На якому етапі нині підготовка «СлободаКульту»?
Оскільки ідея наших форумів у тому, що інституції-партнери з різних регіонів готують проекти разом, то щоразу треба більше спілкування, аби зрозуміти контексти одне одного.
Дуже показовою була робота над «ГаліціяКультом». Ми запросили кураторів і кураторок зі Львова до Харкова. І з’ясувалося, що до цього у Харкові бувала лише одна з них. Свідомі і компетентні, їдучи зі Львова, усі вони знали, якими будуть їхні проекти. Одна з них навіть казала, що планує зруйнувати стереотипи про Львів і Галичину. Я тоді відповідала: «Послухай, перш, ніж руйнувати стереотипи, треба переконатися, що в людей вони є».
Після чотирьох днів у Харкові вона сказала, що повністю змінює програму. Бо ніхто з харків’ян насправді не думає про Галичину і пов’язані з нею стереотипи. Є хіба один стереотип – про націоналізм, насаджений ЗМІ. Так само й про Харків побутує один шаблон – про сепаратизм. Насправді ж усе значно цікавіше і складніше.
Що стосується «СлободаКульту», то ми на етапі пошуку і підтвердження фінансування.
Ми подали наш проект на всі можливі конкурси грантів. Зараз очікуємо результатів. Поки що маємо підтримку від «Харальд Біндер Калчурал Ентерпрайзис» – компанії австрійця, засновника львівського Центру міської історії Гаральда Біндера – на реалізацію головного виставкового проекту форуму, рамкової виставки. Також є надія на підтримку частини театральної програми, грант здобули наші партнери – театр «Арабески». Є перспектива продовжити співпрацю з фондом «Відродження».
Приємно зазначити, що задекларували своє бажання долучитися місцеві влади: Мукачівська та Ужгородська міськради, Закарпатська та Харківська ОДА. Вони готові надати майданчики і приміщення, частково покрити технічне забезпечення та транспортні потреби.
Тож форум буде проходити у двох містах, скільки подій вдасться реалізувати, поки зарано говорити.
На підготовку програми «СлободаКульту» ви отримали окремий грант. Що вдалося зрозуміти за час поїздок на Закарпаття?
До Ужгорода ми привезли вже досвідчених львів’ян та харків’ян. На місці дізналися про багатошаровість проблематики: це і мова, і те, що багато місцевих через Карпати «не бачать» України і дивляться в протилежний бік. Там часто не розуміють, чому податки платять «на схід», а блага отримують із заходу.
Стоячи на розвалинах замку в Хусті, ми дивилися на Закарпаття і намагалися знайти для цього регіону культурну мотивацію лишатися з Україною. Як з’ясувалося, таку мотивацію знайти дуже складно.
Стратегічно Закарпаття – це мегаважливий регіон. І треба думати вже зараз, аби згодом не було так, як із Донбасом, коли всі постфактум казали: «Ну, ми ж не думали…».
Чи були підготовчі поїздки у протилежному напрямі – до Харкова?
Так, ми повезли закарпатців на Слобожанщину – не лише в Харків, але й до Краматорська, Слов’янська тощо. Саме там по-справжньому зрозуміли, про що мовчать медіа. І усвідомили, що складні теми – наприклад, виправданості чи невиправданості жертв війни – можна й треба проговорювати. У тому числі, через культуру.
Чи були теми, які викликали непорозуміння в учасників проекту з різних регіонів?
Так, ми з’ясували, що актуальне для Харкова на Закарпатті вважають незрозумілим. Скажімо, активні обговорення гендерних питань, що відбуваються у Харкові, не мали відгуку з боку ужгородських партнерів. Казали, мовляв, не бачимо сенсу піднімати тему, таких проблем нібито немає. Причому це казали активні жінки.
Але річ у тому, що там просто бракує знань про дискримінацію і ті форми, яких вона набуває. Тому важливо було разом проговорити, у який спосіб піднімати цю тему. Скажімо, подивитися на роль жінки в ромській та угорській традиціях, які є дуже впливовими на Закарпатті.
До речі, з відкриттів. Закарпатці розповіли, що однією із головних подій року в Ужороді є парад наречених. Це коли дівчата будь-якого віку, юні й не дуже, у тому числі – заміжні, купують або шиють сукні наречених й дефілюють по набережній. Чоловіки дивляться, а жінкам подобається. Ось із таких історії та різних розумінь цих історій ми намагалися зшити програму. Презентували її восени минулого року. У попередньому драфті вийшло близько 90 подій – музика, театр, література, кіно, візуальне мистецтво, програма для дітей та підлітків. Разом вони коштують близько 150 тис. доларів.
До речі, закладені в бюджет проекту витрати на дорогу значно підвищують його вартість. Адже для того, щоб музиканту, поету чи театральній трупі взяти участь у нашому форумі, треба їхати добу в один бік, добу перебувати в місті, а потім витратити ще добу на зворотну дорогу. Тому одне з питань, які ми б хотіли би поставити – наскільки культуру України роз’єднує відсутність зручної транспортної інфраструктури.
Чи фінансують форум держава або міста-учасники?
Наш фонд «Мистецькі надра» займається одночасно кількома проектами найширшого спектру – і для Європи, і для внутрішнього вжитку. Але реакція з боку держави завжди абсолютно однакова – нульова. Хоча ті проекти, якими ми займаємося, важливі передусім для держави, і вона мала би бути нашим замовником.
