«Письменники мають бути не на п’єдесталі, а поруч»
«Можу собі уявити, як реагують діти, коли для них екскурсію Харковом проводить Сергій Жадан і веде до будинку «Слово», наприклад. Туди, де застрелився Микола Хвильовий, де в квартирі Василя Вражливого ночував на письмовому столі Іван Багряний. Це ж дає геть інше відчуття взаємозв’язку літератури й життя, сьогодення й минулого, – говорить Тетяна Терен, авторка антології інтерв'ю з письменниками «RECвізити», екс-директорка Українського інституту книги. На (не)конференцію EdCamp Ukraine 2018 вона приїхала з виступом «Без бронзи і смушевих шапок. Як викладати сучасну українську літературу». – Тим паче в Харкові, з його літературною історією, особливо гостро відчуваєш, що мистецтво не може існувати поза життям суспільства. Сучасна література не просто прищеплює дитині відчуття мови, стилю, захоплює сюжетом, а й розповідає про неї саму, про її країну. Крім того, так цікаво дізнатися, що письменник — людина, котра живе тим самим життям, що і ти.
Зрештою, завдання літератури і мистецтва – не лише виробляти естетичний смак, а й фіксувати цей час і про нього розказувати».
Учасники однієї з таких екскурсій (випускники прифронтового Золотого, які вперше подорожують Україною завдяки проекту «Мандрівники зі Сходу») підтверджують Тетянині здогадки. «Під час екскурсії з Сергієм Жаданом нам вдалося скласти пазл: перед нами ніби постали ті автори, яких ми вчили на уроках літератури, ми побачили, де вони жили і ніби відчули – як саме. Тепер, коли ми знаємо історію цих будівель, думаємо про людей, які там творили, – будемо інакше сприймати місто», — розповідає випускниця гімназії в Золотому Влада Кордюкова.
До мандрівки випускниця найбільше хотіла побачити замки Львівщини. Після – згадує візит до харківського офісу міжнародної компанії-розробника мобільних і браузерних ігор Plarium: «Тут ми всі зрозуміли, чому потрібно знати англійську, в школі ми не мали мотивації її вчити. Тепер розумію, що якщо хочеш працювати в міжнародній компанії, знання іноземної мови — необхідність».
Сергій Жадан підводить дітей до пам’ятника Тарасу Шевченку – того самого, який архітектор Манізер «ліпив» із акторів театру Березіль, а «натурщиком» для Шевченка став сам Лесь Курбас. «Сподіваюся, я ніколи не стану пам’ятником, – сміється письменник. – Хоча, якщо коло мене відбуватимуться такі ж круті події, як біля нашого «Шеви», – то можна». Сергій має на увазі, що саме «під Шевченком» відбувалися основні події Харківського Євромайдану, тут досі проходять різноманітні правозахисні акції.
І от Шевченко вже – не смушева ікона зі стінки літературного класу, а привід поговорити про Україну, про внесок кожного і кожної в життя країни.
Тетяна Пилипчук, співробітниця Харківського ЛітМузею, авторка численних музейних та соціокультурних проектів, розповідає: «Коли запитуєш у дітей про Шевченка, вони називають твори зі шкільної програми. Далі він їх не цікавить. Для них це постать з минулого, не включена в сучасність. Учительки, які приїхали до ЛітМузею під час EdCamp’у, питали: «Що з цим робити? Як подавати?» — Відмовитися від народницького дискурсу».
Можна говорити з дітьми про Майдан 14-го року – чому там читали Шевченка і як він там зазвучав – діти інакше починають ставитися не лише до постаті Тараса, а й до літератури в цілому. Письменники мають бути не на п’єдесталі, а поруч, - говорить Тетяна Пилипчук.
Після роботи над книгою інтерв’ю «RECвізити. Антологія письменницьких голосів» Тетяна Терен упевнена: автори зазвичай відкриті до комунікації: «Я пропоную педагогам через видавництва зв’язуватися з письменниками та письменницями та запрошувати їх у школи, влаштовувати скайп-зустрічі. Це заохотить дітей до читання і покаже, як включені в сучасне життя письменники, котрі живуть і творять із тобою в один час».
«Дітям важливо дати відчуття причетності до свого часу»
«На EdCamp’і у нас було кілька секцій, на яких ішлося про включення учнівства в громадську активність, – розповідає менеджерка EdCamp з PR і партнерства Ірина Міньковська. – Скажімо, у Фінляндії, з якою Україна нарешті уклала міжурядову угоду про співпрацю в реформі освіти, є такі предмети як «Активна громадянська позиція та ініціативність» або «Відповідальність за довкілля». Володимир Селіваненко з партнерської організації Amnesty International на цьогорічному EdCamp’і розповідав якраз про те, як виховати в дитині активного громадянина чи громадянку. Він говорить, що дітям дуже «заходять» екологічні теми, вони також залюбки пишуть листи політв’язням, – це виховує відчуття причетності до своєї держави, свого часу».
