Відомо, що сьогодні і Російська Федерація, і Україна мають майже однаковий відсоток титульної нації (близько 80%). Проте мовна політика Російської Федерації базується на наступних положеннях: «нехай кожен має можливість користуватися своєю рідною мовою в деяких сферах, … але при спільній діяльності, особливо в суспільному житті давайте використовувати одну спільну мову»; російська мова – це «мова держави і загальнонаціональної культури»; «національною школою в Росії може бути лише російська школа» (Див.: Тишков В.А. О культурном многообразии // Этнографическое обозрение. – 2005. – № 1. – С. 3 – 22. – С. 18 – 19, 21). Якщо такі принципи декларує федеративна держава, то чому для унітарної держави, якою є Україна, вони неприйнятні?
Шанобливе ставлення росіян до своєї державної мови широко відоме. На відміну від них, деякі українські політики так звикли маніпулювати мовним питанням (особливо напередодні виборів), що навіть перестали звертати увагу на те, що: 1) цим вони значно активізують конфліктогенний потенціал суспільства; 2) їхні ініціативи починають працювати не тільки проти них самих (адже вони, по суті, торгують національним надбанням – національною мовою українців, яка змогла вижити в умовах тривалого лінгвоциду, і є однією з базових національних цінностей),але й проти самої російської мови (яка все частіше починає сприйматися в Україні як символ гноблення, інструмент лінгвоциду і знаряддя ліквідації української національної самобутності) та проти тих етнічних росіян, котрі (як справжні громадяни України) самостійно вивчили українську мову,адже ці громадяни починають усвідомлювати, що їхні інтелектуальні (а фактично, – націєтворчі) зусилляне потрібні цим політикам.
Юридично безграмотним є розгляд питання сучасного стану української мови лише в контексті прав людини, адже кілька століть поспіль продовжувалась інтенсивна деукраїнізація України, коли під час насильницької русифікаціїбули тотально порушені права мільйонів українців.
Вельми показовою у цьому плані є позиція Російської Православної Церкви, у базових документах якої зазначається, що «реалізація прав людини не повинна вступати в суперечність … з традиційною мораллю. Індивідуальні права людини не можуть протиставлятися цінностям та інтересам Вітчизни …, здійснення прав людини не може бути виправданням для посягання на релігійні святині, культурні цінності, самобутність народу» (Див.: Казьмина О.Е. Русская православная церковь и проблемы идентичности, религиозного законодательства и прав человека в современной России // Этнографическое обозрение. – 2009. – № 1. – С. 3 – 13. – С. 11). І коли Патріарх Московський і всієї Русі Кирил у присутності Президента Росії говорить про «загальнонаціональну справу» («Освящение Морского собора является важным этапом на пути этого нашего общенационального делания, которое смело можно назвать возрождением», то це значить, що він має на увазі саме російську націю, а не якусь іншу. Так само і представникам нинішньої української влади (які дуже шанують Патріарха Кирила) треба почати мислити категоріями українських загальнонаціональних справ і загальнонаціональної консолідації України.
Мовний закон нівелює можливість встановлення паритетних стосунків з Російською Федерацією, які мають базуватися на принципах толерантності і взаємоповаги, а не на принципах мовної асиметрії, імперської зверхності Росії та самоприниження України. Адже, якщо в Росії (як і в багатьох інших країнах світу) державна мова вважається національним надбанням, то і в Україні державна мова також має бути національним надбанням, тому без відновлення симетричного ставлення до російської і української мов неможливе паритетне партнерство між Російською Федерацією та Україною; у зв’язку з цим варто процитувати нагадування окремих членів Партії регіонів про те, що Рада Європи «звертається до України з проханням шукати шляхи та засоби зміцнення двостороннього співробітництва з Російською Федерацією у тому, що стосується питань, пов’язаних із мовами меншин». Подібне двостороннє співробітництво буде можливим тоді, коли й українські політики так само шанобливо будуть ставитися до української мови, культури, історії, інформаційного простору, як і росіяни ставляться до російської мови, культури, історії та інформаційного простору.
Я уверен, что повышение статуса русского или, скажем, крымскотатарского языка до уровня регионального никоим образом не будет препятствовать развитию на территории автономии украинского или любого другого языка. Украинский есть и будет государственным языком
— Анатлий Могилев, Председатель Совета министров Крыма
До речі, про толерантність. У 2007 – 2011 рр. ми з групою студентів вивчали зв’язок полілінгвізму (багатомовності) особистості з рівнем її толерантності. Проведені дослідження (в яких було обстежено 750 абітурієнтів і студентів КНУ імені Тараса Шевченка) показали, що простежується чіткий зв’язок між багатомовністю особистості та рівнем її толерантності. Зокрема, в групі респондентів, які добре володіють чотирма мовами, нараховувалось 68% осіб, які мають високий рівень толерантності; в групі респондентів, які добре володіють трьома мовами, було виявлено 57% осіб, які мають високий рівень толерантності; в групі респондентів, які добре володіють двома мовами, було виявлено лише 32% осіб, які мають високий рівень толерантності. Отже, чим більше мов знає особа, тим вищим є рівень її толерантності.
Отже, українська влада повинна перестати маніпулювати мовним питанням, адже ніхто ніколи не пропонував заборонити громадянам України спілкуватися тією мовою, якою вони хочуть! Вони можуть спілкуватися і своєю рідною мовою, і мовою есперанто, і будь-якою іншою мовою. Але у загальнодержавному просторі має функціонувати мова, яка,на думку російських науковців, є «основним засобом масової комунікації», адже володіння державною мовою забезпечує громадянину «соціальну адаптованість і професійну конкурентоздатність, надає можливість отримання вищої освіти», дозволяє прилучитися до загальнонаціональних та «світових культурних цінностей» (Див.: Европейская языковая Хартия и Россия // Этнографическое обозрение. – 2010. – № 4. – С. 92 – 140. – С. 107).
Українська влада має працювати над тим, щоб забезпечити сприятливі умови для інтеграції представників усіх національних меншин в українське суспільство, а не підривати державний статус України та української мови. Народні депутати України мусять знати, що вже відбулась еволюція національної ідентичності значної кількості українських громадян, які дійшли до усвідомлення свого українства (етнічного або політичного), і не враховувати це, –значить працювати проти України. Саме тому зусилля народних обранців варто було б спрямувати на законодавче забезпечення процесів політичної та духовної консолідації українського суспільства, адже історія людства свідчить про стратегічний характер взаємозв’язку між стабільністю держави та духовною близькістю її громадян. А українська мова –це консолідуючий націю чинник і смислова засада української ідентичності, тому цивілізоване розв’язання мовного питання є одним із стратегічних завдань державної політики України.
Таким чином, прийняття мовного закону свідчить про невпинну боротьбу не тільки проти державної мови, але й проти української культури та української ідентичності, що приводить до нівеляції будь-якого підґрунтя для консолідації українського суспільства. Але сьогодні необхідна особливо пильна увага керівництва держави до проблеми завершення націєтворення та формування спільної ідентичності українських громадян. І тільки тоді, коли українська влада не буде боятись утверджувати суб’єктність України в багатьох сферах суспільного життя (в геополітичній, соціально-економічній, мовно-культурній, інформаційній та ін.), стануть можливими паритетні відносини між Україною та Російською Федерацією, в тому числі й у сфері мовної політики.