ГлавнаяКультура

​Катерина Радченко: "В Україні фотографія залишається у дещо маргіналізованому статусі"

25 квітня в Одесі вчетверте розпочнеться міжнародний фотофестиваль. Ця подія відбувається більшою мірою зусиллями фотографки та кураторки з Одеси Катерини Радченко, яка у 2014 році стала співорганізаторкою фестивалю Odesa//Batumi Photo Days, а нині продовжує працювати у цьому напрямку. Радченко сама фотографує та досліджує фотографію.

За плечима авторки колективні виставки та індивідуальні проекти, як в Україні, так і за кордоном. Зокрема, міжнародна фотовиставка «Деформація» за участю українських фотографів у Південній Кореї (2016). Один з останніх проектів «Забуття» був представлений в рамках Одеської Бієнналє сучасного мистецтва минулого року.

LB.ua поспілкувався із Катериною Радченко про сучасну фотографію та дізнався, що можна буде побачити в Одесі на міжнародному фотофестивалі.

Катерина Радченко
Фото: Odesa// Batumi Photo Days Festival
Катерина Радченко
Це вже не перший фестиваль в Одесі, який ви готуєте. Розкажи про проблеми, які вам вдалося подолати із того часу, та про ті, які і досі залишаються актуальними.

Напевно, ми живемо в найбільш непередбачуваній країні. Чотири роки тому наша команда повністю складалася з ентузіастів. Ми не знали, як треба робити, аби було правильно. За чотири роки багато людей приходили та йшли від нас, але зараз у нас сформувався кістяк людей, які розуміють, чому прийшли працювати на фестиваль.

Цього року ми стикнулися із двома важливими для нас проблемами. Перша — це швидка зміна політики влади та керівників державних установ у Одесі. Це, зокрема, позначалося на організаційних процесах. Фестиваль відбувається протягом чотирьох років, і здавалося б, мав би бути запланованою дією у рамках міста, але це не так. Попри те, що він позначений у офіційних календарях та планах заходів, він не має тієї підтримки від міста та державних інституцій, яка мала би бути.

Друга — це фінансування. Як показала практика, отримати міжнародний грант на проведення фотофестивалю майже неможливо. Бо в світі фотографія вважається одним із комерційних видів мистецтва. Натомість, наш фестиваль не має прибутку та не є комерційним. І складно довести міжнародним фондам ту ситуацію, яка склалася в Україні, і той контекст, який у нас існує.

Інший момент — це сприйняття суспільства, бо у нас і досі фотографія залишається у дещо маргіналізованому статусі.

З якими просторами та майданчиками ви працюєте у Одесі? Чи працюєте із публічним простором?

Щороку ми залучаємо музейні простори, державні установи, приватні галереї, публічні простори та коворкінги. Від можливості використовувати місця публічного простору так само залежить і кількість представлених робіт. Цього року ми теж плануємо одну експозицію розмістити в одеському дворику.

Odesa Photo Days в 2017 році
Фото: Odesa Photo Days / Oleg Synkov
Odesa Photo Days в 2017 році

Перша виставка у міському просторі відбулась на фестивалі в 2015 році та була розміщена на стінах колишнього готелю «Великий Московський» на Дерибасівській. Ця будівля досі не введена в експлуатацію, тому ми використали вікна на першому поверсі під експозицію. Для цього ми надрукували фотографії розміром 3×4 метра. Це дуже гарно вписалося у середовище. Монтаж експозиції тривав під час шторму. Декілька разів роботи зривало і люди, які йшли повз, рятували фотографії й приносили назад. Але все відбулося. Минулого року було дві експозиції, які були розміщені у публічному просторі. Тоді ми отримали дозвіл на проведення однієї виставки у Міському саду за місяць до відкриття фестивалю. Але за пару днів до відкриття дізналися, що в тій самій локації планується ярмарок туризму. Ця ситуація якраз свідчить про ставлення міських структур до нас.

Із якими темами ви працюєте на цьогорічному фестивалі?

Цього року тема фестивалю — «Вхід заборонено». В Україні складається ситуація, коли існує багато тем, табуйованих суспільством, вони не відображаються в пресі, про них не говорять на інших платформах. Тож ми вирішили поговорити про це за допомогою фотографії. Для основної експозиції зробили відкритий конкурс для міжнародних фотографів та отримали 212 заявок із 40 країн світу. Це були теми заборон у різних країнах. Хоча є теми, які перетинаються, як наприклад, біженці чи тема сімейного насилля. Внаслідок відбору ми покажемо 29 найцікавіших проектів.

Наскільки активними є українські фотографи у рамках фестивалю?

На сьогоднішній день наш фестиваль є єдиним подібним заходом - іншого міжнародного фотофестивалю поки що немає. Тому більшість фотографів зацікавлені в тому, що ми робимо. Адже ми організовуємо майданчик із безкоштовними лекціями, привозимо міжнародних кураторів, проводимо portfolio review. І це дає сильний поштовх для фотографів.

