[…] Отже, тепер усе змінилося. У вересні 2011 року Путін, який перед тим, як стати прем’єр-міністром, уже двічі обіймав пост президента, оголосив про те, що хотів би знову стати президентом. Попри посередні результати на виборах того року у грудні, його партія отримала більшість у парламенті. Після ще одних, схоже, сфальсифікованих, виборів Путін знову став президентом у травні 2012 року. Він постановив, що обговорення радянського минулого на кшталт того, яке він же ініціював у Катині, розглядатимуть як кримінальні правопорушення. Польщу ж Смоленська катастрофа на один день об’єднала, а тоді на роки поляризувала. Згодом манія квітня 2010го розрослася і витіснила катинське вбивство, чиїх жертв мала би вшанувати. Ба більше, Смоленська катастрофа витіснила всі інші історичні випадки польських страждань. Польща та Росія не змогли відрефлексувати історії. Часи змінювалися. Чи, може, змінювалося наше відчуття часу.
[…] У 2013 році Росія повернула проти Європейського Союзу, означивши його як ворожий та занепалий. Успіх Євросоюзу міг заохотити росіян думати, що колишні імперії можуть бути заможними демократіями, тож саме його існування опинилося під загрозою.
Коли 2014 року сусідка Росії, Україна, зблизилася із Європейським Союзом, Росія напала на цю країну й анексувала частину її території. До 2015 року Росія розширила небачену кампанію кібервійни за межі України, до Європи та Сполучених Штатів, а багато європейців та американців їй у цьому тільки допомогли. У 2016 році британці проголосували за те, щоб покинути Європейський Союз, а американці вибрали президентом Дональда Трампа, забезпечивши саме той наслідок виборів, над яким росіяни і працювали.
[…] Двадцяте століття закінчилось давно й остаточно, а його уроки досі не вивчені. Нова форма політики з’являлася у Росії, Європі та Америці, нова несвобода, щоб служити новим часам.
[…] У новому столітті американців та європейців вела оповідь про «кінець історії», яку я називатиму політикою неминучості, відчуттям, що майбутнє несе більше, ніж теперішнє, що закони прогресу відомі, що альтернатив немає, отже, насправді нічого особливо й не треба робити. За американською капіталістичною версією цієї історії, сили природи принесли ринок, а той приніс демократію, яка принесла щастя. За європейською версією, історія принесла нації, які з війни виснували, що мир — це добре, тому обрали інтеграцію і достаток.
Перед розпадом Радянського Союзу 1991го комунізм мав власну політику неминучості: природа дозволяє технології; технології урухомлюють суспільні зміни; суспільні зміни призводять до революції; революція породжує утопію. Коли виявилося, що це не так, європейські й американські політики неминучості тріумфували. У 1992 році європейці заходилися довершувати створення Європейського Союзу. Американці виснували, що провал комуністичної історії підтвердив правдивість капіталістичної. Американці та європейці і далі розповідали собі історії неминучості ще чверть століття після краху комунізму, тому виховали покоління міленіалів без історії.
Американська політика неминучості, як і всі схожі нарації, опиралася фактам. Після 1991 року долі Росії, України та Білорусі чудово продемонстрували, що падіння однієї системи не створило чистого аркуша, на якому природа породила би ринки, а ринки — права. У 2003 році Ірак міг би підтвердити цей урок, якби ініціатори американської протиправної війни обміркували її катастрофічні наслідки. Фінансова криза 2008го і дерегулювання внесків до кампаній у Сполучених Штатах 2010го посилили вплив багатих і послабили вплив виборців. Економічна нерівність поглиблювалася, часові межі стискалися, і все менше американців вірило, що в майбутньому криється краща версія теперішнього. За браку функціональної держави, яка забезпечувала би базові соціальні послуги — освіту, пенсії, охорону здоров’я, транспорт, декретну відпустку, відпустки — американці з кожним днем ставали все більш приголомшеними і втрачали відчуття майбутнього.
Крах політики неминучості урухомлює інше переживання часу: політику вічності. Тоді, коли неминучість обіцяє краще майбутнє для всіх, вічність ставить одну націю у центр циклічної історії жертовності. Тепер час — не лінія, яка прямує до майбутнього, а коло, яке безконечно повертається до тих самих загроз із минулого. У межах неминучості нема відповідальних, адже ми знаємо, що зрештою деталі самі впорядкуються на краще; у межах вічності нема відповідальних, адже ми знаємо — що б не робили, ворог таки прийде. Політики вічності поширюють переконання, що уряди не можуть допомагати цілісному суспільству, їхня функція — лише захищати від
загроз. Прогрес поступається місцем приреченості.
Коли політики вічності перебувають при владі, вони створюють кризи й маніпулюють емоціями, які виникли внаслідок цих криз. Щоб відволікати від власної нездатності чи
небажання реформувати, політики вічності привчають своїх громадян із невеликими інтервалами переживати піднесення й обурення, топлячи майбутнє в теперішньому. У міжнародних відносинах політики вічності применшують і знецінюють досягнення країн, які могли б виглядати зразком для їхніх громадян. Політики вічності використовують технології, щоб поширювати політичні вигадки і вдома, і за кордоном, заперечуючи правду і зводячи життя до видовищ та переживань.
