ГлавнаяКультура

Вірляна Ткач: "Важливо, щоб ми свідомо вивчали власну культуру: не як зацементовану річ, а як щось живе, що постійно змінюється"

В Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України відкрилася виставка “Курбас у Києві”, приурочена до 130-річчя театрального режисера, актора, теоретика театру, драматурга, народного артиста, репресованого сталінською системою в кінці 30-их років XX століття. Співорганізатором та куратором цієї експозиції виступила Мистецька група “Яра” в особі режисера, поетеси, перекладача Вірляни Ткач. 

Експозиція представляє унікальні експонати, ескізи костюмів, які викликали захоплення публіки і мистецьких критиків Нью-Йорка, а також оригінальні і реконструйовані костюми, макети сценографії, афіші, режисерські екземпляри п’єс з нотатками Леся Курбаса, ноти, документальні фотографії з вистав. Звукозаписи сцен із вистав та зі спогадів сучасників у виконанні акторів Яри.

Із куратором виставки, американкою з українським корінням, з Вірляною Ткач спілкуємося про видатного українського режисера й актора, його внесок в розвиток українського та світового театру в XX-столітті.

Вірляна Ткач
Фото: cultprostir.ua
Вірляна Ткач

Вірляно, чому зосередилися саме на київському періоді творчості Леся Курбаса? Лесь Курбас залишив яскравий слід у театральній історії Києва. У 1916-ому році на запрошення корифея українського побутового театру Миколи Садовського, він прибуває до Наддніпрянської України, збулося його найпотаємніше бажання працювати в найсильнішій трупі України, з талановитими режисерами й акторами.

29-літній хлопець із Західної України народився в родині мандрівних галицьких акторів, за плечима в нього уже було навчання у Віденському та Львівському університетах. До Києва він приїжджає з цілковито інакшими уявленнями про театр, не тими, які панують серед корифеїв. Недовгий час пропрацювавши у театрі Садовського, невдовзі знайомиться із випускниками Музично-драматичної школи Миколи Лисенка, саме з ними створює студію. Вони рік штудіюють грецьку культуру і філософію, дуже серйозно підходять до акторського тренажу.

Фото: Facebook/Музей театрального, музичного та кіномистецтва України

У 1917-ому році почалася революція, утворилася Центральна Рада, всі ці обставини спонукують митців створити Молодий театр, у якому ставлять літературні твори з усього світу. На сцені Молодого театру йдуть німецькі п’єси “Молодість” Макса Гальбе, “Затоплений дзвін” Гергарта Гауптмана; п’єса польського автора Єжи Жулавського “Йоля”, а також драма австрійського драматурга і поета Франца Грільпарцера “Горе брехунові”. Не цураються молоді театрали й українського репертуару: ставлять Лесю Українку “У пущі”, Володимира Винниченка “Чорна Пантера і Білий Ведмідь ”, драматичні поеми Тараса Шевченка “Іван Гус” і “Великий Льох”.

Звісно, велику увагу приділяють і грецькій класиці, один із сезонів Молодого театру відкрився постановкою Леся Курбаса “Цар Едіп”. Вони починають переосмислювати театр, експериментувати й створювати унікальні постановки.

Знаю, що є дуже цікава історія пов’язана з тим, як молоді митці придумували назву для нового театру, Мистецького об’єднання “Березіль”. Ви включили її в експозицію. Це сталося у Києві. Розкажіть про це докладніше, будь ласка.

Так, це точно сталося в Києві на Хрещатику, в одному зі столичних кафе. Про це дуже гарно розповідає український театрознавець Олександр Дейч у 80-их роках. (в статті “Людина яка була театром” Жовтень (Львів) №6, 1982 р., ст. 93-101 – Авт.). Зібралася творча молодь і зачали всі думати, як назвати театр. А Курбас взяв пляшку дореволюційної Малаги, вважалося, що дуже класне вино на той час, і сказав, що пляшку отримає той, хто придумає найкращу назву нового театру.

Фото: Facebook/Музей театрального, музичного та кіномистецтва України

Там були серйозні кандидати на це вино. Був поет Павло Тичина і футурист Михайль Семенко, й багато інших митців. Власне, Павло Тичина подав ідею, що це буде студія акторів драми – скорочено “САД”. Ну, ми всі знаємо “Сад божественних пісень” Григорія Сковороди, яким автор “Сонячних кларнетів” дуже захоплювався. Але всі зачали сміятися, кепкувати. Хтось сказав так, що тепер нас усіх будуть називати садистами (сміється). Мені припало до серця це оповідання. Були й помпезніші назви, типу “Новий логос” і так далі. Я включила (у експозицію “Курбас у Києві” – Авт.) цю оповідку, де Курбас дає назву своєму театру. “Березіль” - це стара назва місяця березня. “Березіль” перегукується із віршем норвезького письменника, лауреата Нобелівської премії з літератури Б'єрнстьєрне Б'єрнсона “Я вибираю Березіль”:

Я вибираю березіль –

Він ламає все старе,

Пробива новому місце,

Він зчиняє силу шуму,

Він стремить.

