Донбас, конструктивізм, паломники та електрички: 5 головних українських фільмів Docudays

Цьогоріч 17 Міжнародний кінофестиваль документального кіно Docudays проявив вражаючу гнучкість і незважаючи на пандемію COVID-19 зміг презентувати в онлайн-режимі 70 документальних стрічок, а також організувати звичні зустрічі з режисерами, правозахисні дискусії та класи. Крім такої приголомшливої віртуальної логістики його команда може пишатися надзвичайно міцною національною програмою, у п’яти стрічках якої знайшлось місце новому погляду на війну на Донбасі, двом чудесам України та спробі переосмислення нашого пострадянського минулого.

Кадр з фільму "Земля блакитна, наче апельсин"
Фото: Докудейс
Кадр з фільму "Земля блакитна, наче апельсин"

Фільм Ірини Цілик «Земля блакитна, ніби апельсин» був особливо очікуваним для глядачів, бо ще до прем’єри на Docudays встиг завоювати першу в історії українського кіно нагороду за кращу режисуру на американському фестивалі незалежного кіно Sundance. Художні короткометражні фільми київської режисерки багато разів ставали лауреатами найпочесніших національних конкурсів, вже близько десятиліття зараховуючи свою авторку до вічних лав «молодих та перспективних». Тож вибір документального жанру став дещо неочікуваним, але все ж таки не розвіяв покладених надій. 

«Земля блакитна, ніби апельсин» — це незвичайна історія сім'ї з містечка Красногорівки, що знаходиться в «червоній зоні» Донбасу. Сила цієї нетривіальної стрічки про війну полягає в стишеній та інтимній манері оповіді. Вона ведеться вустами Ганни та її 4 дітей, яким вдається посеред страшних реалій вибухів та переховувань у підвалі знайти відраду у магії кіно. Мирослава, одна з дочок героїні, мріє вступити до київського вишу на операторський факультет, тому уся родина Трофимчук гає вечори за переглядами авангардних картин Дзиґи Вертова та знімає стрічку про своє життя. Таке існування здається майже ірраціональним, що власне і пояснює абстрактний і, на перший, погляд непов'язаний з темою фільму вибір назви — вона взята з вірша французького поета Поля Елюара, який стояв у витоків сюрреалізму, віртуозно поєднуючи у свої творчості ідеї гуманізму та щемливий ліризм.

Такі самі переживання викликає і картина Ірини Цілик, яка за своєю формою тяжіє до роману-виховання. Поетичним чином в цьому фільмі разом зі зміною сезонів римуються етапи дорослішання. Для когось їх знаменує відірваний ниткою зуб та смерть домашнього улюбленця, а для іншого — закінчення школи та переїзд до іншого міста. Незмінним залишається тільки простір дому, де попри сварки та суперчки діти та дорослі знаходять один в одному силу та підтримку. У стрічці вражає не тільки красномовна відсутність чоловічих портретів, бо ж «у нас в країні тільки мами відповідають за дітей», але й та оманливо-флегматична печать самовладнання, що відбилась, навіть, на обличчях найменших членів сім'ї. Герої, здається, не підозріють, яку терапевтичну дію на них справляють їх кіновправляння, поки не отримують нагоди розказати про свої почуття на камеру від першого обличчя. В їх словах та стримуваних сльозах війна проступає виразніше та реалістичніше, ніж крізь фактури розбитих вікон та будинків, які з'являються у фільмі мимохідь, напевно, щоб тільки втамувати глядацьку цікавість про стан навколишнього пейзажу. 

Тож беспрецедентна перемога фільму відразу у двох конкурсах (DOCU/Україна та DOCU/Світ) ще раз підтверджує, що у теперішніх умовах, де давно вже без заспокійливого неможливо дивитись новини, залишається місце для піднесеного та оптимістичного погляду на речі, а українське кіно може не поступатися якістю закордонному.

Не менш неординарний погляд на війну на Сході представив і режисер Роман Любий у фільмі «War note». Він сконструював його з відео, знятих солдатами в гарячих точках на телефони та GoPro. Своїм різким та динамічним монтажем перші хвилин десять стрічка кидає то в жар, то в холод, викликаючи підвищену тривожність та запаморочення, навіть, у психічно стійких гладячів. Та все ж і до цього художнього прийому врешті адаптуєшся, коли натомість починаєш помічати нічим непередаване відчуття присутності: ніби руки, які стріляють з автомату чи закривають обличчя від феєрверків розбризканого снарядом ґрунту, твої власні, просто у якійсь кривавій комп’ютерній грі без права на запасні життя. Це страшне усвідомлення, що твоє існування може обірватися будь-якої хвилини, і є резонуючим нервом фільму, який і без загравань з націонал-патріотичною тематикою здатен пробудити відчуття співпереживання та гордості, навіть, у людей далеких від теми війни на Донбасі. 

Попри тривожні спойлери у картині навдивовижу багато гумору. Грубий та прямолінійний, він висміює смерть та потенційні каліцтва, аби якимось чином зняти напругу і вберегти від божевілля. Та й самі неголені солдати у моменти дозвілля виглядають підлітками-розбишаками, які втекли з дому грати у свої хлопчачі ігри. Але, на жаль, це не гра, і зброя справжня, як і смерті. 

Неможливо не відмітити, з якою віртуозністю і відчуттям ритму режисер Роман Любий зібрав з «чужого» матеріалу «свій» цілісний вислів. Останнього разу так блискуче з цим завданням на Docudays порався Юрій Грицина зі своїм експериментальним фільмом «Varta 1, Львів, Україна» (2016). Тільки замість відео на руках у автора опинились аудіо-записи львіських автомобільних патрулів часів кінця Євромайдану. Вибудовуючи їх у власній драматургійній послідовності, йому вдалось створити захопливий зліпок часу, де жага демократії та бажання навести в країні лад іноді можуть обернутися справжнісіньким фарсом чи детективом з елементами комедії. Та попри авангардний монтаж «War note» залишається проникливим та зрозумілим для широкого загалу фільмом з серйозним обличчям, який заслуженно отримав відразу три нагороди, найпромовистішою серед яких є Приз глядацьких симпатій (інші дві — Приз імені Андрія Матросова від організаторів фестивалю та Спеціальна відзнака у правозахисній номінації Rights Now!).

С заходу на схід, від війни до святості нас переносить фільм «Зарваниця», присвячений тижневому паломництву до одноіменного духовного центру, в якому знаходяться одні з найважливіших світових греко-католицьких святинь. За переказами, тут в 1240 р. відбулось явлення Божої Матері та її чудотворної ікони. Щороку сюди вирушають за прощенням і зціленням близько 2 млн. людей. Зрозуміти їх мотиви та наблизитись до розуміння феномену віри і намагаються режисери Роман Хімей та Ярема Малащук. 

Переглядання картини справляє медитативне враження: попри різницю у віці, освіті, роді занять та фізичних можливостях ці люди протягом 7 днів пішої дороги знаходять сили власними руками творити малі дива доброти. Сфотографувати бабусю на могилі батьків, віддати власну суху сорочку мандрівникові, що втрапив під зливу, пригостити їжею — ці, здавалось би, прості жести набувають у цій подорожі сакрального значення жертви. Та все ж фільм подеколи грішить певною неоднорідністю: крім «постійних» персонажів, яких режисери виловлюють з натовпу частіше за інших, трапляються, здається, і безсмістовні моменти фіксації дійсності, які гальмують і без того повільний ритм фільму. Але кульмінацінійна сцена у Рукомиських скель змушує пробачити і ці недосконалості. Стоячи спиною до камери, прочани вдивляються в одну з сакральних пам'яток України і розповідають про образи, які помічають в її нерукотворних барильєфах: хтось бачить Ісуса та янголів, хтось Божу Матір та Святого Онуфрія — цей маленький експеримент, не спростовуючи ніяких релігійних постулатів, прирівнює віру до акту творчості, в якому здатність людини бачити світ у свій неповторний спосіб і стає рушієм творення її долі. 

Не менш титанічним за благоговійну силу натовпу паломників виглядає потрет одного з інших українських див — харківського Держпрому. Перший радянський 13-поверховий хмарочос в стилі конструктивізму, який ще століття тому був втіленням архітектурного мистецтва майбутнього, сьогодні виглядає величним архаїзмом, що безнайдійно пережив власну епоху. Його «жителів» та особливий темп життя, що одночасно простягається в минулому і теперішньому, документують в експериментальному жанрі есе режисерки Тетяна Конененко та Матільда Местер. Перемежовуючи тихе теперішнє будівлі з піднесеною риторикою радянських лозунгів та хронік, авторки змушують замислитися нас про природу простору, якому іноді під силу в буквальному сенсі законсервувати минуле. Головними «героїнями» стрічки стають ліфтерши та буфетниці, які скидаються на доброзичливих полонянок цього викривленого просторово-часового континіуму. Сум, захопленння та відчуття доторку до чогось містичного — таке враження справляє уривчаста оповідь і музично-шумове оформлення стрічки, яка часом, як і примарний сон, змушує нас віднаходити власні трактування, орієнтуючись на абстрактні та непов'язні між собою деталі.

Ще один такий кінопортал у минуле малює стрічка Оксани Карпович «Обережно, двері відчиняються», яка схожа на збірку еклектичних спостережень за пассажирами електрички. Краще за будь який телепорт цей вид транспорту повертає нас в лихі 90-ті, де так сильно відчувається невизначеність та безправ'я. Пенсіонери, діти, бездомні, військові, продавці та кримінальні елементи мимохідь або повноційними монологами постають перед нами у своїй соціальній беззахисності, щоб змусити відчути співчуття до «маленької людини», яка так часто залишається поза увагою держави. Тим не менш, попри гуманістичну інтоцію стрічки, їй не вдається набути вигляд цілісного та завершеного висловлювання.

Таким строкатим був національний конкурс 17 фестивалю Docudays, конкурсними та позаконкурсними стрічками якого ще можна насолодитись у вільному доступі до 10 травня. Серед здобутків національної програми неможливо не відмітити, що його переможцям та учасникам вдалось не тільки приємно здивувати своєю художньою майстерністю, але й сворити витвори, які через десятиліття зможуть сприйматись як архівні документи непростих для України 2010-них. 

Ірина Невінчана Ірина Невінчана , Кінокритикиня
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram