ГлавнаяБлогиБлог Юрія Лагутова

Кого сприйме Київ?

Питання встановлення зручної влади на Хрещатику, 36 завжди глибоко непокоїло тих, хто волею всього українського народу забирався вище – на Печерські пагорби. Роки незалежності стали періодом безперервного пошуку оптимальних варіантів управління територіальною громадою міста Києва. І все з однією метою – не давати можливості жителям столиці здійснювати повноцінне самоврядування. Адже висока цінність ресурсів, сконцентрованих тут, завжди потребує своїх «надійних рук».

Фото: Макс Левин

Ну як, скажіть, за таких обставин можна віддати киянам право самим обирати собі міського голову, ще й наділеного одночасно усіма виконавчими повноваженнями? Раптом прийде самостійний діяч, котрому справжня довіра людей дорожча. Тоді, як кажуть, «пропало всё».

Найбільших успіхів у справі нелегітимного підкорення Києва (тобто по закону «дишла», але без суспільного визнання) було досягнуто 2010 року, коли встановилася «неймовірно сильна» президентська вертикаль в особі Олександра Попова. Такого незалежного від волі громади місцевого керманича ще не знала новітня історія України. Водночас, його цілковита відданість президентові, партії та уряду очевидно вважалася важливішим чинником, ніж думка городян. До того ж, наближалися парламентські вибори…

Але 28 жовтня 2012 року їхній світ перевернувся. Результати голосування киян стали, на наш погляд, як несподіваними, так і логічними. Якщо надзвичайно високий рівень політичної свідомості (у формі явного ігнорування старих «перевірених технологій») перевершив найоптимістичніші прогнози, то причини його вибухового сплеску прямо пов’язані з безпардонним придушенням самоврядування, що відбувається останніми роками в столиці.

Крім того, руїна «черновецького» періоду стала дієвим щепленням від проявів «шлункових рефлексів» на виборах. Люди почали глибше усвідомлювати причинно-наслідковий зв’язок разового продажу голосу за подачку та їхнього наступного постійного пограбування. Тепер кияни краще бачать, ліпше розуміють та нічого не прощають. Особливо – зверхності та неповаги!

Доречно нагадати, що 2010 року, коли вся Україна обирала місцеву владу, киянам ще жорсткіше «закрутили гайки». Тоді, за ініціативою О.Попова, було ліквідовано районні у місті Києві ради. Відтак, під приводом ефемерної «економії бюджетних коштів» позбулися останнього (хай і недосконалого) механізму суспільного впливу на місцеву владу базового рівня, де зосереджено більшість життєво важливих інтересів кожного громадянина.

Наслідком чергового «покращення» стало лише те, що люди зараз геть зовсім кинуті напризволяще перед обличчям чиновницького свавілля за місцем проживання, оскільки тепер майже немає до кого апелювати у разі порушення прав. Скарги, спрямовані на Хрещатик, 36, повертаються звідти до тих самих районних горе-керівників, які без контролю з боку місцевих депутатів, відчувають тільки безкарність, безвідповідальність та вседозволеність.

Раніше головою адміністрації столичного району могла бути призначена лише місцева особа, обрана головою відповідної ради, але нині добір «намісників» здійснюється виключно на засадах суб’єктивізму О.Попова з використанням «цінних кадрів» обмеженого регіонального походження. Ще більшою мірою це стосується керівного складу Київської міської державної адміністрації та її структурних підрозділів.

У цьому зв’язку пригадується сучасний анекдот в тему:

«Розмовляють двоє звільнених столичних чиновників:

- Жах, що робиться! Ці «донецькі» позаймали всі посади у рідному Києві. Куди ж тепер нам, корінним киянам, подітися?

- Повертатися у Дніпропетровськ».

Якщо ж без жартів, то будь-яка столиця є притягальним містом для усіх громадян держави. Приймати на роботу кращих – столична функція. Але важливою умовою є природність даного процесу. Практика штучних масових трудових міграцій посадовців, що вже висміюється у народній творчості, не сприяє зміцненню соборності України на рівні загальнодержавної влади, а на місцевому рівні – виглядає просто абсурдною.

Загалом, чинний голова Київської міської державної адміністрації, демонструючи певні позитиви (після Л.Черновецького і щоденна присутність на роботі вже є досягненням), так і не зрозумів головного: він завжди асоціюватиметься у свідомості киян з Партією регіонів, керманичі якої ніколи не були прихильниками самоврядного Києва. Тож яким би «господарником» не виявляв себе О.Попов, він насправді виглядатиме лише слухняним інструментом в руках відомого «хазяїна», київський рейтинг якого і стане електоральною планкою Олександра Павловича.

Проте розуміння цієї очевидної обставини бентежить не лише ставленика центральної влади. Більший ажіотаж спостерігається у лавах триєдиної опозиції. Схоже, там вже почалося «головокружение от успехов». Сьогодні їм, здається, лише дату виборів подавай. При цьому достойників, готових всістися у крісло Київського міського голови під брендом «єдиний кандидат», хоч греблю гати, адже чомусь вважається, що його прізвище – справа другорядна.

Наведена ситуація зайвий раз наочно підкреслює давно відоме – кияни досі розглядаються як об’єкт маніпулювань з боку усіх сторін політичної боротьби. І у вирі перманентної гри у протистояння вони не помічають, що київська громада переростає в усвідомлену самоврядну одиницю, яка потребує виключної уваги, глибокої поваги до себе та відвертого діалогу.

За великим рахунком, сьогодні вже не так суттєво, коли саме пройдуть місцеві вибори, будуть вони чергові чи дочасні. Важливіше інше: чи знайдеться гідний діяч, здатний запропонувати нову якість муніципальної політики, підняти рівень дискусії вище «чорно-білої» перепалки, переконати людей у присвяті себе Києву.

На наш погляд, можна виділити три основні особистісно-політичні критерії оптимальної кандидатури на посаду Київського міського голови в сучасних умовах:

1. Готовність обійняти виборну посаду не вимагаючи попередніх гарантій її поєднання з посадою голови Київської міської державної адміністрації, водночас обґрунтовано заявивши про свою здатність оперативно та конструктивно вирішити питання в ході роботи.

2. Відмова від участі у виборах Президента України у найближчі 10 років, що свідчитиме про справжність намірів належно служити інтересам Києва та виключить можливість конкурентних відносин з основними суб’єктами загальнодержавного політичного процесу.

3. Особиста авторитетність у стосунках з Президентом України, Кабінетом Міністрів України, фракціями Верховної Ради України та збалансованість взаємозалежності.

Зазначимо, що при формулюванні цих критеріїв окремо враховувався показовий досвід найуспішнішого керівника столиці періоду незалежності Олександра Омельченка. 10 років він був на своєму місці. Без нього дійсно стало гірше. У його особі Київ поважали, а отже не ображали, ні Л.Кучма, ні В.Янукович, ні В.Ющенко, ні Ю.Тимошенко. Водночас, коли Олександр Олександрович висувався на загальнодержавних виборах, кияни повертали свого мера на землю, а коли зарвався через забудови – вигнали геть!

Ці уроки та критерії призначені для масштабної постаті, бо іншої просто не сприйме вже «дорослий» Київ. Тому, облишивши «відпрацьованого» О.Попова, можемо серйозно говорити лише про Віталія Кличка і Петра Порошенка.

В.Кличко зовсім нещодавно прийняв рішення започаткувати політичну кар’єру (в 2006 році), здійснивши перші невдалі «тренувальні» сходження на базі Києва. Але звідти, як з трампліну, він піднісся до Верховної Ради України. Там він більш успішно продовжує рух обраним шляхом, можливо, аж до самого державного олімпу.

Петр Порошенко провел личные встречи с лидерами всех оппозиционных партий, в том числе и с Виталием Кличко. Во время таких встреч Петр Порошенко находил поддержку. Там же было сказано, что если Виталий Кличко в последний момент все же примет решение баллотироваться в мэры, Петр Порошенко не будет участвовать в выборах. Он не будет работать на раскол оппозиции— Источник

Якщо ми не помиляємося з визначенням головної мети Віталія Володимировича, то навряд чи він оголосить про своє подальше 10-річне служіння Києву, натомість, з його обранням місто ризикує стати ареною для безкінечного перетягування повноважень між «двоголовою» столичною мерією. Відтак, спокою у Києві не спостерігатиметься, а сам В.Кличко може взагалі позбутися перспектив загальнодержавного політика. Напевне, він добре усвідомлює це, затягуючи з власним рішенням по київському питанню, та думає про варіанти красивого «з’їзду» з теми.

У П.Порошенка зовсім інша історія. Важко щось додати до портрета носія такої насиченої суспільно-політичної біографії. Спостерігаючи за його гідним перебуванням на високих державних посадах, просто дивуєшся здатності цього політика залишатися самим собою, зберігати самостійність рішень та пристойну репутацію. Він видається людиною небайдужою, натхненною важливістю своєї діяльності, а також впевненою у тому, що робить. Тому ніде правди діти, вже сама можлива поява Петра Олексійовича на київському обрії приваблює, принаймні, своєю новизною.

Сьогодні складно дати універсальний рецепт того, як стати тим ЄДИНИМ, кого сприйме та визнає Київ, і чи справді для цього потрібно мати «штамп» від трьох опозиційних партій. Ясно одне – з киянами більше неможливо легковажно гратися, намагаючись використати їхню довіру для досягнення цілей, далеких від служіння інтересам територіальної громади.

Юрій Лагутов Юрій Лагутов , Директор Центру суспільного розвитку «ІНТЕР-АКЦІЯ»
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram