Суд у справі “скіфського золота”
Світлана Фоменко, перша заступниця міністра культури України:
14 грудня ми отримаємо рішення Окружного суду Амстердаму. Незалежно від того, яким воно буде, ми всі розуміємо, що це не кінець нашого шляху. Бо в залежності від рішення суду, очевидно, що українська сторона або ж сторона кримських музеїв подаватиме апеляційні скарги. Тобто справа продовжиться, справа експонатів голандської виставки не буде вирішена у грудні. Але це буде знакове рішення, бо воно покаже, наскільки справедливим є нідерландський суд, і стане прецедентом у світовій практиці щодо повернення культурних цінностей державі.
Парадоксально, але спір триває між державою Україна і кримськими музеями, які в цій справі себе позиціонують як українські музеї, і голландським музеєм Алларда Пірсона, який зараз тимчасово зберігає ці експонати.
Яка роль Мінкультури в цьому процесі? Тим, що стосується представлення в суді доказів, захисту інтересів України, займається Міністерство юстиції - воно єдине у державі має право представляти інтереси держави в закордонних судових органах.
У березні 2014 року, коли почалася окупація Криму, коли пройшов так званий «референдум», Міністерству культури стало зрозуміло, що з колекцією, яка знаходилась за кордоном (на виставці в музеї Алларда Пірсона - прим. ред) є проблема. Ця колекція складається з колекцій п’яти музеїв. Один з цих музеїв – Національний музей історії України - отримав дозвіл на пролонгацію експозиції в Нідерландах. Інші чотири музеї не надали нам документи щодо такої пролонгації і взагалі припинили будь-яке спілкування – офіційне чи неофіційне – з Міністерством культури. Ми відчули, що існує загроза втрати експонатів.
Є прямі контракти між голландським музеєм і українськими музеями, і повертатися експонати в Україну будуть тими шляхами, які прописані в контракті, перевізниками, яких наймуть музеї. Зрозуміло, що повернення, наприклад, колекції кримських музеїв російськими транспортними компаніями через російську територію для нас становить велику загрозу. В цьому випадку культурні цінності в Україну можуть взагалі не повернутися.
Розгляд справи у суді почався в 2014 році, а перше рішення буде лише у грудні 2016 року.
На нашу думку, ми зробили все, щоб справа завершилася для нас успішно. Ми змінили наші регулятивні підзаконні акти, накази, ми розробили законопроект щодо повернення вивезених культурних цінностей. Все, що залежало від Мінкультури, ми зробили. Так, були проблеми з призначенням нашого юридичного радника. Але знову акцентую увагу, що тут треба розділяти юридичну і культурну сторони. Коли ми говоримо про культурні цінності, то тут відповідальне, звичайно, Міністерство культури, коли ми говоримо про захист наших інтересів, то йдеться про Міністерство юстиції. Тому відразу хочу сказати, що тут вже все залежить від наших адвокатів та від справедливості амстердамського суду.
Парадокс цієї справи в тому, що Росія не є стороною судового розгляду. Міжнародні конвенції, акти і договори не можуть бути застосовані у цій справі, тому що українські кримські музеї судяться з державою Україна в голландському суді. Тобто це не конфлікт України та Росії.
Парадокс в тому, що кримські музеї намагаються довести в суді, що вони – українські музеї, які чинять свої дії за українським законодавством. Голландська сторона розглядає цю справу в площині контрактів, а у них чітко прописано, що ці культурні цінності є складовою державного музейного фонду, що держава Україна є їх власником, що музеї українські, що розгляд спорів має відбуватися в суді міста Києва.
Модераторка: Тим не менше, Росія публічно виступає за те, щоб експонати повернулися в Крим. Вона виступає як зацікавлена сторона.
Світлана Фоменко: Так, звичайно. Але тут треба розділяти публічне і юридичне поле. У публічному полі представники РФ говорять, що колекції мають повернутися в ті музеї, звідки вони поїхали, що це буде роздріблення колекції, якщо вони не повернуться. Але стороною справи Росія не є. У судовому розгляді жоден офіційний представник РФ не брав участі. Було багато російської преси, це факт, але там є вільний доступ, будь-хто може акредитуватися на судове засідання. А спекуляція кримських музеїв полягає в тому, що вони говорять, що працюють за українським законодавством.
Модераторка: Пані Фоменко, розкажіть, будь ласка, що буде 14 грудня.
Світлана Фоменко: Буде безпрецедентний випадок для амстердамського суду. Буде оголошення ухвали. Зазвичай воно робиться не в присутності сторін спору: рішення або повідомляють адвокатам, або в письмовому вигляді направляють, тобто це закрита процедура. Але в нашій справі все інакше: на оголошення ухвали суд запросив сторони, щоб у їх присутності артикулювати своє рішення. Навіть наші юридичні радники були цьому здивовані. Звичайно, українська сторона буде представлена.
Модераторка: Хто буде представляти Україну?
Світлана Фоменко: Наші юридичні радники, юридична компанія, українські партнери юридичних радників, які представляють Мінюст в закордонних установах, представники Міністерства юстиції. І я буду там, сподіваюсь. Коли 5 жовтня було слухання, на ньому були представники музейної спільноти. Ми спеціально попросили їх взяти участь, щоб вони на власні очі побачили, які наводяться аргументи, як поводяться обидві сторони, щоб вони відчули, яких ми докладаємо зусиль. Була представниця Міністерства інформаційної політики, Еміне, я сподіваюсь, що вона і цього разу зможе бути. І, думаю, український посол теж має бути на цьому засіданні.
Як Україна бореться за свою культурну спадщину: міжнародний аспект
Модераторка: Я хотіла б наступне питання задати і вам, і панові Яковині. Воно стосується культурних цінностей на окупованій території, зокрема в Криму. Минулого року ми з паном Яковиною говорили про те, що є така імовірність, що Херсонес Тарійський, наприклад, може бути внесений в список пам’яток під загрозою і що може бути направлена моніторингова місія ЮНЕСКО в Крим. Навіщо це робити, можливо, пан Яковина розповість, а пані Фоменко, може, надасть нам актуальну інформацію про співпрацю з ЮНЕСКО.
Микола Яковина: Я б ще кілька слів сказав щодо теми «скіфського золота». Позиція сторони музеїв, що вони буцімто українські музеї на окупованій території, є вразлива з огляду навіть на українське законодавство. Бо частина п’ята статті п’ятнадцятої закону «Про музеї та музейну справу» чітко визначає, що весь музейний фонд, всі цінності державної частини музейного фонду є загальнодержавною власністю і лише перебувають в оперативному управлінні юридичних осіб – музеїв різного рівня.
Очевидно, треба нам вибудувати стратегію боротьби за цю колекцію.
Я нагадаю, що, крім музеїв, крім нерухомих цінностей ми маємо в Криму величезні бібліотечні зібрання та багаті архіви. Це все – надбання народу України, це все – культурна спадщина, і ї треба зберігати.
Оскільки ми маємо зараз уже низку міжнародних документів і від ООН, і від прокурора Міжнародного кримінального суду, то очевидно, що треба приступати до залучення цих інструментів. Це важливо з огляду на те, що 14 грудня в амстердамському окружному суді буде поставлена крапка. Це справа ще на багато років, треба набратися терпіння.
Це рішення, ця ухвала буде тестом для міжнародної спільноти на вірність духові, букві міжнародного права і на вірність тому цивілізованому порядку речей, котрий, ми сподіваємося, все-таки мали би здобути в цьому столітті.
Світлана Фоменко: Були згадані міжнародні конвенції, направлення моніторингової місії до Криму. Насправді жодна моніторингова місія ЮНЕСКО поки не хоче відвідувати Крим. Вони просто не хочуть їхати. Чому? Це теж питання і до ЮНЕСКО, і до того, як вибудовується робота в рамках ЮНЕСКО. Більше того, наші заклики щодо Херсонесу, наприклад, у вересні в Парижі – моя колега, яка відповідає за цей блок питань, була присутня на засіданні виконкому – не підтримуються багатьма країнами. Цікавим є той факт, що більшість країн, які формують виконком, - це країни африканського континенту. Вони всі голосують ми знаємо як. Тобто це вже така ситуація, яку не можна змінити на свою користь відразу.
Колецію, яка зараз в Амстердамі, прийнято називати «скіфським золотом», але я б хотіла сказати, що там нема золота. Це не колекція скіфського золота, це археологічні знахідки, які у більшості своїй були знайдені вже в часи незалежності України під час розкопок.
Лише громадянин України може отримати так званий відкритий лист для проведення розкопок на українській території. Сама команда археологів може складатися з громадян будь-якої держави, але тільки громадянин України отримує цей дозвіл на проведення розкопок. І все, що знайдено в надрах нашої держави, звичайно, належить народові України.
Так от, цей суд, який в Амстердамі, і ставить під сумнів те, що народу України належать наші культурні цінності. Я розумію, що ви, пане Яковина, не знаєте матеріалів справи і ваше аналітичне мислення веде вас до логічних умовиводів. Але не шукайте логіку в цій справі, я вас прошу. Для нас, наприклад, є дивним, чому ігноруються всі наші ноти, які ми передавали (ми Міністерство культури, ми не можемо представляти себе назовні, лише через МЗС ми маємо діяти, треба розуміти нашу компетенцію). Бо ж уряд Нідерландів гарантував збереження і повернення цих культурних цінностей в Україну. Вони це гарантували як уряд, і ми не могли зрозуміти, чому ж вони як уряд від своїх гарантій якщо не відмовляються, то просто закривають на них очі.
Чому закривають очі на конвенцію 1970 року про незаконне привласнення культурних цінностей? Ще у червні 2014 року ми оголосили про те, що вважаємо експонати незаконно вивезеними, що музей Алларда Пірсона незаконно зберігає українські культурні цінності. А Нідерланди – сторона конвенції про незаконне привласнення культурних цінностей.
Можливо, я дуже різко скажу, але проблема взагалі в тому, як виконуються ці міжнародні конвенції. Наприклад, Росія не надає звіти про виконання конвенції 1954 року, хоча приїжджає на засідання виконкому. Отже, Росія не виконує цю конвенцію, то ж до неї треба якісь механізми застосовувати.
Ми зверталися неодноразово до Ради Європи з проханням створити моніторингові місії щодо збереження нашої культурної спадщини. Так, були моніторингові місії з прав людини, але щодо збереження культурної спадщини ніяких місій так і не направили в Крим.
Микола Яковина: Наша позиція не повинна бути очікувальною - мовляв, у котроїсь із сторін прокинеться свідомість. У даному випадку, як каже пані Фоменко, у голландського уряду. Даруйте, а чому не робити певні спонукальні заходи? Давайте звернемося до Нідерландів, аби вони виступили країною-покровителькою.
Світлана Фоменко: Я вже сказала, що ми направили всі можливі ноти та звернення ще у 2014 році.
Микола Яковина: Нема такого звернення до Нідерландів.
Світлана Фоменко: Я вважаю, що ви маніпулюєте фактами. Як це нема? Відкрийте сайт Верховної Ради України, там є постанова про звернення до парламенту Нідерландів щодо повернення «скіфського золота». Є звернення нашого уряду. Чому ви говорите, що нема цих звернень? Вони існують, вони у відкритому доступі.
Микола Яковина: Я говорю про інше, не про повернення «скіфського золота», а про те, щоби, відповідно до положень Гаазької конвенції про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту від 1954 року, наша держава звернулася до держави Нідерланди, щоби та виступила країною-покровителькою і призначила Верховного комісара у справі культурних цінностей. Щоб розпочався процес, передбачений цією Гаазькою конвенцією, щодо формування переліку цінностей, щодо вивчення їх. Зрештою, це вже означатиме початок певного моніторингу культурних цінностей третьою стороною, не залежною ні від України, ні від країни-окупанта. Верховний комісар набуде процесуальних повноважень втручатися в перебіг, зокрема, процесу щодо «скіфського золота». А очевидно, що ще будуть позови в інші інстанції.
Модераторка: Якщо навіть буде таке звернення, то хто має бути суб’єктом його подання?