Портфоліо-рев'ю на фестивалі
Фото: Odesa Photo Days / Oleg Synkov
Портфоліо-рев'ю на фестивалі

Цього року ми запустили конкурс для підлітків і, таким чином, намагаємося залучити молоду аудиторію. Це був цікавий досвід для нас. Ми отримали 56 заявок із яких, напевно, лише 10-15 — заявки дітей із великих міст. Ми завжди думаємо, що в маленьких містечках нічого не відбувається, але це, виявляється, хибне враження. Нехай ці підлітки ще не зовсім розуміють, як можна знімати та що, але ми бачимо їхнє зацікавлення фотографією. Ці люди значно активніші, ніж молодь Києва та Одеси. Ми вважаємо, що необхідно їх надихати та розвивати. Тим паче, що в нас і досі немає ніякої освіти щодо сучасної фотографії. Виникають проекти щодо сучасного мистецтва, але фотографія досі в маргінесі.

В українській фотографії відзначають регіональні особливості. Чи залишилися вони й зараз?

Це питання історії. Бо, скажімо, Київ завжди був лідером документальної та репортажної зйомки. Само собою, це пов’язано із тим, що це центр культурного та політичного життя. Відповідно, існував запит та рефлексія на події. Однак, не потрібно говорити, що це саме феномен київських фотографів, адже є багато авторів, які переїхали із інших міст.

Львів, наприклад, більш експериментальний. Це виникло внаслідок тісних зв’язків із Польщею та польським мистецтвом. Крім того, на початку ХХ століття сильний розвиток отримала авангардна фотографія.

Роблячи фотофестиваль в Одесі, ми розуміємо, що тут фотографічна спільнота дуже слабка. Мене завжди цікавило, чому так, адже якщо говорити про сучасне мистецтво, то тут був сильний концептуальний рух. Та фотографія ніколи не була використана ними повноцінно. Коли я робила дослідження, виявила, що насправді в Одесі завжди основним «каноном» для фотографії була успішність та потреба її продати. Я можу сказати, що це не змінилося. Був випадок, коли фотограф Семен Горельніков (кін. 1880 р.) зробив колаж із двох кадрів — скомбінував обличчя дівчини зі скульптурним бюстом. Ця фотографія піддалася неймовірній критиці з боку фотографічної спільноти, після чого автор перестав експериментувати.

Катерина Радченко
Фото: Odesa Photo Days
Катерина Радченко

Якщо говорити про Харків, то тут не можна оминути постать Бориса Михайлова та його колег, які вплинули на розвиток візуального мистецтва цього регіону. Молоді автори продовжують працювати із тими візуальними образами та методами, які були вигадані представниками харківської школи фотографії — це колажування, накладання, розмальовування та ін.

Як ви працюєте із фотографією? Які кураторські рішення ви для себе виробили?

Ми маємо обмеження у просторах, у яких ми показуємо роботи. Саме простір диктує нам технічні можливості. Поки що ми не маємо якихось табу. Ми вважаємо, що якщо тема виникає в суспільстві, то її треба показувати та говорити про неї. Ми не будуємо висловлювання виключно на естетичній фотографії, для нас актуальними залишаються усі напрямки та теми сучасної фотографії.

Чи існують тенденції у виборі та роботі із темами серед українських та європейських авторів?

Для багатьох європейських авторів темою номер один сьогодні залишається проблема біженців. Це дійсно актуальна тема, але зараз, напевно, її можна назвати популярною, адже вона виникає у практиці багатьох митців, на неї є попит серед галерей. Щодо українських авторів можу сказати, що цього року я була приємно здивована. Минулого року ми отримали багато робіт про війну, у яких не було художніх рефлексій і війна подана як факт. Цього ж року більшість робіт стосувалися сприйняття війни, що зробила війна, які зміни відбулися, чи не відбулися та ін.

Ви працюєте також із архівною фотографією. Розкажи, чому виникло таке рішення та як ви використовуєте такі проекти у сучасному фотофестивалі?

На архівну фотографію глядачі завжди реагують добре. Адже вважається, що це класика. І тому, цей матеріал «заходить» до людей. Але тим не менш ми сподіваємося, що окрім просто «побачити», вона відкладає певні думки, глядач рефлексує щодо побаченого.

Відкриття виставки: Гурам Тібахашвілі & проект «Пам’ять на склі» в Nt-Art Gallery
Фото: Олег Сіньков
Відкриття виставки: Гурам Тібахашвілі & проект «Пам’ять на склі» в Nt-Art Gallery

Звернення до архівів виникло вже у першому фестивалі, темою якого була історія та маніпуляція. Ми зрозуміли, що неможливо говорити про сучасність, не згадуючи минувщину. Бо так чи інакше, ми маємо впливи із історії, вибудовуємо зв’язки із фактами. Цей ланцюжок питань приводить нас до іншого: чому цю фотографію зробили так, а не інакше? В такому випадку, мені здається, що важливо звертатися до архівної фотографії, важливо показувати історію нашої фотографії. Неможливо розвивати українську фотографію, не знаючи, що було із нею попередні роки та століття. Це не є домінуючою темою, але для нас важливо говорити про це.

Наприклад, цього року ми нажаль не зможемо показати повну ретроспективу Параски Плитки-Горицвіт, бо у нас виникло непорозуміння із Одеським художнім музеєм.

Параска Горицвіт відома як письменниця та художниця, але невідома як фотограф. Вона була аматором, фотографувала життя села Криворівня у режимі нон-стоп. Вона повністю задокументувала життя простих селях та зміни, які відбувалися у суспільстві — можна побачити портрети селян, де хтось стоїть у вишиванках, а хтось вже носить піонерський галстук. Тож це ілюстрація того, як радянська влада заходила у село, як вона підлаштовувала його під себе. Крім того, за рахунок того, що Горицвіт і писала, і малювала, ми отримуємо синтезовані проекти. Деякі фотографії художниця розмальовувала самостійно. Або, наприклад, вона створила декоративну рамку із підписом «Привіт із Криворівні», у якій фотографувала всіх мешканців. Тобто вона зробила художню документацію певного періоду життя. Для нас було важливо показати її основні серії та зробити ретроспективу.

Параска Плитка-Горицвіт
Фото: thephotodays.org
Параска Плитка-Горицвіт

У той час, коли відбувалися перемовини, тривала боротьба щодо призначення нового директора музею і ніхто не міг нам надати чіткої відповіді. Тому затягувалося рішення. Нам спочатку погодили проведення виставки строком 10 днів, але коли ми принесли презентацію з фотографіями, відмовили. Причиною було те, що люди були зображені у вишиванках, а отже за логікою музейників, це справа не художнього музею, а краєзнавчого. Для нас стало шокуючим те, що працівники такої інституції не бачили художньої цінності робіт Горицвіт, а реагували лише на вишиванки. Через це нам треба було швидко міняти локацію. У місті насправді не так багато просторів, де можна було показати такі роботи, тож було вирішено, що цього разу ми покажемо виставку у дещо зміненій формі з обмеженою кількістю робіт в галереї Invouge. Але ми плануємо, що така виставка стане анонсом перед дійсно ретроспективою, бо цей автор вартий належної уваги.

Чи була змога домовитися із нинішнім директором музею Олександром Ройтбурдом?

Його призначили вже після того, як ми вирішили шукати нове приміщення. Ніхто з нас не знав, чим скінчиться скандал і коли. Зараз до фестивалю лишається менше місяця, і ми фізично вже не можемо знову зайнятися перенесенням локації.

Сьогодні багато лекцій з фотографїї викладено онлайн, існують цілі курси фотомистецтва від провідних фотомайстрів. Чи впливає це на фотоспільноту в Україні?

Один із прикладів: усі роки ми проводили майстер-класи іноземних лекторів англійською мовою без перекладу. Ми вимагали від учасників базове знання англійської мови. Цього року ми прийняли принципове рішення, що майстер-класи відбуватимуться виключно від українських авторів українською та російською мовами. Через це кількість заявок виросла удвічі. Тому питання знання мови дійсно важливе. Через відсутність знань наші автори обмежують самі себе.

Яке життя фестивалю у міжфестивальний сезон?

Ми намагаємося максимально поширювати та популяризувати українських авторів. Ми говоримо із різними фестивалями щодо того, аби представити українську фотографію за кордоном. Щороку у нас виходить 3-4 міжнародні події, де ми показуємо українську фотографію. Крім того, ми співпрацюємо із такими фотографічними виданнями за кордоном як Fotograf (Чехія) та FK Magazine (Латвія). Раз на рік виходить публікації про українських авторів у рамках тих тем, які вони розробляють. У межах України ми продовжуємо робити майстер-класи, зокрема, для дітей та підлітків.

Проект "Забуття", який був представлений на Бієнналє в Одесі
Фото: Надано Катериною Радченко
Проект "Забуття", який був представлений на Бієнналє в Одесі

Чи існує конфлікт між тобою як куратором та тобою як фотографом?

Я знімала до березня минулого року, і відтоді я маю свого роду творчу відпустку, адже минулого року вкрали увесь мій архів. Останній мій проект «Забуття» було побудовано на основі архіву білогвардійського солдата, який емігрував до Франції та архівів другої світової війни з Одеси. Ця рефлективна тема виникла як результат втраченого архіву. Конфлікту немає, адже я не беру участь у своїх проектах як автор, бо вважаю це неправильним. На будь-які інші виставки я подаюся на загальних засадах, як і решта авторів.

Катерина ЯковленкоКатерина Яковленко, Журналістка, дослідниця сучасного мистецтва
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram