На самісінькому початку ХХ ст. 24-річний Авґуст Енґельгардт причалив до німецької Нової Гвінеї, щоб втілити свою мрію: заснувати колонію-утопію. Попри вкрай романтичний склад натури, Авґуст – юнак принципово-прогресивний: нудист-натурист, антисекс, веган-сироїд. Цього ж він бажає і колоністам: жити у злагоді з природою і мораллю, гуляти голяка, харчуватися горіхами і бути наближеними у такий спосіб до бога. А за бога тут – Сонце.
Тож він купив собі плантацію на острові Кабакон, найняв до роботи аборигенів (кокоси збирати, саме так) – і вперед. Екзальтований філософ, розбудовуючи свій Орден Сонця, зазнає поступових, але відчутних втрат. Серед них – гроші, розум і окремі частини тіла. А втім, покаліченому фізично і психічно Авґусту в просторі роману жити доведеться довго-довго.
У фіналі ми побачимо його уже після Другої світової, а він же де факто мав щонайменш тричі померти, при чому один раз – від лепри, яку підхопив від місцевого вождя, бо вони обоє користувалися тим самим піано (оцініть іронію Крахта).
Є подія. Є свідомість, яка цю подію рефлексує. І є підозрілий між ними незбіг. На це працює мова твору: елегантна стилізація під романи рубежу ХІХ-ХХ ст. плюс не менш вправне наслідування бюрократично-науковоподібної тогочасної ж мови (читання «Імперіуму» легким не буде). Ця штучна архаїка сприймається як іронія і глум. Власне, ними вона і є. Авґуст – фантазер. Уява ж реалізується в тому, що поєднує елементи, які раніше поруч не стояли. Скажімо, високу місію німецького народу часів Вільгельмізму Крахт поєднує з актуальною дієтологією, повною свободою асоціальної особистості і поїданням власних випорожнень (в ролі провідного говноїда тут, між іншим, Ніцше, йому все можна, Крахту все можна так само).
Всім Авґустовим принципам випаде пройти моцну перевірку – і часу має вистачити. Зрештою, це єдине, чого світу Крахта не бракує, – часу. Він згадає «закон про час», оприлюднений на початку ХХ ст., відповідно до якого всі піддані імперії живуть за одним часом. А згодом порівняє свого героя з безумною міс Гевішем із «Великих сподівань», яка штучно зупинила рух часу у власному просторі. У всьому іншому, окрім часу, вправний сучасний прозаїк віддає перевагу самообмеженню («само» – в сенсі обмежує і себе, і своїх героїв). Не роман, а суцільна гра з негативними числами.
Антисекс: мінус стать
Формально свої сексуальні уподобання Авґуст не озвучує, він навіть не гидує сексом, він його просто не помічає – буквально асексуальний, буквально безстатевий. Зовні юнак здається об’єктивно негарним: «Це тремтливе, заледве двадцятип’ятирічне створіння з самих нервів, із меланхолійним поглядом саламандри — тонке, миршаве, з довгим волоссям, у мішкуватому одязі кольору яєчної шкаралущі, та ще й з довгою бородою, яка, погойдуючись, терлася об поділ його піджака без коміра. Одразу поставало питання: що ж із цим чоловіком» (нечастий випадок Авґуста одягненого, до речі). Але при цьому він – показово і нав’язливо привабливий для оточуючих: чи не кожен, із ким герой зустрінеться, прагнутиме його виснаженого тіла. Він їм схожий на Вагнерового Зігфріда, а часом – на розп’ятого Ісуса (це одна насмішка Крахта).
Так, наче відсутність означеної/нормативної сексуальності в Авґуста провокує в інших персонажах демонстративний надлишок сексу. Картинки малюються несимпатичні, правду кажучи (Крахт в цілому – саркастичний і дуже злий). Червонопикий торговець птахами на пароплаві, що наче випадково пестить стегно юнака. Грубезна тітка, яка продасть йому плантацію, ошукавши по ходу. Хлопчик-туземець, готовий заради білого хазяїна на все. Всі його хочуть (ніхто не отримає). Між іншим, Авґуст прибув у Нову Гвінею на пароплаві «Принц Вальдемар». Вальдемар Прусський помер бездітним. Прозорий натяк не лише на безплідність колонізаторських планів Авґуста, а й на його особисту історію.
