ГлавнаяКультура

«Чого ми хочемо? Справедливості! Коли ми її хочемо? Зараз!»: протести Black Lives Matter в США

Протести проти расизму Black Lives Matter охопили цього літа США і весь світ. Пропонуємо вашій увазі фрагменти з книжки, присвяченій цим подіям, яка готується до публікації українською мовою. В ній учасниці й учасники протестів зі США розповідають безпосередньо українським читачам про те, що спонукало їх вийти на вулиці, а також про сучасну Америку без прикрас. 

Друкується зі скороченнями.

Фото: Надано Оксаною Брюховецькою

Хеліда Огуде 

Студентка Ph.D, дослідниця теми міграції. 

Родом із Південної Африки, живе у США 10 років.

Вашингтон. 

Я приєдналася до протестів Black Lives Matter, бо вже давно спостерігаю, як уряд США не бере до уваги вбивства кольорових, і особливо чорних людей. Настав момент, коли значно ширше коло людей почало усвідомлювати цю проблему і здається саме тепер ці голоси нарешті можуть бути почуті.

Я була біля Білого дому, ходила з маршем до Капітолію, це був надзвичайний досвід. Люди були мирні, розмовляли між собою. Для декого ця дискусія була геть новою. Брутальність поліції стосується не лише чорних життів, існує справжня небезпека в мілітаризації гілок влади й це може мати вплив на значно ширшу частину населення. Припускаю, що в Україні це також можуть легко зрозуміти. Небезпечно віддавати державі занадто багато влади і контролю, зрештою це зачепить усіх, не лише найвразливіші групи.

У протестах беруть участь понад 40% чорних та кольорових людей і щонайменше 40% білих. Є люди різного віку. Особливо помітні люди похилого віку, хоча їх небагато, – у час пандемії, ризикуючи здоров’ям, вони все ж долучилися. 

Серед численних плакатів – вияви солідарності від людей з інших країн: «Японці солідаризуються з Black Lives Matter», «Палестинці підтримують Black Lives Matter». Згодом їх стало ще більше, – здавалося, підтримка лунала з усіх куточків світу. Це був день, коли мер округу Колумбія Мюріел Боузер перейменувала ділянку вулиці навпроти Білого дому в Black Lives Matter Plaza. Ситуація біля Білого дому нагадала мені рух Occupy Wall Street: люди буквально захопили цей простір.

Більшість із тих, хто протестують на вулицях – молодь. Мені тридцять, але багато з тих, хто мене оточували, були двадцятилітніми. Вони сьогодні дуже прекаризовані і не мають певності в майбутньому. Глобальна фінансова криза, міграційна криза в Європі, брак роботи, зміна клімату… Тож їхнє бажання взяти участь у русі Black Lives Matter також вказує на їхню вразливість. 

Коли мої друзі з інших частин світу питають, чи має Black Lives Matter значення десь іще, я кажу, що найперше – це розвінчання міфу про американську мрію і американську вищість, міфу про те, що Америка діє і діяла вірно раніше. Це не так. Америка – це не країна вільних людей. І на яких підставах американський уряд навчає інші частини світу демократії і розвитку, якщо він сам не здатен дати відповіді на проблемні питання? 

Ви питаєте, чи є якийсь поступ у боротьбі з расизмом і нерівністю? Я приїхала в США з Південної Африки. Там ми мали інституалізований расизм у формі апартеїду, а до цього – колонізацію понад 300 років. Я думаю, що всі, хто жили під репресивним режимом, повставали проти цього режиму, добре знають, що його наслідки тривають ще довго після того, як офіційно проголошено його завершення. Вони тривають роками, впливають на цілі покоління людей, зачіпають різні сфери життя.

Звісно, є грандіозні здобутки: кінець рабства і сегрегації у США, в Південній Африці – завершення апартеїду більше двох десятиліть тому. Та все ж це не означає що ці явища автоматично зникають із повсякденного досвіду, що приватні інституції, котрі наймають людей, навчають, надають медичні послуги, водночас зазнають змін. Важливо, щоб люди усвідомили – інституційні форми дискримінації й расизму продовжують діяти ще довго після свого начебто офіційного кінця.

У США й Великобританії показники здоров’я і освіти в чорних і латиноамериканців гірші, аніж у білих громадян. У США якщо ти мешкаєш у бідному районі, то твої діти приречені йти в школу з гіршим фінансуванням і нижчим рівнем освіти. Це все глибоко інституційно закріплені форми расизму. У цьому абсолютно немає справедливості.

Чорна спільнота непропорційно сильніше постраждала від COVID-19. Це свідчить про бідність, про те, що чорні зазвичай живуть у місцях, де важко або й неможливо дотримуватися соціальної дистанції. Також вони не можуть собі дозволити перестати працювати і піддаються зараженню. Не мають доступу до якісної медичної допомоги, не можуть регулярно відвідувати лікарів і контролювати стан здоров’я.

Масові позбавлення волі – ще один приклад інституційного расизму, коли бідна меншість складає більшість серед ув’язнених. Із цього добре видно, як держава нехтує бідними, особливо бідними чорними. Замість того, щоб надати їм необхідну підтримку у вигляді медицини й освіти, вона їх посилено контролює з допомогою поліції. Тож молоді чоловіки особливо часто потрапляють до в’язниці, і це порочне коло. 

Ми бачимо також сьогодні зростання правого ксенофобського популізму в Європі, расистського по суті, найчастіше спрямованого проти людей, що приїздять із Середньої Азії та Африки. Але, що важливо – Східна Європа усвідомлює, що серед білих також є власні ієрархії. Для расистів деякі білі європейці важливіші, аніж інші білі європейці. Будь-які форми расизму небезпечні і можуть поширитися на людей, які початково не були його мішенню. Сьогодні ультраправі популісти говорять про вихідців із Сирії, а завтра заговорять про вихідців з Болгарії або Румунії. І вони вже говорять!

Вимоги руху Black Lives Matter простягаються набагато далі, ніж вимога покарання для поліцейських, які застосовували надмірну силу. Важливо інвестувати в запобігання тому, через що люди опиняються у надто вразливому становищі. Згадуючи Джорджа Флойда, який вирішив розрахуватися в продуктовому магазині фальшивою купюрою, – він загинув саме тому, що був бідним. Це те, як я це бачу. Він був убитий через те, що був у відчаї і вдався до злочину, щоб дістати якоїсь їжі чи ще чогось, у чому мав потребу. 

Коли ми говоримо про брутальність поліції, слід говорити й про приватизацію соціальних послуг, про медичну допомогу, освіту, охорону психічного здоров’я, підтримку безпритульних. Сьогодні зникає фінансування цих речей через те, що ми маємо неоліберальний капіталістичний уряд при владі. Сфера втілення базових людських потреб приватизована. Кошти, необхідні для забезпечення виживання людей, перенаправляють на мілітаризацію владних інституцій і посилення контролю. Натомість кошти треба вкладати у запобігання, попередження насилля. Які можливості для роботи мають молоді чорні чоловіки, щоб не потрапляти у банди або в небезпечні ситуації? Яку допомогу по догляду за дітьми мають матері і батьки для того, щоб не працювати на кількох роботах, залишаючи дітей без уваги і нагляду годинами? Якщо не працювати з цими соціальними питаннями, то згодом для їх вирішення направлять поліцію. 

Так, цей рух намагається покласти край неоліберальній капіталістичній державі, яка є нелюдською, негуманною, яка не піклується про людей, а лише про корпоративну еліту. Той факт, що людям знадобилося стільки часу, щоб сприйняти ідею гасла Black Lives Matter свідчить про те, наскільки чорні життя не мають цінності в США, за виключеннями можливо тих випадків, коли вони розважають широку публікою з допомогою музики або спорту.

І я кажу моїм білим друзям: навіть якщо ви не хочете мати зиску з расистського контексту, ви все одно його маєте. Отже, ви не можете дозволити собі бути пасивними. Ви маєте бути антирасистами – активними у боротьбі за світ без расизму. Мало просто сказати, що ви не расисти. Цього дійсно недостатньо.

23 червня, 2020.

Протести в США
Фото: EPA/UPG
Протести в США

Адріан Тоттен

Політолог, студент Ph.D. 

Нью Йорк

Я давно беру участь у протестах проти поліцейської брутальності й расизму. Був їх учасником ще до появи руху Black Lives Matter у 2013 році. Вперше я побачив відеозапис вбивства поліцейським беззбройного чорного чоловіка у 2009 році – кілька людей зняли, як офіцер з Окленду стріляє в спину Оскару Ґранту, коли той у наручниках лежить обличчям вниз.

Цього року, посеред всенаціонального локдауну, я був шокований і обурений, побачивши відео, на якому вбивають 25-річного Ахмада Арбері, чорного хлопця із Джорджії, прямо посеред дня, коли він вийшов на пробіжку. Вбивство сталося в лютому, а відео поширили аж у травні, втім за цей час нікого не арештували, хоча поліція й ідентифікувала вбивцю, що стріляв і того, хто був із ним. Це були батько й син Ґрегорі й Травіс МакМайкли, старший із них – колишній офіцер поліції, що працював слідчим в Офісі Прокурора округу.

Майже в той самий час я дізнався про інше вбивство, цього разу 26-річної Брейони Тейлор, чорної жінки, яка працювала в Швидкій допомозі. 

Для мене й для багатьох американців спостерігати в кінці травня, як офіцер поліції Дерек Шовін притискає Джорджа Флойда до землі з коліном на шиї протягом майже 9-ти хвилин, доки той благає і хапається за життя, і бачити на власні очі як Флойд помирає – це було вже занадто. Список імен беззбройних чорних чоловіків і жінок, вбитих поліцією, вже надто великий. Тож я приєднався до протестів, бо мусив.

Сполучені Штати – країна, заснована на ідеї вищості білої раси. Вона була побудована на колоніалізмі поселенців й геноциді корінного населення, а також на інституті рабства. Попри Громадянську війну 1860-х, яка була боротьбою проти рабства, і Рух за громадянські права 1960-х, Америці так і не вдалося усунути расистські структури, на яких вона була заснована. Мішель Александер у своїй книжці «Новий Джим Кроу» показує, як система сегрегації продовжила існувати після Руху за громадянські права у формі нової системи масових ув’язнень. Вона наводить приклади, як з допомогою війни проти наркотиків, расових упереджень, расистської поліцейської й судової практики в Америці утвердили нову кастову систему для чорних людей. Процент ув’язненого чорного населення нині в США вищий, аніж в Південній Африці за часів апартеїду.

Візьмемо до прикладу Нью Йорк, де я живу. Практика «stop and frisk», коли поліція може зупинити будь-кого для обшуку була тут дуже поширена. Вони начебто були зобов’язані шукати нелегальну зброю, але це їм не надто вдавалось. Серед тих, кого так раптово зупиняли, білих було лише 10%, хоча вони складають 45% всього населення міста. Чорних і латиноамериканців серед тих, кого зупиняли просто так, було 80%, у той час як вони складають трохи більше половини усіх мешканців.

Або інший приклад. Поліція десятиліттями здійснює расистську нарокполітику: важче покарання передбачене за продаж і зберігання креку, (який є дешевшою версією кокаїну), аніж за продаж і зберігання порошкового кокаїну. Крек переважно вживають у чорних спільнотах, а порошковий кокаїн – у білих. Отже, навіть якщо поліцейський сам по собі не расист, він чи вона змушені щодня ходити на роботу і впроваджувати ці расистські закони. 

Я вважаю, що Black Lives Matter – це одне з найважливіших і найпромовистіших політичних гасел 21 століття. Воно працює на двох рівнях. По-перше – чорні люди намагаються докричатися, що їхні життя мають значення. Один із перших протестів під гаслами Black Lives Matter спалахнув через вбивство поліцейським Майкла Брауна в 2014 році. Тіло останнього лежало чотири години посеред вулиці, яка була перекрита поліцією. Браун був беззбройний і, за словами свідків, підняв руки на знак того, що здається (згодом на протестах скандували: «Руки вгору – не стріляй!»), однак офіцер Даррен Вільсон вистрілив у нього сім разів. Зображення мертвого тіла Брауна, яке лежить посеред вулиці, широко поширювали медіа. Це був переконливий образ, який показував, що для поліції і білої суперматиської Америки чорні життя не мають значення.

По-друге, я думаю, це гасло вказує на те, що юридична рівність має обмежене поле для реалізації в расистському суспільстві й капіталістичній економіці, яка процвітає за рахунок дешевої надлишкової праці. Додайте сюди ще багатомільйонну каральну індустрію, яка має прибутки від ув’язнень чорних тіл, і тюремну працю, знану як тюремно-промисловий комплекс. Щоб формальна юридична рівність стала дійсною рівністю, чорні життя повинні мати значення для решти суспільства. 

Урізати фінасування поліції – це нова вимога. Активісти Міннеаполіса так кажуть про місцевий департамент поліції: «Існує занадто багато структурних перешкод для того, щоб перетворити воєнізовані сили зразка 19 століття, які були призначені для жорсткого контролю чорного та корінного населення, на ефективний інструмент безпеки зразка 21 століття». 

Старі способи, якими діють правоохоронні органи, занадто глибоко вбудовані в структурний расизм, щоб їх можна було реформувати. Саме тому поліцейські департаменти слід розпустити. Учасники руху за скорочення фінансування поліції постійно нагадуть про те, що в той час, як витрати на школи, лікарні й програми соціального забезпечення скорочуються, витрати на поліцію зростають. Багато міст витрачають до 50% своїх бюджетів на поліцію. Нью-Йорк із населенням 8,4 мільйони, витрачає приблизно 6 мільярдів доларів на рік на поліцію. Це приблизно така сама сума, яку складає військовий бюджет України, яка має населення більше 40 мільйонів.

Сьогодні важко сказати, що буде далі. Але я дивлюся в майбутнє з обережним оптимізмом. Реформи поліції вже започатковано в багатьох містах Сполучених Штатів. Поліцейський відділок Міннеаполіса розформували й створюють заново. В Сан-Франциско прийняли рішення у відповідь на некримінальні виклики посилати поліцейських без зброї. Міська рада Нью-Йорка проголосувала про урізання 1 мільярду з бюджету Департамента поліції міста. В Лос-Анжелесі скасували заплановану раніше надбавку до місцевого бюджету поліції у сумі 1,86 мільйона доларів. Рух за виключення поліцейської профспілки з профспілкових асоціацій набирає обертів.

Я впевнений – нечорні американці нарешті розуміють, що система кримінального правосуддя наскрізь расистська. Щоб зрозуміти й донести проблему поліцейського свавілля, ми маємо вивести на передній план досвід чорних людей і боротися за вимоги їхньої спільноти, замість того, щоб симулювати, наче ми живемо в «пост-расовому» суспільстві, бо мали чорного президента протягом 8-ми років.

19 червня 2020.

Фото: EPA/UPG

Браян Горовіц

Професор Єврейських студій, Тулейнський університет. 

Новий Орлеан. 

Я часто ділюся думкою про те, що США сьогодні нагадує мені Радянський Союз. Чути тільки: «Велика країна!», «Ми найкращі!» тощо. Не розумію, звідки усе це? І це лицемірство – найгірше, бо так неможливо адекватно вирішувати проблеми. 

Люди страждають, бо не можуть знайти роботу, або отримують мізерну зарплатню без страхування, як от у Walmart. Про це не говорять. Де у нас профспілки на захист людей праці? Це все давно забуте. Тому й не дивно, що тут існує такий величезний розрив, така значна кількість багатих і бідних, у той час як нормальна економіка має залежати від людей середнього класу. Багаті майже не платять податків – корпорації, щоб ухилитися від цього, мають усіх цих юристів, лоббі, конгресменів. Це дуже зруйнована система.

Використання американської могутності й сили проти самих американців – це те, що робить Трамп у Ліберті парку у Вашингтоні. Ми начебто «навчаємо» інші країни демократії, але не дотримуємося демократії самі. Америка начебто є прикладом свободи для людей, прикладом мобільності, толерантності, незалежності індивіда, але цього всього не існує. Америка – це величезний експеримент: різні штати, нація різноманіття, повага до конституції, але цього всього не існує. Трамп усе це повалив, і це дуже сумно. Вже йде четвертий рік американської автократії. Ми маємо багатий індустріальний клас, а решта людей доведені до стану, коли їх легко контролювати. Як їм може йтися про політику, коли вони стурбовані тим, як заробити свої копійки. Вони не можуть думати ні про що більше – ні про толерантність чи незалежність думки, ні про приватне життя, бо потрібно лише виживати. 

Попри те, що Америка йде цим хибним шляхом, потреба у певній моделі, яку вона втілювала, залишається. Бо це, зрештою, хороша модель, особливо для мультинаціональної держави, якою є і Україна. Адже Україна уникла автократичного шляху, цінує свободу, незалежність, власність. 

Щодо расизму, то багато хто помиляється, думаючи, що він означає лише ненависть до чорних. Насправді проблема в тому, що вся система заснована на маніпуляції різних інтересів. Чорних дуже легко використати як цільову групу для нагнітання страху. У 90-х у Каліфорнії були великі інвестиції у вищу освіту, набагато більші, ніж у тюрми. Потім ці показники вирівнялись, інвестиції в тюрми значно зросли. З певного часу проводиться політика нагнітання страху, залякування, яка обґрунтовує те, чому чорних людей потрібно усунути. Джуліані, один із авторів цієї ідеї, подав її як «теорію вибитих вікон». Дуже молодих людей арештовують за незначні провини, щоб завести на них справу в поліції. Це зупиняє окремих людей від здійснення злочинів, але й перетворює життя інших в один великий злочин, що складається з маленьких частин. Тюрми переповнюються. Через ставлення до афроамериканців, яке панує тут, ми маємо наче два суспільства: нормальне західноєвропейське індустріальне суспільство для одних людей і суспільство третього світу без державних послуг для решти. Бо усе приватизовано, величезна кількість репресій і лицемірства. Постає питання – кого у цьому звинувачувати? Я звинувачую людей, котрі голосують за таких політиків. Значна частина цієї країни живе в страху, який політики створюють, щоб маніпулювати, і хочуть виборів, які будуються на страху. Втім легко звинувачувати людей, але не знаю, як вирішити усе це.

Також робітники, маленькі люди, котрі не володіють капіталом чи зв’язками, сьогодні позбавлені можливостей для соціальної мобільності. Нью-Йорк Таймс друкує багато статей про це. Коли я був хлопцем, було можливо, якщо ти бідний, згодом просунутися на рівень середнього класу, і навіть вищого класу. Мій батько, будучи сином фармацевта, згодом сам став лікарем. А син лікаря став професором. Чудово, чи не так? Але усе це закінчилося після 1980-х, люди втратили можливість змінювати класи. Коли у тебе немає можливості змінити клас, і при цьому ти продовжуєш вважати, що вона є, усе стає дуже статичним. Хоча ми й маємо висококваліфікованих професіоналів, тут дуже поширений патронат, потрібно мати зв’язки, знати потрібних людей. Також потрібно купити освіту, щоб стати середнім класом. У цій країні тільки багаті люди можуть втрапити до хороших шкіл. Звісно, серед них може бути жменька афроамериканців, жменька тих і інших, але загалом, якщо ти не належиш до еліти, ти справді можеш її зненавидіти, бо ти нелегітимний, у тебе немає триста тисяч доларів на університет.

Така ситуація змушує людей до конкуренції, ти мусиш відкидати інших, боротися з ними, щоб ухопити свій шматок пирога, ці шматки стають усе менші. Чи мої діти отримають той свій шматок? Я не хочу цього змагання за ті невеличкі блага, які є в Америці, я хочу щоб мої діти були в безпеці і мали якийсь дохід, тож мені ніколи думати про меншини чи недорепрезентовані групи. І хоча сьогодні багато хто стає на бік чорних людей, як от Амазон, але це лицемірство, вони нічого не роблять, вони нічого не робили роками, щоб змінити це становище. А тепер ми чуємо їхні заяви, які по суті порожні. І це мені також нагадує Радянський Союз, якісь радянські слогани про перемогу народу тощо.

Також сьогодні тут постає проблема того, що кожна нація має свій історичний наратив і свої історичні травми. Важливе його відношення до дійсної історичної правди. По США прокотилася хвиля знесення пам’ятників, багато з яких були встановлені вже після Громадянської війни і пов’язані з репресіями щодо чорних, з повторним поневоленням. Вони були встановлені з певною політичною метою, щоб вказувати певним людям на «їхнє місце», де ті позбавлені політичних прав. Дуже депресивно сьогодні усвідомлювати, скільки було расистів серед видатних людей минулого.

Водночас у нас дуже мало чорних музеїв, увесь Рух за громадянські права недорепрезентований. Наприклад, не забуваймо, скільки грошей було вкладено в увічнення пам’яті Голокосту. З якою метою? З різною. Були окремі індивіди, які казали: «Я хочу, щоб про це знав кожен». Інші казали: це допоможе євреям мати свої місця пам’яті про жертви. Різні мотиви й цілі, але це було дуже добре. Люди знають про твій біль, емпатують тобі.

Було б правильно, аби чорні в Америці мали більше репрезентації, мали б свої музеї, які б розповідали про рабство й поневолення. Добре сьогодні бачити активність людей щодо скидання монументів, котрі втілюють репресивність. Але у розпалі ідеологічних битв все ж важливо навертатися й до реального життя – а отже, боротися за зарплати людей, за бідних, до яких нам немає діла. 

16 червня, 2020.

Примітки

  • «What do we want? Justice! When do we want it? Now!» – одне з популярних усних гасел вуличних протестів Black Lives Matter в США.
  • «Закони Джима Кроу» – загальнодержавні і місцеві закони, які впроваджували расову сегрегацію в південних штатах США. Прийняті в кінці 19-го і на початку 20-го ст. законодавчою владою, в якій домінували білі демократи, вони позбавляли чорних людей політичних і економічних прав, здобутих у період Реконструкції. Закони Джима Кроу діяли до 1965 року і передбачали відокремлення громадських шкіл, громадських місць та громадського транспорту, поділ туалетів, ресторанів та фонтанів для пиття між білими та чорними людьми тощо.

Матеріал підготували Оксана Брюховецька і Захар Попович. Переклад з англійської і редакція Оксани Брюховецької.

Оксана Брюховецька, Дослідниця, кураторка
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram