Реанімація відносин і шантаж Заходу
У червні 2021 року минуло 10 років з моменту підписання Україною і Китаєм договору «Про стратегічне партнерство». І якщо Китай за ці роки став для нас найголовнішим зовнішньоторговельним партнером, то увага Пекіна до Києва зменшилася, особливо після невдалої історії з купівлею китайським інвестором вертолітного заводу «Мотор Січ».
Ситуація змінилася цього літа після (в хронологічному порядку):
а) вкрай дивної історії з відкликанням Україною свого підпису в документі щодо прав людини в Китаї;
б) укладення між Києвом і Пекіном інфраструктурної угоди на $ 2 млрд;
в) презентації книги китайського лідера Сі Цзіньпіна в Києві, де засвітилася фактично вся парламентська верхівка країни;
г) телефонної розмови президентів двох держав.
Таку поведінку української влади навряд чи вітають у Вашингтоні, для якого Пекін нині є головним суперником на міжнародній арені.
Якщо теорія, яка говорить, що Володимир Зеленський і його команда вирішили шантажувати Захід поворотом до Китаю з тим, щоб добитися більшої уваги, правдива, то це однозначно програшна стратегія.
По-перше, США все ще залишаються наддержавою. Вашингтон протидіятиме зближенню Китаю з Україною, яка має чимало військових стратегічних підприємств.
По-друге, не варто думати, що Київ зможе переграти китайців і якось їх використати у своїх схемах. Україна і Китай перебувають на різних рівнях можливостей. Політичні навички і досвід китайської цивілізації мають тисячолітню історію, та й зараз Китай – це важкоатлет на світовій арені. Тому з якого боку на нинішні дії української влади на китайському напрямі не дивися – всюди побачиш дурість.
Водночас слід наголосити, що США і ЄС активно працюють з Китаєм. Для КНР Сполучені Штати – це перший торговельний партнер. Китай є найбільшим торговельним партнером для ЄС. Офіційні інвестиції Пекіна в Америці становлять близько $180 млрд, а в Євросоюзі лише за минулий рік – 6.5 млрд євро, де основний бенефіціар – Німеччина (30%).
Крім того, ніхто не говорить, що Україна повинна відмовитися від співпраці з Китаєм. Усе можливо, коли йдеться про ведення прозорого бізнесу, а не про здачу стратегічних інтересів.
Китайська кабала і російська удача
Очевидно, якщо ми посваримося з Вашингтоном, останній, а потім і його європейські союзники можуть залишити нас з Москвою наодинці. При цьому Києву важливо зрозуміти – для Китаю лояльність Росії зараз важливіша, тому він навряд чи стримуватиме її агресію в Україні.
Також слід вказати, що з Китаєм часом дуже складно працювати. І це потрібно робити з розумом і без зайвих емоцій. Наприклад, не варто надто спокушатися на китайські кредити – щоб потім розплачуватися землею чи стратегічними підприємствами. Киргизія, Таджикистан, Кенія і чимало інших країн уже зіткнулися з проблемою виплат за китайськими кредитами.
Ще важливо пам'ятати, що китайці забирають по максимуму – так, у 2017 році Шрі-Ланка віддала Китаю стратегічний порт Хамбантота в оренду на 99 років, тому що не змогла виплатити $1.3 млрд кредиту, витрачених на його будівництво. Загальний борг Коломбо перед Пекіном становить $8 млрд.
Борг Венесуели перед Китаєм уже близько $19 млрд. Китай використовував цей фактор, щоб укласти з латиноамериканською країною вкрай невигідну для Каракаса угоду про постачання залізної руди. У 2009 році венесуельці отримали $1 млрд кредиту і зобов'язалися поставити Китаю майже 43 мільйони тонн руди. Проте якби Венесуела просто продала сировину на світовому ринку, то заробила б $4 млрд.
Пакистан – основний реципієнт китайських інвестицій у Центральній Азії. Оприлюднена сума інвестицій Китайсько-пакистанського економічного коридору становить $46 млрд. Хоча інфраструктура будується в Пакистані, інтереси Пекіна превалюють – наприклад, 91% прибутку від діяльності порту Гвадар, побудованого в рамках проєкту, йде саме китайській стороні.
Маленька африканська країна Джибуті розташована біля Баб-ель-Мандебської протоки, через яку пролягає морський шлях з Європи в Азію й Океанію. Починаючи з 2000 року, Джибуті почала позичати в Пекіна, а 2018-го борг країни перед Китаєм склав $1.2 млрд, або 80% ВВП. А рік перед тим Пекін відкрив у Джибуті свою першу закордонну військову базу, витративши на її будівництво $0.6 млрд.
Чорногорія позичила $1 млрд у Пекіна для побудови автомагістралі. Потім у країни, населення якої становить ледь більше ніж 600 тисяч осіб, виникли проблеми з його виплатою. Дорога повинна з'єднати глибоководний чорногорський порт Бар і сербську столицю Белград як частина «Одного Поясу, Одного Шляху». Представники чорногорського громадянського суспільства побоюються, що Пекін може зажадати від їхньої країни віддати стратегічний порт через нездатність Подгориці повернути борг. Ба більше, згідно з двосторонньою угодою, Китай може отримати суверенітет над певною частиною території Чорногорії, якщо виникнуть фінансові проблеми.
У контексті підписаної Києвом і Пекіном міжурядової угоди про інфраструктурне будівництво необхідно акцентувати увагу на двох складових. Перше: Китай має проблеми з перевиробництвом, тож намагається багато будувати за кордоном – для цього він дає кредити іншим державам, і на ці гроші китайські компанії будують там інфраструктуру. Це наріжна ідея ініціативи «Один Пояс, Один Шлях». Частина кредитних коштів також іде національним підрядникам, створюючи робочі місця для місцевих. Проте часто стається так, що все забирають китайські підрядні структури.
Друге: уряд України поки що не оприлюднив самого тексту угоди. Це насторожило громадськість. Адже з 2014 року різко збільшилася кількість договорів Китаю з іншими країнами, де присутні положення про конфіденційність – у 39 угодах зі 100. Згідно з цими секретним умовами, країна-позичальник не може реструктуризувати борг перед Пекіном з іншими міжнародними кредиторами, а також є політичні вимоги – в разі розриву відносин з КНР країні негайно потрібно буде виплатити Пекіну всі кредити.
Утім не варто різко відмовляти китайцям – важливо просто чітко окреслювати межі. Києву слід сказати Пекіну, що ми можемо бути один одному корисні в багатьох напрямках. Що Україна готова вести бізнес з Китаєм, однак цей бізнес не повинен стосуватися наших геополітичних інтересів і підривати наші стратегічні виробничі галузі.
І тут є хороший приклад – Польща. Варшава – партнер Пекіна. Вона за 20 років отримала $2.2 млрд китайських інвестицій. Польща наразі є активним учасником «Одного Поясу, Одного Шляху» – через країну в Західну Європу проходить залізнична гілка «ОПОП» і 90% перевезень між Китаєм і ЄС. Крім того, Варшава - учасник китайського механізму співпраці зі Східною та з Центральною Європою під назвою «17+1». Польща змогла реалізувати свій транзитний потенціал у глобальній китайській ініціативі. При цьому Варшава залишається союзником США і не продає Китаю своїх стратегічних активів.