Аліна Горлова: «Документальне кіно — це дуже азартна річ»

21 жовтня на четвертій церемонії нагородження національної премії кінокритиків «Кіноколо» новий фільм режисерки Аліни Горлової «Цей дощ ніколи не скінчиться» виграв у номінації «Найкращий документальний фільм». До того фільм вже встиг отримати нагороди на найпрестижнішому фестивалі документального кіно IDFA в Амстердамі та на Festival del Popoli у Флоренції.

«Цей дощ ніколи не скінчиться» — третій повнометражний фільм режисерки, який розкриває тему вічної війни, що знаходить головного героя Андрія Сулеймана і в Сирії, і на Донбасі. У перших двох повнометражних фільмах «Холодний Яр. Інтро» та «Явних проявів немає» авторка також зосереджується на тематиці війни та її впливу на історію та психічне здоров’я.

Поговорили з Аліною Горловою про те, чому після ігрових короткометражних фільмів вона обрала документальне кіно, наскільки документальний фільм може бути поетичним та як вона вибудовує контакт з глядачем та героєм фільму.

Кадр із фільму «Цей дощ ніколи не скінчиться»
Кадр із фільму «Цей дощ ніколи не скінчиться»

Вітаю з перемогою на «Кіноколо». Також фільм «Цей дощ ніколи не скінчиться» отримав нагороди на міжнародних фестивалях. Що важливіше — визнання на міжнародному рівні чи в Україні?

Мені здається, що важливо і краще, звичайно, отримати визнання і там, і там. Але, так вже склалося, що коли ти отримуєш нагороду спершу на якомусь відомому міжнародному фестивалі, то в Україні до фільму прихильніше ставляться. Хоча, якщо фільм контроверсійний, то можуть бути дивні відгуки, але загалом важливіше спершу отримати міжнародне визнання. Як будуть сприймати фільм в Україні, залежить від контексту, того, як фільм стосується взагалі України і як він буде тут відгукуватися в людях.

Ти помічала цю кореляцію на власному досвіді чи на прикладах інших фільмів?

На прикладах і на власному досвіді теж. Насправді, в мене є протилежний досвід. Наприклад, «Явних проявів немає» здобув першу перемогу на Docudays, він отримав там чотири нагороди. На Docudays була світова прем'єра цього фільму і його дуже класно сприйняли. Вже потім він отримав нагороду на «DOK Leipzig» як найкращий східноєвропейський документальний фільм. А «Дощ» навпаки: він спочатку отримав IDFA, а вже потім приїхав до України. Знаєш, тут така історія, що «Явних проявів немає» був для українського глядача. Фільм був створений для України, для того, щоб дещо змінити, там був елемент впливу. Ми хотіли говорити про реабілітацію за допомогою цього фільму і було трохи складніше його презентувати за кордоном. Він дуже український.

Чи побачила ти цей вплив, якого хотіла досягти цим фільмом?

Так, ми після прем'єри організували дуже багато показів серед психотерапевтів та психіатрів, які працюють з пост-травмою і це був дуже класний досвід. Ми ходили на покази з героїнею і були, як зараз дуже модно говорити, амбасадорками цієї ідеї. Я дійсно відчула, як за допомогою фільму люди почали більше говорити про це, але треба також розуміти, що це було не тільки завдяки фільму. Ми просто в правильний момент вскрили цю проблему, але вона вже набухала в суспільстві, так би мовити.

Я хотіла поговорити про документальну форму. В тебе були ігрові короткометражні фільми, але для повнометражних фільмів ти вибрала саме документалістику. Чому?

Мене доволі рано прийняли на режисерський курс, мені тоді одразу виповнилося 17. І в мене не було часу на пошуки. Коли я почала знімати і зайшла в індустрію, то спробувала робити ігрове кіно в тій формі, в якій я тоді його взагалі розуміла. Я відчула, що мені недостатньо простору для творчого пошуку через необхідність вписуватися в якісь норми. Наприклад, в тебе є тільки три дні для роботи, і нічого більше. Мені це не сподобалось і не сподобалось те, що я зняла. Там не вистачало мене. Мені завжди подобався док, мені здавалось, що це така таємнича історія. Я не розуміла, які там правила гри, але розуміла, що вони інші. І під час зйомок документального фільму знімальна група маленька, то ж це досить flexible (гнучко з англ.), можна швидко кудись поїхати.

Я почала знімати «Холодний Яр», і мене дуже захопило. Я вважаю, що документальне кіно — це дуже азартна річ. Ще такий момент, що я дуже полюбляю монтаж і монтую сама. Я зрозуміла, що можу переглядати і монтувати матеріал вже під час зйомок і змінювати щось за потреби. Мені комфортно в цій непередбачуваності. Я зрозуміла, що я набагато більше можу творчо виразити в документальному кіно.

Коли робиш кіно на тему війни, які ще є переваги в документальному перед ігрового, крім свободи дії, про яку ти говорила?

Я взагалі вважаю, що рушієм ігрового кіно в Україні зараз є документальне кіно. До Революції гідності в нас був великий брак історій саме про нас. Так, війна — це не найкраща історія, яку можна розповісти про когось. Та це дозволило взагалі розповідати про те, що відбувається тут і зараз. Ми пам'ятаємо, скільки тоді почало виходити документальних фільмів. Ми почали досліджувати реальність і багато історій, які розповіли в документальному кіно чи в документальному театрі були використані в ігрових фільмах. Вони були натхненням для того, щоб зняти потім ігрове. Є такий ігровий фільм про війну «Погані дороги», але, наскільки я знаю, Наталка (Ворожбит, режисерка фільму «Погані дороги») дуже багато перед створенням фільму подорожувала і працювала з документальним театром. Мені здається, що зараз док і ігрове кіно дуже взаємопов’язані.

На одному з фестивалів я розмовляла з хлопцем-режисером з Росії, який дуже опозиційний, і він питав: «Як у вас стільки документальних фільмів класних вийшло? Як ви взагалі навчилися знімати документальне кіно?» Вже є декілька фільмів, які знають на міжнародному рівні. І на фестивалі в Македонії, коли був круглий стіл, також було схоже питання: як українське документальне кіно так швидко виросло? Я пояснювала, що це був виклик. Революція і війна стали тими подіями, які всі знімали і дивилися, що в кого вийшло. Всі вчилися на своїх помилках. Це те, як я тоді бачила цей розвиток.

У фільмі «Явних проявів немає» контакт з глядачем, як на мене, вибудовався через героїню, у «Дощу» — через форму. Чи правильно я це відчула?

Так.

Що було складніше для втілення?

Цікаве питання. «Явних проявів немає» зроблений серцем. Робота над ним була складною саме для мого психічного стану, тому що треба було все це пропустити через себе. Це було дуже важко. Це називається, якщо не помиляюся, повторна пост-травма, вона виникає у людини, яка стикається з якоюсь травмою. І якщо є сердце, то є і мозок. Можна сказати, що «Дощ» відноситься до другого типу. І тут було вже складно скласти форму фільму. Ці фільми були однакової складності, але по-різному.

В інтерв'ю для видання YourArt ти казала, що після закінчення фільму вже нічого не відчувала і не було відчуття, що зробила щось суперкласне. Це має відношення до самого процесу створення фільму чи до його об’єктивно складної теми?

Через дуже складну тему. Але крім того також було відчуття, що я нарешті вільна від цієї теми. Я завершила фільм і навіть хтось тоді казав щось переробити, але я знала, що це крапка і це було таке вивільнення. Саме через те, що це було складно емоційно.

Явних проявів немає / Трейлер фільму

І потім ти вирішила знову повернутися до теми війни?

Знаєш, насправді трошки інакше вийшло. Я «Дощ» почала розробляти ще до зйомок «Явних проявів немає». Ми почали працювати над «Дощем» в 2017 році, а «Явних проявів немає» вийшов в 2018. Ці дві теми йшли паралельно. Нам дуже пощастило, що ми швидко зняли «Явних проявів немає», десь за 25 днів. І потім я його сама змонтувала. Тому ці два фільми вдалося зробити паралельно.

Розкажи, чому ти обрала для «Дощу» чорно-білу естетику?

Це було дуже інтуїтивно. Коли я перший раз була на Донбасі, там вже почалася війна. Там було дуже багато нерозірваних бомб і нам казали, що в ліс не треба ходити, не треба наступати на газон. І я бачила цю красиву природу, яка була абсолютно недоступна. І в мене була візуалізація цієї недоступності: що вона дуже красива, але чорно-біла.

Потім, коли вже ми знайшли героя, я подумала, що ми можемо створити рими між Донбасом і Сирією. Коли ми зрозуміли, що у фільмі буде багато країн, ще Ірак і Німеччина, то я подумала, що завдяки чорно-білому я хочу створити єдиний простір між усіма цими країнами. До того ж, ми говоримо про вічну війну, про міграцію та колообіг людей, народів, мов, конфліктів. І коли ми вже завершували фільм, я подумала, що ми говоримо про дуже опозиційні речі — війну і мир. Ці речі утворюють наш світ і не можуть існувати один без одного. Чорно-білий — це така ілюстрація та візуалізація опозиційних речей.

«Дощ» вийшов дуже поетичним. Наскільки у документальному кіно можуть бути присутні метафоричність і поезія? Де ця межа між документальним і гібридним фільмом?

Я ніколи не працювала з гібридним кіно. Як я бачу, ти береш, наприклад, документальних героїв і надаєш їм якусь ситуацію, в якій вони повинні діяти згідно власного відчуття. Коли я, наприклад, беру і знімаю документального героя і паралельно додаю якісь речі ігрові — це теж гібридне кіно. Але для локацій «Дощу» ми не додавали нічого, чого не було в цих локаціях. Ми завжди намагалися виходити з того, що ми бачимо. У нас зі Славою (Цвєтковим, оператором фільму) було таке правило: ми ніколи не знімали одразу як приїжджали на локацію, спочатку дивилися і шукали, про що ця сцена. Ми шукали метафору дії, яка відбувається в цій сцені, і шукали рими, шукали те, що нас вело через весь фільм.

Абстрактне, експериментальне, авангардне документальне кіно: є дуже багато понять для такого дуже поетичного кіно, коли твоя мета не тільки відзняти реальність, а твоя мета, як автора чи авторки, якось її обробити і знайти свій погляд на речі, які відбуваються.

Трейлер фільму «Цей дощ ніколи не скінчиться»: https://vimeo.com/481137081?fbclid=IwAR0UvM4Y-I-luJW7_euLD7muWv7tcl8stVsH2H0SR9UQpIdiBt_FleeWjKE

Як частіше відбувається твій творчий процес: ти знаходиш героя чи ідею для фільму, і вже під неї шукаєш героя?

Першим виник герой тільки для «Явних проявів немає». Взагалі, я шукаю спочатку ідею. Це те відчуття, яке починає тебе вести кудись і ти розумієш, що ти без цього більше не можеш жити, ти хочеш цю тему розвивати спочатку в голові, а потім на екрані. Я не знаю, як це у інших режисерів, але в мене це заряд енергії, і коли він з'являється, я точно знаю, що це він.

Як ти вибудовуєш контакт з героєм під час зйомок?

Я намагаюся бути щирою. Я намагаюся бути хорошою людиною, намагаюся показати, що я та людина, яка може вислухати. Я та людина, якій можна довіряти, яка сама може довіритись. Це такі дружні стосунки ти вибудовуєш. Я знаю інших режисерів, які в конфлікті зі своїми героями, це теж прикольно, в мене таке теж було. Але головний герой має мені чимось подобатись.

Я задумалась, що ти кажеш про дуже прості речі, але це ті речі, де складність в їх простоті.

Так, це така складна тема, що інколи тобі доводиться бути кимось іншим і інколи тобі доводиться грати щось. Це забирає купу енергії, але це твоя робота як документаліста. Наприкінці зйомок, скоріше за все, ви будете майже кращими друзями, але під час цього всього процесу інколи треба бути іншою людиною, в мене таке було багато разів.

Ти в декількох інтерв’ю казала, що готова закрити для себе тему війни. Що ти мала на увазі?

Дуже багато маніпулювали цією моєю заявою. Всі мої фільми досліджують війну. Це було моє власне дослідження через те, що це був мій перший досвід, коли я стикнулася з війною в Україні. В «Холодному Яру» я досліджувала, як історія не вмирає в минулому, а має вплив на покоління теперішнє. В «Явних проявів немає» я досліджувала, як війна впливає на людину психічно. В третьому фільмі я досліджувала взагалі природу військових дій: Чому людина постійно шукає якогось конфлікту? Чому ми постійно прагнемо знайти антагоніста? Я шукала причину, чому є люди, які захоплюються війною, і, наприклад, ми захоплюємося військовою парадами. Мені цікаво було подивитися на людство і зрозуміти, чому ми постійно в цьому стані вічної війни. І якщо б я далі почала знімати фільм про війну, це була б спекуляція на тему війни. Мені не хочеться займатися спекуляцією. Більш того, ці теми не легкі і вони впливають на моє життя, не можуть не впливати.

Чи є вже в тебе наступна тема, яку хочеться дослідити?

Є тема, але це скоріше тільки початок дослідження. Мені хочеться повернутися в ПАР (Південно-Африканську Республіку) і дослідити тему рабства. Коли я там була, мене вразив рівень небезпеки цієї країни і те, що я відчувала дуже жорстку дискримінацію через колір своєї шкіри. В ПАР апартеїду немає вже більше 20 років, але зараз там дуже великий конфлікт між чорними африканцями та білими. Там є вже покоління чорних африканців, які не знали апартеїду, і білих, які взагалі не мають ніякого стосунку до того, що робили їх родичі, але конфлікт все одно існує. І мені хотілося б дослідити як нове покоління ставиться до цієї травми, як воно з нею намагається розібратися.

Чи хотілося б тобі попрацювати з ігровим кіном?

Так, дуже б хотілося. Але точно знаю, що це буде не зараз і взагалі не можу уявити, яким це кіно буде. Є декілька серйозних моментів в моєму житті, про які я б хотіла розповісти традиційними методами ігрового кіно, але я до цього ще не готова.

Авторка: Олександра Калініченко

Інтенсив кінокритиків Інтенсив кінокритиків , Статті учасників Інтенсиву для кінокритиків
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram