові топоніми нарешті ухвалюють в Україні без огляду на Москву, Варшаву чи Будапешт.
За останні трагічні роки ми фактично стали суб’єктом формування власної історичної пам’яті (незалежно від того, подобається комусь домінівний наратив Українського інституту національної пам’яті чи ні). Українська книжка переживає небувалий розквіт. На сцену виходить українське кіно: все більше українців чекають на прем’єру «Червоного» та «Кіборгів», а не на черговий сезон «Ментовських воєн».
Зросло використання української мови, зокрема в побуті – нею наразі спілкуються вдома 60,1% мешканців підконтрольних Києву територій згідно з результатами соціологічного дослідження, проведеного Інститутом Горшеніна у співпраці з представництвом Фонду Фрідріха Еберта в Україні та Білорусі. (Нагадаю, що 2011 року згідно з дослідженнями Research & Branding Group, таких було тільки 47%, а згідно з дослідженням Центру Разумкова – 53,3%). І головне, як свідчать результати того ж дослідження Інституту Горшеніна, все більше мешканців підконтрольних Києву територій, а саме 92,6%, ідентифікують себе як українці, причому серед молоді (18-29 років) цей відсоток ще більший і сягає понад 97%.
Отже, ми все більше опановуємо наш гуманітарний простір. Він не тільки декомунізується, а й наповнюється українським змістом. Причому розуміння того, що саме слід вважати українським, може суттєво відрізнятися, але дискусія щодо цього триває в українських медіа, серед української експертної спільноти, в українському сегменті соцмереж тощо. І цьому гріх не радіти.
З околиці руського мира та європейської периферії, яка живиться перекладами, переспівами, репліками та кальками метропольних культур, ми перейшли в фазу відродження та творення власного культурного світу, власної культурної ідентичності, яка подеколи сприймається як одна з європейських культурних ідентичностей, а подеколи навпаки – протиставляється їй.
Дуже цікавим є зафіксований соціологами тренд зменшення захоплення Євросоюзом (яке сягнуло свого піку восени 2014 року – 63,6%, і далі пішло на спад, зменшившись у червні 2017 до 51,6%) і постійне зростання тих, хто услід за Шевченком вірить, що «в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля» (число таких респондентів наразі сягнуло 25%, хоча у червні 2014 їх було лише 11,8%). Воднораз частка прихильників інтеграції в євразійський проект на чолі з Росією за останні 10 років катастрофічно впала (від 54,2% у лютому 2008 до 18,8% в червні 2014 та 10,2% в червні 2017).
Отже, гуманітарний тренд однозначний – ми не тільки майже перегризли гуманітарне пуповиння російської імперії та СРСР, але також починаємо проявляти свою культурно-гуманітарну суб’єктність щодо Заходу, останнім підтвердженням чого стала позиція України в освітньому питанні (що призвела до кризи відносин з Угорщиною) та в питанні національної пам’яті (що викликало конфлікт з владною верхівкою Польщі).
Воднораз у стосунках із колективним Заходом ще панує комплекс меншовартості та провінційності, який спонукає багатьох українців вірити, що ключ до розв’язання наших проблем лежить в Брюсселі, Берліні, Парижі чи Вашингтоні, а не в Києві. Яскравими рецидивами такого комплексу є, зокрема, запобігання перед Венеційською комісією, висновки якої ми обіцяємо виконати навіть до того, як вони з’явились на світ. Водночас наші литовські друзі без жодних комплексів можуть поставити на місце секретаря Європейської комісії за демократію через право (офіційна назва «Венеційки»), який відверто лобіював російські інтереси з метою участі конституційних суддів РФ в роботі IV Конгресу світової конференції Конституційних суддів, що відбувся цього року в Вільнюсі. Після чого голова Конституційного суду Литви Дайнюс Жалімас навіть публічно запитав українців: «Ви впевнені, що Венеційська комісія є другом України?»
Думаю, схожа історія та «розчарування від надмірного зачарування» чекають нас у близькому майбутньому і в Раді Європи, а точніше в ПАРЕ, яка взяла курс на повернення російської делегації до Асамблеї. Тому істину про постійні національні інтереси та мінливих союзників українцям ще тільки належить засвоїти, а владній еліті - навчитись втілювати її в життя. Деколонізувати свідомість значно важче, аніж декомунізувати топоніми, але, повторюсь, в гуманітарній сфері ми однозначно на правильному шляху…
А тепер поглянемо на економічну складову. Тут ми бачимо абсолютно протилежний гуманітарному тренд. Частка сировинних товарів, які ми експортуємо, невпинно зростає, натомість частка високотехнологічної продукції та послуг так само перманентно падає. Так, 2016 року у структурі українського експорту продовольчі товари та сировина для їх виробництва склали 42%, недорогоцінні метали та вироби з них – 22,9%, натомість основною статтею імпорту стали машини, устаткування та транспортні засоби (25,6%). Причому в структурі аграрного та харчового експорту частка готових харчових продуктів склала лише 6,7%, а зернових – 16,7%, в експорті сталеливарної продукції домінують чорні метали – 19,9 % та вироби з них - 1,89% (цифри наведені у відсотках від загального експорту). Додана вартість на один гектар у рослинництві (що стало останнім часом локомотивом української економіки) в Україні в 3,5 рази нижча, аніж в Литві, в 5,5 – аніж в Польщі та у 8 разів – ніж в Чехії.
Колись у своїй відомій книзі «Як багаті країни збагатіли… і чому бідні країни залишаються бідними» норвезький економіст Ерік Райнерт написав, що основною ознакою колонії є брак в ній обробної промисловості. У наступних розділах тієї ж книжки він розшифровує свою думку: «Колоніалізм – це насамперед економічна система, різновид щільної економічної інтеграції між країнами. Не важить, під яким політичним соусом відбувається ця інтеграція – в умовах номінальної незалежності держави, вільної торгівлі чи в якийсь інший спосіб. Важить те, в якому напрямку рухаються певні товари… Колонії – це країни, що спеціалізуються на невигідній торгівлі, на експорті сировини та імпорті високотехнологічних продуктів, зокрема промислових товарів та послуг наукомісткого сектору».
Якщо взяти за основу дефініцію, яку пропонує проф. Райнерт, очевидно, що деіндустріалізацію, зменшення у загальному обсязі ВВП високотехнологічної продукції з великою доданою вартістю та постійне зростання державного боргу (який на початок 2010 року складав 34,7% ВВП, а на 01.01.2017 сягнув вже 81,0% від ВВП) важко потрактувати по іншому як модерну економічну колонізацію України. Причому слід визнати, що УРСР аж ніяк економічною колонією не була. Достатньо порівняти ставлення Англії до розвитку промисловості в Ірландії та Росії/СРСР до розвитку промисловості в України до моменту відокремлення цих країн від колишніх метрополій, аби зрозуміти кардинальну відмінність. Англія всіляко перешкоджала індустріалізації Ірландії, воліючи залишати її постачальником до метрополії аграрної сировини, натомість Україна була індустріальним флагманом СРСР, в якій за рішенням Москви були побудовані такі інноваційні на той час підприємства як «Южмаш», «Хартрон», «Антонов», КБ «Прогрес», Запорізька АЕС та інші.
Ми можемо до хрипоти в горлі критикувати СРСР, який проіснував неповних 70 років (1922-1991), і справедливо засуджувати злочини проти людяності, які вчинив радянських режим, але водночас маємо визнати, що на 27-му році незалежності ми досі здебільшого живемо в домах, ходимо в дитсадки та школи, лікуємося в лікарнях, споживаємо електроенергію, вироблену на електростанціях, їздимо по дорогах та залізницях, збудованих у радянський час.
Як це не прикро визнавати, економічно ми досі виживаємо насамперед завдяки тому спадку, що лишився нам після розпаду СРСР. Ба більше, замість примножувати й модернізувати цей спадок, ми часто-густо його просто проїдали і вже майже проїли. Це лише підтверджує статистика Світового банку: за останні 26 років Україна – абсолютний рекордсмен у світі за падінням ВВП – від 1991 року ми втратили більше 35% валового внутрішнього продукту, в той час як світовий ВВП за цей час зріс більш як на 90%.
