Замість паперу та крейди
Стенд угорської компанії Mozaik Education протягом усієї (не)конференції був оточений вчительками. Тут демонстрували переваги інтерактивного екрану. Розміром зі шкільну дошку, він керується дотиком і транслює софт MozaBook – 3D-анімацію, відеоролики, візуалізації з усіх шкільних предметів. Учительки й учителі математики із захопленням дивились, як комп’ютер будує параболи й гіперболи крізь точки, яких вони торкаються на екрані. Учителька біології збирала та розбирала макет внутрішніх органів людини. Фізикам показували моделі атомів, географам – панорами різних куточків планети.
Але таке програмне забезпечення коштуватиме школі більше 6 тисяч грн на рік. Інтерактивний екран треба купувати окремо. Але система працює і на звичайній парі «ноутбук-проектор», керується мишкою. Для школярів, які хочуть користуватись софтом вдома чи на власному смартфоні, є учнівська версія – 1280 грн на рік.
Співзасновник компанії Петер Торок вважає, що для шкіл це – не додаткові витрати, а можливість заощадити: «Матеріальне забезпечення шкіл вартує чимало, має обмежену кількість та строк використання. Наприклад, на уроках біології анатомію вивчають за допомогою пластикових макетів людського тіла. Але не кожна школа, особливо сільська, може дозволити собі такий макет. Проте вони можуть придбати проектор і використовувати цифрову модель. Її можна обертати, розбирати, збирати, можна бачити анімацію процесів, що відбуваються в людському тілі. Але з тим же проектором можна показати багато візуалізацій на інших уроках: історія, фізика, хімія тощо».
Понад двісті українських шкіл придбали собі MozaBook, переважно – у Львові. Петер Торок говорить, що процес опанування нової технології проходить легко, бо софт спирається на інаявні підручники: «Ми додаємо до них 3D-анімацію, різноманітну візуалізацію, вправи. Педагогу не потрібно витрачати багато часу на створення власних презентацій, вони можуть дотримуватися підручника і його структури. Це – не зміна в парадигмі, це інструмент».
Доповнюючи реальність
«Достаньте свої смартфони», – просить учительок і вчителів засновник Центру нової освіти, автор і розробник платформи «УМІТИ» Іван Іванов. Він розповідає їм про нові можливості, які надає доповнена реальність. Те, що лише кілька років тому було забавкою з пошуком покемонів, стає потужним і дещо гейміфікованим методом передачі знань.
Іванов демонструє, як можна використовувати розважальні додатки доповненої реальності, на кшталт Wallame, в освіті. Wallame дає можливість сфотографувати на смартфон якусь стіну й залишити там малюнок або повідомлення. Створений таким чином об’єкт прив’язується до зображення й географічних координат. Інша людина, яка використовує додаток, бачить на мапі значок повідомлення, але дізнатися, що там, може лише у випадку, якщо наведе камеру саме на цю стіну.
Замість стіни Іван Іванов пропонує використовувати іншу поверхню – наприклад, аркуш паперу чи малюнок в підручнику. Замість грайливих повідомлень залишати додаткові інструкції, або навіть лінки на статті, відео тощо. Wallame – це лише один із прикладів того, як доповнена реальність може бути інструментом в освіті. Каліфорнійський університет у Лос-Анджелесі пропонує інтерактивну проекцію топографічної мапи, за допомогою якої можна вивчати ландшафт, власноруч створювати гори й долини, спостерігати за поведінкою води в природі. Програма Expeditions AR від Google «створює» планети й вулкани, ланцюжки ДНК й легені просто у класній кімнаті. Усе це викликає бурхливу учнівську реакцію і потребує лише смартфону.
«В Україні немає тренінгів, де вчительство навчали б створювати доповнену реальність. Були семінари, де розповідали, що є така цікава технологія, колись у майбутньому ми будемо нею користуватися, – говорить Іван Іванов. – Але те, що це буде колись у майбутньому – міф. Це зараз».
Знайомі поняття
Але не тільки футуристичні методики пропонували українським педагогам. Неабияку увагу привертали сесії про речі, які стали частиною сучасного життя, але й досі залишаються поза школою. Наприклад, онлайн-освіта.
Проектний менеджер студії онлайн-освіти EdEra, що пропонує користувачам онлайн-курси, Олександр Папіш не розповідає нібито нічого принципово нового: «Велику тему ми розбиваємо на мікротеми. Кожну мікротему вивчають, після чого дається контроль знань – тести чи творчі завдання. Будь-яка фаза складається з трьох етапів – обмірковування заздалегідь, виконання й самооцінювання. Ми слідкуємо за аналогічними проектами в інших країнах і можемо сказати, що кращого підходу в онлайн-освіті немає».
За дослідженнями EdX (платформи масових відкритих інтерактивних курсів, заснованої Массачусетським технологічним інститутом і Гарвардським університетом), оптимальна тривалість ролика в онлайн-освіті – 6 хвилин. «Якщо більше – то нудно, – ділиться досвідом Олександр Папіш. – Якщо менше – просто не встигнеш подати матеріал. У нас максимальна довжина відео – 10 хвилин».
За словами освітянина, такий формат страшенно подобається дітям: «Дуже приємно читати такі короткі відгуки як «круть» чи «офігенно». Значить, дитина отримала з цього користь».
В онлайн-освіті іноді й педагоги поводяться, як деякі діти: «Зробили курс для вчителів й завдання були у всіх однакові. І правильні відповіді почали поширюватися мережею. Починаючи з третього модуля, довелось зробити всі важливі завдання різними».
Українські реалії
Криворізька школа №114 ще з 90-х років приділяє новітнім технологіям значну увагу. «Ми використовуємо Kahoot!, Plickers, LearningApps, а з цьогорічного EdCamp’у привезли ідею Wallame і доповненої реальності», — розповідає директорка Людмила Хорькова. Школа №114 вже п’ять років — лідер міста за оцінкою методик навчання, роботи з обдарованними дітьми й інших рейтингів. Директорка вважає, що технології відіграють тут ключову роль: «Ми не боремося з гаджетами, ми їх використовуємо. Гаджети приваблюють дітей, і заборонами тут нічого не вдіяти. Треба направляти цю цікавість у бік навчання. Наприклад, у кабінеті історії ми зробили зрістомер з позначками зросту видатних особистостей, а поряд з кожною позначкою — QR-код. Дитина може просканувати код смартфоном і потрапити на статтю про цю людину». Зрештою, підручники й художню літературу діти читають з екранів — їм так зручніше.
Проте технологізація школи потребує фінансів. Школа №114 шукає їх у різних конкурсах та проектах, де є можливість отримати новий пристрій. «У нас сім проекторів, які використовують на уроках. Так, це дорого, але штучний скелет для класу біології коштує 17 000 гривень. Чи не економніше вкластися в технології, які покажуть вам і скелет, і все інше?».
Дитячий лікар, керівник клініки «Педіатр Плюс» Андрій Пеньков вважає, що дитина з гаджетом в руках — нова реальність. «Вони звикли так отримувати інформацію, і нічого поганому в цьому для здоров’я немає, — упевнений педіатр. — Згадайте, як нас у дитинстві застерігали: не читай багато книжок, зір погіршиться. Читання з екранів смартфонів ніяк не відрізняється від читання паперових книжок. Дивитись на уроці на екран чи на проекцію з точки зору здоров’я — те ж саме, що дивитись на дошку». Але загроза все ж таки є — специфічна залежність.
«Діти «підсідають» на ігри, відео, контент соціальних мереж, що постійно змінюється. Це тому, що в реальному житті немає нічого цікавого. І тут треба докладати зусиль батькам й вчителям — робити так, щоб навколо, на уроці, на перерві було цікавіше, ніж в екрані», — радить Андрій Пеньков.
Із часом цифрова освіта буде такою ж звичною, як освітлення в школах, вважають експерти. Тож треба готуватися не тільки до позитивних ефектів прогресу, але й до негативних, як онлайн-списування, про яке вище розповідав Олександр Папіш, чи до загалом загроз цифрового світу. Наукова співробітниця Талліннського технологічного університету Бірґі Лоренц розповідає, як в Естонії вчать дітей кібербезпеці з 1 класу: «Ми хочемо, щоб вони розуміли, що таке онлайн, що таке офлайн. Щоб використовували складні паролі. З шостого класу, коли діти вже дуже багато часу проводять у соціальних мережах, у них має бути розвинене критичне мислення – вони повинні розрізняти, що правда, а що ні. З сьомого-дев’ятого класу вони вже самі допомагають учителям. І на момент випуску ми впевнені, що це – обізнані, притомні громадянки й громадяни».
