Український контекст – такий собі “рай” для художниці, де майже кожен аспект соціального життя сховав в собі насильство. Але як працювати із його різними типами, аби його ставало менше, мене не вчили в НАОМА. Ані концептуально, ані технічно. Після закінчення НАОМА я опанувала ці навички самостійно та вчилася в інших країнах.
Але за час навчання у НАОМА, до мене там застосовувалось насильство. Припускаю, продовжує застосовуватися до інших студенток. Тому що, керівництво НАОМА, де я навчалася у 1998-2004, не змінилися. Вони досі там.
Насильство, яке я зазнала у НАОМА, тільки із часом усвідомила повністю. Мені прийшлося вивчити слова насильств, які сталися зі мною там. Так само як я опановувала нові медіа, я отримала навички працювати із насильством.
В 2003-ому це був харасмент. Я зазнала сексуального харасменту в НАОМА на факультеті графічного дизайну, де я навчалась, один із викладачів запропонував мені зайнятися сексом. Я сказала: "Ні".
І не було сексу, і явних проблем теж не було: академію закінчила, за диплом отримала "5". Але це був сексуальний харасмент. Мені було дуже важко сказати “ні”. Те нескладне «ні» в моїй свідомості чинило спротив і показувало ймовірні жахи майбутнього: “Ти не закінчила академію! Згадай, як ти хотіла тут вчитися!” — шуміло в голові. Я не була певна, що наступного дня все буде як було — я буду йти вулицею Ярославів вал, обираючи, зліва чи справа від дороги — на які будинки дивитися, а в голові художні ідеї та мистецькі плани...
Мені вдалося сказати “ні”. Тоді я не знала, що насильство було у тому, що секс був запропонований людиною, яка була в позиції влади, — класичний сексуальний харасмент.
Чому я про це згадую зараз? Тому що ніхто не згадав про це за весь час із 2003-ого року до сьогодні. За 17 років жодного свідчення! Припускаю, що той викладач чинить так саме, натякає, притулившись ерегованим членом… Мені було дуже важко сказати: “ні”. І якщо це мені далося із такою важкістю, припускаю, були й такі, які не змогли, або не можуть відмовити.
Ще одне насильство, яке я зазнала в НАОМА, — це напад на право там вчитися — ставати митцем. Це я так поетично назвала корупцію при вступі в академію. В кінці дев’яностих до НАОМА було важко або майже неможливо вступити без грошей та зв'язків. Я витратила три роки, щоб навчитися неперевершено малювати те, що малюють на вступних екзаменах, — оголений торс та оголену фігуру. Аби вступити без грошей. Зв'язків в мене не було. Я мала намалювати краще за всіх! Пізніше, в групі ми відкрилися один одному: хто і за скільки і через які зв’язки вступили в НАОМА. Виявилося, що я була єдина, хто вступив без грошей та зв'язків. Ми з’ясували разом: одно або два місця були “вільними” на кожному факультеті… Я пам'ятаю тишу, яка опанувала простором — ми сиділи в темному приміщенні академії, і я досі не можу забути відчуття зверхності та емпатії водночас до тих, хто роки вчиться із думкою “проплаченого” митця… Це є привід для сегрегації та іншування — досі лунає думка, хто ж з митців, які вчилися в НАОМА і які зараз складають сучасне українське мистецтво “купили право” навчатися на митця?
Я оминула це приниження плати за право вчитися на митця, напевно, через те, що мала час, долю везіння і терпіння. Але не всі мали так багато часу, як я, трохи везіння та терпіння.
Після вступу поборів не було. Була байдужість та посереднє ставлення до занять і тебе — майбутнього митця. Саме митця, не мисткині. Тоді було смішно заговорити фемінітивами — вся оголена жіноча натура виставлялася чоловіками як для чоловічих очей. У нас не було жодної жінки, яка б викладала малюнок та живопис. Зараз думаю, краще б я вчилася на англійській філології — сучасним митцям потрібна англійська (“if you don’t speak english, you are not a contemporary artist”, як казав Младан Стилинович), або б на факультеті ботаніки – моє мистецтво зараз геть про рослини.
Зараз я багато викладаю мистецтво. Я це роблю майже на всіх альтернативних мистецьких майданчиках в Україні — КАМА, Культурний проект, ХША, SVK. Я також викладаю мистецтво в середніх школах — КМДШ і в Музичах. Я працюю із дітьми віком від 9-ти до п'ятнадцяти. І якщо дитина говорить мені, що вирішила обрати професію митця для майбутнього і питає куди йти вчитися, я не раджу йти в НАОМА. Діти вірять мені більше, чим їхні батьки. Одну маму нещодавно не змогла переконати, не віддавати свою талановиту дівчину в НАОМА. На “Карантинній раді” в форматі онлайн-дискусії на тему “Страх та відраза в академії” була присутня жінка, яка ставила запитання — її син хоче обрати цей заклад для навчання. Я пишу цей текст для них — мені лячно – аби вони не зазнали харасменту і не були позбавлені права вчитися на художників.
Але все ж таки мій шлях таких порад безнадійний — не можна ж відмовляти від вступу до НАОМА багато років поспіль. Може, керівництво НАОМА нарешті змінити?