Ймовірно, у 2010х роках відбувалося більше, ніж ми усвідомлювали. Ймовірно, переломний час наступництва моментів між Смоленською катастрофою і Трамповим президентством був епохою трансформацій, які ми не змогли охопити. Можливо, ми ковзаємо з одного відчуття часу до іншого, бо не помічаємо, як історія творить нас і як ми творимо історію.
Неминучість і вічність переносять факти в наративи. Ті, хто погойдуються на хвилях неминучості, вважають, що кожен факт — це лише похибка, яка не змінює загальної історії прогресу; ті, хто зсунулися до вічності, класифікують кожну нову подію як ще один приклад позачасової загрози. І та, і та вдають із себе історію; і та, і та відмовляються від історії. Політики неминучості навчають, що специфіка минулого не має значення, оскільки що б не трапилося — це тільки зерно, яке перемеле млин прогресу. Політики вічності перестрибують з одного моменту до іншого крізь десятиліття і століття, щоб збудувати міф про невинність та загрозу. Вони уявляють цикли загроз у минулому, створюють уявлені закономірності, які реалізовують у теперішньому, продукуючи штучні кризи й щоденні драми.
Неминучість і вічність мають особливий стиль пропаганди. Неминучість вплітає факти в павутину добробуту. Політики вічності заглушують факти, аби знецінити те, що люди в інших країнах справді вільніші й багатші, та висміяти ідею, що реформи можна впроваджувати, ґрунтуючись на знаннях. Більшість із того, що відбувалося 2010го, було навмисним творенням політичних вигадок, неймовірних оповідок і низькопробних побрехеньок, які вимагали уваги й захоплювали простір, необхідний для роздумів. Та якого би враження пропаганда не справляла, це не фінальний вердикт історії. Є різниця між пам’яттю: враженнями, які ми отримуємо, та історією, зв’язками, для створення яких ми працюємо — якщо захочемо.
Ця книга — спроба відвоювати теперішнє для історичного часу, а отже, відвоювати й історичний час для політики. Це означає спробувати зрозуміти низку переплетених подій в сучасній світовій історії, від Росії до США, у час, коли достовірність як така перебуває під питанням. Російське вторгнення в Україну 2014го для Європейського Союзу та Сполучених Штатів стало перевіркою на реальність. Для багатьох європейців та американців простішим виявилося дослухатись до привидів російської пропаганди, аніж захищати законний порядок. Європейці та американці витрачали час на з’ясування того, чи було там вторгнення, чи Україна взагалі країна, і чи вона нічим, бува, не заслужила, щоб на її територію вторглися. Це оголило велику слабкість, яку Росія швиденько взялася експлуатувати уже в межах Європейського Союзу та Сполучених Штатів.
Історія як дисципліна почалася із боротьби з воєнною пропагандою. У першій історичній книзі, «Історії Пелопоннеської війни», Фукідід завдає собі клопоту розтлумачити, що є різниця між тим, як лідери пояснюють свої дії, і справжніми причинами їхніх рішень. У наші часи, коли зростання нерівності поширює політичні вигадки, розслідувальна журналістика стає ще ціннішою. Її відродження почалося впродовж російського вторгнення в Україну, коли відважні репортери передавали історії з небезпечних місць. У Росії та Україні журналістські ініціативи групувалися довкола проблем клептократії та корупції, а відтак репортери, які мали досвід праці з цими темами, висвітлювали й війну.
Те, що вже сталося у Росії, також може трапитись і в Америці, і в Європі: нормалізація грандіозних нерівностей, заміна політик пропагандою, зсув від політики неминучості до політики вічності. Російські лідери можуть запросити європейців та американців до вічності, бо Росія дісталася туди першою. Вони розуміли європейські й американські слабини, адже спершу побачили та використали такі самі слабини в себе вдома.
Для багатьох європейців та американців події 2010х: піднесення антидемократичних сил, російський поворот проти Європи і вторгнення в Україну, референдум щодо Брекзиту, вибори Трампа стали несподіванкою. Американці реагують на несподіванки двояко: уявляючи собі, що несподівана подія насправді не відбувається, або запевняючи, що вона абсолютно нова й тому не піддається історичному розумінню. Або все якось буде добре, або все буде так погано, що нічого не можна зробити. Перший спосіб реагувати на несподіванки — це захисний механізм у межах політики неминучості. Другий — це скрип, із яким розпадається неминучість, пропускаючи вічність. Політика неминучості розмиває громадянську відповідальність, а відтак, зіткнувшись із серйозними перепонами, провалюється у політику вічності. Саме так зреагували американці, коли кандидат, якого підтримувала Росія, став президентом США.
У 1990х та 2000х роках вплив поширювався із заходу на схід: із перенесенням економічних та політичних моделей, поширенням англійської мови, розширенням Європейського Союзу і Організації Північноатлантичного договору (НАТО). Тим часом нерегульовані простори американського та європейського капіталізму притягнули заможних росіян до королівства, де географічний поділ на схід і захід відсутній. Це королівство офшорних банківських рахунків, підставних компаній і анонімних угод, у яких відмивали багатство, викрадене в росіян. Частково з цієї причини у 2010х роках вплив поширився зі сходу на захід, офшорні винятки стали правилом, а російські політичні вигадки проникли за межі Росії. В «Історії Пелопоннеських війн» Фукідід означив «олігархію» як «правління небагатьох», на відміну від «демократії». Для Арістотеля «олігархія» означала «правління небагатьох багатих»; це значення слова воскресили в Росії 1990х, а відтак, цілком резонно, у 2010х роках і в англійській мові.
Концепти та практики вирушили зі сходу на захід. Прикладом є слово «фейк», як, скажімо, у словосполученні «фейкові новини». Звучить чистісінько ніби американський винахід, а Дональд Трамп навіть стверджував, що це він його придумав. Але цей термін широко вживали в Росії та Україні задовго до того, як розпочалася його кар’єра у США. Фейк означав створення фіктивного тексту, який би вдавав журналістську історію, аби напустити туману щодо якоїсь події та дискредитувати журналістику. Спершу політики вічності самі поширювали фейкові новини, відтак запевняли, що всі новини — фейкові, і, зрештою, що тільки їхні карнавали правдиві. Російська кампанія, спрямована на наповнення міжнародного публічного простору вигадками, розпочалася в Україні 2014го, відтак 2015го поширилася на Сполучені Штати, де 2016го допомогла обрати президента. Хоча техніки з часом і стали вишуканішими, посутньо вони не змінилися.
У 2010х роках Росія була клептократичним режимом у пошуку способів експортувати політику вічності: щоб стерти на порох факти, зберегти нерівності й підсилити такі самі тенденції у Європі та Сполучених Штатах. Це добре видно в Україні, де, посилюючи свої кампанії, щоб роззброїти Європейський Союз і Сполучені Штати, Росія веде війну. Радник першого проросійського кандидата у президенти Сполучених Штатів був радником останнього проросійського українського президента. Російські тактики, які провалилися в Україні, у США досягли успіху. Російські та українські олігархи ховали свої гроші так, щоб мати змогу підтримати кар’єру цього кандидата. Це все одна історія, історія нашого моменту й наших виборів.
Чи може історія бути сучасною? Ми думаємо про Пелопоннеські війни як про стародавню історію, оскільки афіняни билися зі спартанцями понад дві тисячі років тому. Однак їхній історик — Фукідід — описував події, які сам переживав. Він використовував і обговорення минулого: коли це було необхідно, щоб уяснити, на що опирається сучасність. Ця книга скромно повторює такий підхід.
[…] Припускаючи, що політичні основи насправді не можуть змінитися, політика неминучості поширює непевність щодо того, а якими ж є ці основи. Якщо ми думаємо, що майбутнє — це автоматичне розширення доброго політичного порядку, нам варто запитати себе, що таке порядок, чому він добрий, як його підтримувати і як його можна було б покращити. Історія — це насправді політична філософія, і такою вона й мусить бути. Адже саме просвіток між неминучістю та вічністю, який вона створює, не дає нам змоги дрейфувати між ними та допомагає розгледіти момент, коли можна щось змінити.
[…] Коли ми виходимо з неминучості й боремося з вічністю, історія дезінтеграції може вказати нам на шлях до об’єднання. Ерозія показує, що їй противиться, що можна укріпити, що можна відбудувати і що варто відновити.
[…] Індивідуальність, тривкість, співпраця, новизна, чесність і справедливість фігурують як політичні чесноти. Ці якості — не лише трюїзми чи преференції, це такі самі історичні факти, як і матеріальні сили. Чесноти невіддільні від інституцій, які вони надихають і живлять.
Інституції можуть культивувати певні ідеї добра, і воно залежить від них. Якщо інституції хочуть процвітати, то їм необхідні чесноти. Щоб культивувати чесноти, потрібні інституції. Моральні питання щодо того, що добре, а що погане в публічному просторі, ніколи не можна відокремлювати від історичних досліджень структур. Це політики неминучості та вічності виставляють чесноти непотрібними чи навіть сміховинними: неминучість — обіцяючи, що добро вже існує й очікувано пошириться; вічність — запевняючи, що зло завжди зовнішнє, а ми — завжди його невинні жертви.
Якщо ми хочемо краще розуміти добро і зло, нам слід реанімувати історію.
*****
Тімоті Снайдер – американський історик, письменник, публічний інтелектуал. Професор Єльського університету; фахівець з історії Східної Європи ХХ століття, зокрема історій України, Польщі, Росії. Дослідник націоналізму, тоталітаризму та Голокосту.
Українською мовою опубліковано декілька книг Тімоті Снайдера, зокрема «Роздуми про двадцяте століття» (спільно з Тоні Джадтом); «Про тиранію. Двадцять уроків ХХ століття»; «Криваві землі: Європа між Гітлером та Сталіним»; «Чорна земля. Голокост як історія і застереження»; «Українська історія, російська політика, європейське майбутнє»; «Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь»; «Червоний князь».
*****
Переклад з англійської Галини Герасим, літературне редагування Анни-Марії Волосацької.