Тетяна Терен наполягає, що і в літературі дитина, перш за все, має знайти, відчути себе і свій час. Говорить, що сучасних текстів і авторів у шкільній програмі недостатньо, хоча вибирати є з чого.
«Це щоразу потрясіння для людини: це написано про мене і моїх батьків, написано моєю мовою, описано ситуацію, в якій я живу, – говорить Терен. – Важливо, щоб дитина знаходила в тексті себе: це спонукатиме читати далі, знаходити інших авторів і мати зовсім інакше розуміння того, чим є література».
Учительки, що прийшли на розмову до Тетяни під час EdCamp’у, говорять, що часто діти не люблять українську літературу, а люблять зарубіжну, бо на тих уроках є можливість та час зацікавити, зачепити текстом. А робота вчителя української літератури все частіше перетворюється на підготовку до ЗНО.
«У програмі з літератури потрібно відійти від хронологічного принципу. Це абсурдно. Молоді люди часто вважають, ніби українська література відстала (а значить, і ми самі – теж?). Це враження виникає, коли ви вивчаєте одночасно (бо програми не побудовані на взаємодії), наприклад, «Тронку» Олеся Гончара, а в зарубіжній літературі – «Парфумера» Патріка Зюскінда. Як можна це одночасно сприйняти? (Узагалі не говорячи про те, чи має взагалі бути Гончар у шкільній програмі.) Коли читаєш Зюскінда – це потрясіння від тексту, від того, що ви взагалі такого не читали раніше, ви хочете цим насолодитися, подумати – але ви маєте дочитати «Тронку».
«Програма має дати дитині цілісну картину світу, а не клаптикову»
Неінтеѓрованість та взагалі «мимобіжність» програм вважає проблемою і Марина Кафтан, провідна фахівчиня з управління проектами та програмами у Мистецькому Арсеналі (на EdCamp’і Марина розповідала про освіту в музеї і те, навіщо школам мистецтво). Мова йде про взаємодію не лише програм із літератури, а різних дисциплін узагалі – як це, знову ж таки, відбувається в тій самій фінській школі.
«Ми робили на «Арсеналі Ідей» виставку «Реальність і ілюзії» – роботи Олександра Гнилицького, котрий, як відомо, любив бавитися з оптичними ілюзіями, – розповідає Марина. – Фізики із Малої академії наук принесли нам спеціальні прибори, щоб пояснити, що таке бінокулярний зір у людини, або як бачить світ новонароджений.
Нейрофізіолог розказував дітям про те, як працює людське око, чим відрізняється від ока кішки чи бджоли. Після лекції діти інакше дивилися на ті ж самі роботи – з іншими способами пізнання».
Марина, історикиня за освітою, говорить (як, до речі, і багато хто з вчительства), що не розуміє, чому в програмі розділяють географію та історію: «Для мене абсолютно незбагненно, як люди це викладають. От у 5-му класі діти вчать на історії Давній Світ, а на географії – ...будову землі. І ти запитуєш: діти, а де Межиріччя? – а вони не знають. У них у голові процеси між собою не пов’язуються. Те саме – з історією України, яка у нас геть зовсім відірвана і від географії, і від історії релігії чи мистецтва.
«Які основні роботи, що характеризують українське бароко? Можеш перечислити п’ять основних церков? Сідай, 12». Але це ж нічого не говорить про твоє розуміння ані мистецтва, ані його історії. Це просто про механічне запам’ятовування».
Микола Носок, режисер проекту Ukraїner, автор проектів «28 літрів» та «Ukraine welcomes U», вважає, що важливо шукати контексти. «Я думаю, що відео проекту Ukraїner можуть підійти практично до будь-якого уроку. От у нас є чудовий матеріал про вчителя, який вчить шахів, і він говорить про математичну логіку, на якій побудована гра. Це невеликі історії, по 5-10 хвилин. Так діти можуть зрозуміти, що математика – не «просто формули», а те, чим можна далі користуватися: щоб грати в шахи, робити анімацію, моушн-дизайн тощо. Що те, що вони вчать, – вони можуть і будуть використовувати в повсякденному житті. Треба шукати в історіях контекст і розуміти, де його подати».
Натхненник руху EdCamp в Україні, радник міністерки науки й освіти Олександр Елькін говорить, що це перегукується з ідеєю Нової української школи про навчання не «голим знанням», а компетенціям – тим навичкам, які діти зможуть використовувати в житті.
Але для цього вчительство потребує допомоги. Так, за даними опитування 8427 педагогів з усієї України, яке проводила ГО «ЕдКемп Україна» разом із Міністерством освіти і науки України, 49% учительства прагнуть витрачати більше часу на підвищення кваліфікації. При цьому 43% говорять, що справді цікаві можливості для зростання й освіти «надто дорогі або їх узагалі неможливо собі дозволити».
71% опитуваних вчителів жодного разу не були за кордоном. Тому інтеѓрувати теми у світовий контекст, наводити приклади з життя інших країн вчителям і вчителькам досить непросто.
«Програма має бути перероблена так, щоб у дитини була цілісна картина світу, глобальних світових процесів – і включеності в них своєї країни, – впевнена Марина Кафтан. – Причому школа може це зробити сама. Для цього достатньо ініціативи двох-трьох людей: історика, географа, викладача з художньої культури, а якщо до них ще долучитися філолог — вони зможуть створити абсолютно прекрасні речі. І з новим законом про освіту вони мають більше простору для маневрів».
Олександр Елькін підтверджує, що новий закон про освіту справді надає школі значно більше свободи у формуванні програми. «Нова типова програма, яка зараз випрацьовується для початкової школи, дозволяє вчителю/ вчительці орієнтуватися на те, як вона чи він чи бачать емоційний, естетичний та інтелектуальний розвиток і запит класу, допрацьовувати програму під конкретних дітей. Цей підхід запрацює вже цього року. Інтеѓровані уроки теж можливі – хоча там є певні складності з оплатою роботи, бо в одну годину працюють кілька вчителів. Але діти їх сприймають прекрасно.
Узимку ми привозили до школи в селі Трудолюб на Полтавщині експертів із фінської Lumo Education LTD, вони допомагали вчителям готувати інтеѓрований урок «математика + біологія + мова + мистецтво» – це було фантастично! Дітям показали, як математика допомагає при дослідженні біологічних процесів, як мова це зображує, і як це можна відрефлексувати методами мистецтва. Йшлося, здається, про рибу в українських водоймах. І це вже не була якась абстрактна риба, а привід поговорити ще й про географію України, її екологію».
«Екологічна свідомість – частина мирного дискурсу»
Олександр говорить, що тему екології і українські, й іноземні експерти EdCamp відзначають як особливо важливу. А вчительство готове про неї говорити, та не завжди знає, як саме. «Один із можливих форматів на нашому відкритому уроці показували партнери з Кока-Кола Беверіджиз Україна Лімітед. Вони не просто розповідали, що треба сортувати сміття, а й показували, що може бути використане вторинно, що стається зі сміттям (а в підсумку – з людьми, з планетою) у випадку, якщо воно потрапляє на звалище, а що – на переробку. Це була гра і в ній, до речі, також поєдналися знання з кількох дисциплін».
Учасниками таких відкритих уроків, де діти і вчителі не знайомі між собою і діти оцінюють учителів, уже другий рік поспіль стають учні зі Станиці Луганської. «Мене радує, що діти з прифронтової зони так цікавляться екологічним питанням, – говорить Ірина Куніцина, голова Благодійного фонду Сергія Жадана, який допомагає дітям приїхати на EdCamp до Харкова. – Діти зі Станиці були захоплені ідеєю сортування, а випускники з Золотого, які стали нашими «Мандрівниками зі Сходу», мріють зробити зелену зону відпочинку в своєму містечку. Мені здається, оця відповідальність за свій шматок простору – вона наблизить настання мирного життя на цих територіях. Екологічна свідомість – частина мирного дискурсу».
Тетяна Стус, авторка книжок для дітей та підлітків, співзасновниця простору дитячої української книги «БараБука», говорить, що «теми природи», наприклад, можуть стати точкою входу до деяких творів «на виріст». «Припустимо, зараз весна, пробуджується природа – ми можемо поговорити з дітьми про рослини, тварин, біоритми… Потім дивимося мультфільм «Мавка» і, будь ласка, можемо з п’ятикласниками трохи про «Лісову пісню» поговорити. А потім у 16 років повертаємося до цього твору і розкриваємо його нові лінії. Я за те, щоб дати вчителю можливість читати з дітьми, яких він чи вона добре знає, саме ті книжки, яких діти потребують за віком, а не в історико-хронологічному порядку, який часто може бути не лише неефективним, але й небезпечним».
«Дитині варто показати, що світ хороший і всім у ньому є місце»
«Інколи складається враження, що люди, які писали програму з літератури, і гадки не мали, що у дітей є свої вікові потреби, – продовжує Тетяна Стус. – Дітям підсувають книжки, які не відповідають їхньому емоційному запиту та інтелектуальному розвитку. От програма пропонує в середній школі читати щось із прадавніх літературних пам'яток, а в цьому віці дитина розуміє та сприймає певний тип речень, відповідної структури, певної довжини.
Крім того, твори в програмі для 12-13-річних переобтяжені національним та індивідуальним стражданням, пафосом. Дитині ж потрібно допомогти формувати «позитивний», оптимістичний світогляд: тебе тут чекає світ хороший , а не смертонька і слізоньки при битій дорозі.
Дитині треба дати підліткову книжку, де спілкуються між собою її ровесники, налагоджують перші чуттєві стосунки, відкривають світ – сьогоднішній, не тисячолітньої давнини».
«Коли запитуєш у дітей, які у них асоціації з українською літературою, зазвичай вони відповідають: селянська і сумна, – зізнається Тетяна Пилипчук, експертка Харківського ЛітМузею. – У підручниках, стилістично, образно законсервованих десь у сімдесятих (коли українську літературу свідомо витісняли на маргінес), – не мова сучасних дітей, ці підручники, попри деякі зміни в змісті, не звертаються до дітей. Там Шевченко в смушевій шапці, достатня кількість калини, без віночків взагалі ніяк. Тому після закінчення школи та складання ЗНО діти, як правило, припиняють читати українські твори. Для них українська література виглядає безпорадною.
Потрібно було би зважати не на кількість, а на якість прочитання. Показувати, наскільки багаторівневим, багатошаровим є художній текст. Наскільки він може бути невичерпним і мати багато інтерпретацій. Не біда, якщо діти не прочитають 35-40 текстів за рік, а півроку вдумливо читатимуть один твір.
Звісно, треба підбирати тексти, які відповідають світобаченню дитини, близькі за відчуттями. Відкрити радість читання».
Радість відкриття називає важливою і Микола Носок. Говорить, що про викладання якої б дисципліни не йшлося, дітям завжди треба давати надію і шанс. «Дуже багато негативу літає в просторі. ДІти це відчувають і думають, ніби тут все погано, нічого не буде, їх нічого не чекає. Тому ми збираємо історії про людей, які живуть, можливо, поряд із тобою, у такому ж селищі, як твоє. І якщо людина має ідею і хоче її реалізувати – вона просто бере і робить, нікого не слухає, стає успішною і дає щось важливе своєму місцю, своїй країні.
На EdCamp’і я розповідав про внутрішні кордони, про те, що діти і дорослі не знають своїх сусідів, людей з інших частин України. Тому ми робимо відео, які допомагають побачити і себе, й історії людей за 600 кілометрів. Діти можуть співставити і зрозуміти. Буде комунікація – не буде проблем, які ми зараз маємо в країні».
Тетяна Терен також погоджується, що традиційний підхід до викладання української літератури «матрицями закладає» нам у голови страждання й жертовність. «Наприклад, Василь Симоненко. Можна розповідати про страждання і біль. А можна розповісти про те, що це була молода людина, яка стала символом свого покоління. Розглянути разом Симоненка і Стуса – двох шістдесятників, які, будучи абсолютно різними поетами, але маючи схожі трагічні долі, дуже багато зробили для того, щоб зруйнувати радянську систему. Розказати про шістдесятництво як світовий рух, показати фотографії, фільми – як цей рух розвивався в різних країнах і як ми завдячуємо йому своєю незалежністю сьогодні.
Але ясно, що не можна викинути нерадісні реалії з життя, тож варто розповісти і про трагічну смерть Симоненка, яка до сьогодні не розкрита. Провести аналогію з сучасністю: ми з вами живемо в тій країні, в якій до сьогодні не розкривають убивства журналістів».
Такий підхід до вивчення літератури (завжди – зв’язок із сьогоденням) давно практикують у Харківському ЛітМузеї. «Коли ми з дітьми говоримо про 20-ті роки, завжди постає питання: цензура – це добре чи погано? – говорить Тетяна Пилипчук. – Спочатку всі кричать: «Погано, погано!», а потім хтось каже: «Стоп, але є ж внутрішня цензура, авторська…або часи війни...» – і тут починаються дискусії. Прекрасно, що вони дискутують, бо через 20-30 років їм керувати цією державою.
Чим раніше вони почнуть думати про питання глобальні, тим краще, тому кореляція з сьогоденням дуже важлива в таких розмовах. Наша задача – сформувати критичний підхід до інформації, цілісне уявлення про причинно-наслідкові зв’язки, які пов’язані зі зміною світогляду, зміною картин світу. Викладач мав би стати модератором діалогу, а діти – нехай дискутують».
