2014
Ми не здамося!
Пл. Свободи, Херсон, 26 січня 2014 року
Він не хотів йти дивитися цю недільну «виставу тупізму», та молодший брат все ж таки умовив. Якби не події в далекому Києві — точно можна було б сидіти вдома і працювати, працювати... Власне, як і завжди. Але хтозна, в який бік воно розвернеться!
Виглядало все настільки ідіотично, що навіть Даниїл Хармс разом з усіма «оберіутами» навряд чи перевершив обидві сторони протистояння, що зітнулися сьогодні на площі Свободи. Хоча... яке там зітнулися?! Зійшлися разом, потупцяли навпроти супротивників, зробили пальцями «козу»: у-у-у, бійтеся, падлюки, — забодаємо!.. Та й розійшлися.
І справді, спочатку заздалегідь під Херсонською обласною держадміністрацією почали збиратися активні члени провладної Партії Об’єднаних Земель та їхні прихильники й співчуваючі. І все це — під дбайливою охороною ментів у захисних шоломах, споряджених щитами і кийками, які виглядали достатньо рішучо. Мовляв, дивіться, холопи, і тремтіть: Херсон — це вам не Київ, захоплений всякими фашистськими молодиками!.. У нас тут — мир і порядок, і щоб анічичирк, бо буде ай-я-яй як боляче!.. А в темних (зважаючи на вихідний день) вікнах час від часу з’являлися і знов тонули в мороку загрозливі постаті «беркутят».
Тим не менш, переживаючи за недоторканність пам’ятника Вождю світового пролетаріату В. І. Ульянову-Леніну, місцеві комуністи оточили монумент щільним кільцем, виструнчилися й заспівали «Інтернаціонал»:
Повстаньте, гнані і голодні
Робітники усіх країн!
Як у вулкановій безодні,
В серцях у нас клекоче гнів!..
— Повстанемо, ага, зараз! — охоче відгукнулися протестувальники, які зібрали місцевий Євромайдан на протилежному боці тієї ж площі Свободи. — От ще зачекайте трішечки, ще підтягнуться наші активісти, а можливо, й ті, хто співчуває, однак досі не наважується. От тоді начувайтесь!..
А поки що, в очікуванні нових резервів, протестувальники влаштували революційний мітинг. Щоб не відставати від «гей-ропейських фашистів», прихильники ПОЗи під стінами адміністрації й собі почали мітингувати. Отак воно і йшло: одні співають, другі мітингують, треті теж мітингують...
І це називається — РЕВОЛЮЦІЯ ГІДНОСТІ! Ухти-бухти...
А коли вже наспіло 16:00, і революційні євромайданівці зрозуміли, що більше 1000 людей (за власними оцінками) вони сьогодні не назбирають, тоді, враховуючи розклад сил, всі вишикувалися в колонну, розгорнули над головами революційні транспаранти і проспектом Ушакова рушили кудись в напрямі залізничного вокзалу. При цьому місцеві «тітушки», яких міліція випустила перед собою, горлали їм у спини:
— Молодці, фашисти, правильно робите! Сідайте на поїзд до своєї Гей-ропи й забирайтеся туди — будете мити гей-ропейцям дупи і туалети!..
— Раби! Безсловесне бидло!.. — відповідали революціонери.
Весь цей час численні глядачі лишалися на місці, не змішуючись із жодною із сторін протистояння. Вони просто терпляче очікували, повернеться хода Євромайдану на площу Свободи чи ні?.. А серед глядачів стирчали Брати-Письмаки, як любовно називали їх херсонці. Бо без перебільшення, Кузьма і Броніслав Олежченки були місцевими знаменитостями. Ще б пак, у них стільки книжок повиходило в Москві й Санкт-Петербурзі!.. Мабуть, за цим показником лише знаменитий есквайр і джентльмен Генрі Лайон Олді обігнав їх. Однак Олді в Харкові, а Брати-Письмаки — тут, під боком...
Отож багато поглядів на сьогоднішній акції час від часу падали в їхній бік. Усі намагалися визначити для себе: кому співчувають ці двоє, з ким вони?..
І це неабияк дратувало Кузьму. Бо найкраща позиція для митця в подібній ситуації — витримати нейтралітет. Бо якщо сили у сторін протистояння рівні, то перехід на чийсь конкретний бік може обернутися втратою 50 % потенційних читачів. Бо фантастику люблять і читають усі!..
Тому Кузьма й лютився на брата. І не міг дочекатися, коли ж вони нарешті повернуться додому, щоб засісти за роботу над черговим романом і забути про сьогоднішній абсурд, непідвладний навіть «оберіутам»?..
Український дім, вул. Хрещатик, № 2, Київ,
початок лютого 2014 року
Прибувши до Києва після стількох років відсутності, Мар’ян за допомогою метро швидко дістався від залізничного вокзалу до готелю «Домус», прилаштував речі у заброньованому заздалегідь номері та знов кинувся в метро, щоб якнайшвидше розшукати сина, про існування якого навіть не підозрював усі ці роки.
До речі, обраний ним готель був розташований на вулиці Ярославській, № 19 — і це зовсім недарма: це ж той самий Старий Поділ, на якому минули все його дитинство і більша частина юності, якщо не враховувати служби в армії. Отож, їдучи в метро, Мар’ян мріяв, як удвох із сином повернеться назад, а потім вони гулятимуть вузькими вуличками, що за найближчим рогом раптом заламуються під найнеймовірнішими кутами і де кожна наступна будівля — нетипово-індивідуальна. От тоді він покаже Вацлаву все-все-все: і багатоповерхівку, де він жив колись з мамою і старшим братом Любомиром; і яблуні, марельки та шовковиці, що росли (а може, й досі ростуть?) на їхньому подвір’ї, з яких місцева шантрапа об’їдала ще недостиглі зелені плоди, немов сарана; і свою стару школу; і поштове відділення, де працювала мама Віта... Одне слово — все-все-все покаже!..
І тільки потрапивши на революційний Євромайдан, Мар’ян зрозумів, наскільки нереально складне завдання поставив сам перед собою! Тільки тут, на місці він второпав, що протестувальники зайняли колосальну територію від ближніх підходів до стадіону «Динамо», через Європейську площу та Майдан Незалежності аж до Бессарабської площі. Та ще і з кількома прилеглими будівлями: Українським домом, Будинком профспілок, МЦКМ і мерією... Навіть зараз, серед звичайного буднього дня, на цій території одночасно перебувало багато десятків тисяч людей — йому ж потрібно було відшукати одного-єдиного. Свого сина...
Найменшою перешкодою виявилося те, що на вході до табору його зупинили якісь молоді люди, один з яких вкрай ввічливо, але наполегливо попрохав «дихнути», а потім почав розпитувати, чому очі Мар’яна підозріло блищать. Виявилося достатньо пояснити, що він розшукує сина — знаменитого живописця, а також продемонструвати на смартфоні галерею знімків з роботами Вацлава, причому на деяких фотках в кадр потрапив і сам художник, а на трьох чи чотирьох — ще й його дівчина...
— О так, так! Авжеж знаємо Вацлава. Його ще називають Чорним Ангелом Майдану. І дівчину його знаємо, її Алею звати, вони тут зазвичай удвох бувають, але зараз їх нема. Якщо удвох — то або увечері, або у вихідні. На щотижневе віче — то це неодмінно, але ж сьогодні не неділя... Як це — «що за віче»?! Ви звідки звалилися, добродію?! Ах, з Відня... Ну-у-у, якщо з Відня, тоді інша річ. Ні-ні, Аля постраждала ще на самому початку, коли «беркути» відлупцювали студентів. Дівчина й досі не дуже оговталася, а Вацлав її береже. Може і сам приїхати, звісно, але переважно з нею. Ну так, могли пройти через іншу браму, хоча навряд. Ну гаразд, гаразд! Підіть пошукайте. Під нашу відповідальність...
Він ходив табором і повсюдно натикався на сліди присутності Вацлава — на його чудові, часом фантасмагоричні малюнки, виконані на аркушах картону, на фанері чи навіть на брезенті або на полотні. Однак його самого і справді не було...
А втім, одну цікаву деталь Мар’ян усе ж помітив: деякі мешканці табору мали фанерні щити та звичайні будівельні каски переважно рудого, зрідка білого кольору — і як перші, так і другі зазвичай були прикрашені невибагливими візерунками або простенькими картинками з короткими написами. Проте іноді серед них траплялися справжні шедеври, що повторювали композиції Вацлава. Від власників цих предметів Мар’ян почув загадкову фразу:
— Щитописом займаються в Українському домі.
Якщо припустити, що під «щитописом» малося на увазі художнє прикрашання амуніції протестувальників... Варто було сходити туди. Ні-ні, звісно, як власник мистецької галереї, Мар’ян чудово розумів різницю між оригіналом і блідими копіями... Разом з тим, можливо, копіїсти знали, коли сюди приїде його Вацлав — або Чорний Ангел Майдану, як його тут називали. З Алею своєю чи без неї — не надто важливо. Син все одно рано чи пізно познайомить батька зі своєю дівчиною. У крайньому разі це зробить Валерка, в гості до якого теж треба буде зазирнути. І до Спартака, мабуть, також. Тим паче обидва живуть там же, де й колись...
Попрощавшись з «брамниками» (як величали самі себе хлопці, котрі охороняли вхід до майданного табору), Мар’ян полишив його межі та попрямував у бік Європейської площі. Однак невдовзі наштовхнувся на справжню барикаду, перед якою завмер в нерішучості, прикидаючи, з якого боку її краще обійти. Тим паче вже посутеніло, мабуть невдовзі ліхтарі засвітяться... Цікаво, чи працюють вуличні ліхтарі тут, на Майдані?! Або революціонери їх недалекоглядно пошкодили?!
Раптом збоку пролунало здивоване:
— Мареку?..
Він озирнувся на голос і побачив... шкільного друга Спартака власною персоною! Не вірячи власним очам, Мар’ян ніяково усміхнувся, а давній товариш широко розкрив обійми і кинувся до нього з вигуком:
— Чорт забирай! Що австрійськопідданий робить у наших краях?!
— Сина шукаю. Вацлава мого, — посміхнувся Мар’ян, водночас розглядаючи помаранчеву жилетку з великими літерами «ПРЕСА», яку його товариш нап’яв поверх теплої зимової куртки.
— То чого ж ти на Майдан поїхав у такому разі?!
— Так я ж думав...
— Даю дев’яносто п’ять відсотків ймовірності, що твій Вацик зараз у себе в майстерні на Подолі.
— На Подолі?! Як це...
— Та отак. Твій хлопець давно вже заякорився в майстерні, розташованій у флігелі на нашому ж подвір’ї, під самісіньким Житнім ринком.
— Тьху ти! А я й не здогадався навіть, що мій хлопець зовсім поруч зі мною, он аж куди за ним поперся!.. — роздратований Мар’ян щосили ляснув себе долонею в чоло.
— Отже, ти?..
— Я зупинився в «Домусі», що на нашому Подолі.
— На Ярославській?!
— Так отож! Це ж кварталів п’ять пішки можна було пройти!..
— Гаразд, не картай себе, — спробував заспокоїти друга Спартак. — Адже є ще п’ять відсотків за те, що твій хлопець десь в іншому місці перебуває. І загалом, ти б йому передзвонив та й домовився про зустріч! Бо шукати отак, навмання... От скажи, навіщо?!
— Звісно, ти цілком маєш рацію, — погодився Мар’ян. — Просто я думав, що якось воно... Це ж усього лише Київ, це тобі не Відень! Тут все таке... якесь таке, що знаєш...
Він розпачливо замовк, марно намагаючись підшукати потрібне слово.
— Ти розгубився, Мареку, бо запам’ятав Київ одним, а тепер побачив зовсім іншим. І ти аж ніяк не розраховував побачити чогось подібного. Так?..
Мар’ян дивився на давнього приятеля з надією.
— Знаєш, я б зайнявся тобою, але поспішаю, бо у мене ось-ось має початися творча зустріч з читачами в Українському домі, — пояснив Спартак трохи зніяковіло, немов вибачаючись.
— В Українському домі?! Так я ж саме туди й хотів пройти, як от ти!..
— То ходімо разом! Я тебе проведу.
— Ні, Спарику, стривай...
— Що таке?
— Маєш рацію: мені б і справді краще передзвонити Вацлаву.
— То в чім проблема?! Дзвони.
— Розумієш... Я так поспішав відшукати сина, що не придбав стартовий пакет хоч якогось вашого оператора! А телефонувати з Києва до Києва за австрійським номером... Ти в цьому не допоможеш? Чи дай свій телефон, щоб я подзвонив з нього...
— Ех-х-х, Мареку! Кажу ж, що я обмежений в часі, бо мушу йти на зустріч. І без того з тобою затримався...
— Ну допоможи, прошу!..
— А знаєш що?! — Спартак раптом пожвавішав: — Ходімо зі мною в Український дім, справді! Бо у тебе з Вацлавом може вийти, як в пісні Висоцького: «Она на двор — он со двора, — Такая уж любовь у них...»
— Не зрозумів?..
— Доки ти шукатимеш стартовий пакет — мине час, і ви знов можете розминутися. Тобі простіше перекантуватися разом зі мною години півтори, тоді настане вечір, і твій Вацлав, можливо, приїде сюди. Ще й з Алею разом.
— А знаєш... Може бути, може бути! — Мар’ян аж засяяв.
— Отож! Заразом познайомишся з одним молодим чоловіком...
Спартак попрямував на лівий тротуар, зробивши приятелеві знак слідувати за собою.
— З ким це? — спитав Мар’ян на ходу.
— З перспективним молодим письменником, прізвище якого має бути тобі добре знайоме: Красноштан.
— Що-о-о?! З нашим Данькою?!
— Якби ж то! — зітхнув Спартак. — На жаль, Данька помер, а це Киян — його син. Тут така історія сталася... Якось позаторік телефонує мені Ксюша — Даньчина вдова. І просить про зустріч: мовляв, їхньому з Данькою синові вже тридцятник, як раптом йому сеча в голову стукнула — уявив себе письменником! Отож Ксюша попросила, щоб я зустрівся з хлопцем і розніс його писанину на друзки. Тоді він, мовляв, за розум візьметься.
— Невже ж ти?..
— Мареку, я не забув і ніколи не забуду, як мені самому промивали мізки пральним порошком на предмет того, що письменника з мене не вийде. Ксюша звернулася явно не за адресою. Як з’ясувалося згодом, вона думала, що я, бачте, конкуренції з боку молоді злякаюсь! А мені, можливо, навпаки, приємно допомогти початківцю... Отож ми зустрілися, почитав я написане і бачу: а хлопець зовсім не безталанний! Працювати є над чим, однак основа добра. Тому порекомендував Кияну з’їздити до Коростеня на літфест «Просто на Покрову» і щось коротеньке почитати, він звідти диплом привіз і тоді остаточно в себе повірив.
— А-а-а... Вибач, Спарику, а що таке «Просто на Покрову»?..
— Та так, літературний фестиваль, до розкрутки якого я трохи долучився.
— О-о-о, то у вас тут неабияке культурне життя!.. — в голосі Мар’яна відчувався легенький сарказм.
— Нічого, Мареку, нічого. От зайдеш до мене додому в гості, покажу я тобі свої нагородні статуетки й фотографії з «Коронації слова» — побачимо, як ти тоді сміятимешся. Втім, дещо ти побачиш вже зараз, в Українському домі. Той-таки щитопис...
— От-от! Поясни мені, це нанесення малюнків на щити й шоломи, я вірно зрозумів? Бо я сьогодні побачив, як...
— Ти все вірно зрозумів, хоча побачив, мабуть, лише незначну частину того, що насправді робить Мистецька сотня... До речі, це раніше розписували лише фанерні щити. Тепер там потроху розгортається виробництво бляшаних, які надійніші та до того ж легші. Або візьмемо Бібліотеку Майдану, яку зібрали самі учасники Революції Гідності. Саме там, власне, відбуватиметься моя зустріч з читачами. Туди ж має підійти і Киян.
— Стривай, стривай... — Мар’ян аж пригальмував від несподіванки: — Невже цілу бібліотеку зібрали?! І все самі?..
— А от прикинь, яким було здивування моїх іноземних колег-журналістів у перші дні, коли революціонери тільки-но зайняли Український дім! Іноземці спочатку не повірили, а потім вирішили, що ми з глузду з’їхали! Ну, сам подумай: у нас тут Революція Гідності, бої на барикадах, сльозогінний газ, світлошумові гранати, «коктейлі Молотова» й каміння у повітрі літає, снайпери час від часу пострілюють — а ми Бібліотеку Майдану збираємо... Іноземці навіть висували версії, що це тимчасове божевілля якесь і що так на українців сльзогінний газ подіяв. Але потім переконалися, що все це серйозно, без найменшого натяку на жарт.
— А й справді, дивні ви люди!
— І це каже мій шкільний друг, з яким ми разом, з благословення його ж мами та тітки Елі, прогуляли пару уроків, аби лишень переглянути «Пропалу грамоту» з Іваном Миколайчуком у головній ролі!..
— Ти-и-и... Невже ти це й досі пам’ятаєш?! — Мар’ян знов пригальмував.
— А ти вважаєш, що, не побачивши це кіно ще в дитинстві, ти став би власником мистецької галереї? — навіть не озирнувшись, спитав у відповідь Спартак. — Ти зрозумій, Мареку: все у цьому світі насправді взаємопов’язано! Якщо ж ми не бачимо цього зв’язку... це зовсім не означає, що його не існує. От скажи мені як іноземець, як австрійськопідданий: ви там у себе в Європі розумієте, чому тут у нас, в Україні, стався Євромайдан?!
— Загалом-то... не дуже, якщо говорити чесно, — зізнався Мар’ян, трохи подумавши. І спитав негайно: — А-а-а... чому ж саме, в такому разі?..
— Бо ми хочемо, щоб тут, у нас, теж запанувало нормальне життя! Звісно, для цього треба посунути усіх тих, кого не зовсім точно називають «олігархами»... Як сказано в старому непристойному анекдоті — не ліжка в борделі переставляти, а дівок поміняти. Але поки що президент Самойлович почав ламати саму систему — чим образив усіх інших олігархів, починаючи з Гакіля Алпарова... хоча він теж, здається, з «донецьких». Тому і склалася класична революційна ситуація, як і вчив дідусь Ленін: «низи» не хочуть в «Тайожний союз» до Путіна, куди тягне нас усіх Самойлович, «верхи» ж не зможуть керувати по-старому — бо Партія Об’єднаних Земель намагається поставити всіх так званих «олігархів» у таку ПОЗу, коли єдиним набувачем вигоди з усього бізнесу залишиться сімейство Самойловичів.
— Отже, ти хочеш сказати, що ваші українські багатії беруть безпосередню участь у вашій Єврореволюції?! — Мар’ян не вірив почутому.
— Це треба чітко усвідомлювати, інакше по завершенні Майдану на тих, хто не розуміє, чекає неминуче розчарування. Ну так, ми фактично боремося за відновлення status quo — за збереження олігополії. Бо монополія сімейства Самойловичів і «Тайожний союз» — це ще гірше... Тому Гакіль Магбусович та інші «олігархи» поки що допомагають народові.
— І що, весь народ... усі люди стоять на боці революції?
— Звісно, не всі, — пересмикнув плечима Спартак. — Я, наприклад, не тільки письменник, я ще й журналіст, працюю головним редактором всеукраїнського часопису. Отож формально тримаю нейтралітет... Хоча мої книжки є в Бібліотеці Майдану, а читачі моїх творів ведуть бої на барикадах. Ну, зараз сам побачиш... Вацлава твого теж найбільше цікавить невловимий революційний драйв, розлитий у повітрі. Ну, за Валерчиною дочкою — за Алею — наглядають вони обидва, щоб у бійки всякі не вгрузала. Киян Красноштан — син нашого Даньки: він же слюсарив, у нього «самойловичі» віджали свою невеличку фірмочку з ремонту замків... Продовжувати?
— Так, — кивнув Мар’ян.
— Гаразд... Моя дружина-соціолог зараз працює в одній компанії з вивчення громадської думки, вона була серед студентів-активістів Помаранчевої фронди, яку помилково називають «революцією». Терезка стала трохи більш розсудливою... але не дуже. Головним чином, її стримують мама Альбіна і моя мама Гатя. Хоч саме Терезка наполягла, щоб на час Євромайдану у нас у вітальні тимчасово розквартирувалися четверо западенців зі Станіславіва...
— Хто-хто?!
— Четверо протестувальників з Івано-Франківська!.. Мій середній кузен Руслан вивчився на юриста, отож зараз допомагає відстояти захоплених ментами «автомайданівців».
— А це хто такі?!
— Автомайдан складають водії на власних автівках. Якщо у двох словах, то це така собі мобільна група, яка переїжджає з місця на місце... Ну от, серед Автомайдану маю знайомого водія — Івана Кайстрюка з Канева. І ще підозрюю, що до цього руху якось причетний Орест Дмитрович Климпуш — колишній міністр транспорту, очільник Федерації роботодавців транспорту України. Я у нього колись інтерв’ю брав і знаю, що він — син команданта Карпатської Січі Дмитра Климпуша. Ну, не може така людина стояти осторонь революції!..
— Це всі?
— Аж ніяк! От ще мій молодший кузен Роберт зі своїми спортсменами-легкоатлетами... Письменник-фантаст Василь Кредо, з яким ми розкручували тему небезпеки Дніпровського гідрокаскаду... Зореслав Бурбела — мій перший головний редактор і засновник газети «Селянин»... Вітько Кухта — конструктор, письменник і теперішній редактор журналу «УФО»... Алка Дейнега — та сама, яка після інституту лишилася працювати на кафедрі замість мене. Але, мабуть, найбільш колоритною постаттю серед усіх все ж таки є Цагальник. Звісно, це не справжнє прізвище, а псевдонім від «ЦаГаЛ» — Армії оборони Ізраїлю...
— А це ще хто такий?!
— Не повіриш, але він справжній ізраїльтянин! Принаймні якщо вірити цьому чоловікові, то його дід звався Берком Мізрахі, й коли у дев’ятнадцятому році через Бердичів проходив Жидівський пробойовий курінь Соломона Ляйнберґа...
— Чого-чого-о-о?! — тепер Мар’ян не просто пригальмував, а зупинився як укопаний.
— Послухай, Мареку! — мовив Спартак невдоволено. — Нам лишилося йти всього нічого, але ти постійно зупиняєшся. Я вже з тобою запізнююся на цілі три хвилини, отож ворушись.
— Та-а-а... Просто дивно чути таке.
— Про Жидівський пробойовий курінь?! Ще б пак!.. Одна мамина подруга — тітка Сюза — як почула таке, то обізвала Соломона Ляйнберґа антисемітом! Хоча він чистісінький єврей, просто з Західної України... Ну, але я про Цагальника. Отже, він жив у Бердичеві, й коли Жидівський пробойовий курінь проходив через місто, приєднався до вояків. Потім він боровся проти Червоної Армії та чекістів разом з вояками отамана Орлика, потім працював на польську розвідку, а далі емігрував до Палестини, у сорок восьмому році був причетний до створення Ізраїлю. Ну, а цей його онук відслужив у ЦаГаЛі — причому офіцером. Далі працював айтішником. До Києва приїхав на якийсь семінар, а ще — подивитися, де жили його предки... Втім до Бердичіва так і не доїхав: революція! Пішов на Майдан подивитися, що тут і як. На барикаді «на Груші» побачив якихось юнаків зі сповненими відчаю очима. Спитав, навіщо вони тут?! Юнаки відповіли: ми помираємо за нашу Революцію. Тоді цей ізраїльський айтішник висварив як слід хлопців, сказавши, що треба не помирати, а перемагати. І створив Єврейську сотню.
— Що-о-о?
— Те, що чуєш, Мареку... Та не зупиняйся ти! Будеш у мене вдома — покажу їхній шеврон. У мене тих шевронів Самооборони ціла колекція: Друга сотня, Третя сотня — «Ангели», П’ята сотня, Сьома сотня, Чотирнадцята сотня — «Вільні люди», Шістнадцята сотня, Тридцять друга сотня, Правий сектор... А ще шеврони Сестринської сотні, Мистецької сотні, Просвітницької сотні й навіть Диванної сотні також!..
— А це ще хто?
— Ті, хто веде інформаційну війну в Інтернеті: журналісти, блогери, завсідники соцмереж. Як казав дяк у тій-таки «Пропалій грамоті»: якщо язиком одбриє, то нижче пупа.
— Аж голова йде обертом!
— Так, Майдан дуже-дуже різний і багатоликий.
— І хто ж ним керує?!
— Та ніхто, власне...
— Як це?!
— А от скажи, Анонімусами хто керує?! Або Інтернетом?! От хто?..
Мар’ян розгублено мовчав.
— От бачиш! Ти в школі вчився на програміста, як і я. Але так досі й не второпав, що давно вже настав час децентралізованих структур. А це як Інтернет та рух Anonymous, так і наш Євромайдан.
— Але ж ти сам сказав, що ваш Майдан підтримують олігархи!..
— Не тільки вони, Мареку. Тут повно і малого, й середнього бізнесу, який вклав у революцію свої ресурси. Інакше «самойловичі» всіх розорять... До того ж інші олігархи вкладаються в Антимайдан. Насамперед сімейство Самойловичів, звісно, але й інші також.
— А там твої знайомі є?
— І твої також. Наприклад, наш однокласник Ігор «Діадоха».
— Що-о-о?..
— Те, що чуєш, Мареку. Або Світланка Лущенко, яка зі мною всю школу за однією партою просиділа. Тепер вона Смоляна, й у неї син в міліції працює. То остання наша розмова виглядала наступним чином: «Я читала, Спарику, що ти пишеш про Майдан. Будь ти проклятий! Бо ти і сам такий же майданутий, як і всі вони».
Або візьми літераторів. Ярополк Курій, який створив колись найперший на весь Київ Клуб любителів фантастики «Обрій». Відомий поет Венедикт Доброткаль. Тележурналіст Рем Богораз, з яким ми неодноразово випивали... Або візьми відому архітекторку Ларису Скорик: якщо судити за її висловами, то вона принаймні не на нашому боці... А втім, договоримо потім, бо ми нарешті прийшли.
Подолавши деякі формальності на вході, Спартак з Мар’яном поквапилися прослідувати до Бібліотеки Майдану — адже й без того запізнювалися хвилин на п’ять. Та у дверях зненацька виріс двометровий широкоплечий гуцул, який правою рукою спирався на довжелезний обрізок металевої водопровідної труби, а в лівій тримав...
— Вуйцю, тож є моя книжка! І тут ся має відбути моя зустріч з читачами.
Усміхнений Спартак вказав на задню сторінку палітурки книжки «Орлик, син Орлика». Гуцул-брамник порівняв вміщену там фотографію з оригіналом, розплився у посмішці й мовив коротко:
— Файно пишеш!
Спартак кивнув Мареку, і вони пройшли в заповнене людьми приміщення.
Майдан Незалежності, Київ,
ніч з 18-го на 19 лютого 2014 року
Ще з вечора неділі 16 лютого Спартак перебував у такому збудженому стані, що Тереза навіть не ризикувала пхатися до нього зі своїми жіночими проблемами. Адже остаточно стало відомо про те, що на вівторок 18 лютого намічається чи то пікетування Верховної Ради, чи щось на кшталт грандіозної пішої ходи протестувальників під її стіни.
— Та бозна-що із цього може вийти! — кип’ятився Спартак. — Звісно, краще було б, якби я помилявся... Однак не помилився ж я в минулі рази?!
— Це коли?.. — обережно спитала мама Гатя, водночас скосивши очі у бік вітальні, де перебувало двоє з чотирьох тимчасових квартирантів-майданівців. Однак чи то не вловивши її натяку, чи не бажаючи розуміти його, Спартак продовжував горлати на всю квартиру:
— Лікуючись торік у санаторії, я побачив по телевізору, як депутаток від ПОЗи, «Ведмежої Сили», соціалісток і комуністок закидали сніжками, — тоді одразу ж сказав, що наступного разу їх закидають або гранатами, або «коктейлями Молотова». І що земля горітиме у них під ногами... І що, хіба не так?! А пригадай пакет «диктаторських законів» шістнадцятого січня: як усі реготали, коли в суботу, вісімнадцятого січня, протестувальники повиходили на Майдан з каструлями та друшляками на головах! Лише я сказав, що треба плакати, — бо далі проллється кров! А чому?!
— І чому ж, синочку?.. — мама Гатя й досі не зводила очей з вітальні.
— Та тому, що перед битвою козаки завжди висміювали супротивників! По-сучасному це називається тролінґом. Тому, побачивши каструлі з друшляками на головах, треба було не реготати, а терміново все назад відіграти. А коли бої на Груші почалися?! Наступного ж дня — дев’ятнадцятого січня! Те саме й зараз...
— Що те саме?!
— Якщо Майдан — це Запорозька Січ двадцять першого століття, то похід до Верховної Ради треба скасувати, причому негайно! Січ була міцною й неприступною, бо стояла на місці, а не в походи ходила. А коли козаки вибиралися у черговий похід — на Січ могли напасти!..
У нас те саме. Є Автомайдан — от він нехай їздить куди хоче. Але Євромайдан мусить стояти табором на місці! А вихід за периметр, окреслений барикадами, обернеться кривавим розгромом і поразкою! А після того, як «беркутята» пошарпають кращі сотні Самооборони — хто потім захистить сам табір?! А там же залишаться найслабші... Отже, це програшна стратегія, не можна до неї вдаватися, в жодному разі!..
— Спартаку Андрійовичу! На пару слів... можна?
На порозі вітальні стояв один з квартирантів. Спартак кивнув і зайшов до них, після чого з вітальні ще довго долинали збуджені голоси. Потім додому повернулися ще двоє квартирантів... Сперечалися до глибокої ночі.
Наскільки можна було зрозуміти, в понеділок 17 лютого квартиранти мали бесіду з командиром своєї сотні, а також розшукали Цагальника — командира Єврейської сотні. Хтозна, наскільки аргументовано і якими словами намагалися вони донести до Ради Майдану думку одного з українських журналістів... У будь-якому разі рішення про «похід під стіни Верховної (з)Ради» лишилося незмінним.
Тоді Спартак вилаявся в присутності матері, дружини і квартирантів, потім засів за домашній ноутбук і попросив не чіпати його. Це було ввечері, а працював він до глибокої ночі. Закінчивши, покликав Терезу й одного з квартирантів, махнув десницею на лептоп, мовив:
— Це все, що я можу зробити в даній ситуації.
Вони прочитали те, що Спартак написав і розмістив у власному блозі. Це була приблизна кількісна оцінка «бази Єврореволюції», проведена двома різними непрямими методиками. І в обох випадках виходило, що аби виставити на вулиці різних міст України від 500 тисяч до 1 мільйона протестувальників, вони повинні мати «в тилу» ще 8,5—14 мільйонів тих, хто їм співчуває або допомагає. В сумі виходило 9—15 мільйонів. Отже, якщо орієнтуватися на 45-мільйонне населення України, то «база Єврореволюції» складала 20—33 % населення України. На більшість не тягне, але...
— Що скаже на це пані соціолог? — спитав Спартак, який уважно стежив за реакцією дружини на прочитане.
— Притягнуто за вуха. Твої методики оцінок спірні.
— А ви у своїй соціологічній фірмі можете провести цю роботу коректно?
— Нам подібне дослідження не замовляли. До того ж це коштує дорого.
— Отож! — посміхнувся Спартак. — А якщо не замовляли, то й не замовлять. Не встигнуть. Отож хай будуть мої розрахунки...
— А сенс?!
— Сенс в тому, що ПОЗа, «Ведмежа Сила», соціалісти і комуністи мусять зрозуміти: їм протистоїть не півмільйона, максимум мільйон революціонерів. Вони мусять придушити від двадцяти відсотків до третини населення найбільшої європейської держави — України! Для цього потрібно мати характер і «залізні яйця», як у Сталіна, у Пол Пота, у людожера Бокасси. А «самойловичі» нічого подібного не мають. Тому нехай подумають, на межі якого кровопролиття стоїть Україна. Що буде з людьми і що — з ними...
Настав вівторок, 18 лютого. Прийшовши на роботу, Тереза знайшла «віконце» й обговорила написаний вночі чоловіком матеріал з начальством. Бос погодився з її власною оцінкою: обидві методики розрахунків більш ніж спірні... проте як приватна думка — чом би й ні?! Її можна спростовувати, від неї можна відштовхнутися, тому навіть отака «вилами по воді писана» оцінка все ж краща, ніж нічого!.. А загалом-то проблема цікава, над нею варто подумати... І звісно, думати має професіонал, а не дилетант.
Між тим, новини з центру столиці надходили суперечливі... й жахливіші одна за одну! Попервах, повідомлялося про вдалий початок «Майданного походу» і блокування Верховної Ради. Потім пішли тривожні новини про «бандитські напади» на офіси президентської Партії Об’єднаних Земель, а також «Ведмежої Сили». Офіси СПУ, КПУ і Партії «Народ і Держава» були не в центрі міста, тому під удар «походу» не потрапили...
Але відповідь «Беркута» була жорсткою, і в районі обіду пішли повідомлення про переслідуваних силовиками майданівців, які розбігалися у паніці хто куди, про розмазані по асфальту кров і мізки, про непритомних, конаючих і навіть про трупи. Тримати в офісі телевізор ніхто б не дозволив з міркувань підтримки робітничої дисципліни, однак вистачало «картинок», що супроводжували інформаційні повідомлення та записи у блогах. Потім зателефонувала свекруха:
— Терезко, ти не знаєш, де Спарик?!
— Здається, він сьогодні до Верховної Ради збирався йти...
— Боже, там же самісіньке пекло! Я йому телефоную туди, але він дзвінок скидає постійно.
— Мамо Гатю, ну чого ти, чесне слово?! Скидає — отже, йому ніколи...
— А раптом щось сталося?! Ти ж його дружина! Як ти можеш виявляти таку байдужість?! Не очікувала від тебе!..
— Мамо Гатю, я на роботі, він також...
Але тут бос зробив Терезі зауваження, й вона вимкнула дзвінок.
Близько 15:30 зателефонував Спартак:
— Терезко, змушений попередити, щоб ви з мамою сьогодні на мене не чекали: я піду на Майдан.
— Секундочку!..
Вона завбачливо вилетіла в коридор і вже там хрипко зашепотіла:
— Спарику, тут твоя мама вже мені мозок виймає! Ти що таке надумав?!
— Терезко, сьогодні вночі буде вирішальний штурм Майдану. Підтвердилося в найгіршому сенсі те, чого я й боявся. Тут таке коїться!.. Я з кулуарів Верховної Ради бачив, як «беркутята» тягли обезголовлений труп.
— Господи!
— Потім нібито з’явився коментар, що це було опудало, — та хтозна!.. Я тут трохи пройшовся по вулицях, потім повернув в «Акваріум» на Грушевського. Перекусив в тутешньому буфеті. Але ввечері та вночі я маю бути там, на Майдані. Й не заперечуй.
— Спарику!..
— Це для майбутньої книги потрібно. Якщо пропущу... Я не маю права пропускати такого!
— Але ж, Спарику!.. Здається, ти завжди підтримував Самойловича...
Попри очікування, він... несподівано розсміявся:
— Терезко, Терезко, не тобі б таке казати... Я НІКОЛИ не підтримував цього негідника. Я навпаки розумів, що проти хамства Самойловича народ повстане неодмінно — ну, то я й хочу бути свідком цього повстання! Що ж до Арміни Янівни — нехай сидить на зоні. Це їй, паскуді, за «газові ігрища» і за кров Гії Гонгадзе, який вчив мене азам журналістики.
— Спарику!..
— Гаразд, я знаю: у мене нема доказів... Втім, зараз не час сперечатися. Повторюю востаннє: я зараз пообідав і йду на Майдан. Тут на вході до парламентської ложі преси є меморіальна дошка, присвячена Гонгадзе. Я щойно стояв під нею і думав, що якби Георгій був живий... він би точно пішов на Майдан! Як же я можу не піти?..
— А що скаже твій шеф-редактор?
— Гжесюк вже сказав, — Спартак сумно зітхнув. — Він сказав, що якщо я сьогодні ввечері не заїду до редакції, то можу вважати себе звільненим. Сказав, що він ліквідує посаду головного редактора журналу «Буржуїн», щоб я навіть ногою на поріг редакції не мав права ступити. І що трудову книжку мені надішлють поштою.
— І ти?..
— І я погодився, Терезко. Отож вважай, що відтепер твій чоловік такий самий вільний стрінґер, як Буйтур Всеволод, Ланка Чекмарьова, Полковник і Старлей. До речі, вони також збираються сьогодні бути на Майдані, за винятком Ланки: Буйтур Всеволод наказав їй вдома лишатися. А ще там будуть мої старі співробітники по Інституту Патона: Дем’ян Лукич Нілов, мій колишній лаборант Рачок, інженер Інокентій — вони ж у Науковій сотні Вербицького... З Білої Церкви підтягуються «Боцман» з Бугаєм, обіцяють смачну вечерю. А ще тітка Ельвіра — пам’ятаєш перекладачку мою знайому?.. Отака класна компанія підібралася! Як же без мене?!
— Спарику, а раптом таки без тебе?.. Там же менти нікого не пошкодують!.. А тобі професорка голову берегти наказала.
— У мене є охоронна жилетка «Преса», нічого зі мною не станеться.
І тоді вона нарешті наважилася викласти останній аргумент:
— Спарику, я вагітна... Хотіла тобі сказати, але-е-е...
— Коли ти дізналася? — як не дивно, голос його лишався рівним.
— Ще в неділю тест зробила, але ти був такий стурбований...
— Ну от, в неділю! А я ще раніше знав, що у тебе затримка.
— Звідки?!
— Пхе! Дівчинко моя, я вже три місяці не бачу в сміттєвому відрі твоїх використаних тампонів. Тут не треба бути Шерлоком Голмсом...
— Спа-а-арику-у-у!.. Ну ти ж і!.. Це ж так вульгарно!..
— При чім тут вульгарність? — він розсміявся дуже лагідно: — Гадаєш, я весь такий занурений у справи, весь собі на думці?! Ех-хе-хех, Терезко, Терезко!.. Десять років ми одружені, а ти й досі не навчилася розуміти мене. Я просто спостережливий, як і кожен письменник чи журналіст... Та що б сьогодні не сталося, в разі чого, після мене залишиться дитина. Отож не журися, Терезко!..
— Спарику!
Але він вже дав відбій. Тоді абсолютно розгублена жінка повернулася на своє місце й розридалася, бо нічого не могла вдіяти. От нічогісінько!..
— Чоловік?.. З вашим чоловіком щось сталося?
Над нею височів бос. Наспіх втираючи очі носовичком, Тереза розповіла про їхню розмову, нічого не приховуючи.
— Йдіть додому, сьогодні ви все одно не зможете працювати, — зітхнув бос.
— Так, дякую.
Вона зібралася й полишила офіс. Але, вдихнувши морозне повітря вулиці, зрозуміла: вдома їй робити нема чого! Хіба що сидіти разом зі свекрухою й чекати невідомо чого?.. Ні-ні, тільки не це!
Ноги самі несли її в напрямі найближчої станції метро — «Кловська». Однак вхід на станцію виявився зачиненим з 16:00 — себто вже цілих півгодини. Виявляється, таке розпорядження надійшло з Київської міськдержадміністрації, яку повідомили про загрозу масових терактів.
Виходить, це добре, дуже добре, що бос відпустив її раніше! Бо хтозна, яку підлоту вони влаштують із транспортом тепер?! Поза сумнівом, ніякої загрози теракту нема — це просто щоб люди на Майдан не дісталися. Ну нічого, вона піде пішки! Тільки би встигнути, тільки б не запізнитися!..
Виконуючи задумане, вона пройшла уздовж вулиці Мечникова, вийшла в кінець Басейної, дійшла до Бессарабського ринку, обігнула його, проминула порожній п’єдестал, де ще не надто давно стояв пам’ятник Леніну. Далі про всяк випадок зробила гак через бульвар Шевченка, вулиці Пушкінську і Богдана Хмельницького, а на Хрещатик вийшла біля ЦУМу. По дорозі ні в які прохідні двори не завертала, хоча Спартак їй колись і показував, де і як зрізати шлях. На щастя, ніхто Терезу не зупинив, хоча по дорозі вона кілька разів відчувала насторожені погляди з темних підворіть. Не зупинили її і брамники барикади, розташованої при вході на Хрещатик: схоже, вони діяли за принципом «всіх впускати» — прекрасно розуміючи, що при обороні нічия допомога зайвою не буде.
Людей на Майдані й на Хрещатику було повнісінько. От тільки це були не сотні Самооборони, сяк-так екіпіровані, озброєні фанерними чи навіть бляшаними щитами і палицями. Надто багато було тут літніх людей і жінок. Навіть і підлітків вистачало. І вже зовсім безглуздими виглядали двоє інвалідів на візочках: от чим вони збиралися допомогти протестувальникам?! Тим не менш йти звідси ніхто навіть не думав, очі у всіх і кожного палали рішучістю і... якоюсь люттю.
Тереза повільно йшла крізь натовп на тротуарі, роззираючись навсібіч, дослухаючись до розмов, що лунали звідусіль:
— Метро зупинили о четвертій, паскуди...
— Бояться людей, аякже!
— Та ні, кажуть, вони з лівого берега на Хрещатик «беркутів» поїздами метро перекидають , пас-с-скуди. Щоб їм!..
— Усіх, кого можна, з Українського радіо сьогодні вигнали додому раніше — теж близько четвертої.
— І з Головпошти так само.
— І всі вони казали: ввечері вас штурмувати збираються, тікайте!..
— А ми не втечемо! І не подумаємо навіть.
— Тікати?! Ага, щас-с-с!..
— Хай мене в дупу цьомкнуть.
Тереза уважно розглядала присутніх, усе шукаючи помаранчеву жилетку з написом «ПРЕСА». Як раптом...
— Спа-а-арику-у-у!..
— Терезко?! Ти що тут робиш?
— Те саме, що й ти!
— Та ти хоча б розумієш, що тут зараз розпочнеться?!
— Розумію! Я все розумію, мій дорогенький!..
— А мені здається, що не дуже.
— Під час Помаранчевої революції й потім ти завжди осторонь тримався. А я завжди тебе в розвитку обганяла...
— Терезко...
— Ти завжди за контру був і проти революції!..
— Терезко!..
— То що ти хочеш: мене в розвитку перегнати?! Щоб ти за революцію був, а я щоб вдома сиділа — так ти хочеш?!
— Терезко, що ти верзеш?!
— Отож не бувати такому! Якщо весь світ проти чоловіка — дружина має йому набої підносити, а не вдома відсиджуватися!
— Терезко, анумо марш звідси, доки можна!
— Нікуди я звідси не піду!
— Та мама Гатя там збожеволіє, якщо ні я, ані ти!.. Сьогодні!..
Спробували зателефонувати мамі Агаті чи мамі Альбіні, однак марно: не було сигналу мережі — очевидно, заблокували.
— І все одно я звідси нікуди не піду.
— Терезко!.. В твоєму стані?..
— І не проси навіть!
Так Спартакові й не вдалося прогнати звідси дружину. Сваритися вони припинили лише близько 19:15, коли на сцені Майдану виступав представник кримськотатарського народу. О 19:55 розпочався штурм на вулиці Інститутській, через п’ять хвилин зі сцени повідомили, що паралельно йде штурм барикад на Європейській площі.
— Ну все, засікаємо час! — кивнув Спартак, вислухавши повідомлення.
— Для чого?
— Є такий нардеп від «Ведмежої Сили» — Петя Бідолах. Отож сьогодні у Верховній Раді цей Петро Петрович виступили й пообіцяли, що «Беркут» розжене Майдан не більш ніж за сорок хвилин. Це раз. Потім ще якийсь діяч з Рівненщини виліз на прес-пойнт, прізвище його — Королюк, ім’я — як у Берії: Лаврентій. От тільки посаду не запам’ятав...
— Наш це паскудник, наш, з Рівного він, як і Бідолах, ага, — раптом підтвердив хтось. Спартак несподівано зрадів:
— Стривайте, стривайте... А я вас згадав! Ви самі з Костополя, здається, «афганець» колишній. І ще снайпер.
— Так і є... — чоловік підозріло покосився на Спартака.
— Авжеж! А зазнайомилися ми на Другому Всесвітньому форумі українців. А потім випадково перетнулися в Кам’янці на святі. І прізвище у вас таке... прізвище... Нід-зе... Нід-зе-лін-ський!.. Отак, здається.
— Ага-а-а!.. А тепер і я вас згадав: ви — журналіст!
— А я й не приховую, — Спартак поплескав по прикметній жилетці. — І ще пригадую, що ви маєте польське коріння. Як і моя дружина... До речі, познайомтесь: пані Тереза з роду Комарницьких!
— Дуже приємно! А я — Влад Нідзелінський. А це мій друг, колишній маріуполець — Ждан Костів.
— Дуже приємно!..
— Навзаєм... Навзаєм...
— Ну, то я й кажу: виступив ще Королюк, — продовжив Спартак, — а вже після нього вийшов сам, власною персоною Володимир Вікторович Медвідь, щоб уточнити: якщо не за сорок хвилин, то за годину жодної живої душі на Майдані точно не залишиться! А коли я вже полишав «Акваріум» на Грушевського, то стало відомо про виступ когось із командирів «Беркуту» — він відпустив на наше приборкання вже цілих дві години. Більше не давав ніхто... Отже, засікаємо час: опорними точками є двадцять — сорок, двадцять один — нуль-нуль і двадцять два — нуль-нуль.
— А далі що?..
— О двадцять другій — нуль-нуль скажу.
Наступні дві години пролетіли спресованими в одну-єдину сюрреалістичну мить. Було дивно усвідомлювати, що от буквально тут, на відстані кількох десятків метрів від тебе, оборонці барикад намагаються відбити шалену навалу «беркутів», яких дехто продовжував називати зменшувально «беркутятами». Що для цього розбирається тротуарна плитка під ногами й окремі її фрагменти людськими ланцюжками, з рук до рук передаються з «тилів» на лінії зіткнення. Що в пляшки заливається вже не рецептурний «коктейль Молотова», а чистий бензин — аби горів, а після того пляшки «течуть» тими самими ланцюжками, з рук до рук...
А над усім цим і досі продовжують горіти вуличні ліхтарі та прожектори, а також абсолютно мирна реклама. Продовжували працювати навіть світлові табло на «Члені профспілок» , відраховуючи хвилини, що їх провладні політики й силовики відвели Майдану на життя і смерть.
Також дивним було те, що встановлена на Майдані сцена і досі продовжувала жити самостійним життям — бо з неї звучали то якісь пісні, то команди, то просто солонувато-грубі заклики, як-от:
— Не сци, бо просереш!
Раптом з нагрудної кишені теплої курточки Спартака долинула ніжно-тиха музика. Не перестаючи приймати з рук дружини розколоту навпіл (задля економії) плитку-бруківку й передавати її далі, він радісно мовив:
— Усе, двадцять два — нуль-нуль! А штурм і досі не закінчився, Майдан не зачищений, хоча всі озвучені заздалегідь терміни минули.
— Ти обіцяв, розумнику, дещо розповісти, — нагадала жінка із сусіднього ланцюжка, раніше представлена Терезі як «Римма Сахно з Харкова».
— Обіцяв, ага. Отож пояснюю: взяти Майдан штурмом за сорок хвилин мінімум і за дві години максимум — це називається військовою мовою бліцкригом, або «блискавичною війною». Якщо бліцкриг починати — його треба доводити до кінця. А якщо бліцкриг провалився — то провалився.
— Отже?..
— Отже, ми вистоїмо. Майдан вистоїть! — радісно вигукнув Спартак. Хоча негайно ж додав: — Бо як не встоїмо, якщо програємо... Над Києвом нависає гігантське водосховище. Достатньо прориву його дамби або греблі тамтешньої ГЕС, щоб половину Києва змило, а також знесло весь Дніпровський гідрокаскад. Господь Своєю рукою береже Україну і світ від такого жахіття, бо ми повстали і боремося. Якщо ж тільки надумаємо здаватися...
— Ти б краще замість того, щоб фігню триндіти, пішов би наперед каміння жбурляти! — мовив хтось. — Чи, може, боїшся?..
— Не боюся я нічого, — спокійно відповів Спартак, — просто каміння жбурляю погано. Але не переймайтеся, ще настане і наша черга!
— Ти ж сказав, що бліцкриг захлинувся, трепло!..
— Захлинувся. Але це не означає, що менти не просунуться за барикади на сам Майдан... Проблема в тому, яку територію... які ділянки нам вдасться протримати до ранку?
— Ну ти прям як за Гайдаром! «Нам бы только ночь простоять да день продержаться», — відгукнувся на це інвалід на візочку, який сидів у ланцюжку поруч з Риммою Сахно. Однак їхню розмову зупинили:
— Так, анумо заткнулися всі! Й без вас тоскно, а ви тут ще...
Далі передавали бруківку мовчки.
О 22:20 з боку тієї барикади, що відгороджувала Майдан від початку Інститутської вулиці, долинули піднесено-радісні вигуки, а зі сцени оголосили, що оборонці закидали «коктейлями Молотова» й підпалили бронетранспортер, який намагався подолати захисну перешкоду.
Зі сцени жіночий голос без музичного супроводу, акапельно заспівав знамениту пісню «Лента за лентою»:
Вже вечір вечоріє, повстанське серце б’є,
А лента набої поспішно подає.
Ах, лента за лентою — набої подавай!
Вкраїнський повстанче, в бою не відступай!
А ворог атакує і преться щосил,
Юнак-кулеметник їх вправно косив.
Ах, лента за лентою — набої подавай!
Вкраїнський повстанче, в бою не відступай!
Тереза підняла погляд на «Член профспілок», проте на його табло демонструвалася чергова реклама — ідіотична, як для даних обставин. Між тим, зі сцени продовжувало лунати:
Він в неї вдивляєсь, пече в грудях рана,
Біля кулемета — дівчина молода!
Ах, лента за лентою — набої подавай!
Вкраїнський повстанче, в бою не відступай!
— Цікаво, це Руслана співає чи ні? — спитав хтось.
— Та хтозна! Через луну не розібрати. Може, й вона, може, й ні...
— Заткніться!.. Робіть своє!.. — знов втрутився хтось третій.
Близько півночі раптом залунали крики:
— Будинок профспілок горить! Будинок профспілок!..
— Там же наші!
— Там шпиталь!
— Там Серьога Поет, його ж поранили!
— Їх треба врятувати!
Пожежа в Будинку профспілок змішала майданні «тили».
Всі, хто тільки міг, кинулися туди. Спочатку просто спостерігали за пожежею, потім розтягнули принесений з табору брезент, щоб на нього могли зістрибнути з карнизів вікон ті, кого вогонь відсік від виходів на верхніх поверхах.
— Як будівля загорілася?! Що там могло загорітися?!
— «Беркути» на дах занесли каністри з бензином, розлили й підпалили.
— Собаки! С-с-скоти! — лаялися одні.
— А куди охорона наша дивилася?! — обурювались інші.
— Просрали Будинок профспілок, не просеремо Майдан! — робили висновок треті. Й натовп відкотився від охопленої полум’ям будівлі. Бо рятувати там було вже нікого...
Що коїлося далі?.. Зрозуміти було важко. Як і передбачав Спартак, «беркути» таки вдерлися на Майдан і, здається, зайняли вивищення під монументом Незалежності. Натомість сцена й надалі перебувала в руках протестувальників — бо з неї продовжували щось вигукувати та співати.
Усі споруджені заздалегідь барикади були подолані, а тому майданівці навалили на новому рубежі, полили бензином та підпалили все, що потрапило під руку в таборі й що могло горіти: дошки, запаси дров, уривки тканини... Тоді почалося своєрідне змагання: «беркути» поливали імпровізовану «вогняну барикаду» водою з пожежних брандспойтів і, щойно їм вдавалося хоч трохи пригасити вогонь, кидалися в атаку... але оборонці Майдану кидали на пригасле вогнище нові уламки дерева й уривки тканини — і полум’я спалахувало знов, а силовики задкували! І весь цей час над «вогненною барикадою» в обидва боки літали різні «привіти»: розколота тротуарна плитка (якої вже просто під ногами валялося повно), світлошумові гранати, пляшки з бензином, просто смолоскипи... Повітря було густо просякнуте кіптявою і сльозогінним газом.
Під час однієї з атак просто з-за стіни полум’я вистрибнув «беркут», налетів на Терезу, збив її з ніг та щосили вдарив носком важкого чобота в черево. Однак наступної ж миті збоку на нападника з тваринним гарчанням налетіло і повисло на ньому щось важке і величезне, що сковувало його рухи... А далі приспіли ще троє з якимсь дрюччям в руках... Тоді Спартак відскочив убік, відтягнув Терезу по розтрощеному тротуару до стіни найближчої будівлі в тінь, стурбовано спитав:
— Як ти?!
— Нічого, — слабко простогнала вона, — терпимо. Я від тебе не очікувала нічого подібного. Як ти його... гада цього...
— Я й сам від себе не очікував, — зізнався він.
— А де твоя прес-жилетка? І куртка де?.. Холодно, простигнеш...
— З цими курвами простигнеш, аякже! — прорипів Спартак і додав: — Куртку з жилеткою я у вогнище кинув. З кишень усе повиймав і кинув.
— Дурко, ох і дурко! Жилетка ж тебе захищала...
— Гжесюк ліквідував мою посаду, отож я більше не головний редактор часопису «Буржуїн». Ну, і сьогодні я тут не як журналіст — я тут учасник. Принаймні так чесніше.
— А курточка?! Я ж тобі курточку так вибирала, так!..
— Фігня! Будемо живі — нову купимо.
Він рвучко цьомкнув дружину в щічку, наказав:
— Лежи тут, в тіні. Розвидніється — відповзи кудись подалі. — Й кинувся назад.
Тереза і лежала, бо рухатись не могла: у неї жахливо боліло, пекло, крутило черево, нібито там кублилися гігантські змії. Підозрюючи найгірше, вона завела ліву долоню проміж ніг, помацала там тканину джинсів. Піднісши долоню до очей, в слабенькому світлі далеких ліхтарів ледь розгледіла, що її пальчики вимазані чимсь темним... Горло перехопив спазм. «Е-е-ет, дарма я сказала сьогодні Спартакові про вагітність! Це його все одно не зупинило. Краще б він не знав...»
Наступною була думка, що краще б вона сама не пхалася на Майдан, а просиділа біля свекрухи. У крайньому разі можна було б у мами Алі нічку переночувати. А тепер що?! «Якщо весь світ проти чоловіка — дружина має підносити йому набої». От і «допідносилася», дурепа сяка-така!..
Тепер Тереза мучилася більшою мірою морально, ніж фізично, бо до болю в череві встигла бодай трішечки призвичаїтись. На щастя, ніхто на неї уваги не звертав, отож лежати було спокійно. До того ж хлопання світлошумових гранат лунало дедалі рідше, й тільки «вогняна барикада» все ще продовжувала палати — хоча було абсолютно незрозуміло, що іще оборонці Майдану примудрялися кидати у вогонь?! Хіба що як Спарик — свій одяг?..
А може, то диво сталося?! Чоловік хоча й охрещений, і храми православні відвідує — тим не менш єврейські легенди знає. Якось він повідав Терезі одну з них — про хлопчика-сироту, який дуже-дуже прагнув знань. Але у нього не було грошей, щоб купувати свічки... Отож Бог зробив так, що коли сирота сідав за вивчення різних мудрих книжок, то кожна запалена ним свічка горіла не одну ніч, а цілих сім діб! Тому хлопчик все ж таки вивчив усі мудрі книжки і став великим вченим!.. Таким же розумакою, як її Спарик...
От тільки, при всій своїй розумності, він поперся на Майдан. А вона за ним. Хоча... Ні, мабуть, без вищого втручання на Майдані таки не обійшлося! І тепер «вогняна барикада» горить сама...
Як раптом Терезі здалося, що маленькі темні фігурки невеличкими групками і поодинці кинулися бігти вгору по Інститутській. Хвилювання повітря над «вогняною барикадою» заважало роздивитися, що там сталося. А може, це їй привиділось?! Чи вона заснула ненароком?..
Але тут чи то від Бессарабки, чи від ЦУМу на Хрещатик вихлюпнувся не те щоб натовп, але доволі щільна група людей. Попереду нісся кремезний і широкоплечий двометровий здоровань, розмахуючи над головою довжелезним обрізком металевої водопровідної труби. Не встигла Тереза здивуватися цьому, як біля неї зупинилося троє або четверо чоловіків, один з яких опустився навпочіпки й голосом Спартака радісно мовив:
— Терезко, ми перемогли! До нас таки прорвався автобус із львів’янами! Не знаю, що так налякало «беркутів» та ментів, але ці паскуди таки втекли! Я ж казав: якщо бліцкриг захлинувся — все, ми протри...
Але тут погляд чоловіка ковзнув по її ногах, і він подавився словами.
— Так, Спарику, це все. Дитини не буде... — ледь чутно мовила вона.
— Нічого, нічого. Все ще буде, — заперечив він тремтячим голосом. — Це схибнуті на всю голову письменники-фантасти не мають розмножуватися, а молоді вчені-
соціологи — обов’язково! Ти от що...
Він схилився над дружиною, обійняв її за плечі:
— Тут серед львів’ян Олесь Близнюк приїхав, ось він, пам’ятаєш його?.. А ще тут наші з «УФО» — Ілля Вернигора й Волошка Кошіль. А наш видавець Роман Рабатко разом з Денисом Паламарем лишилися у Львові блокувати чи то тамтешній «Беркут», чи то ментів — бо їх хотіли проти нас кинути... Отож, Терезко, давай-но спробуємо тебе підняти й подумати, як додому доправити?! Метро ж бо не працює від учора... Тому обійми мене за шию і тоді разом... І-і-і... р-р-раз!..
Київ, 20 лютого 2014 року
— Так, усе, я зробила, що могла.
Каміла закрила тоненький блокнотик, в якому лишилася буквально пара ще не списаних аркушів, разом з ручкою вклала його до батькового планшету, застібнула на алюмінієву кнопку, після чого повісила на бік.
— Зручна штука. Мені б такий мати, — лежачи на імпровізованих «м’яких ношах» (а простіше кажучи — на звичайній ковдрі, яку тримали за кутки четверо) і повернувши голову трохи вбік, Спартак невідривно спостерігав за старим потертим планшетом.
— Краще на тобі оце!
Тетяна зняла зі своєї шиї та повісила на шию пораненого давній талісман — камінчик-гладунчик, оплетений хитромудрим візерунком з червоних ниток і підвішений знов-таки на червоний шнурок.
— Це-е-е... мені?.. Невже?! — очі пораненого чомусь округлилися.
— Так, цей камінчик приносить щастя. Я на ньому колись обпеклася, причому дуже боляче. — Тетяна трохи помовчала й додала: — Але то я така невезуча. Іншим же камінчик допомагає — перевірено. Допоможе й тобі.
— Ну годі вже, годі! — гукнув Валерій Леонідович. — Давайте поїдемо швидше. Невідомо, у що виллється поранення...
— Я назад? — про всяк випадок спитала Тетяна.
— Ти сідай назад в лівий куток. Ви, хлопці, кладіть його на сидіння, щоб головою їй на коліна. Підігніть ноги, закрийте двері. І хутко, хутко!..
Буквально за пару хвилин автівка мчала Малою Житомирською вгору — до Володимирського проїзду.
— Куди ми зараз? — поцікавилася Тетяна.
— В Павлівку, — на повному серйозі відповів водій.
— А-а-а... чому хоча б не в лікарню швидкої допомоги чи в районну?..
— По-перше, Спарик живе на Подолі, тоді як ЛШД на лівобережжі. Його мамі вже за сімдесят, у неї на шиї невістка, яка через побиття вчора вночі ненароджену дитину втратила, а тепер ще й син...
— Господи, який жах!..
— Ну, отож мамі Спартака до Павлівки ближче. Та й без мостів через Дніпро по дорозі. А щодо районної лікарні, по-друге, в Павлівці моя мама досі працює. Цінний спец, хоч і на пенсії... Зараз по всіх лікарнях менти виглядають і забирають усіх з вогнепалами. Але мама щось придумає, як Спарика прикрити...
— Гелена Сергіївна — так... Людина з великої літери, — раптом відгукнувся поранений. Тетяна турботливо схилилася над ним, а Валерій Леонідович просичав крізь зуби:
— Лежи тихо, дурко, і не жвенди! От якого ти дідька на Інститутську побіг?! Добре, що я випхав Алю з Вацлавом до Марека у Відень, за неї хоч спокійний... Як раптом тобі закортіло!.. От якого?!
— Головне, що я голову уберіг, — чомусь посміхнувся Спартак.
— Пхе, знайшов чим хизуватися. Вважаєш, куля навиліт — це краще?!
— Наскрізий вогнепал заросте, а от якщо я по голові дістану...
— Я краєм вуха чув про твій діагноз, — зітхнув водій.
Автівку трусонуло. Поранений застогнав і раптом захвилювався:
— А книжка... Книжка моя, що в кишені була?! Де вона?
— Ось, — Тетяна поклацала нігтем по палітурці.
— Х-х-хух-х-х!.. — з полегшенням зітхнув поранений. — Це добре. Я тепер без неї нікуди!.. То є «Щоденники» Довженка, видані «Liberium». Книжку я взяв у Бібліотеці Майдану, перш ніж її «беркути» розгромили. А сьогодні вона кулю спіймала. Якби не «Щоденники» ці... Не знаю, що б тоді було.
— Гаплик би тобі був, — крізь зуби мовив Валерій Леонідович, — а так у м’ясо й навиліт. Тільки б нагноєння не було, бо Павлівка не має хірургічного відділення. А так усе добре.
— Заросте, як на собаці, — посміхнувся поранений і раптом посерйознішав: — Але ж мене Влад Нідзелінський витягнув, а у нього пістолет був!.. Наган древній, як Революція!..
І раптом розслаблено, без жодного переходу:
— Гаразд, дайте мені з Янголами поговорити.
— Зарано тобі, дурнику, ангелів бачити...
Та не слухаючи нікого, поранений поніс уже відверту безглуздь:
— І ще «Качу» співають... заспівають, але не за мною... Заам і Цедек... Хоч я більше полюбляю «Піккардійську терцію»... Як за Нігояном співали, я чув... Інтерв’ю би взяти у Володимира Якимця!.. Владику, як там ваш «Капітан Немо» — тримається?.. Рекет не наїжджає?.. Микито Лукичу, тепер ви бачите, що ви не «Скрізь чужий» і що жид також може за Україну битися?.. Фомичу, дарма ти мене проклинаєш!.. Я розумію, що Запоріжжя — не Київ, але ж проти тебе — Артак, мій однокашник!.. Запоріжжя вам не дістанеться, вертайся у своє Дніпрорудне й сиди там, паскудо!.. Пане Всеволоде!.. Маріє Стефанівно, це той самий ваш брат Леон?.. Каміло!.. Руфіно Нилівно!.. Жорже, їдь не так швидко!..
— Що він верзе? — перепитав Валерій Леонідович з водійського місця, озирнувшись назад.
— Звичайна маячня, — мовила Тетяна, торкнувшись чола пораненого. — Жени і не відволікайся, дивись на дорогу, а його я догляну.
Пл. Леніна, Дніпропетровськ,
ніч з 21-го на 22 лютого 2014 року
Тутешній Майдан був рухливим і непосидючим, він «гуляв» то одними вулицями і площами міста, то іншими — хоча, безперечно, мав і свої улюблені локації. Сьогодні Європейським бульваром люди вийшли на одну з них — на площу Леніна навпроти ЦУМу. І недарма...
Спочатку висловили палку солідарність зі столицею, де позавчора і вчора в позасвіти відправилася ціла Небесна сотня:
— Київ, ми з тобою!.. Київ, ми з тобою!..
Потім соромили комуністів, як тільки могли:
— Гітлер і той побував на Україні двічі, а от Ленін не був жодного разу!.. Чому ця площа названа ім’ям Леніна?! Ганьба!.. Комуняків — геть! Комуністична партія України — зрадники України! Вони продавали Україну сто років і продають! Вони — наші окупанти! Геть комуняків!..
І знов революційне:
— Разом — і до кінця!.. Слава героям Майдану!..
Нарешті перекричали комуністів і їхніх посіпак-провокаторів, серед яких особливо виділявся покидьок, відомий інтернет-спільноті під чудернацьким псевдонімом «Алевай Єдертуг», а по-простому — «Наливай-сволота». Змусили міліційний кордон відступити, насилу довівши, що люди не роблять нічого протизаконного. І що декомунізація піде на благо України...
Пораділи за найбільш героїчну дніпропетровчанку — Арміну Ткач, яка до останнього моменту страждала в Качанівській виправній колонії № 54 суворого режиму і була визволена буквально щойно на вимогу Євромайдану.
Потім з пам’ятника Леніну збили бронзовий барельєф-окантовку. Якийсь хлопець за допомогою приставної драбини видерся на п’єдестал, обплутав монумент монтажними тросами. Приїхав автокран КТА-25.
Зачепили, потягнули...
Коли статуя гепнулася донизу — тріумфуючий натовп хлинув до поваленого ідола, несамовито горлаючи щось нерозбірливе. Негайно запалали малиново-червоні фаєри, від них повалив дим...
Заспівали гімн України. Після чого запропонували дати цій площі нове ім’я — Героїв Євромайдану...
Вілен Миронович Нагнибіда і Борислав Борисович Артеменко раділи тому, що сталося, разом з усіма іншими. Про одне шкодували: що з ними немає Тетянки. Ну, але це нічого: вони тут, в Дніпропетровську — вона там, в Києві. Коли спілкувалися вчора мобілкою — з непередаваним обуренням вислухали розповідь про звірства силовиків у столиці. Водночас Тетянкою, котра допомагала рятувати поранених, вони відверто пишалися.
До речі, вона повідомила, що надала козацьку «люльку Болбочана» і пробитий кулею «Кобзар» отамана Лиха на вивчення якомусь столичному письменникові. Звісно — під чесне слово й обіцянку повернути реліквії їхнім власникам за деякий час.
— Але хлопці, знали б ви, що то за чоловік чудівний!.. — мовила вона на завершення. — Вам усім треба якось зустрітися. Поки ще не знаю, як саме... але таки потрібно зробити це!..
Ірпінь, 1 березня 2014 року
Цю квартиру порекомендувала тітка Ліда. Зазначила при цьому:
— Її колись винаймав під студію мій Павлусь. Платня помірна. Від залізничної станції діставатися туди доволі зручно, а з іншого боку — тут же, в Ірпені, є Будинок творчості Спілки письменників.
— До речі, Спарику, тобі, як потерпілому героєві Майдану, могли б і путівку туди забезпечити, — зітхала Тереза. — Хіба дарма ти їм в НСПУ членські внески сплачуєш?..
— Та-а-а!.. Знала б ти, в якій дупі перебуває зараз наша Спілка!.. — лише відмахнувся він. — До того ж на Євромайдані я бував переважно як журналіст, а як письменник — лише в останні дні.
— Ти все ж таки надмірно скромний, — знизала плечима дружина.
Вони одужували обидва. Спартак — довше (все ж таки вогнепальне поранення, хоч і навиліт), Тереза — швидше. Ясна річ, мама Гатя не хотіла їх відпускати, вважаючи, що краще сама догляне за «дурнуватими діточками, які варті одне одного». Насилу її вмовили, що Ірпінь — місто майже курортне й перебування там піде на користь обом.
Сьогодні була субота, але вечір видався напруженим. Наскільки можна було зрозуміти, все йшло до війни між Російською Федерацією та Україною — саме про це вони весь день проговорили телефоном спочатку з мамою Алею, потім з мамою Гатею. Увімкнули телевізор — але нічого втішного там не почули. Попервах виступив Юлій Лукієнко, який говорив про необхідність повної мобілізації та закликав не зрадити справу Майдану. Потім показали голосування російської Ради Федерації, яка одностайно дала дозвіл російському президентові Путіну на використання Збройних Сил Росії на території України. Про що його попросив колега — президент Самойлович, який несподівано для всіх дременув від народного гніву подалі — аж у самісінький Ростов-на-Дону!..
— До речі, там, у Ростові, в мене є давня знайома — Оксана Муратова, — зазначив Спартак, коли новинний випуск змінився ток-шоу на тему «Хто куди втік». По-перше, одразу ж за Самойловичем незлим тихим словом пом’янули колишнього міністра вугільної промисловості, потім палива та енергетики, потім голову Черкаської ОДА Бориса Тулумбасова, який тепер переховувався в Іспанії. По-друге, на його захист виступав лідер партії «Ведмежа Сила» Володимир Медвідь, якого Спартак терпіти не міг.
Розуміючи, наскільки все це неприємно чоловікові, Тереза вимкнула телевізор. Деякий час Спартак пояснював дружині, що насправді нічого несподіваного в цій війні нема і що про план «Механічний апельсин» він читав ще в 2008 році за посиланням, підкинутим Буйтуром Всеволодом.
— Спарику, ну ти ж і негідник! — обурилася вона нарешті. — Чому ти пояснюєш мені про «Механічний апельсин» лише зараз?
— Бо коли у восьмому році я розмовляв про це з Арчілом Зурабовичем Цитайшвілі, ми тоді відпочивали в Туреччині, і ти не бажала говорити про війну...
— Не пам’ятаю ніякого Цитайшвілі, — мотнула головою вона. — Берідзе пам’ятаю, він до нас додому приходив.
— Берідзе — журналіст, Цитайшвілі — бізнесмен, якого розорили й за це ж посадили. До речі, вчора телефонував Реваз Нугзарович. Просив, щоб я для «Рупору Донбасу» по старій пам’яті зробив огляд основних цін по супермаркетах Києва. Бо у них там, в Луганську, по телевізору диким криком кричать, що через Революцію Гідності в Києві почався голодомор і у нас вже на повну процвітає канібалізм.
— Ідіоти!.. — розреготалася Тереза. — І вони вірять?
— Реваз Нугзарович каже, що вірять.
— Ну, то вони повні ідіоти! З ними все зрозуміло.
Дружина знизала плечима і пішла на кухню готувати вечерю.
— А про «Механічний апельсин» дослухати?..
— Спарику, не зараз, — махнула вона рукою. — Мені й без того тоскно, що наші так бездарно здали Крим.
— А мені, гадаєш, весело?..
Але Тереза вже зникла на кухні. Спартак перевернувся на спину й, уперши погляд у стелю, заходився обдумувати докладний план нового роману. Ну так, мозок був засмічений думками про бездарну здачу Криму — про що прямо сказала дружина... З іншого боку, хіба він не знав, що війна буде?! Все він знав... Саме про це вони з Цитайшвілі говорили майже шість років тому: якщо Росія вломилася з танками й літаками до Грузії — Україну це теж не омине!
Інша річ, що було невідомо, КОЛИ САМЕ це станеться. Але що станеться НЕОДМІННО — в цьому він не сумнівався відтоді, як прочитав про «Механічний апельсин». Ну, отож і сталося... І що ж тепер?! Погані думки треба було витіснити з голови. А чим іншим можна їх замінити?! Тільки роботою... Гжесюк його вигнав, отже, лишалося думати про літературу.
Але ж саме про новий роман він розмовляв з Багряним Янголом Заамом і Чорним Янголом Цедеком у той самий день, коли його, пораненого на вулиці Інститутській, витягнув з-під «беркутівського» обстрілу колишній «афганець» Влад Нідзелінський! Тоді Спартак час від часу відлітав із земного світу й поринав у лілову сфіру Хохма доти, аж доки не зрозумів: час і справді настав. Старій літературі... тим недолугим «писанеям» про розгнузданий секс, алкоголь і різноманітну наркоту, що масово штампувалися до Революції Гідності й війни, яка починалася ось тепер, — настає край. Нову літературу творитиме не тільки він, письменник Спартак Сивак, — але й він зокрема. Він разом з іншими. А все створене ним досі — це лише підмурок...
Щодо інших — Спартак побачив, наприклад, підлітка-рома, який був на Майдані разом з усіма. Посміюючись і змовницьки перезираючись між собою, Заам і Цедек повідомили, що в цього підлітка Всемогутній дозволив втілити душу того, кого українці вважають своїм Пророком. Так сталося, щоб їхній Пророк у новому втіленні не був упізнаний.
— Щось подібне сталося з кожним з вас, — розсміявся Заам. А Цедек лише підтвердив його слова. Бо це зроблено не просто так. Бо українці як народ мусять змінитися до невпізнанності! Й нова література, нове мистецтво, яке творитимуть віднині ті, хто пройшов Майдан і ще пройде вогонь війни, мусять посприяти становленню цього оновленого народу...
Що ж конкретно до Спартака — то саме під час Революції Гідності він побачив одразу всі вісім знаків, про які йому повідомили колись на нічній дорозі від Києва до Чернівців.
Коли заспівають пісню пропащого сина — але не за тобою...
Він неодноразово чув, як співають «Качу», проводжаючи в останню путь загиблих майданівців, починаючи з Сергія Нігояна.
Коли життєву силу поверне окроплене кров’ю борця Пророцтво...
Разом з «козацькою люлькою» Тетяна привезла дивну книжку — прострілений і забризканий кров’ю «Кобзар» Шевченка. Навіщо вчинила так?! Схоже, цього вона і сама не розуміла. «Просто так треба, і все!..»
Коли оплетений червоним гладунчик забере небезпеку на себе...
Оплетений червоними нитками гладунчик повісила йому на шию знов-таки Тетяна. І знов просто так — на щастя!..
Коли спалені спогади упіймають твою смерть...
«Щоденники» Олександра Довженка тривалий час вважалися спаленими, але їх, виявляється, незрозумілим чином врятувала його дружина — Юлія Солнцева. І ось призначена Спартакові куля поцілила в ці «Щоденники», завдяки чому змінила напрям... і не потрапила йому в серце!.. До того ж, це дивним чином перегукується з простріленим кулею «Кобзарем». От тільки його власникові явно пощастило менше...
Коли дочка фронтовика розкриє вірного супутника свого батька...
Полтавчанка Каміла Шепетун взяла з собою «на Революцію» єдине, що лишилося від зниклого безвісти (вже в мирний час) батька: його старий фронтовий планшет.
Коли калиновий кулон стане срібним браслетом...
Колись він бачив срібний кулон у вигляді калинового листочка, всіяного крихітними червоними ягідками, на шиї у харків’янки Римми Сахно. В день, коли його поранили, вона загадковим чином перетворила кулон в прикрашений гранатами браслет-ланцюжок, і надягнула на лівий зап’ясток.
Коли озброєний бойовим пістолетом ката врятує тебе від темряви...
З-під обстрілу «беркутівців» його витягнув Влад Нідзелінський, який мав пістолет. Цікаво, що за історія пов’язана з тим наганом?..
Коли онук ройового віддасть тобі козацьку люльку, якою пригощався полковник...
Цю люльку привезла Тетяна з Дніпропетровська. Та сама Тетяна, яка разом зі шкільним товаришем Валеркою вивезла його в лікарню.
Минулого разу було сказано, що, побачивши одразу всі вісім знаків, Спартак нарешті скаже слова, які назавжди змінять долю його народу.
Отож він уважно шукав усі вісім знаків, шукав — і нарешті відшукав!..
— Усе, що творите ви, митці, — усе це так чи інакше лишається у спадок людям!.. — кивав Чорний Цедек. Йому підтакував Багряний Заам.
Таким чином, час починати нову справу настав. Для початку Спартак збирався створити роман про трьох товаришів — про таких, якими були й досі лишаються він, Валерка і Марек... хоча життя і порозкидало їх по різних країнах. Дія роману мала відбуватися одразу ж паралельно у двох часових вимірах. В минулому це мав бути... наприклад Устим Кармалюк з двома товаришами, з його вірними спільниками. Один з них був би росіянином, другий — євреєм... Їх би якось засудили усіх трьох. А потім усі троє втекли би з-під варти. І трималися разом, доки той польський пан не застрелив би Кармалюка з пістолета, зарядженого срібним ґудзиком.
А в теперішньому часі це були б троє друзів. В етнічному плані буде повна тотожність: головним буде українець, його помічниками — росіянин і єврей... Або ні, краще не так! Краще хай буде, як у Булгакова: «До чого ж химерно тасується колода!.. Кров». Так, це, безперечно — краще. Бо українська земля прекрасна, її усі можуть любити й захищати заради неї самої. Заради України Вічної!..
Спартак навіть побачив фінал майбутнього свого роману: троє друзів у теперішньому часі хапаються за Тризуб, який в їхніх руках розпадається на три частини. В руці головного героя лишається центральна частина — булава, в руках двох інших виникає по мечу. Тоді ж трійця втрачає свій земний вигляд, і з’являються троє Ангелів — Білий, Сірий і Чорний... Або ні — Золотий, Срібний і Мідний... Гаразд, над кольорами слід подумати. А далі всі троє Ангелів кидаються на...
— Спарику! Вечеря готова!.. — долинуло з кухні.
Горопашна Терезка, вона таке перенесла, що просто жах!..
Отож, бажаючи зайвий раз зробити дружині приємне, він крикнув:
— Іду, люба, іду!..
Потім підвівся з дивана, одягнув капці й почалапав на кухню.
А що там станеться у фіналі з трьома ангелами — він додивиться потім. Ще встигне. Це його сюжет — нікуди він не дінеться!..
Аеропорт ім. Сергія Прокоф’єва, Донецьк,
кінець травня 2014 року
— І от уявіть тільки: стояли ми, таким чином, із західного боку «Білого дому» цілих дві доби поспіль...
— Так ти ж про Москву розповідаєш, а не про Нью-Йорк! — заперечив хтось із бійців.
— Ну так, про Москву, — підтвердив «Оріянин» (бо такий позивний обрав собі на час війни).
— А при чому тут Нью-Йорк? — поцікавився «Сич» дещо скептично.
— Я не кажу про Нью-Йорк, я розповідаю про ГКЧП у Москві!
— Це не ти, це він каже, — і «Сич» кивнув на «Березня».
— А чого такого?.. — не зрозумів той.
— А того, що американський Білий дім... оригінальний White House знаходиться зовсім не в Нью-Йорку, а у Вашингтоні, Округ Колумбія.
— Та ти що?!
— Оте саме, що чув.
— Не може того бути...
— Хлопці, хлопці! То ви будете дослуховувати історію, як я разом з товаришами цілих дві доби провів на барикадах під московським «Білим домом», а потім на нас посеред ночі звідусіль поперли танки й зупинилися от просто під самими барикадами?! А тоді над ними несподівано замайоріли прапори... нашої рідної України та братньої Литви?! Бо ті паскуди-сєпари можуть знов на нас полізти — тоді ця історія лишиться недорозказаною. А це ж було всього нічого — лише у дев’яносто першому році! Я з товаришами — та й на московських барикадах!.. І наш прапор — у Москві!.. А тепер я зі зброєю в руках — і проти москалів і проти їхніх шавок сєпарських... От як життя повертається, га?!
— Ні, «Оріянине», про це розказувати не треба. Ти про інше розкажи. Про те, як у розпал зими з дев’яносто першого на дев’яносто другий роки ви з товаришами возили до Москви продукти, бо їм там їсти не було чого.
— Так я ж про це розповідав лише учора...
— Нічого, нічого! Нам історію про те, як наші дурні голодних москалів нагодували, зайвий раз послухати — одне суцільне задоволення.
— О так! Якби ми москалів тієї зими не нагодували, вони б від голоду усі повиздихали й тепер би до нас через кордон не пхалися!..
Після цих слів оборонці Донецького аеропорту так і вибухнули реготом, бо і справді не могли уявити більшого задоволення, ніж від подробиць давньої вже історії, розказаної «Оріянином».
Сімферополь, Крим, 5 червня 2014 року
За час теперішньої поїздки Орест встиг засвоїти, що головне правило життя за таких умов, які зараз склалися на окупованому росіянами півострові, дуже просте:
НІ В ЯКОМУ РАЗІ не можна дивитися в очі місцевих довше, ніж півсекунди!
Можна розглядати те, що знаходиться у тебе під ногами — але тоді ти ходитимеш з потупленим, прикутим до землі поглядом, що саме по собі негарно. Та й незручно також.
Можна розглядати небо над головою — але це коли лежиш на пляжі чи сидиш у шезлонгу. Ну так, море тут прекрасне, хто б заперечував... З іншого боку, тепер Орест приїхав сюди не задля власного задоволення, а у ділове відрядження — на традиційну бібліотечну конференцію. Тому будь-які «пляжні» варіанти (з чорними окулярами включно) не проходили за визначенням. І поїздки ну ніяк не уникнути, бо тільки там можна було вирішити питання величезних боргів бібліотек Криму його видавництву. Й іншого не відправиш — бо краще вже самому ризикувати, ніж когось підставляти...
Лишався єдиний вихід: швидко ковзати поглядом на рівні облич, потім опускаючи його не в землю, а трохи нижче. І постійно утримувати замислений погляд. Як-от зараз...
— Э-э-э, ты-ы-ы!
Це хто говорить, цікаво?! Втім, краще не обертатися. А раптом це не до нього, а до когось іншого?!
— Э-э-э, ты-ы-ы, кому говорю! А ну стоять!
Орест ковзнув поглядом довкола... й переконався, що всі оточуючі напружено дивляться на нього. Саме на нього!.. Лише остаточно упевнившись, він таки озинувся.
Й одразу ж зустрівся поглядом з маленькими колючими оченятками якогось бомжуватого на вигляд покидька, який нервово смикав великим пальцем правої руки брезентовий ремінець пошарпаного АК, що висів у нього на плечі. Поруч із ним стояв іще один, з холодними очима, ФСБ чи СБУ, чистенький, у плащі, схожому на плащ-намет.
— Я?.. — про всяк випадок перепитав Орест, удаючи здивування.
— Ты, ты, канешна! Кто ж ишшо.
— А чем, собственно, обязан?..
— Подь сюды...
І після крихітної паузи:
— Подь сюды, кому говорят! Я твою морду на Громадском во время Майдана видел.
— Разве?..
— Твою, сучара! Твою, майдаун с**ный!..
— Но позвольте...
— Так, разговорчики мне, м-м-мать твою тудыть!.. Давай иди сюда, щас прогуляемся куда следует.
Під дулами автоматів повели на першу платформу, де раніше містилися «камери схову». Там тепер були дещо інші камери. Інтелігентний на вигляд головний по камерах діждався, поки конвоїри підуть, кудись подзвонив, повідомивши: «Библиотекарь какой-то», а почувши у відповідь матюччя у слухавці, сказав: «Иди отсюда, только не беги, иначе опять приведут».
Потім був Судак, остання за довгі роки головна конференція українських бібліотекарів. Тут був і російський міністр культури, і кримські чиновники від культури, які зберегли свої посади, і вельми інтелігентного виду чоловічок, що підсів за столик у кафе і говорив спершу про високі матерії, а потім за всіма законами жанру вкрадливим голосом запропонував вербування. Увечері був поїзд назад і величезне бажання вимитися.
Міжнародний автомобільний пункт пропуску «Бачівськ», Сумщина, липень 2014 року
Пропускний пункт — це не місце для особливо урочистих зустрічей. Втім, як і не місце також для особливо теплих... Тут все має відбуватися швидко, по-діловому чітко, без особливих затримок та інших зволікань.
Сьогодні в кімнаті для особистого догляду (за браком кращого варіанту, згодиться і таке специфічне приміщення) зійшлися одразу ж декілька осіб. З українського боку — пошуковик-любитель Станіслав Мартинець, колишній вчитель, а теперішній бізнесмен місцевого рівня Валентин Щепанок і його дружина Зоряна. Ну так, звісно: довгі роки перед тим вони майже не підтримували відносин. Більш того, оскільки Зоряна не дозволяла чоловікові бачитися з їхнім сином — їхні відносини і не могли бути більш-менш терпимими...
Однак із початком дивного конфлікту на Донбасі, який одні називали війною російсько-українською, інші — війною громадянською... А як там і що насправді — сам чорт ноги поламає й ратиці собі повідшибає!.. Коротше, з початком чогось дуже схожого на війну, що в будь-який момент могло перекинутися й на їхню Сумщину, Зоряна дещо по-іншому поглянула на недійсний фактично, але так і не скасований юридично шлюб. І хоч вона й досі не допускала зустрічей Валентина з сином, проте сама з чоловіком час від часу все ж таки бачилася. Й от навіть до Бачівська поїхати вирішила. Що характерно — вирішила САМА!..
З російського ж боку були двоє: інтелігентної зовнішності жіночка середніх літ і телепень підліток, який безперервно жував гумку, час від часу (причому завжди в найменш підходящий момент!) надуваючи з неї гігантську бульку, що потім лопалася з гучним різким лясканням. Ще були двоє прикордонників — по одному з кожного боку. Та останні мовчки стояли кожен біля своєї стіни й жодної участі в тому, що відбувалося, не брали.
А зустріч відбувалася через те, що внаслідок копіткої багатомісячної праці зусиллями пошуковиків на чолі із Станіславом Мартинцем нарешті було встановлено, що алюмінієва ложка, помічена ім’ям «Василь», накарябаним на її ручці, належала Василеві Верігіну, онука якого й нині проживала в Тамбовській області Російської Федерації. Отож саме їй — онуці одного з героїв Чернівського бою, який загинув за Радянську Батьківщину смертю хоробрих, і передавалися сьогодні: невеличка урна з прахом загиблого, а також та сама алюмінієва ложка та ще маленька п’ятикутна зірочка, що колись прикрашала його пілотку.
Зустріч проходила нормально і дуже навіть пристойно рівно до того моменту, як урна з прахом, ложка й зірочка не перейшли з української сторони на російську. Тоді телепень підліток вмить виплюнув жувальну гумку, вправно приліпив її на боковушку стільця, на якому сидів, а на додачу вихопив з рук жінки урну... і спробував зняти з неї кришку.
— Эдуард! — вереснула жінка так гучно й різко, що обидва прикордонники від несподіванки навіть похитнулися.
— Не-е-е, ну-у-у... А чё тако-о-ое?.. — обурився підліток.
— Эдуард, что это за дикое поведение?!
— Не-е-е, ну-у-у... А мы ж поспорили!.. А чё, низзя?..
Подальше розпитування дозволило з’ясувати, що праонук героя-солдата — оцей самий підліток — заклався з друзями на п’ять репанів , що замість прадідового праху «каклы» неодмінно сховають до урни... радіопередавач! Від почутого Станіслав і Зоряна відверто розгубилися, лише Валентин здогадався спитати:
— Ну-у-у... И что же, по-твоему, этот передатчик будет передавать?
— Да какая разница! — відмахнувся підліток. — Главное, он за нами шпионить станет. И в урне его никто искать не додумается.
— А как он будет шпионить, как?! — допитувався Валентин.
— Да-а-а... какая разница?! Будет и все тут.
Стріляючи очима у бік явно шокованих українців, мати спробувала втихомирити свого телепня, однак той лише відмахнувся і раптом мовив:
— А можно спросить: вы кто — каклы, укропы или бэндэры?..
— Эдуард! Я ж тебе, бестолочи, объясняла!.. — простогнала жінка.
— Не-е-е, ну-у-у... а чё тако-о-ое?.. То ты объясняла, а то они са-а-ами...
— Эдуард!..
Однак тут мовив Станіслав:
— Ти помиляєшся, хлопче, ми — українці.
— Значит, каклы!.. — з непідробним розчаруванням у голосі мовив телепень і сумно додав: — Прос**л я рэпаны.
І вже ніщо інше не могло його зворушити.