Минулого року в списках Букера був один такий «роман-корекція». Букера не отримав, але взяв 2017-го Пулітцера – і взагалі набув шаленого розголосу. Написаний темношкірим американським прозаїком Колсоном Вайтхедом, твір «озирається» на класичну аболіціоністську прозу і люто з нею сперечається. З хрестоматійною «Хатинкою», зокрема. Бо роман Вайтхеда, власне, починається з того ж самого, що й у Бічер-Стоу: чорношкіра рабиня втікає від хазяїна. А от далі у сучасного автора все стає цікавіше і цікавішим.
«Підземна залізниця» (The Underground Railroad, 2016) – історія Кори, рабині-біглянки з бавовняної плантації у Джорджії. На «заохочувальній» вечірці для рабів (розкажу ще про неї) юний Цезар пропонує такий же юній Корі втечу. Спочатку вона відмовляється, адже пам’ятає історію своєї бабусі Аджаррі, яку викрали з племені у Африці та продали в рабство. Там вона – єдина, хто з родини вижив, – смиренно працювала, родила дітей (хтось і з них теж вижив), обробляла три грядочки з садовиною і любила чоловіків із міцними руками. Але згодом юнка згадає і матір Мейбл. Мейбл втекла з плантації, полишивши малу Кору. Вона єдина звідтам рабиня, яку так і не знайшли. Кора за це її любить і ненавидить одночасно: ревнує до її свободи і власної не-свободи. Добра мотивація до дій. Кора погоджується на втечу.
Буде кілька великих розділів. Спочатку «Джорджія» з описом життя на бавовняній плантації, потім «Південна Кароліна», «Північна Кароліна», «Теннессі», «Індіана» – власне маршрут втечі. Між цими великими частинами є «інтермедії» про інших учасників подій. Наприклад, про Цезаря – спільника у втечі, про Ріджвея – психопатичного білого мисливця за рабами, який сприймає те, що Мейбл і Кору не знайшли як особисту поразку; про Мейбл, звісно, – «нульового пацієнта» цієї історії втеч і повернень. Буде ще короткий екскурс в історію білої аболіціоністки, котра, допомагаючи жінкам-рабиням, вирішує проблеми із своєю гомосексуальністю. Буде історія білого студента-медика, який грабує «чорні» могили, аби постачати тіла до анатомічних театрів – відданий науці чоловік, авжеж.
Але все це – не панорама рабовласницького Півдня, не зовсім вона. Роман не історичний за суттю, а метаісторичний. І якщо має на меті просвіщати і переконувати, то не аж так прямо. Це насправді дуже приватна історія однієї біглянки (від якої волосся стане дибки, бо Вайтхед ґрунтує її таки на реальних біографіях).
Уже на першій «станції» «підземної залізниці» Корі дають пораду: дивись уважно по сторонах, тільки в цій подорожі ти побачиш справжню Америку. Порада на позір дивна. Що можна побачити, перебуваючи під землею, прив’язаною хисткими линвами до залізничних платформ? До речі, саме так – буквально під землею. Жодних метафор і символів.
Перший доступний опис в літературі «підземної залізниці» подає якраз Бічер-Стоу. Це мережа людей («кондукторів» і «станційних наглядачів») та конспіративних помешкань («станцій»). Переходячи від «станції» до «станції» біглі раби діставалися вільних штатів. Єдине фантастичне припущення, яке є в цілком натуралістичному романі Вайтхеда, і яке у такий спосіб його натуралістичний роман «перекроює» повністю: автор буквалізував метафору «підземна залізниця». Тобто, в романі є реальна залізна дорога під землею «бавовняних» штатів.
Є рейки, є паровози, дрезини, є пасажирські вагони, є кондуктори і машиністи, є станції – оздоблені на смак наглядача: від обшитих дубовими панелями платформ до простих кротових нір. Хто це все будував? – спитаєте. І в романі це питають кілька разів. Відповідь така: «А хто у нас все будує?». Тобто, жодної відповіді. Підземна залізниця – це свобода. Але її потяг пройде тільки там, де прокладені рейки і вириті тунелі. Добре контрольована свобода. Ким контрольована? – А хто у нас все контролює, га?
Окрім цієї «свободи-на-рейках», в романі є ще один повторюваний символ. І спробуйте не повірити в його банальність. Це «Декларація про незалежність».
Вперше «ми вважаємо за самоочевидні істини, що всіх людей створено рівними» звучить на тій самій вечірці для рабів, вона зветься днем народження Жокея. Це химерні гулянки: на плантації є найстарший раб, йому десь під п’ятдесят, але каже, що сто десять, либонь. Оскільки такого старого раба ніхто не бачив, то йому вірять. У будь-який день, котрий Жокею сподобається, він говорить: сьогодні у мене день народження. Інколи щомісяця, інколи – раз на два роки. І починається вечірка з танцями. На цій вечірці Декларація лунає вперше. Точніше, не лунає. Є юнак – така собі циркова мавпочка, – котрого попередній власник змусив вивчити напам'ять Декларацію. І він тепер її за вимогою проголошує, не розуміючи ані слова. Але в розпалі гулянки виявляється, що того юнака закатовано.
Другий раз Декларація звучить на уроці. Темношкірих американців вчать по ній читати в «школі для негрів» в більш-менш вільній Південній Кароліні. Все ще нічого з тексту не зрозуміло, але його уже читають, а не просто зубрять. Ті школи згодом виявляться прикриттям для медичних експериментів над «чорним біологічним матеріалом».
На тлі фантастично буквалізованої «підземної залізниці» і «Декларація» стає метафорою, ба більше – таким само фантастичним припущенням про «незалежність». Так оприявнюється не тільки тема ліберальних свобод, обмежених по факту їхньої реалізації (вона занадто очевидна, щоб її не побачити).
Між першим і другим звучанням Декларації є різниця: в другому випадку її все ще не розуміють, але уже читають самостійно. З читання починається багато речей, але головне – письмо. А письмо в романі про рабство – це свідчення. В момент найвищого травматизму в «Залізниці» – групового зґвалтування Кори, наприклад, скоєного такими ж рабами з плантації, або щоп’ятничних вечірок в одному каролінському містечку, які завершуються показовою стратою темношкірих. В такі моменти Кора відводить очі, а за нею ввічливо робить вигляд, що нічого не сталося, й оповідач. Розриви в оповіді включають нас в ці жахіття як людей, котрі їх тепер домислюватимуть самостійно (сильний ефект для сучасного роману). Але разом із тим «прибирають» із історії тих, хто ті жахіття на собі пережив.
Чому свідчення людини про досвід, до якого вона наближена максимально чи включена безпосередньо, мають такий малий авторитет? Чому Вайтхед, який вигадав підземну залізницю без лапок, каже правду? Жорстокі картини знущання людини над людиною (саме вони приваблюють читача, не плекаймо ілюзій), очевидна шаблонність сюжету (народився в рабстві або викрали – страждає – втік або ні – повернули або ні), сприйняття безпосередніх свідчень учасників як неповних і не до кінця правдивих – це «три кити» в текстах, які прийнято звати історіями рабів.
Прямого говоріння Кори для Вайтхеда недостатньо. Вона розказує щось про те, як нищать один одного раби на плантації, не годні створити спільноту. З принижених не створюється союз, адже вони пам’ятають сором один одного. І це правда? Потім вона розказує, як гарненько викладена білою європейською плиткою одна зі «станцій», мабуть, «станційний наглядач» є багатою людиною. І це правда? Перед кожною частиною є газетні оголошення про пошук біглих рабів, вони тут правлять за документ – за таку собі правду без знаку питання. Оголошення, правда, справжні. Останнім буде оголошення про Кору: «Втекла від законного, але несправедливого господаря п'ятнадцять місяців тому негритянська дівчина на ім’я Кора. Середнього зросту, має темно-коричневий колір шкіри і шрам на скроні у вигляді зірки – слід травми. Вона більше не втікатиме. Винагорода залишається не отриманою. Вона ніколи не була власністю. 23 грудня». Істинність «упереджених» свідчень Кори мали б підтвердити ті «документальні» оголошення. Але документи брешуть так само, натякають тут нам. Тоді що ще?
В романі Вайтхеда за «правдивість» презентованого досвіду свідчитимуть інші романи. Як це завжди зрештою і буває. Еталонна ситуація Кориної подорожі прямо вказана. Цезар нишком читає «Мандри Гулівера» Свіфта і саме під час читання складає план втечі, до якої залучить Кору. Ви, читаючи Свіфта, ніколи не фіксували думку, що уже не розумієте, хто такий Гулівер? Ліліпут чи велетень, невіглас чи геній, безсмертний чи безумний, людина чи єгу? В світах, де він наразі перебуває так порушені пропорції, що не відразу збагнеш: мандрівний герой – тут єдиний, хто завжди зберігає «норму». Гулівер – смертна людина середнього зросту і середніх розумових здібностей, точно. Кора – чорна молода людина з обмеженим доступом до соціальних благ і без жодного класового привілею. Вона в «Залізниці» – норма. Викривленим є світ навколо неї, який весь час гротескно міняє свої пропорції. У Свіфта є світи і антисвіти, утопії й антиутопії. Є вони і у Вайтхеда.
Південна Кароліна: науковий прогрес. Тут є робітні дома, гуртожитки, учительки, наглядачки, лікарі. Всі темношкірі влаштовані на роботу, яка їм підходить. Цезар от працює на заводі за методом Форда. Правда, Кора опиняється в музеї, де є «живою частиною» панорами про рабство. Втім, виявиться, що всі тут – об’єкти наукового інтересу. На темношкірій спільності ставлять медичні і соціальні експерименти. Хіба ті колишні раби не достатньо прогресивні, щоб віддати свої тіла на потреби сучасної науки?
Північна Кароліна: геноцид. В штаті прийняті закони про ліквідацію рабства, але такі ловкі, що на практиці позначають закони про ліквідацію рабів. Кора замкнена в схованці на горищі кілька місяців, а навколо нишпорять добровільні загони, що мають на меті забезпечити расову чистоту штату. Подорож Кори в країну Анни Франк.
Тенессі: інформаційна війна. Через цей штат Кора іде в компанії мисливця за рабами, нею одержимого. Є тут ще Гомер – маленький чорношкірий хлопчик, якого мисливець купив і звільнив, але той залишається поруч і записує в блокнотик виловлювання пана. Така собі жертва пропаганди. От все Тенессі – це розмова Кори і Ріджвея, яка за суттю і є міркуваннями про маніпуляції суспільною думкою.
Індіана: були три антиутопії, має наприкінці бути утопія. Родина вільних заможних мулатів купує землю, на якій дозволяє селитися і працювати й іншим темношкірим. Поселення розростається, його соціальні структури ускладнюються. З’являються щось типу виборчих посад президента і спікера парламенту. Демократія в дії. І це сильно не подобається білому оточенню. В утопіях же ніхто не думає, що перед тим, яку будувати бібліотеки, варто закласти зброярні, так?
Після спілкування з мудрими кіньми Гулівера вернуло від людей. Останнє, що бачить у романі Кора – шия старого раба, на якій випалене клеймо власника. У неї на тілі є тільки одна відмітка, що залишися від рабства: шрам у вигляді хреста на скроні. Той шрам залишився, коли її били тростю з набалдашником, тепер і весь час роману у неї люті мігрені, і взагалі – диво, що вона тоді, після побоїв на дні народження Жокея вижила. Знаєте? А може бути, вона і не вижила.
Головне питання. Нащо нам тут роман про американських рабів? У нас що своїх проблем не хвата?
Є люди, які вигадують міфи. І пишуть про це книжки. І закладаються на своє життя, що ці міфі – чистісінька правда. І є люди, які одного дня перестають міфам вірити. І пишуть про це книжки. Є дві білянки та їхні історії – Мейбл і Кора. Обидві народжені в рабстві і брехні, обидві шукають свободи і правди. Одна – першопроходець, друга – слідує крок-в-крок за іншою. А тепер скажу: тільки одна з цих втеч у «Підземній залізниці» вдалася. Здогадайтеся, чия.
Колсон Вайтхед. Підземна залізниця / Переклад Любові Пилаєвої. Київ: Book chef, 2017. 304 с.