Цікаво і актуально спробувати поговорити про наше право на пам'ять і про те, чому далеко не всі з нас готові цим правом скористатись. Мені здається, тут проблема чи питання в тому, що, говорячи про право на пам’ять, ми ж маємо на увазі передусім право на власну пам’ять. У той час як нам намагаються підсунути, запропонувати якийсь свій варіант, якесь своє бачення, якийсь свій концепт нашого історичного минулого, нашого політичного минулого, яке для нас є не цілком прийнятним.
У контексті завершення Другої світової війни, днів, коли ми згадуємо полеглих в цій війні – питання про право на свою пам’ять, мені здається, є більш ніж актуальним. Так чи інакше, багато наших співвітчизників і далі перебувають у цьому дискурсі пострадянського чи новоросійського сприйняття погляду на історію. Коли йдеться не так про повагу до тих, хто загинув, не про пошану їхньої пам'яті, а про звичайний реваншизм. Навіть оце гасло «Можемо повторити» воно не так про повагу, не так про пам’ять, скільки про демонстрацію своєї сили, про погрози, про спробу власне підім’яти всю розмову під себе. І, зрозуміло ж, у контексті російсько-української війни, яка триває вже сьомий рік, що гасло «Можемо повторити», яке нібито історично спрямовано проти нfцизму, великою мірою з російського боку спрямовано на нас, на сьогоднішніх українців, які наважилися чинити спротив, які наважилися відстоювати свою точку зору, які ніби нагадують і собі, і світові про те, що ми маємо право на пам’ять.
Ми маємо право на минуле, ми маємо право на історію. Але це має бути наша пам'ять, це має бути наше минуле, наша історія. Звичайно, це не вписується в якісь ідеологічні концепти російських політтехнологів і політиків, тому день, який насправді мав би нас об'єднувати, і далі є дуже дражливим і надзвичайно зручним для політичних й ідеологічних маніпуляцій, на превеликий жаль.
Мені здається, це доволі точно характеризує загальний стан українського суспільства: розірваного, дезорієнтованого і такого, яке не може визначитись із власним минулим, і відповідно якому дуже важко рухатися вперед. Але, я думаю, ми все це подолаємо і у нас все буде добре.
Дозволю собі також додати кілька слів про порівняння того, як ми говоримо засобами мистецтва, скажімо, про Другу світову війну і про війну російсько-українську. Чому наш наратив, який стосується сьогоднішніх подій на сході країни, на Донбасі, більш переконливий, більш виразний і більш спрямований дійсно в майбутнє? Натомість наші спроби говорити про історію є іноді доволі травматичними і доволі проблематичними. У чому тут питання? Мені здається, питання у власному, своєму погляді на події, які відбуваються.
Говорячи про війну з Росією, про війну з окупантом, загарбником, ми говоримо з власних позицій. Ми не слухаємо нічийого нашіптування, ми не керуємося якимись концепціями, які нам накидаються зовні. Це наш погляд, це наша країна, ми її захищаємо, ми захищаємо своє майбутнє. У цьому випадку подібні речі звучать доволі переконливо, доволі виразно. Натомість, коли ми говоримо про історію, ми далі вагаємося між різними концепціями, ми далі не можемо знайти ось цього власного ракурсу, який би свідчив саме про наше розуміння історії, наше сприйняття минулого, про наші спроби розібратися із власною пам’яттю. Це доволі складний і травматичний процес, безперечно. Але, я думаю, що так чи інакше ми маємо його пройти.
Доки ми не почнемо говорити про свою історію з власних позицій, з позицій України й українців, доти за нас це будуть робити наші сусіди. І при цьому враховувати наші інтереси вони навряд чи будуть.
Сергій Жадан — український письменник, поет, перекладач, громадський діяч. Лауреат Премії імені Василя Стуса. Фронтмен гуртів Жадан і Собаки та Лінія Маннергейма. Автор романів «Депеш Мод», «Ворошиловград», «Месопотамія», «Інтернат», поетичних збірок «Цитатник», «Ефіопія», «Життя Марії», «Тамплієри», «Антена» та ін. Член Українського ПЕН.
Розшифровку підготувала Ірина Гарнець.