І приймати у себе подію національного рівня, і презентувати себе в іншому регіоні – серйозні виклики. Й те, й інше – хороша можливість подивитися в дзеркало і чесно зазначити: отут ми справді чогось досягли, тут – перебуваємо в полоні ілюзій про себе, а тут – низка проблем, що ланцюжком тягнуться через всі 1300 км країни і вирішувати їх варто би спільно.
Тому підготовку до Бієнале команда почала не лише з організаційних задач – а й із рефлексії попередніх проектів. Найбільше – вже згаданої “СлободиКульт”, одного з низки форумів благодійного фонду Dofa Fund, покликаних познайомити Україну з Україною. Тим паче, що, як уже було згадано, декілька з нас, оргкомітету Бієнале, були так само глибоко залучені і в роботу міжрегіонального форуму.
Тож – трохи про те, що ми довідалися про себе, з’їздивши в гості, та як цей досвід може знадобитися іншим проектам: кілька кроків геть від внутрішньої провінційності.
Крок перший: усвідомити провінційність
Коли ми готувалися до форуму “СлободаКульт”, нас періодично запитували: чи не вбачається нам у цьому проекті якась нелогічна зверхність: мовляв, їдемо з великого міста – у “дикий край” аби когось чомусь “научити”.
Сама постановка питання видає імперіалістичний спосіб мислення та фіксує центробіжні сили у нас в голові, за яких не просто існують “периферія” і “центр”, а й “менший” нібито автоматично означає “слабший” і “менш розвинений”. Декларована культурна децентралізація все ще залишається концептом.
Теза про “гіршу розвиненість” більш віддалених від “центру” регіонів відмирає на простих прикладах: так, у двомільйонному Харкові така ж кількість галерей, активно включених у сучасні мистецькі процеси, як у стодвадцятитисячному Ужгороді: чотири.
“Ми все ще не готові говорити про Харків як про провінцію, – вважає кураторка літературно-дискусійної програми “СлободаКульт” Тетяна Пилипчук. – Нам хочеться показати, ніби ми найкращі, найперші, найбільші. Чіпляти до всього епітет “столиця”: культури, освіти, торгівлі… А про те, яку складну історію пережила ця територія, маргіналізацію, ми говоримо мало. Між тим, провінція – територія, яка не створює, а відтворює. Хочемо позбутися провінційності – маємо прислухатися до навколишнього світу, добре знати, що відбувається в ньому – аби створювати щось принципово нове своє”.
Для цього доведеться зробити ту незручну річ, про яку професор Шевельов писав іще в 1948-му році: “...четвертий Харків ‑ це має бути за всіма плянами партії і уряду суцільна провінція. А як же посміє вона сказати, що це провінція? Таж коли провінція усвідомлює й каже, що вона провінція, ‑ це вона робить перший крок до того, щоб перестати бути провінцією” (есе Юрія Шевельова “Четвертий Харків”).
Куратор, арт-критик Борис Філоненко підмічає, що “розмова про регіони може скотитися в справді імперіалістській наратив ХІХ століття, коли ми бачимо лише певні екзотичні особливості територій. Коли держава турбується, аби значні відмінності не вийшли на перший план – інакше регіон почне претендувати на позицію самодостатню, а то і центральну. І тут важливо не дивитися зверху, а зосередитися на увазі до окремих явищ, вивести на перший план мікронаративи, простори, окреслені діями конкретних людей. І дати цим мікронаративам зустрітися”.
Крок другий: говорити, слухаючи
“От в Ужгороді є Олекса Манн, котрий в Ужгороді не виставляється. Я його розумію, мені в Харкові нецікаво, – говорить художник-перформер Костянтин Зоркін. – Харківські інституції та потенційні куратори гадки не мають, як живе місто. Вони нічого не знають про життя ані художників, ані інших людей, а Місто – це люди. Нам давно потрібно розібратися: що цьому місту потрібно?”
Харків демонструє активну дифузію між різними інституціями, ініціативами, явищами. Харків шалено шукає себе – за останні кілька років ми були то ініціаторами, то свідками десятків розмов (форматом від кухонь – до форумів), присвячених формуванню міського (і, ширше, – регіонального) міфу.
Та все ж серйозний Діалог про Місто так і не розпочався. Міжінституційні зв’язки створюють пара сотень людей, що для двомільйонного міста з претензією на метрополію регіону звучить несерйозно.
Тож і в “Місті Ха”, і в “СлободіКульт” відчувалась проблема: як представляти місто, що не проговорило себе саме? Звучить вона і в пошуку концепту Бієнале: який саме Харків буде її приймати? Як він презентує себе гостям?
Борис Філоненко зазначає: Харків досі чекає на серйозну мистецтвознавчу, аналітичну школу. “Ми можемо вести розмову з самими собою, – щоденниковими методами, ретроспективами, – а виходити за межі знайомого кола і говорити про стан сучасного мистецтва у Харкові, про взагалі сучасний стан Харкова – не надто вміємо, чи радше відкладаємо ці спроби. Утім, мистецький світ в Україні взагалі до кінця не сформований, – говорить Філоненко. – У низці міст взагалі немає ані колекціонерів мистецтва, ані арт-критики, достатньої кількості галерей, хороших кураторів”.
Справжнього “цеху” немає, а от внутрішньоцехові баталії – є. Питання в тому, скільки інституцій пройдуть випробування консолідацією – задля подальшої справжньої конкуренції.
Крок третій: включати державні інституції
Окрім низької активності мистецьких спільнот, є і проблема включеності – точніше, невключеності – в сучасні культурні процеси держінституцій. А ще – готовності цих інституцій трансформуватися відповідно до часу.
Скажімо, акурат в центрі Харкова знаходиться Художній музей, котрий у стосунках із сучасним мистецтвом примудряється десятиліттями зберігати цнотливу законсервованість. У 1995-му звідси вигнали виставку Бориса Михайлова, у 2009-му – Миколи Рідного. Музей і досі “тримається на незмінних позиціях”.
Кураторка візуальної програми “СлободиКульт” Оксана Баршинова зізнається, що за роботами для виставки до музею навіть не зверталися: комунікація з державними музеями в Україні складна, більшість із них закриті до соціальних проектів, малоініціативні та несамостійні. Та й, за законом, виставляти роботи з державних музеїв можна лише на майданчиках з державним музейним статусом – а в незалежних галереях украй складно.
“Художні школи, департаменти культури й музеї – залишаються однаково консервативними по всій країні, – говорить Оксана Баршинова. – Це той недолік, що єднає регіони. Насправді не єднає, а роз’єднує, бо ця консервативність не дає налагодити глибші зв’язки”.
Утім, Ольга Сагайдак, співзасновниця Dofa.Fund та співкоординаторка його форумів, сповнена оптимізму: “На всіх наших проектах ми співпрацюємо і з Міністерством Культури, і з місцевими органами управління. З котримись більш ефективно, з котримись менш, але в цілому регіональні департаменти культури вже досить відкриті до сучасних культурних проектів, варто їх долучати, включати. Так, не всі мають достатню кваліфікацію у роботі саме з сучасним мистецтвом – але тут треба не “хаяти” чиновників від культури, а допомогти їм розібратися у сучасних процесах, навернути на свою сторону”.
Крок четвертий: подолати тоталітарну недовіру до глядача
Галина Глеба, кураторка виставки “Політика тіла” в замку Паланок (теж у межах “СлободиКульт”), розповідає, що керівництво музею просило не демонструвати близько 70% колекційних творів – “з урахуванням контингенту та віку відвідувачів”:
“Для “Паланку” це перший такий досвід, і ми вдячні, що вони на нього погодились, – говорить Галина. – «Політика тіла» у Мукачеві зрештою більше розповідала про пізньорадянський соціум та заборони, аніж про тілесність та художню суть харківської фотографії, котра не є делікатною до глядача. Та твереза реакція глядача доводить: він не потребує цензури, він достатньо свідомий та освічений, щоб самостійно робити висновки. А от фантомні страхи щодо «порнографічності та аморальності» призводять до гіпертрофованої музейної самоцензури”.
Оксана Баршинова називає таку недовіру державних музеїв до глядача – “бажанням дати йому есенцію, що не підлягає інтерпретаціям, щось розжувати, а все інше – замовчати”:
“Пласти “замовчуваного” різні. Є радянський страх “аморального”, до якого потрапляє й оголене тіло, і різного роду маргіналізовані групи. А є теми, які переосмислюються просто зараз. Музеї “отримали сигнал про декомунізацію” і повиривали шматки, пов’язані з радянськими діячами. При цьому цілісний наратив експозицій просто ламається, а не трансформується. Або от – часи Української революції: колеги говорили, що в Трипіллі в музеї не розповідають історії, пов’язані з отаманом Зеленим, тому що не знають, як усе це розповідати, і вважають, що краще замовчати. Просто передати факти, без оцінки, вони не можуть. Оце і є наслідки тоталітаризму – обов'язкова єдино правильна точка зору”.
Недовіра до глядача виявляє себе не лише в “концептуальному” полі:
“Коли ми задумували “Родинний альбом”, а це виставка вулична, ми просили Закарпатську держадміністрацію дати нам стенди, – розповідає кураторка модної програми форуму, історикиня моди Зоя Звиняцківська. – Сказали, що не дадуть нізащо, бо за добу ці стенди буде вкрадено, потрощено, звандалізовано”.
“Я дві години чатувала біля тих стендів. Я була впевнена, що зараз набіжать якісь дикі люди і просто зжеруть їх, порвуть їх на шматки. Два тижні пройшло – і стоять вони, як новісінькі. Це навіть не недовіра, це нице мислення, яке гірше, аніж реальність”, – додає вона.
Крок п’ятий: покладатися на дітей
Невміння державних інституцій говорити про складні теми активно проявляє себе там, де мова заходить про комунікацію з дітьми.
З Мукачево команда “СлободиКульт” привезла дві історії. Одна відбулася в дитячій художній школі, де директор, побачивши роботи юних художників харківської студії Aza Nizi Maza, заявив, що “зовсім нещодавно за такі виставки відправляли на заслання”.
Не впоравшись із тим, що діти можуть вільно мистецьки рефлексувати на теми власних страхів, директор наполягав: “Дітям не можна давати свободу творчості і взагалі довіряти”.
Цей епізод підтверджує необхідність включати дитячі програми в чи не всі мистецькі події.
Друга історія мала місце в театральній студії, де харківські режисери ставили виставу на основі дитячих розповідей. Керівниці студії порадили режисерам прибрати розказані дітьми історії про геїв, атеїстів та конфліктні ситуації з батьками, а говорити про “Мукачево – зелений край, де не існує жодних проблем і всі одне одного люблять!” Сказали, якщо вистава не вкладатиметься “в концепцію добра”, вистави не буде.
Варто було розповісти ці дві історії колегам, як знайшлося як мінімум дві аналогічні – на харківському матеріалі. Та сама недовіра до глядача і до митця — помножена на тотальну недовіру до дітей.
Діти ж до довіри готові, їм важливо бути почутими. Та в той же час вони швидко всотують фантомні страхи дорослих. Так, учні мукачівської театральної студії вже переконані, що “говорити зі сцени про релігію і політику – це табу”.
Крок шостий: не плутати багатоетнічність з мультикультурністю
“Віддзеркалилися” під час форуму і ще низка проблем. Скажімо, питання багатоетнічності, яка чомусь не переростає в культурну поліфонію.
Тетяна Пилипчук розповідає, що на Закарпатті була вражена закритістю спільнот, етнічних та соціальних груп: “Я не побачила бажання взаємодії та взаємопроникнення культур. Це стосується як цікавості до інших регіонів, так і до етносів, що населяють Закарпаття. На Днях угорської культури не відчувалось ані готовності угорців показати себе так, щоб це було цікаво іншим етнічним групам, ані бажання інших етнічних груп туди йти. Ми ж звикли до того, що Дні культури орієнтовані не на свою групу, а на інших”.
Про таблички “виключно англійською та угорською мовами” на виставках угорського мистецтва на Закарпатті говорить і Оксана Баршинова: “Так, ніби з самого початку декларовано: це все для “посвячених”, чужих нам тут не треба”.
Тетяна вважає Слобожанщину більш відкритою до міжкультурних взаємодій. Та щоб бути до кінця чесними перед собою – справді поліфонічного звучання надало б включення в міське культурне життя етнічних груп, які зібралися в Харкові в останні десятиліття: в’єтнамців, мешканців арабських, африканських країн та країн Середньої Азії.
Крок сьомий: починати нове – з аудиту старого
Пам’ятаєте на початку ремарку про чотири активні галереї у Харкові?
Почавши роботу над Бієнале, ми постали перед проблемою: місто, що любить зватися “культурною столицею” якщо не країни, то краю, не має майданчика, який здатен прийняти подію такого масштабу.
Утім, національна Бієнале – хороший привід такий майданчик створити. І вже постають питання: яку концепцію Харкова цей майданчик має передавати? Яке з його численних – до кінця не чітких – облич? І чи вдасться йому стати місцем зустрічі мікронаративів, об’єднаних поліфонічним звучанням?
Презентуючи ідею Бієнале у Харкові, Юлія Ваганова, заступниця директорки “Мистецького Арсеналу”, підкреслювала, що подібні проекти “виїжджають” винятково за рахунок солідаризації зусиль чисельних інституцій (не лише мистецьких) та окремих акторів.
По-хорошому, Бієнале має стати Ідеєю, що згуртує всіх тих, хто декларує небайдужість до розвитку регіону. А заодно – хорошим приводом розібратися, хто і що має на увазі під “розвитком”.
Для когось “розвиток” – леліяння власної окремішності, “особливості”. Для інших же – максимальна відкритість до світу. У контексті Бієнале це означає відкритість як у розрізі тем і проблем, з якими працюватимуть митці під час проекту, так і залучення максимально широкого експертного кола з різних країн світу.
Говорячи про розвиток і залучення – хорошим досвідом має стати й включення в роботу представників державних та муніципальних (або, ширше, – традиційних) інституцій культури. Серед низки освітніх заходів Бієнале особливе місце має посісти програма саме для них.
Суперважливою частиною програми стануть дитячі освітньо-розважальні заходи. Ірина Магдиш, кураторка дитячого напрямку “СлободиКульт”, аналізуючи досвід форуму, переконана: “Варто адаптувати кураторські екскурсії і говорити з дітьми. Так ми “зацементовуємо” у свідомості, що там, де музеї, виставки — цікаво. Це потім прийде розуміння стилів та напрямків. Зараз важливо виробити стійку асоціацію, що в музеях, галереях, культурних центрах – цікаво”.
Ірина також зазначає, що ніхто не міг би дати собі раду – без підтримки місцевих кураторів. “На місцевих партнерах дуже багато тримається. А ми, приїжджі, маємо розкіш свіжим оком бачити потенціал та можливості міста. Коли живеш десь довго, все замилюється і тобі здається, що так воно було завжди – так буде ще 300 років. А збоку видно, що тут біла пляма, от тут — страшенний чиряк консервативний, який часто псує долі дітей, бо вони в цьому виростають, і їм здається, що так і повинно бути. Тому треба багато подорожувати і багато порівнювати. І не закриватися у чотирьох стінах свого міста, свого регіону, своєї країни”.
Від себе додам – і подорожувати самим, і гукати до себе. Культурне середовище Харкова сьогодні намагається робити і те, й інше. Якщо цього не робити – провінційність поглинає не один регіон, а країну в цілому.