Що стоїть за «поверненням історичної назви» Київському національному музею російського мистецтва?
В кінці 2016 року колектив Музею російського мистецтва поставили перед фактом: закладу терміново потрібна нова назва. Існування небезпечної “філії” держави-агресора в центрі столиці здалося Київській міській раді нечуваною загрозою. Після тривалих дискусій та скандалів Комісія КМР з питань культури, туризму та інформаційної політики ухвалила рішення: замість музею російського мистецтва місто отримає Національний музей «Київська картинна галерея». Цей з першого погляду безневинний факт викликає велику кількість запитань, відповіді на які спробувала знайти ваша кореспондентка.
Чому вирішили перейменувати музей?
Як це часто буває, увагу Київради до музею привернула земля, а саме спроба КНМРМ оформити право на користування ділянкою, де знаходиться його філія — Шоколадний будиночок. Територію в центрі Києва — на вулиці Шовковичній — вирішили не віддавати на поталу “осередку руського міра”, натомість прискіпливіше зайнятися самим музеєм.
Вікторія Муха, голова комісії з питань культури: «Питання про землевідвід було зняте з обговорення більшістю голосів, оскільки депутатів не влаштовує нинішня назва музею. Більшість депутатів вважають, що в умовах війни в Києві не може бути музею з такою назвою. Активно виявили свою позицію фракції партій “Свобода” та “Батьківщина”».
Колективу музею було запропоновано вибрати собі нову назву, проте він навідріз відмовився це робити. Працівники музею проводили представникам КМР екскурсії, під час яких намагалися донести специфіку інституції. Чиновники у свою чергу прямо погрожували: «Прийде Свобода і розіб’є вам усі вікна». Словом, діалог не складався, хоча усі дуже старались. Та однаково, Київрада як формальний засновник музею має право змінювати його назву без погодження з колективом. Початковим був варіант «Київська галерея Терещенків», проте остаточно ухваленою була наступна назва: Національний музей «Київська картинна галерея». Скорочено — «Київська національна картинна галерея». Ця назва збігається з тим, як заклад був названий під час заснування в 1922 році, що дарує Київраді безвідмовний аргумент: відновлення історичної справедливості.
Кому це вигідно?
Ініціатива перейменування музею належить екс-депутатці КМР Олені Єскіній, яка ще в 2015 році запропонувала увічнити ім’я Федора Терещенка, у маєтку якого знаходиться колекція. Тоді її проект не був реалізований. Не пощастить в роботі — пощастить в коханні: у жовтні 2016 року Єскіна виходить заміж за спадкоємця славнозвісної родини меценатів, Мішеля Терещенка. Цей бізнесмен народився у Франції, а до України потрапив вже у зрілому віці. Історію своєї родини він дізнався від працівників музею, які охоче надавали йому всю інформацію. Мішель оселився у Глухові з наміром відроджувати традиції своїх пращурів, зайнявся агрокультурою, а пізніше навіть став мером цього містечка. Тепер він та його дружина на повний голос заявляють про те, що справедливо буде повернути музею ім’я фундатора, що «трудовий колектив музею живе та працює за рахунок конфіскованого майна його власників». При цьому не згадується той факт, що з 13 000 одиниць фонду лише 300 робіт, тобто близько 2% колекції справді належали родині засновника.
Звісно, не варто применшувати ролі Терещенків у формуванні музею. Федір Терещенко не лише відкрив загальний доступ до власної колекції, а й у цілому доклався до розвитку музеїв Києва, зокрема значною мірою профінансував будівництво приміщення Національного художнього музею України. Проте претензії Мішеля на колекцію Музею російського мистецтва залишаються підозрілими, оскільки він не є прямим спадкоємцем Федора Терещенка. Його дідусь мешкав у особняку, де зараз знаходиться Музей Тараса Шевченка, і ще декілька років тому гримів скандал про його варварську перебудову. Що в цей час робив наш спадкоємець-активіст?
Згідно з чинним законодавством, жоден заклад не може отримати ім’я особи без узгодження з працівниками, тому марнославні амбіції подружжя Терещенків не втілились у життя. Проте для них історія не завершується, адже Олена Єскіна балотується в мери Києва, а Мішель кидає свій улюблений Глухів та перебирається до столиці, аби допомогти коханій із передвиборчою кампанією.
Чому музей не хоче перейменування?
Увесь колектив музею (53 працівники з 65 за результатами голосування) став на захист старої назви. Працівники аргументують свою думку тим, що “російський” у назві характеризує в першу чергу його профіль, який надважливо зберегти заради цілісності колекції. Очевидно, що галерея має нижчий статус, ніж музей, і престиж закладу знизиться, навіть якщо розставити лапки так спритно, як це зробили в Київраді.
Можливо, цю думку змогли б відстояти, якби на чолі такої згуртованої команди став її лідер — генеральний директор Юрій Вакуленко. Але наразі його позиція залишається дуже розмитою.
Юрій Вакуленко, директор КНМРМ: «В даний час, у даній ситуації, як генеральний директор бачу своє завдання в стабільній роботі нашого музею. Тому я не вступаю в дискусії з даного приводу. Виказувати свою думку на даний момент я вважаю нерозумним».
Таку пасивну позу почасти можна пояснити тим, що наразі становище Вакуленка більш ніж хитке. Його контракт на посаді добіг кінця, а конкурс на призначення нового директора зайшов у глухий кут через відсутність конкурентних кандидатів. Будь-який конфлікт із владою призведе до втрати Вакуленком всіх позицій.
Шкода, що образ директора автоматично приписується усьому колективу музею, який фактично зараз знаходиться в опозиції до нього. На захист працівників не стає і професійна спільнота, і Міністерство культури — всі надають перевагу красномовному мовчанню.
Чи справді перейменування є проукраїнським рішенням?
Не бажаючи заглиблюватися в ситуацію, медіа та численні facebook-коментатори навісили на колектив музею ярлик “сепаратистського кубла”. Назву «Музей російського мистецтва» пов’язують із політикою русифікації 30-х років (її було присвоєно в 1936 році) та з радянською пропагандою.
Проте ще в рік заснування Київської картинної галереї її перший директор А. Дахнович писав у доповідній записці Наркомпросу: «Картинная галерея возникла из Музейного фонда, и этим определяется ее нынешний характер и в значительной степени ее развитие в будущем. Оказалось, что среди собранных в Музейном фонде произведений искусства настолько преобладают произведения русских художников, что составить галерею как нечто органически целое возможно лишь из картин русских художников».
Під час русифікації, якою так активно мотивують це слово “російський”, Дахнович був розстріляний як український буржуазний націоналіст.
Кружкова Мар'яна Іллівна, наукова співробітниця КНМРМ: «Существовала русская школа искусства, Петербургская академия художеств, куда ездили и формировались ее воспитанники. Различной религии, различной этнической принадлежности, но которые жили тогда в Российской империи и для того, чтобы стать профессиональными художниками, должны были закончить эту школу. И они ее заканчивали независимо от своей принадлежности, многие были национальными патриотами, но как художники принадлежали к русской школе изобразительного искусства. Эта специализация отличает наше уникальное, крупнейшее собрание подобного характера. Это национальное достояние не России, а Украины».
Натомість відомий мистецтвознавець Дмитро Горбачов твердо вважає: більшість творів з музею належать до українського мистецтва, і твори Рєпіна, Ге, Врубеля — “все краще” — було забрано з Національного художнього музею, аби знекровити його. Невже зараз, дивлячись на експозицію НХМУ з її творами Кричевського, Мурашка, блискучою колекцією авангарду, ми можемо сказати, що з нього було забрано все найкраще? Чому шановний Дмитро Омелянович нехтує тим фактом, що з НХМУ також була забрана археологічна колекція, котра лягла в основу Національного історичного музею, чи те, що в процесі перерозподілу Російський музей також передав велику кількість творів, зокрема до сусіднього музею мистецтв імені Ханенків?
Олена В'ячеславівна Боримська, завідувачка відділом виставково-експозиційної діяльності КНМРМ: «Представим, что наши коллеги из НХМУ получат часть нашей коллекции. Концепция уникального развития украинского искусства, не похожего ни на западноевропейское, ни на русское, так долго вырабатывалась, ее так долго пытались провести по экспозиции. Если теперь туда ввести какие-то работы Тропинина, Левицкого и других художников, которые относятся к какой-нибудь питерской или московской школе, разве это что-то добавит к нашей концепции развития украинского искусства? Наоборот, мы ее погубим тем самым, она не улучшится».
Практика присвоєння Україні митців, які мали до неї хоча б найменший стосунок, — це, мабуть, єдина культурна політика, яка систематично впроваджується в нашій країні, паралельно зі штампуванням кліше на зразок “український Ван Гог” чи “український Пікассо” в мистецтвознавчих працях. З точки зору науки це абсолютно необдумано і заводить нас у глухий кут комплексу меншовартості. Можливо, ці перейменування та привласнення хоча б мають сенс з точки зору міжнародної політики?
Кирило Кобцев, учасник АТО: «Я смотрю на это с точки зрения угрозы для государства. Какие могут быть последствия? Какой шанс мы даем нашему противнику в виде Российской Федерации воспользоваться данной ситуацией в своих целях? Они будут говорить о том, что уничтожается русская культура, и не только в своей стране, но и на весь мир. Мы им даем информационный повод, который позволяет манипулировать и говорить, что мы фашисты, националисты и не приемлем все русское. У них появляется еще одна реальная информационная площадка, они в этой ситуации становятся жертвами».
Що чекає на музей після зміни таблички?
Як і у всій культурній політиці, у випадку з музеєм всі зазирають у минуле і вишукують там аргументи на свою користь. Проте ніхто чомусь не дивиться у майбутнє.
Необдуманість рішення про перейменування видає те, що члени комісії запевняють у збереженні статусу та профілю музею. За всіма стандартами музейної справи зміна назви тягне за собою зміну концепції розвитку музею, музейного статуту, виставкового плану. Якщо до зміни назви підходять без готової нової концепції, чи не означає це, що рішення прийнято “про людське око”, щоб не дратувати населення згадкою про Росію?
Отак лише одне “прокляте” слово прирікає десяток тисяч безцінних творів мистецтва на невизначеність. Адже ситуація, що наростає, як лавина, може мати абсолютно непередбачувані наслідки. Насправді, багато чого залежить від того, хто стане новим директором музею і чи залишиться кадровий склад незмінним, тому що саме ці люди повинні виробити нову стратегію діяльності. Проте вже зараз зрозуміло, що нічого доброго для колекції, яка формувалася майже протягом століття, такі зміни не несуть. І це зумовлено навіть не інституціональними розбіжностями між музеєм та галереєю, а втратою колекцією конкретного профілю, а отже, статусу. Музей ризикує стати постійною ареною політичних та фінансових маніпуляцій. Адже ніхто не замислювався над тим, скільки коштуватиме така реформа, що передбачає не лише виготовлення нової вивіски, а й заміну усього масиву юридичної документації.
Можливо, під приводом перейменування музей навіть зачинять на ремонт, що стане сигналом чергового розкрадання державних коштів. А головне, тепер скільки б разів музей не оголошував про те, що в нього знаходиться найбільша в світі колекція російського мистецтва поза територією носія культури, у міжнародній професійній спільноті, суспільстві і просто серед відвідувачів його статус буде неясним. І ще довгий час в публічній діяльності музею доведеться писати роз’яснення: «Київська національна картинна галерея (колишній Київський національний музей російського мистецтва)».