Я обираю березіль,

Тому, що він буря,

Тому, що він сміх,

Тому, що в ньому сила,

Тому, що він переворот,

з якого літо родиться.

Дуже файний вірш. Усі вирішують, що “Березіль” найкраща назва. А Лесь Курбас не випиває вино сам, а ділиться з усіма, так що то добра історія. Театр заснувався у 1922-ому році. У цій експозиції представлені концептуальні ідеї, ми пробуємо їх візуально подати, щоб було легко і зрозуміло глядачеві і слухачеві, а також такі от історії з життя.

Вірляна Ткач (в центрі) на презентації виставки
Фото: з особистого архіву Вірляни Ткач
Вірляна Ткач (в центрі) на презентації виставки

Які вистави Леся Курбаса представлені у виставці? Яке театральне ноу-хау він запровадив?

На другому поверсі музею представлено експозицію з трьох постановок режисера Леся Курбаса: "Ґаз" (1923), "Джіммі Гіґґінз" (1923) і "Макбет" (1924). Думаю, що це найоригінальніші й найцікавіші вистави Курбаса в Києві. У чому їх унікальність, я хотіла спеціально поговорити про те, що зробив Лесь Курбас і його вклад у мистецтво, бо більшість людей не можуть це окреслити. Всі знають, що він там щось зробив, але що конкретно – неясно. Так, він сформував всі головні течії в українському театрі, виховав генерацію акторів, різних інших мистців, включаючи сценографів і художників. Наприклад, візьмемо виставу “Газ” за п'єсою німця Георга Кайзера. Йдеться про газовий завод, який Курбас на сцені представляє через рухи акторів, щоб створити наративну сцену. (За сюжетом на заводі стається вибух, велика кількість людей гине. Після цього трагічного інциденту робітники влаштовують демонстрації, та керівник заводу розуміє, що газ – ненадійна справа, знов може вибухнути. Він вирішує перебудувати завод. Після цього робітники вимагають, щоб завод відбудували і вони повернулися на робочі місця. За свідченнями акторів, оркестр за кулісами відтворив незвичайну музику, яка нагадувала роботу машин у цехах – Авт.). Над цією постановкою працював візуальний співтворець театру, художник Вадим Меллер, який прийшов до Березолю після роботи в "Школі руху" Броніслави Ніжинської. Меллер ключова особа навколо Курбаса. А також композитор і диригент симфонічного оркестру Анатолій Буцький.

Фото: Facebook/Музей театрального, музичного та кіномистецтва України

У другій кімнаті експозиції представлений “Джіммі Гіґґінз” – його робота 1923-ого року. Там він використовує фільм і нові медіа. Там також є телеграф, це вже не така нова медіа, але справді перша нова медія світу.

(Спектакль розпочинається сценою "Європейсько-Американський концерт". Сім країн світу - це карикатурні персонажі, що стоять на окремих конструкціях, — телеграфують одна одній і видають певні вимоги та ультиматуми, саме через це і вибухає Перша світова війна.

Джіммі Гіґґінз– робітник, сім’я якого гине на заводі. Після цього Джіммі відправляють у Європу, воювати. А потім до Архангельська, де його заарештовують і він божеволіє. За розповідями кураторів, у цьому спектаклі Лесь Курбас використовує кінокадри як один із ключових елементів сценічного наративу, щоб показати думки Джіммі. На початку він робить це дуже просто, ніби навчаючи глядачів мови, якою говорить. Кінохроніка, яка демонструється на великому екрані справа від сцени, супроводжує розповідь спікера про політичні події на мітингу, де присутній робітник Джіммі. Далі кіно починає доповнювати його думки, викликані агітацією - Авт.)

До Курбаса вживали фільм у театральних постановках, наприклад, у Німеччині або в Росії, але це були більше частини сценографії, а не наративу. Те, що він робив – це унікальне і зовсім інакше, про що я розповідала у своїх лекціях та статтях.

Коли почалося знайомство з театром Курбаса? Що закладали у цю експозицію, що намагалися донести музейному глядачеві й слухачеві?

Більше 30-ти років тому я зацікавилася Курбасом. В експозиції покладено багато ідей, концепцій, те, про що я писала в своїх статтях про театр. Ідея цієї виставки постала у вересні 2016-ого року. Я проходила по Програмі Фулбрайта в Україні, вони хотіли, щоб я читала лекції про експериментальний театр, а я бажала щось про Курбаса зробити. Думала, що напишу статтю, книжку або ще там щось.

Фото: з особистого архіву Вірляни Ткач

І в Україні знайшла партнера, із яким можу працювати, створити цілу експозицію. Це Музей театрального, музичного та кіномистецтва України. Разом із головним зберігачем музею Тетяною Руденко і Мистецькою групою “Яра”, яку представляю, ми є кураторами цієї виставки. Основне завдання, яке ми собі поставили - це зробити не стандартну біографічну виставку, а показати театр, який зник. Як і все зникає у цьому світі. Представити все так, щоб було цікаво візуально для музейного глядача. То була головна ціль.

Співорганізатором експозиції виступила Мистецька група “Яра”. Хто до неї входить? Які проекти реалізовуєте?

Мистецька група Яра (при театрі Ля-Ма Ма в Нью-Йорку – Авт.), яку очолюю, ми не називаємо себе театром. До речі, так само, як і “Березіль”. Ми є група мистців в Україні, Америці, Киргизстані, Бурятії. Близько 300 творчих людей по всьому світу працювали з нами в різних проектах. Ми – світовий театр. Я також робила проекти Америці й Південній Африці. У наших проектах брали участь: українська співачка Мар’яна Садовська, яка живе в Німеччині, з нами працює чудова актриса, народна артистка України Лариса Руснак та багато-багато інших. Недавно я робила виставу “Тичина, Жадан і собаки”, у ній використані і музика, і поезія. Себто відомий на весь світ поет Сергій Жадан із гуртом “Собаки в Космосі” також були залучені до мого спектаклю. До речі, за цієї адресою Дегтярівська, 5 є Мала опера. І я приходжу на власну виставу і перед тим читаю, в цьому самому будинку Курбас ставив свою першу постановку (сміється). Така містика.

Фото: prostir.museum

Дуже цікаво. Можливо, є ще якісь незвичайні історії, котрі пов’язані з іменем видатного театрального режисера й актора?

Випадково на одному експонаті я знайшла програмку 1911-ого року з Відня. У програмі цього вечора було читання поезій Тараса Шевченка. І я не вірю своїм очам, прочитала 35-ть раз, заки комусь сказала. Хто ще читав вірші на тій академії (заході – Авт.)? Мій власний дідо! Він багато разів мені говорив, що знав Леся Курбаса, але тоді я цим не цікавилася. Мій дідо теж був студентом університету у Відні. Але він був на рік молодший, філолог. Він такий дуже скрупульозний науковець, скінчив таки той університет і має, в нашій хаті навіть висить така величезна прокламація від Франца Йосифа, що він перший в клясі закінчив курс навчання. Дідо мені розказував, що Курбас там більше до театру ходив, аніж на пари. (сміється). Але, що мій дідо читав “Гамалію”, а “Кавказ” читав Лесь Курбас, то я ніколи не знала. Цей вечір організовувала українська організація “Січ”, я думаю, що вони читали українською мовою.

Вірляно, на вашу думку, хто продовжив курбасівські шукання в театрі? Чи є сучасні театри в Києві або Україні, які ставлять вистави за його методиками?

В 30-их роках Леся Курбаса розстріляли. До 70-80-их років невільно було говорити про це. Є люди, які протягли ниточку курбасівських шукань і методик в театрі, але це все є дуже збіднене, через те, що воно не вижило, не ужилося. Треба було секретно все робити. Знаєте, театр під заборонами не є вільним театром, і вільні ідеї не будуються в нім. Навіть те, що вижило було дуже часто перетвореним у щось інше. Я не знаю, хто може сказати, що він є під впливом Курбаса. Мені все кажуть, що я є, але я ніколи про це не думаю (сміється). В Україні є дуже багато цікавих мистців. Я не знаю, чи Влад Троїцький є під впливом Курбаса, але він дуже цікаві речі робить. Я думаю, радше ми всі можемо бути натхненними його ідеями.

Останнє питання. Що ще потрібно зробити, аби про видатного режисера і його театр знали українці? В Києві є проспект Леся Курбаса, пам’ятник на його честь. Чи достатньо він пошанований нами?

Я думаю, чим більше ми студіюємо власну культуру і мистецтво, тим ліпше. Я не знаю скільки помагають імена на різних будинках, проспектах, пам’ятники в центрі міста, чи щось подібне. Я живу в місті, де всі вулиці нумеровані (сміється). Так що це, може, найлегше. Тоді не треба перейменовувати щось з приходом нової влади.

Фото: maps.interesniy.kiev.ua

Але я думаю, що дуже важне, щоб ми свідомо говорили і вивчали власну культуру. Не як загальну річ, зацементовану десь, а як живу річ, яка кожного тижня міняється.

І то не тільки наше сприйняття Курбаса. Через то, що ми всі пишемо історію, як вона веде нас до нашої сучасної хвилини і сучасного бачення. Цю історію постійно треба переписувати для себе, оновлювати. І розуміти, як вона веде нас у майбутнє. Бо тільки знаючи минуле, ми створимо щось цікаве в майбутньому.

Виставка триватиме до 24 квітня 2017 року.

Ярослав Карпець, Журналіст
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram