Жоель Діккер, «Правда про справу Гаррі Квеберта»
(ВСЛ, переклад Леоніда Кононовича). 704 стр.
Ця історія починається 1975 року, коли зникла юна жінка Нола Келлерґан. Наприкінці 2000-х визнаний детективник Маркус Ґольдман на матеріалі тієї пригоди напише бестселер. Що буває тому, хто не залишає мертвих у спокої? Правильно, великі проблеми йому бувають.
У Маркуса – професійна криза, в пошуках натхнення він пристає на запрошення старшого колеги Гаррі Квеберта і рушає до містечка Аврора. Гаррі у 1975-у написав геніальний роман «Початки зла», того ж року він закрутив напружений роман із п’ятнадцятирічною Нолою. Якраз піcля гостин Маркуса на подвір’ї Гаррі знайшли тіло зниклої дівчини. У вбивстві звинувачують, ясно, господаря. Маркус береться цю історію розслідувати.
Старший чоловік і провінційна юнка. Було б нерозумним нахабством просто калькувати в сучасному романі сюжет про Лоліту, не обігравши його по-своєму. Діккер цієї помилки і не припускається, хоча роман Гаррі – це якраз «Лоліта» (будуть прямі цитати). Уже ж очевидно, що той роман-шедевр Гаррі постав із його стосунків із Нолою? Гумберт Діккера любить свою Ло, щоб написати про це книжку, а не пише книжку, щоб освідчитися у коханні, як Набоківський. Принципова різниця.
Аврора – миле провінційне містечко в Нью-Гемпширі. З самого початку воно назване «Америкою в Америці» – ідилія, де зайди й автохтони реалізують свою Велику Мрію. 2008-й, коли відбуваються події, – це рік, коли Америка робила вибір між Маккейном та Обамою і Клінтон (кілька разів це наголосять). Аврора має тут стати моделлю цілої країни з її таємницями й ілюзіями, «контрольним зрізом» виборців.
Роман Діккера – не лише детектив, а й політична комедія про США (яку пише швейцарець). Історія про перемогу за рахунок очевидно слабкого суперника.
На номерних знаках штату вибитий девіз: «Жити вільним або померти». Маркус, прямуючи до Аврори, підмічає той надпис на авто, що його обганяють, і сповнюється спокоєм: він приїхав учитися бути вільним. А варто було б звернути увагу, що ті авто його обганяють, і альтернатива свободі пропонується не з приємних. Та чи альтернатива взагалі? Бути вільним або померти. Не бути вільним і все одно померти. Вибір такий собі.
Коли в садку Гаррі вирили тіло Нори, то поруч із ямою ще довго засихали пишні квіти гортензії, що їх видрали з корінням. Красива картинка. У цьому романі купа таких картинок, всі вони – «ключі». Гортензія може міняти колір квітів протягом одного цвітіння. Закономірно, либонь, що ця квітка символізує «зраду» (ні, це не мотив злочину, не так очевидно все). Парадоксально, що саме ця квітка означує також «правду». І от біля поховання юною коханки сохне нікому непотрібна правда. Непотрібні правди, так точніше. Купа непотрібних красивих правд.
Ганья Янаґігара, «Маленьке життя»
(КМ-букс, переклад Анжели Асман). 880 стр.
Вони здружилися в коледжі: Малькольм, Джей-Бі, Вілем і Джуд. Двоє темношкірих, двоє білих. Один гей, один натурал, двоє не визначилися. Один інвалід. Двоє – діти емігрантів: швед і гаїтянин. Двоє багаті, двоє злидні. Художник, актор, адвокат і архітектор (креативний клас, так). Нині їм під тридцять. Здається, не герої, а попурі якесь, суцільні тобі статистичні вибірки і похибки. Але їхня «строкатість» легко пояснюється: вони всі – «мультикультурні» нью-йоркці.
Ці четверо чекають, коли ж із ними нарешті щось трапиться, і почнеться справжнє Велике Життя. Створюються і розпадаються родини, підносять і западають кар’єри, тривають хвороби – «саморобні» і «випадкові». Відбуваються чотири маленьких життя, де жоден із «складників» навіть не помічає ту колосальну «суму», котру вони разом утворюють. Роман про дружбу і взаємозалежність дорослих людей.
Це наші часи, 2010-і. Молоді чоловіки потрапили до доби самореалізації. Блаженні часи, коли ти міг будь-якої миті оголосити внутрішнє банкрутстсво, обзавестися родиною і нормальною нудною роботою, минули. Ніхто більше не має щастя сказати: «Я втомлений, щоб бути актором-початківцем, помічником адвоката, безталанним художником etc.». Все мотивує до того, що мрія має бути реалізованою, а внутрішній особистий потенціал використаний на всі сто. Задовольнятися життєвим спокоєм – дріб’язково. Тут не буває переможених, тут всі і до скону у процесі гри «на виліт». Кожен із героїв роману рано чи пізно почне міркувати, що Нью-Йорк зі своє славою міста можливостей примушує бути щасливим.
Бути щасливим у світі Яніґігари – це значить, тягнутися-з-жил до своєї мрії, навіть якщо вона вкінець девальвована.
«Кожен заслуговує на кращу родину». Ще одна тема роману, яка пов’язує історії чотирьох молодиків. З родинами там справді – суцільні біди: головні герої потерпають і від надмірної опіки родини, і від недостатньої уваги. Головне ця тема стосується Джуда, жертви системного насилля – родинного й інституційного. Власне, «Маленьке життя» – некомфортне і правдиве дослідження того, як людину можна привчити бути жертвою.
Джуд – страшенно таємничий: ніхто не знає, звідки він родом, хто його батьки, як він жив до коледжу. Травми він отримав, коли його збила авто. Друзі припускають, що то був наїзд, але про водія не питають. Вони шанують тайни Джуда і, певно, дарма. Навіть у спеку він носить одяг із довгими рукавами, бо приховує шрами, більшість із яких сам і заподіяв. Нездатність проговорити те, що відбувається, він скеровує в автоагресію. Йому від малечку трапляються чи надзвичайно милосердні люди, чи кінчені насильники. Питання, на яке авторка «Маленького життя» відповіді не має: раз ставши жертвою насилля, ми самі добровільно повторюємо сценарій, в який нас втягнули?
Іво Брешан, «Астарот»
(Комора, переклад Ірини Маркової). 472 стр.
В цьому світі не має дивувати, що диявол скидається на нечистого на руку чиновника зі страхової контори. Зрештою, ким він ще є?
Мартін Борас замолоду зустрічає в потязі демона Астарота. Той пропонує угоду: демон виконує всі бажання Бораса за життя, по смерті той служить демону. Уточнення петитом: не всі бажання, а ті, які не суперечать розвитку подій, що їх визначає доля. Оскільки демон є суто знаряддям долі, а прибирає подобу міфічних істот, щоб людині простіше було його сприймати. Долі ж слід беззастережно підкоритися. У світ немає зла і добра, Диявола і Бога – натомість триває гра, де і «чорними», і «білими» керує та сама сила. Фатум, тобто. Борас – успішний текстильник – помирає дуже старою людиною. І настає час виконувати свою частину угоди.
Для початку його переносять в тіло чоловіка-усташа. А триває Друга Світова, і усташі от-от прийдуть до влади у Хорватії. До кінця війни Борас перебуватиме в цьому тілі. По війні його очікує нова оболонка – комуніст; в цьому тілі він переживатиме часи Тіто. В обох цих іпостасях Борас посідає високі посади в системі внутрішньої безпеки. Брудна робота. Далі його перемістять в тіло монаха-францисканця. І він знову служитиме розповсюдженню певної ідеології. Чергова поява на історичній сцені – журналіст-опозиціонер; і починаються Балканські війни.
Треба сказати, що всі ганебні вчинки (і чимало їх) проклятий виконує добровільно. Астарот дає вибір. Коли Борас чинить так, як треба Долі, він відчуває насолоду. Коли іде наперекір – йому пекельно боляче. Ясно що вибір на користь насолоди легший і приємніший. Але не безконфліктний. Двічі він майже вислизає з влади демона. Вперше, коли щиро покохав жінку. Вдруге, коли зміг простити ворога.
Отже, чесноти в цьому світі існують? Отже, має існувати і Бог?
З кожним новим втіленням (і уречевленням – буде тут і таке) Борас змінює історичний час, що дозволяє Брешану розказати історію Хорватії від 1940-го до 1992-го. Він з’являється щоразу в нових регіонах Югославії, так що «географія» в романі не менш широка за «історію». Але це не історичний роман. Ідея з перевтіленням і продажем душі та намаганням обіграти сатану на його ж шахівниці – очевидно фантастична. Але це не фентезі. «Астарот» – роман ідей. А ідея – очевидна і навіть пласка. Чи людина підкорюється призначенню чи діє відповідно до свободи волі? Люди Брешана – сліпі виконавці наказів, яких не розуміють і розуміти не мають. Логіка історичної події людині апріорі недоступна – от головна думка «Астарота».
Але ж Бораса невипадково звати Мартіном! Святий Мартін заслужив цей статус, відмовившись під час війни убивати ворога і обравши натомість власну смерть.
Гіларі Мантел, «Вулфгол» і «Везіть тіла»
(Фабула, переклад Віталія Михайлюка і Костянтина Бєляєва). 672 стр. + 432 стр.
Мантел всім нагадала, що таке добрий історичний роман. А авторка ж собі послаблень не робила: в’язалася за добу, настільки опрацьовану, що стала уже мемом. Генріх VІІІ і його бідні дружини, і Англія на початках громадянської війни. Що тут можна придумати новенького і цікавенького? Виявилося, що можна.
1527–1536 рр. Розповідь ведеться від імені Томаса Кромвеля. Той пройшов шлях від сина коваля до політика, відомого своєю добірною роботою з бюрократичним апаратом (тюдорівський Геббельс, даруйте). В романі ми знайомимося з уже зрілим заможним чоловіком, одруженим із коханою жінкою, і не балуваним пошаною і любов’ю вищого світу. Він – наймогутніший із міністрів Генріха, ідеолог Реформації, фактичний правитель. Історичні події, деталі побуту писані Мантел так точно і любовно, що з моменту виходу першої частини дилогії в 2009-му намарно шукають в об’ємних томах анахронізмів. Втім, Мантел, ладнаючи пишні декорації, цікавиться переважно тим, що відбувається за лаштунками. Всі історично події вона описує як особистісні, навіть інтимні вибори Кромвеля. Він тут – талановита прагматична і безпринципна людина, болісно чутлива при цьому.
Якщо знати, що погані речі робили хороші люди, чи зміниться погляд на історичні наслідки їхніх вчинків? Мантел каже: «Так». Вона пропонує глянути на Історію очима нащадків-прокурорів, але судити «підсудних» не за діями їхніми, а за намірами. Чому ж не «адвокати»? Підказка – Вулфгол; та «вовча зала» має викликати в пам’яті прислів’я: людина людині вовк. От чому.
Але зроблено тонко: біографічний текст, писаний від Я реального історичного діяча, і не як спогади, а як репортаж, та читається з позиції відстороненого потомка. Конче важить, що на відміну від героя Мантел, ми знаємо, чим історія закінчиться. Першу книжку «закриє» страта Томаса Мора, політичного суперника Кромвеля. Другу книжку завершить смерть Анни Болейн, сходженню на трон якої сприяв Кромвель. До речі, це не дилогія, а трилогія. Третю частину Мантел обіцяла 2019-го. Припущення, що завершиться книжка стратою уже самого Кромвеля – доцільне. Що добре в історичних романах, то це відсутність несподіванок у сюжеті. Але ж можна зробити вигляд, поки читаєш, що минуле непередбачуване (парадокс?), таке собі давноминуле майбутнє.
Політика всюдисуща. От-от почнуться релігійні війни: в першій частині тон задають католіки, в другій настає час для протестантів. Політика втручається в інтимні прояви людського життя – у релігійну віру. Це модель-для-зборки: так само політика у романі Мантел залізе до ліжок і вбиралень її героїв, не тільки до сповідалень. Але герої її всі, як один, з радістю страждають за свою віру. Насправді: страдництво – найвища місія, яка випадає людині Мантел в Історії.
Брудна політика проявляє хороше в поганих людях. Так складається?
Джеффрі Євгенідіс, «Середня стать»
(ВСЛ, переклад Анни Вовченко). 704 стр.
Колись брат і сестра полюбили один одного і народили незвичайну дитину. Так починається більшість космогонічних міфів – від божественного інцесту родилися Герої, Оракули і Титани, які змінювали долі всесвіту. У грецьких міфах, наприклад. Від такого ж нелегітимного шлюбу на світ з’явився і герой-героїня «Середньої статі», теж грек-грекиня, до речі. І написався сімейний роман про нього-неї: чудернацький і химерний, як і вся та сімейка. «Середня стать», між іншим, є світовим бестселером.
Свою історію й історію своєї родини розповідає сорокарічний чоловік, який став чоловіком тільки в чотирнадцять років. Статус гермафродита у всіх культурах без винятку – складний: або їм поклонялися, або їх знищували. Головне: ніхто не припускав думки про їхнє людське походження. Втім, герой Євгенідіса – 100% людина. І книжка його – про людське, занадто навіть людське.
Калліопа Стефанідіс народилася уже в Америці, в Детройті 1960-х, вона – дитина другого покоління емігрантів. Але її бабця і дід пережили Малоазійську катастрофу 1922 року. Так називають масове винищення греків турками. Виживання в умовах геноциду – це виживання будь-якої ціною, буквальне самовідтворення за рахунок того генетичного матеріалу, який зараз доступний. Коротше: роди від першого-ліпшого, аби дитина була. Калліопа (Калл точніше) – стерильна. «Програма: виживання» для її родини на ній і завершена.
З «програма: життя» уже все складніше. Якщо зіставити сцени двох сексуальних дебютів: бабці героя і самої Калліопи, то в одному випадку матимемо неймовірно гарно і тонко описану сексуальну сцену (це там, де за партнера брат), а в другому – жорстке зґвалтування. Кохання і сексуальна насолода в світі Євгенідіса є нагородою для тих, хто вирішив продовжити свій рід. «Безплідні смоківниці» на такий привілей не заслуговують.
Знаєте? У Калла є нелегітимне з погляду моралі і закону походження, проблемний гендерний статус, проблемний нормативно-сексуальний статус, бо перед тим, як стати чоловіком, їй випаде побути лесбійкою. Попри це все, він/вона живе в світі дуже традиційної патріархатної культури і цілком пристає на її умови.
Хороша грецька дівчинка може перетворитися на чоловіка-інтелектуала-ліберала, але залишиться хорошою грецькою дівчинкою. Це головна тема роману.
Людиною (от такою – з визначеною статтю, етно-расою, досвідом і тощо) нас виховують чи народжують? А коли людина отримує право обирати вільно бодай один із елементів своєї соціальної особистості – це їй пощастило чи крупно не пофортунило?
Окрім прагнення відтворити свій рід, нічого природного в світі Євгенідіса немає. Та і те прагнення має тут бути простимульоване подіями не меншими за геноцид чи адаптацію до ворожого емігрантського середовища. Всі інше – штучне. Міняємо зріст і колір очей, а залишаємося наодинці з тими самим проблемами: як вирости несхожим на своїх батьків і не нести відповідальність за гріхи їхніх мутованих генів.