Вони не піаряться, і необізнаній людині непросто їх знайти. Їх «офіс» досі знаходиться на вул. Лютеранській прямо у кірсі – одному з тих київських храмів, що з січня відчинили свої двері для польових шпиталів. Кожного дня сюди приходять живі герої Революції гідності, реєструються у єдиній базі даних та отримують допомогу. Насьогодні у цих списках постраждалих більше 700 осіб. Багато з них потребують подальшого лікування.
Коли ми наприкінці травня зв’язалися з Артемом Миргородським, одним зі співзасновників організації «Ініціатива Є+» , він готував презентацію про діяльність та досягнення організації для канадських меценатів. Він був першим, хто назвав число майданівців, які лікувалися за кордоном – 240, і розклад по країнах. Колеги Артема, Іван Дем`янець та Оксана Сивак розповіли LB.ua про свою службу і подальші плани.
З чого розпочалася ініціатива Е+?
Іван: Кожен з нас працював в різних місцях на Майдані. Ми прийшли всі з різних місць, і не знали один одного. Оксана як медик працювала в медичній службі, Артем як звичайний киянин ходив на Майдан. Я студент, але у мене є родичі в Чикаго, і там їх знайомі організували фонд допомоги постраждалим Medical Help for protesters at Maidan in Kyiv, International. Я допомагав розподіляти ці гроші для тих, хто отримав травми 1 і 11-го грудня. В цілому, фонд вже виділив приблизно 146 тисяч долларів на операції з грудня дотепер, він найбільше нам допомагав, але наразі ці кошти вичерпані.
А за яких обставин ви познайомилися?
Іван: Це сталося в січні, коли почались події на Грушевського. В перший день Оксана була як лікар там, а ми всі - просто як перехожі. Випадково познаходили один одного через спільних знайомих, коли дізналися про те, що людей викрадають з лікарень, їм не надають медичну допомогу і забирають в камери тимчасового утримання - і організували мережу підпільних шпиталів. Оксана в цьому брала пряму участь, вона їх буквально створювала, приносила медикаменти, запрошувала лікарів.
Оксана: І навіть лікувала, капала пацієнтів. Ми домовилися з Лютеранською церквою, з римокатоликами і грекокатоликами – там було розташовано наші перші шпиталі. Нас було п’ятеро на той момент, інші згодом приєднувались.
Іван: Був момент, коли в нас 60 людей працювало – включно з водіями, лікарями, і це було підпілля.
Підпілля? Розкажіть, як це відбувалося?
Іван: Оксана відповідала за медпункти, за всі підпільні шпиталі, які були за територією Майдана. Ми знаходили хворого, питали, що в нього болить, і дзвонили Оксані: «Куди його везти?».
Підвозили також в лікарні - до перевіренних лікарів, до яких була довіра. Був колцентр, який координував оці підпільні шпиталі, водіїв з Автомайдану, які були не засвічені і вирішили нам допомогти, і людей, які ходили постійно по медпунктах і просто по Майдану, шукаючи хворих. Дехто, навіть отримавши дуже серьозні травми, не йшов з Майдану. Скажімо, в нього переломана рука, чи сильний опік, а він все одно залишався в медпункті. От ми проходили - а постраждалі лежать в коридорі на протязі, коли на дворі -10.
А де таке було?
Іван: Скрізь так було - і в Укрдомі, і в Профспілках, і в інших медпунтах, які відкривались там на 2 дні. Цих людей часто доводилось вмовляти: от вам потрібно поїхати туди, там тепло і безпечно. Спочатку було дуже тяжко, а потім вони поверталися, розповідали, що все окей, там тепло, годують і лікують. І так це діло запустилось. Ми працювали десь з 21 грудня до 22 лютого. Пам`ятаєте, на колонаді били хлопців, які стріляли з фейерверків? Двох з них ми потім перевозили. Причому одного практично зразу, а другого через 2 дні після тих подій, він на Майдані десь відлежувався. Там один спустився по громовідводу, а інший на дерево стрибнув.
Було дуже багато таких яскравих випадків, але здебільшого рутинна робота. Більше ніж 300 людей пройшли через наші шпиталі. Коли ситуація загострилась - 18 лютого, під час Мирної ходи ми організували медпункт в Домі Архітектора, який пропрацював там 3-4 години. Потім в нас «віджали» його. Коли Інститутська була, то ми носили постраждалих прямо з вулиці, разом з іншими людьми, з якими вже потім познайомилися, і в готелі «Україна» ми теж були, і звідти вивозили людей в постійні шпиталі.
А як почали відправляти поранених за кордон?
Іван: Був момент, коли поляки сказали, що вони відкривають кордон для постраждалих. Про це всі знали, але першими почали транспортували людей львів’яни. В Києві були проблеми, тому що було тяжко вивезти людину з Києва.
Тобто, Польща перша запропонувала допомогу?
Іван: Так, Польща, Литва і Латвія. А потім – Чехія, Німеччина та інші країни.
А були країни, до яких ви зверталися першими?
Іван: Ні, але іноді були непрості переговори. Наприклад, був момент, коли латвійці говорять: «Окей, ми приймем ваших постраждалих, але щоб серед них не було радикалів». І ми доводили годинами англійською мовою, що радикал - це слово, яке взагалі не вживалось в українській мові практично ніколи по відношенню до людей, що якось відрізняються. Їм було дуже тяжко це усвідомити, але в кінці кінців одна жінка сказала, мовляв, ви знаєте, в нас були такі самі події, коли ми з Радянського Союзу виходили, нас також називали схожими словами. Зрештою вони надавали допомогу, але завжди тримали дистанцію.
Якою була специфіка вашої роботи у той час?
Іван: Ми працювали у підпіллі дуже довго, і в нас була своя система. Скажімо, по телефону ми не називали імен і адреси, і навіть для кожної церкви у нас була своя кодова назва. Постраждалі в нас були «піцею», тобто доставка постраждалих - це як «доставка піци». Це було кумедно, але ці речі нам допомогали. Нам дуже пощастило - в нас не було жодного випадка, як в іншіх організаціях, коли б когось схопили, побили. Було лише кілька форсмажорів. Так, коли на 5-м поверсі Профспілок вибухнув пакет і постраждали два хлопця, Роман і Назар з Правого Сектору - наша волонтерка відвезла їх у лікарню, а потім її викликали в прокуратуру. Це, мабуть, найгірше з того, що сталося. До нас звертались закордонні общини, представники держав. Вже до того моменту, коли майдан переміг, ми відправили за кордон більше ніж 25 людей - з підпілля. Іноді через турфірми купували всякі путівки – і відправляли прямо через Бориспіль, а не тільки через Львів.
А де ви шукали фінансування? До когось зверталися, чи вам пропонували?
Іван: Уряди деяких країн пропонували оплату самі. З іншими допомагав чиказький фонд. Потім, коли Майдан переміг, наші закордонні партнери революційні вже мали до нас довіру. З Німеччини приїзджали лікарі - ми з ними ходили по лікарнях, формували групи постраждалих і відправляли їх за кордон. Таким чином більше 240 людей було відправлено за кордон: в Польщу, Чехію, Німеччину, Латвію та інші країни.
Які траплялися історії, цікаві моменти підчас перемовин з представниками тих країн?
Іван: Із однією з дальніх країн був випадок, коли на зустріч мали приїхати мої старші колеги. Але у той день одна захворіла, друга потрапила в пробку – і вийшло, що розмовляв з послом цієї країни я, 21-річний студент, одягнений у рвані джинси і футболку з роллинг стоунз (сміється – авт.), який пояснював їм, що все ж таки треба забирати цих постраждалих. І після тої довгої розмови вони почали забирати людей.
Про яку країну йдеться?
Іван: Я не буду цього казати - вони можуть образитися. Загалом, всі зустрічі Оксани з представниками діаспор і клінік, з послами і консулами – вони були підпільні, і все це було досить ризиковано. Дипломати навіть приходили в цивільному, без машин, без «мигалок».
Оксана: В березні був також випадок, коли ми 10 днів чекали літак з Німеччини. Депутати обіцяли внести передоплату, але щось там затримувалося. Інші волонтери вже домовлялися з Ізраілем. Ми вже почали панікувати, пішли до посольства. Зрештою оплата знайшлась, прилетів унікальний військовий медичний літак з 4-ма військовими хірургами та травматологами. Ми обійшли всі київські лікарні, мали скайп-конференції з лікарями з регіонів, було відібрано 24 пацієнти, більшість з яких - важкого та середнього ступеню важкості. Одного з хлопців, Василя Примака, оперували в літаку по дорозі.
Іван: Були і веселі моменти. Коли брали Український дім (ніч на 25 січня – авт.), на Грушевського також йшло протистояння, і одного хлопця дуже сильно полили з бранзбойта. В нього було сильне обмороження ноги, вона набрякла і почалася ішемія. І ось над ним лікарі бігають, крутяться, волонтери ходять, його відігрівають… і хочуть вже його перенести в машину швидкої, надівають на нього шкарпетки: наділи один чорний, на нормальну ногу, а на іншу чорний не наліз, бо вона набрякла - і надівають якийсь сірий з рожевими цятками. А він починає сваритись: «Я не вдіну ці носки, тому що вони різні!». Свариться, всі його вмовляють, і тут до нього підходить один з інтернів - і спокійно так говорить: «Слухай, або ти одягаєш дві різні шкарпетки, або ціле життя в одній будеш ходити». Ну хлопець подивився на ногу, на інтерна, одів ті шкарпетки, і ми понесли його через Європейську площу, а поруч Українській дім беруть - там все вибухає, і ми такі біжимо, дивимся на Український дім, під ноги, на дім…
ЛБ: Як ви визначали, хто залишиться на лікування в Україні, а кого треба відправити за кордон?
Оксана: На початку, коли людей заарештовували у лікарнях тут, ми просто самих важких по лікарнях знайшли і відправили з першим польським літаком - заради того, щоб їх не заарештували.
Іван: Поляки насправді сказали, що до них можно відправляти не тільки поранених, а й тих, кого переслідують. Вони були готові приймати всіх підряд - в час підпілля. Потім, коли ми вже почали діяти у відкриту, то чехи, німці надсилали своїх лікарів, які ходили разом з нами і визначали, кого відправляти на лікування, тобто це не було тільки наше рішення.
Оксана. В наших шпиталях ми лікували людей, які не потребували подальшого оперативного втручання. Ми могли зашити рану, зупинити кров, перев’язати, полікувати пневмонію. Але зрозуміло, якщо розірванний живіт - за таке ніхто не брався зі зрозумілих причин. А перші літаки, дійсно, забирали людей, щоб їх не арештували. Вони були стабільні. З 15-ти людей, яких повезли перший і другий літаки, я знала чотирьох, які були з наших шпиталів, а решта були з різних лікарень. І мене лікар попросив підписати документ, що вони всі транспортабельні. Я це добре пам’ятаю, першою підписала моя колега Ліда, і поставила печатку акушера-гінеколога - що вони транспортабельні. А потім я.
Тобто ви навіть не знали, що вони насправді транспортабельні?
Оксана: Реально! (сміється – авт.) Але я довіряла своїм коллегам. Якщо вони відпустили людей з лікарні, то сподівалися, що вони доїдуть.
Іван: Пам’ятаю, як 21 лютого, коли ми ще не знали, що вчора Майдан переміг, везли одного пораненого до літака, і нас зупинив ДАЇшник. Ми сиділи в автомобілі у бронжилетах, і було реально страшно, коли він тримався за кобуру. На Інститутській страшно не було - ти просто бігав, не чув пострілів, когось носив, щось кричав - це було як екшн. А тут сидиш в очікуванні незрозуміло чого, і водій, як на лихо, забув дома права.
Зрештою ви домовилися?
Іван: Так, пощастило, що водієм у нас був відомий музикант. Він каже ДАЇшнику: «Ти мене знаєш?» - а він такий: «Знаю». І тоді музикант каже: «Коли все це закінчеться, я про тебе, може, згадаю». І вони домовились, після півгодини такого напруженого спілкування.
Чи є дані про те, скільки ще людей з Майдану потребують лікування за кордоном?
Оксана: Ми зараз маємо 47 паціентів з травмами ока, які потребують подальшого оперативного лікування. Ми плануємо їх забрати в Центр мікрохірургії ока. Лікарі мають подивитися і сказати, що вони можуть зробити у нас, і що не можуть. Наприклад, пересадку рогівки у нас роблять в Інституті Філатова, але, за нашим законодавством, зробити її неможливо. Тому що в нас штучних хороших рогівок немає, і щоб це зробити, треба брати рогівку з очей трупів. Розумієте - це так само, як вію взяти, або волосся, але такого в Україні не дозволяється робити, за це є кримінальне покарання як за пересадку органів. Ну от така несправедливість. Тому в цих випадках ми вимушені людей відправляти за кордон на лікування. Далі, в нас паціенти, які вже прооперовані в Німеччині - їм треба через 3 місяці робити повторні операції, і звісно, вони хотять до того ж лікаря.
Це тільки очі. А інші хворі?
Оксана: Ще дуже багато травматології. Хтось сидів вдома, рука чи нога неправильно зрослася, і потрібні повторні операції. Ми будемо викликати комісію в Інститут травматології і вирішимо, кого ми можемо тут прооперувати, а кого за кордоном. І також обов’язково відправляємо за кородон для реконструкції кисті руки, бо в нас цього не вміють робити. Наступного тижня троє людей з цією проблемою летять в Австрію, там їм будуть відновлювати пальці.
Наші лікарі начебто також знають, як це робити, але в них немає практики, хоча хірург з Київської лікурні №3 прооперував декількох постраждалих з травмою китиць. Канадці, які контролювали лікування, дуже задоволенні його роботою. Вчора був хлопець - в нього ампутована фаланга великого пальця правої китиці, але сухожилля та шкіра збережені (кістки всередині нема), зараз всихає сухожілля. Йому треба терміново робити операцію або ампутувати палець.
Іван: Ми стараємось повторно спілкуватися зі всіма людьми, які проходили через нас. Є люди яких ми вже тричі бачили. От вчора приходив один Віктор, з Прилук - я його сам забирав з Майдану, сам відвозив на обстеження в лікарню, Оксана домовлялись, потім там його побачив, і ще зустрів коли відправляли на Румунію. Я навіть не знаю, куди ще його відправлять на лікування, але в нього знов проблеми, йому треба нерв зшивати, прямо зараз.
В Румунію? Невже там хороша медицина?
Іван: Це скоріше було як рекреація. Тоді ще не було зрозуміло, що в нього серйозні проблеми. Біля нього розірвалася світлошумова граната, і одна нога була обпечена, а друга - виглядало як забій. А згодом виявилось, що там не забій, а ось така складна ситуація. Таких людей, яких ми вже повторно бачимо, вже майже 300. Ми застрічаємось з ними, збираємо про них інформацію. Вони самі дуже часто приходять, готові говорити про себе та свої проблеми, і ми в цьому плані готові допомогти. І досі є люди, які в інших країнах готові фінансувати і допомагати цим людям. От в Швеції є жінка на ім’я Наташа Андерсен - вона забирає 40 дітей постраждалих з Майдану на літній табір.
Так, бачила про це у вас на сторінці у facebook.
Оксана: Це проект нашої колеги Лесі Герасимчук. Вона всіх обдзвонила, умовляла – це колосальна робота. По-перше, це діти зі всієї України. В Лесі є дар переконання, щоб ви розуміли. Її ніколи ніхто не бачив у вічи, але їй віддали свідоцтва про народження - оригінали і нотаріально завірені копії, і довірили їй діточок. Їхній відпочинок сплачує шведська сторона, але треба було купити квитки – ми за допомогою соцмереж назбирали 17 тисяч євро за півтора дні. Це така колективна робота - по краплинці, з маленького виходить щось дійсно велике.
Ви додаєте інші напрямки, окрім поранених з Майдану? Оксана: Так, зараз ми перейшли на Схід.
Військовими також займаєтеся? Бо у вас немає інформації про це на facebook.
Іван: Важко цим не займатись. Ми просто ще не до кінця вийшли з підпільного режиму.
Оксана: Я пізніше про це напишу. Два тижні тому ми відправили Олександра Кондрашина в Німеччину на лікування (бійця батальону «Азов» Кондрашина було важко поранено підчас бою 9 травня у Маріуполі – авт.).
ЛБ: Скільки зараз людей працює у «Ініціативі Є+»?
Оксана: З тих, хто все починав, лишилось нас троє, але зараз кістяк - десятеро людей, які тягнуть всі проекти.
Інтерв’ю було записано 5 червня 2014 року.
Бажаючих допомогти «Ініціативі Є+» та надати гроші на лікування постраждалих просимо звертатися за телефоном "гарячої лінії" (067) 407 87 07, або до сторінки спільноти на facebook.