Євромайдан як точка відліку
Сьогодні тема Євромайдану серед українських документалістів вже не така популярна, як в 2014-2015 роках, але вона не зникає повністю з екранів, а стає своєрідною відправною точкою, з якої починаються зміни в житті героїв, але не в суспільстві загалом.
«Майже 10.000 виборців» Уляни Осовської – історія про постмайданівські трансформації країни, відсутність системних змін і проблеми низової ініціативи.
На початку стрічка дружина головного героя промовляє фразу: «Не змінилась Україна? Змінилась!» Протягом фільму режисерка намагається з’ясувати правдивість цього твердження.
Активіст Євромайдану вирішує балотуватися на посаду мера. Кандидат є родичем режисерки, що дає їй доступ не лише до публічної, але й приватної сфери життя, але заважає витримати критичну дистанцію. На останньому етапі передвиборчої боротьби йому «пропонують» зняти свою кандидатуру на користь іншого «демократичного» кандидата. Не встиг герой стрічки дати свою згоду, як потрапляє в павутину політичних інтриг, які влаштовають не ідеологічні конкуренти, а однопартійці.
Він програє вибори, не має доступу до адміністративного ресурсу, щоб якось покращити життя односельців. Втілити «ідеали майдану» він може лише в символічний спосіб – поставивши в центрі міста пам’ятник героям Небесної сотні. Такий фінал дає негативну відповідь на питання, поставлене на початку фільму.
В стрічці «Перша сотня» Юлії Шашкової, Ярослава Пілунського та Юрія Грузінова (операторів проекту «Вавилон 13»), Євромайдан не просто стає поштовхом до дій. Він є моральною планкою, з якою весь час порівнюють свої вчинки герої. Протагоністами фільму стають учасники Першої сотні Майдану, які пішли добровольцями в АТО. З допомогою паралельного монтажу показано, як в різних умовах вони поводять себе однаково героїчно.
Автори фільму не зосереджують увагу на комусь одному, намагаючись показати колективний портрет. Здається, що за ці роки з героями фільму не відбувається жодних змін і трансформацій, в них не закралося не найменших сумнівів та рефлексій, щодо того, чим вони займаються, принаймні, режисери жодним чином на цьому не акцентують.
Жанрово картина наближена до патріотичного епосу, не останню роль тут зіграв піднесений характер музики, написаної Микитою Мойсеєвим. Батальні сцени, зняті під час Майдану і війни, переважають в фільмі, відсуваючи на другий план історії людей. Тому не покидає відчуття якоїсь стерильності і відсутності життя в кадрі.
Жінка на війні
Два фільми на фестивалі були присвячені жінкам-військовим. «Вона та війна» Марії Кодакової розповідає про життя трьох жінок, які пройшли військову службу. Для однієї з них втрата коханої людини не стала приводом для зради принципам та зміни способу життя – вона продовжує воювати. Для іншої, навпаки – пережите на війні спонукає зосередитися на особистому житті та сім’ї. Найдраматичнішою є доля третьої героїні, яка на війні втрачає обидві ноги. Її позиція по відношенню до держави і ситуації навколо є найбільш відвертою та радикальною, та в той же час вона витримує найбільшу дистанцію зі знімальною групою, не підпускаючи в особисте життя.
Виявляється, що війна – це не привід говорити про зміну ролі жінки і збільшення рівня емансипації. Ілюстрацією цього є чудова іронічна сцена, коли жінок-військових на восьме березня вітають зі святом весни та краси.
Окрім героїнь, ми також чуємо голос авторки фільму, яка ставить їм питання на кшталт: яке місце ця війна займе в історії? Такий прийом одночасно допомагає краще структурувати картину, але й накладає певні рамки.
Інший підхід для репрезентації образу жінки на війні обирає Аліна Горлова в стрічці «Явних проявів немає».