Отже, Україна наразі перебуває у двох контроверсійних трендах: гуманітарна деколонізація/суб’єктивізація та одночасна економічна колонізація/деградація. Чи може так тривати достатньо довго? Я певен, що ні. Не переламавши негативний економічний тренд, ми приречені остаточно перетворитись на державу-клієнта колективного Заходу. Це означає, що Україна молитиметься на високі ціни на сировину на світових ринках (які від неї аж ніяк не залежать) та животітиме на субсидію (фінансову та технічну допомогу) від розвинутих країн та українських заробітчан, які виїхали в ці країни працювати.
До того ж такий тренд прирікає нас на консервацію олігархічної економіки та подальше майнове розшарування суспільства, оскільки експорт сировинних товарів та напівфабрикатів (залізна руда, чорний метал, збіжжя тощо) не створює високооплачуваних робочих місць і казково збагачує лише наближені до влади клани, що мають доступ до природних ресурсів України та їхнього експорту (від офіційного експорту зерна до контрабанди ліса-кругляка). А це в свою чергу тільки посилюватиме відчуття несправедливості, соціальну напруженість та зростання протестних настроїв у суспільстві. Врешті-решт перетворення гуманітарного ренесансу, що намітився останнім часом, на ефективну пропагандистську машину (як це сталося в Росії) – стане питанням виживання режиму. Якщо добробут населення невпинно падає, а борги держави зростають, то це може бути потрактовано тільки або як некомпетентність уряду, або як «навколо підступні вороги». Як ви думаєте, яке пояснення обере влада?
Тому єдиний спосіб вирватись з цього зачарованого кола бідності, економічної деградації та соціальної напруги – поширити гуманітарний тренд на економічну сферу. Насамперед позбутися шкідливого міфу, що МВФ, СБ та ЄС – основні драйвери українських реформ. Наголос на слові «основні».
На часі пригадати, що Євросоюз ще нікого зі своїх сусідів не зробив стабільним та заможнім, якщо не збирався в озорому майбутньому приймати цих сусідів до своїх лав. Достатньо пригадати провальні результати Європейської політики сусідства (проголошена ЄС у 2003 році), яка мала на меті «створити на південь і схід від нових кордонів розширеного Європейського Союзу зону стабільності миру і добробуту» - тепер це радше напівкільце нестабільності та економічної стагнації навколо Євросоюзу. За іронією долі, найкращі показники як за ВВП на душу населення (і в абсолютних показниках, і за паритетом купівельної спроможності), так і середні зарплати (знову ж таки і в абсолютних показниках і за паритетом купівельної спроможності) серед усіх сусідів ЄС, яких мала охопити Європейська політика сусідства, має авторитарна Білорусь, яку ЄС час від часу піддає санкціям і президент якої не їздить на саміти Східного партнерства. Ба більше, навіть вступ до ЄС та приєднання до зони євро аж ніяк не гарантують розквіту та стабільності, про що яскраво свідчить грецький кейс (наразі Греція – найбільший боржник міжнародних фінансових інституцій, її держборг цього року перевищив 326 млрд. євро і складає 180% від ВВП країни). Так само жодна бідна держава ще не прорвалась з третього світу в перший завдяки рекомендаціям та порадам МВФ чи/та ВБ – навпаки, поодинокі вдалі приклади «азійських тигрів» - це радше заперечення Вашингтонського консенсусу (яким керуються міжнародні фінансові інституції), аніж слідування його принципам.
Це аж ніяк не означає, що завтра нам слід вийти зі Світової організації торгівлі, розірвати меморандум з МВФ та денонсувати Угоду про асоціацію з Європейським Союзом. Це означає, що ми маємо припинити бачити в них чарівну паличку, яка обов’язково приведе нас до світлого майбутнього. Ми маємо навчитися казати нашим міжнародним та європейським партнерам, коли це потрібно, “Thanks, but no thanks”. Ми повинні врешті-решт збагнути, що Заходу набагато вигідніше купувати в нас пшеницю і продавати нам спагеті чи аутсорсити українських програмістів і продавати українцям ліцензії на використання Windows, аніж дозволити появу українських аналогів Hyundai чи Samsung, Acer чи Asus.
Некритичне зачарування Заходом раніше чи пізніше знову кине нас в обійми «русского мира». Не вірите? Тоді поміркуйте, чому Додон – наразі найпопулярніший політик у Молдові, а Лукашенко, згідно з опитуваннями минулого року, - найпопулярніший іноземний лідер в Україні.