Останнім часом мене мучить одне питання – якою є державна стратегія в сфері культури? Хотілося б знати, хто є носієм цього знання.
Є, скажімо, багаті країни, які можуть показувати себе з різних боків. Є інші, бідніші, вони кажуть: «у нас є історична спадщина» чи «у нас є фестиваль, на який всі хочуть потрапити». Та я не можу вловити, як наша держава хотіла би виглядати ззовні. Окрім того, що ми є країною війни та корупції.
Ми не підтримуємо сучасне мистецтво та резиденції для митців, але кажемо, що ми є країною вишиванок. І тоді демонструємо їх так, що про них у світі знають не менше, ніж про російський балет. Або ж ми влаштовуємо в себе стільки фестивалів і таких цікавих, що всі хочуть на них приїжджати. Кожен обирає для себе певний імідж.
Як щодо підтримки з боку бізнесменів?
Я не ображаюсь на бізнеси, коли вони не підтримують культуру, бо добре розумію: бізнес не має для цього жодних мотивацій від держави. Немає закону про меценатство, податкових пільг для тих, хто допомагає культурі. Бізнесам нелегко, вони переживають турбулентність. Тому я не бачу для них, навіть для дуже свідомих, приводів кинутися і підтримувати культуру. Звісно, є ті, хто дуже любить цю справу і долучається. Але це не ті кошти, на які можна провести бодай одну подію.
Давайте поговоримо про аудиторію ваших форумів. За час проведення «Дон-» і «ГаліціяКульту», чи зрозуміли ви, хто приходить до вас на події?
Ми свідомі того, що є певна аудиторія, яка стабільно ходить на культурні події. З одного боку, це добре, адже вона забезпечує гарантовану кількість людей в залі. З іншого – погано, бо ця аудиторія досить вузька. Тож аби затягнути людей на лекцію про літературу чи мистецтво, треба позбуватися творчого снобізму і розуміти, що є важливим та цікавим для широкого загалу.
Студенти, на жаль, ніде не ходять в тій кількості, в якій хотілося б. Зате, якщо приходять пенсіонери, то за ними підтягуються діти, а вже за ними – усі інші. В останні дні форуму, зазвичай, приходять усі покоління. Найефективніше працює сарафанне радіо.
Наші аудиторії ніколи не бувають пусті, ми все ж постійно боремося за відвідувачів, особливо за тих, хто ніколи не включався у подібні події.
Помічними є дитячі програми, бо завдяки ним інтегруються дорослі. Скажімо, нині готуємо окремий проект, щоб ледь не в дворах ставити вистави з дітьми, а потім перенести результат на сцену. Такі собі культурні інтервенції в кожну хату. Не треба гребувати популярними та доступними методами. Бо якщо йти лише в сферу високого мистецтва, аудиторія буде вкрай мала, а нам важливо, щоб наші проекти почули і побачили.
Загалом, якщо людина в той чи інший спосіб потрапляє хоча б на одну подію, вона йде на багато інших. Але щоб вони потрапили на цю першу, нам треба прийти до них.
Використовуючи здобутий на попередніх форумах досвід, ми намагаємося тепер робити величезний «килим» подій, а в нього вплітати «золоті нитки» нішевих проектів, аби не втрачати якість.
Як поширюєте інформацію про форум?
Нам завжди важливо, щоб про події говорили не лише там, де вони відбуваються, але й в усій Україні. Щонайменше – у тому регіоні, про який розповідаємо, перебуваючи в іншому кінці країни. Аби там мали чим пишатись. Але ліміти на культурний контент у ЗМІ просто-таки вбивчі – достукатися до загальнонаціональних каналів практично неможливо. А більша частина населення все ж дивиться телебачення.
Часто, спілкуючись зі знайомими депутатами, кажу їм: «Ви вводите стільки квот, введіть ще квоти на культурний контент». Колись у радянській програмі «Час» перед спортом і погодою, після зарубіжних новин, завжди були новини культури. У такий спосіб люди отримували структуровану порцію інформацію.
На місцевих каналах інші проблеми – там немає журналістів, готових говорити про культуру. Здається, що в цій рубриці працюють ті, хто ніде більше не зміг прилаштуватись. У результаті трапляються такі ефіри, у процесі яких розумієш, що починаєш різко шкодити своєму проекту. Бо відповідаєш не на гострі чи провокативні питання, а на ідіотські.
Утім, трапляються винятки. Скажімо, дуже вдячна харківському медіапроекту «Накипело». Знаючи про майбутній форум в Ужгороді, вони поїхали туди і зробили опитування в центрі міста. Запитували, що люди знають про Харків. З одного боку, результати опитування дуже смішні, з іншого – сумні. У переважної більшості Харків ні з чим не асоціюється. З поширених асоціацій – Кернес, багато вузів, оборонка. Кілька людей згадали про найбільшу площу. Хтось згадав Сергія Бабкіна, хтось один – Жадана.
Надихнувшись цим опитуванням, журналісти зробили потім аналогічне в Одесі. І результат був аналогічним. Тож із нашими форумами можна було би їздити ще дуже довго, бо ніхто ні про кого в Україні нічого не знає.