Ось йде молода жінка в воєнній формі, здається, навіть посміхається, нічого дивного немає, за день на вулиці можна зустріти таких десяток. Це протагоністка фільму Оксана Якубова, яка має звання майора, неодноразово була нагороджена державними відзнаками за військову та цивільну службу. Вона перебувала в зоні АТО з 2014-2017 рік, звідки привезла не тільки нагороди але й проблеми зі сном, панічні атаки та страх людних місць. Та навіть підлеглі нічого не помітили і досі не розуміють причин її звільнення. В фільмі показана її боротьба з наслідками ПТСР (посттравматичний стресовий розлад).
Головна героїня максимально близько підпускає знімальну групу в своє життя, розповідає про свої переживання та демонструє складний процес реабілітації. Для неї знімальний процес – це свого роду терапія, тому перед камерою вона настільки ж відверта, як і в кабінеті лікаря. В фіналі героїня позбувається своїх страхів, а головне – страху смерті. На цих словах закінчується фільм, останній кадр – це закриті двері. Тепер вона, як і тисячі українських військових, залишається віч-на-віч зі своїми проблемами.
«Явних проявів немає» – це фраза, яку військові часто чують в районних та обласних лікарнях, куди приходять з психологічними травмами, потребуючи допомоги. Але поки на тілі немає фізичних ушкоджень, не лише лікарі, але й суспільство загалом не помічає їхніх проблем.
Любов й ненависть до Донбасу
В стрічці Пьотра Армяновського «Гірчиця в садах» немає війни в кадрі, але її відлуння чути навіть в інтимних розмовах. Героїня фільму приїжджає в будинок своєї бабусі, який знаходиться в прифронтовій зоні. Тут пройшло її дитинство, тут останні роки жили її батьки, зараз він порожній. Кожні місце і річ занурюють її в світ спогадів, якими вона ділиться з глядачем.
«Гірчиця в садах» - це особиста історія про життя уродженки Донбасу до і після початку воєнних дій, про її батьків, які не покидали свій будинок навіть під час обстрілів. Режисеру вдалося від розмов про побутові речі, перейти на вищий рівень узагальнення і розказати про Донбас як рідний дім, який був для багатьох втрачений.
Зовсім іншим ставленням до регіону пронизаний монтажний фільм Ігоря Мінаєва «Какофонія Донбасу». Назва фільму апелює до стрічки Дзиґи Вертова «Симфонія Донбасу», яка, за словами режисера, стала початком конструювання «донбаського міфу» Ігор Мінаєв робить спробу деконструювати цей міф і ні багато, ні мало, розповісти про трансформацію цілого регіону, починаючи з 1930-х і до сьогодення.
Картину умовно можна поділити на дві частини. Перша розповідає про минуле регіону і складена з кадрів хроніки, радянських кіножурналів, ігрових фільмів, кліпів, деякі з них взагалі не мають жодного стосунку до Донбасу. На все це накладений закадровий текст, в якому пояснюють все, що можна побачити на екрані.
Своєрідним переходом між двома частинами стали кадри з фільму Віктора Шкуріна «Липневі грози» про шахтарські страйки на межі 1980-1990-х років, які займають чверть фільму – 16 хвилин з 62-х.
Друга частина «Какофонії» стосується сучасності. Вона змонтована з роликів про сепаратистів, а також інтерв’ю з проукраїнськими активістами, які зазнали переслідувань та тортур. З фільму Мінаєва складається враження, що регіон сьогодні складається лише з маргіналізованих військових угрупувань, і ніяк не пояснюється, куди поділися шахтарі, які під час перебудови тисячами виходили на протести.
Глобальність теми і поверховість підходів її розкриття могли б виглядати смішною недоречністю національного конкурсу, якби автор фільму не спекулював на такій гострій і болючій для багатьох українців темі.
Життя та смерть
«Вихідний» Жанни Максименко-Довгич – спостереження за святкуванням дев’ятого травня в місті Миколаїв. Одні люди прийшли з червоними маками на грудях, інші – з георгіївськими стрічками. Камера стежить то за одним, то за іншим учасником заходу, вихоплюючи найбільш дивакуватих та агресивних. Автори стрічки не вдаються до прямого вербального коментування, нічого не підсумовують і не узагальнюють, але й не виходять за межі спрощеного поділу на патріотів та «ватників».
Переможцем цьогорічного національного конкурсу стала картина Дмитра Лавриненка «Вєаюфром». Історія 45-річного чоловіка, який працює двірником, їздить до матері в США, а також весь час знімає на камеру людей, які його оточують. Картина змонтована з цих домашніх відео, що демонструють нам погляд героя на світ, та зйомок режисера – погляд на героя.
В об’єктив протагоніста фільму потрапляють міські аутсайдери: фріки, маргінали, безпритульні, а також жінки, яких він весь час ображає. З одного боку, стрічка дає слово тій верстві населення, яка зазвичай, позбавлена такої можливості. А з іншого – герой фільму, а за ним і режисер, камерою втручаються в приватне життя, часто провокуючи й принижуючи людей в кадрі. Режисер вступає в колаборацію зі своїм героєм, починає грати за його правилами, та в результаті не йде далі від демонстрації дивакуватої поведінки.
Спеціальну відзнаку журі в національному конкурсі отримала стрічка Тетяни Ходаківської та Олександра Стеколенка «Манливий, солодкий, без меж, або Пісні й танці про смерть». Головні герої фільму – з гірських регіонів Італії, України, Грузії. Крім цього, їх об’єднує філософське, спокійне ставлення до смерті як до чогось логічного та неминучого.
Перша історія про італійця, доля якого пов’язана з письменником і сценаристом Тоніно Гуера. Ніби акомпанує йому герой другої новели – дід із Закарпатського села. Попри різні країни і соціальні статуси, світогляди літніх чоловіків схожі. Третя історія переносить в Грузію, звідки був оператор-постановник фільму Ґіорґі Берідзе, який помер під час зйомок.
Манливі хороводи навколо теми смерті, в першу чергу, дивують і приваблюють своєю незвичною формою, де немає чіткої фабульної структури, а кадри, зняті на плівку та цифру, поєднані з допомогою асоціативного монтажу. Все це створює відчуття, рвучкої, не до кінця зрозумілої, але легкої розмови на серйозну тему.
Нова картина Олександра Течинського «Дельта» розповідає про невеличке містечко Вілкове, обплетене мережею каналів. Човен тут – найпопулярніший вид транспорту, а найпоширеніші промисли - риболовля та збирання очерету. Окрім українців, тут живуть росіяни, болгари, молдовани та гагаузи, втім, режисер не акцентує на національних особливостях, він створює узагальнений портрет мешканця маленького містечка.
Все довкола огорнув туман. Він додає загадковості та містичності портретам робітників, які косять очерет. В контраст візуальному ряду лунає безперервний потік лайки. Спроби перекласти це іншою мовою такі ж безглузді, як переклад звукового ряду в «Тінях забутих предків» Сергія Параджанова. Ми, як мінімум, втрачаємо дев’яносто відсотків колориту.
Образ смерті не як щось жахливе, а як звичне й неминуче повсякчас виникає в фільмі. Ось селяни понесли труну і поставили її на човен, який прямує на кладовище, як тут не згадати про Харона і річку Стікс. За поминальним столом чоловік промовляє тост за здоров'я хазяїна та швидко виправляється і виголошує більш прийнятне «Царство небесне!».
З такими життєвими парадоксами ми зустрічаємося протягом всього фільму, який ніби побудований за принципом кіл на воді, що розходяться від індивідуального до глобального.
Якщо ще декілька років тому найпопулярнішим жанром українському документальному був репортаж, то сьогодні українські документалісти не намагаються якомога оперативніше розповісти про суспільно-політичні зміни. Фільми набувають все більше художніх рис, режисери експериментують з формою, намагаються поєднати особисті історії з глобальними етичними і філософськими питаннями.