А ще показовий момент: тема сексу в «Імперіумі» – суто літературна: вона стає приводом жорстко поглумитися над класичною німецькою прозою, зокрема, гомоеротичною. Наприклад, ще до від’їзду на Кабакон Авґуст побував у Флоренції. Там його запримітив один чоловік, зацікавився-помилувався і подався писати роман «Гертруда». Це Герман Гессе, ясно. Або таке, зліше. Теж ще до Нової Гвінеї Август голяка ніжився на пляжі. Там його юне біле тіло побачив чоловік, що якраз прогулювався з молодою нареченою. Його заворожила краса юного феба, і роздратувала: він заявив на нудиста в поліцію, Авґусту добряче дісталося від полісменів. Дорогою додому той чоловік усвідомив: він – гей, і він буде це приховувати аж до смерті і каратися провиною перед дружиною. Це, звісно, Томас Манн і майже дослівні картинки зі «Смерті у Венеції». І такого в «Імперіумі» чимало.
Тут працює своєрідний закон збереження енергії. Те, чого Крахт позбавляє свого головного героя, гротескно і перебільшено проявиться у прохідних персонажах.
До речі, колоніального роману без любовної історії «білого чоловіка» і «кольорової жінки» не буває, ви ж знаєте? Оскільки Авґуст на роль коханця не годиться (хоч і мав всі шанси з хлопчиком-тубільцем), цей сюжет будуть розігрувати так само другорядні герої. І то знову буде карикатура. Бо в ролі юної туземки, «врятованої» від дикунів, виступить напівкровка «королева Емма» – фактично власниця узбережжя, сильно літня, сильно багата, величезна бабеха, в яку закохається меланхолійний (і малохольний) музикант-романтик. І королева дуже швидко стане королево-удовою. Щось там не продумали «актори» з тим колоніальним сценарієм «любовного порятунку». А Емма Форсайт – реальна жінка, між іншим, відома бізнесвуман початку ХХ ст.
Нудизм: мінус одяг
Натуризм Авґуста – в цьому ж показовому ряді безстатевості і анти-сексу. Не «оголена анатомія» визначає нас як жінок і чоловіків, а саме одяг маркує нашу приналежність до певного гендеру. Поруч із Авґустом, одяг якого складається часто-густо тільки з його ж волосся, всі інші герої запаковані в кілька шарів сукна. Крахт детально описує костюми: навіть вказує тканини, з яких ті пошиті – білу фланель, наприклад. Так тут формується ідентичність: одягнувшись, індивід стає суб’єктом. За Крахтом навіть ширше – суб’єктом політичної дії. Не визначився, хто ти є, не маєш потенцій впливати на самовизначення інших людей. Як для такого хуліганського роману, проступає сильно серйозне послання. З ним кореспондує один із епіграфів до «Імперіуму»: «Голі люди або зовсім мало, або взагалі не впливають на суспільство». (Кажуть, що Марк Твен сказав, не факт, що не брешуть). Голий Авґуст не впливає на політику, втім, на природу, з якою за допомоги тієї голизни поєднується, він так само не впливає.
В першу ж ніч на власному острові Авґуст перелічить головні страхи цивілізованої людини (здається, нашого сучасника, а не його): страх виявитися смішним чи самотнім, стати об’єктом нелюбові чи чинити щось неправильне, і «все це злетіло з нього, наче одіж». Так і стається в світі Крахта: якщо чогось більше немає, це не значить, що цього бракує. Зворотне так само правильне.
Веганство: мінус їжа
Кокос (а Авґуст і його послідовники харчуються виключно ними) нагадує зовні людську голову, людина створена за подобою Бога, значить, їсти кокос – все рівно що причащатися. Не просто веган, а теофаг-богоїдець! До того ж, плід той – насправді багатофункціональний: молоко годиться як напій, м’якуш – як наїдок, можна добувати кокосову олію, яка зокрема заміняє гас для ламп, із кокосового волокна і деревини виготовляють меблі і будинки, зі шкарлуп – посуд, дим від згоряння залишків – прекрасний репелент, тощо, тощо, тощо. Хіба в своїх планах із різноманітного споживання кокосів Авґуст не передбачав, що острівний ґвалтівник кокосову олію використає як лубрикант, а уже до самого содоміта кокос застосують як знаряддя вбивства. Їжа у Крахта ніколи не є просто їжею.
Дієтологічні дискусії посідають значну частину невеликого роману. Кожен герой характеризується своїми харчовими уподобаннями. Тут буде навіть своєрідний Авґустов взірець-антагоніст – той, хто харчується енергією сонця (бреше, звісно). А ще вегетаріанець Плутарх. Веган Гессе. М’ясоїд Гаврила Принцип. Промайне поспіхом ще один відомий німецький вегетаріанець, якому «було б лишитися за своїм мольбертом». Всі розмови про коковорів (так офіційно звуться їдоки кокосів) закінчуються фантазіями чи історіями про антропофагію. Люди тут буквально і фігурально ситі один одним під зав’язку. Будь-яке споживання нерослинного білку є в цьому світі підготовчим етапом до канібалізму, результатом політичної змови, скерованої на подолання світового голоду, скажімо (який ще, звісно, не настав, бо ледь 1902-й на дворі).
Чорно-біле меню: вегетаріанство або канібалізм. Чи без «або» – у випадку Авґуста, наприклад. Смокче палець, їсть коросту і зрізані нігті. В романі чи не від першої сторінки є достатньо натяків, щоб зрозуміти: поїдання кокосів закінчиться канібалізмом. Оскільки єдина сюжетна інтрига «Імперіуму» полягає саме в тому, кого тут з’їдять, то я дозволю собі не розповідати, хто з героїв піде на протеїни.
«Дієта» буквально перекладається як «режим». Саркастична проза Крахта написана не про кокоси і навіть не про колоніалізм. Вона про режими. Типу політичних, бо колоніалізм є певною формою порядку, основні принципи якого в романі назве губернатор (замовляючи убивство Авґуста, до речі): насаджувати, опрацьовувати, заселяти, включати, продуктивізувати, укориснювати. Але колонії в Тихому океані насправді Німеччині не потрібні, бо прибуток від кокосової копри – мізерний. Тож ідеться героям Крахта насамперед про режими етичні, либонь. І от тоді в побудові прекрасної ідеологічної концепції гуманізму вони забувають врахувати нестабільний «людський фактор».
А за людину ж тут може бути, наприклад, голодний знеможеним прокажений божевільний син німецького народу, чия милосердна смерть підозріло збігається із закінченням Другої світової (якщо Авґуст, звісно, нарешті помер). Між іншим, Авґуст походить із Нюрнбергу. Ще один злий жарт автора: місто партійних з’їздів нацистів і місто, де відбувся судовий процес над ними. Хоча Крахт, звісно, чемно попередить, що будь-які асоціації навмисні, отож виправдані. І далі жарт стає все більш лютим: ще на малій батьківщині його романтик-герой видав пізнавальну брошуру з назвою «Безтурботне майбутнє». Безтурботне майбутнє: Нюрнбергський процес. Отже, на горизонті ще одна негативна величина:
Прогрес: мінус гуманізм
В густих пальмових лісах Авґуста знайдуть військові. І порадять продати його захопливу історію Голівуду. І Крахту, і його герою очевидна думка про кризу європейської цивілізації. От тільки в цій довгій історії криз-цивілізацій маленька пригода божевільного коковара є тільки легкою прелюдією. Чесно: з такою прелюдією страшно уявити, якою має бути кода. А роман – смішний, це правда.
Крістіан Крахт. Імперіум / Переклад Богдана Сторохи.
Чернівці: Книги – ХХІ, 2018. 176 с.