Микола Яковина: Відповідно до Конституції, президент держави відповідає за формування і реалізацію закордонної політики. Великі повноваження є у парламенту.
Модераторка: Можливо, цій справі бракує публічності і репрезентаціх в західній пресі? Можливо, нам треба добиватися, щоб про це голосніше говорили, що ви думаєте, пані Фоменко?
Світлана Фоменко: Мені важко судити, це справа нашого посольства і МЗС.
На Заході взагалі не розуміють всю глибину цього конфлікту і цієї проблематики. Навіть наші юридичні радники судять про ці речі суто в юридичній площині. Вони не використовують емоції, вони вважають, що от, є судовий розгляд, є юридичні докази, цього достатньо. Ми вважаємо, що цього недостатньо.
Катерина Бусол: Ми зараз говоримо про висвітлення цієї справи західними медіа. Але мені здається, проблема, перш за все, полягає в тому, що і всередині України недостатньо медіауваги до проблеми культурної спадщини.
За міжнародним правом взагалі механізми захисту культурних цінностей починаються у мирний час. У нас цього не було. Наприклад, ми хочемо ратифікувати другий протокол до Гаазької конвенції, вже згаданої, який надасть можливість запустити посилений захист певних особливо цінних об’єктів. Так от, посилений захист надається лише тим об’єктам, які захищаються відповідно до національного законодавства. А є великі сумніви щодо, чи адекватно Україна у мирний час захищала ці об’єкти.
Як Україна зберігає свою культурну спадщину: внутрішній аспект
Модераторка: Давайте зосередимо увагу на ситуацію всередині держави. Ми говорили про ЮНЕСКО, про європейську спільноту, але мені важливо зараз дізнатися про те, як Україна всередині моніторить культурні цінності, зокрема на окупованих територіях. І давайте також поговоримо про реєстр культурних цінностей, до створення якого приступили тільки зараз.
Владислав Піоро: Зараз створюють навіть не сам реєстр, а формують передумови для його створення. Тут пані Бусол абсолютно права: ми 25 років фактично не займалися належним обліком культурних цінностей.
Звичайно, що вся увага зараз прикута до, зокрема, скандалу навколо «скіфського золота», але це лише крапля в морі порівняно з тими предметами, які фактично втрачені на окупованій території. Ми можемо оперувати лише приблизною кількістю.
Наприклад, за даними Міністерства культури, на окупованій території ми втратили понад мільйон предметів з державної частини музейного фонду України. Однак ми практично не можемо оперувати переліком цих предметів.
Система обліку музейних колекцій, яку ми успадкували від Радянського Союзу, була побудована так, що вся облікова документація зберігалася безпосередньо в самому музеї на паперових носіях. Вона ніде не дублювалася. Таке дублювання навіть не було передбачено законодавством, якщо не брати до уваги вимоги щодо створення страхового фонду документації. Тобто втрачаючи музей, втрачаючи колекцію, ми втрачаємо так само юридичну інформацію про статус музейної колекції, про статус музейних предметів і взагалі інформацію про музейний предмет. Фактично музейний предмет музейним робить саме інформація, яка вивчається протягом дослідження, протягом інтерпретації колекції і фіксується у відповідній обліковій документації. Так от, вся ця облікова документація за чинним законодавством, і ця система діє до сьогодні, зберігається на паперових носіях в музеї.
Все, що стосувалося закликів до електронного обліку музейних колекцій, створення реєстру культурного надбання, до 2014 року, до того, як сталася трагедія, яка проявила цю системну проблему, - було лише деклараціями. Було відсутнє системне бачення, як ці декларації втілювати в життя, як взагалі переходити до електронного обліку культурних цінностей. В найкращому випадку на рівні центрального органу виконавчої влади, наприклад, чи на рівні окремих музеїв ми говорили про створення якогось програмного забезпечення для майбутнього реєстру, який невідомо як буде створений.
Взагалі реєстр, вже не кажучи про програмне забезпечення для його ведення, - це лише верхівка айсберга. Питання в тому, що реєстр – це насамперед інформація, яка якимось чином має надходити в центр, вона має десь народжуватися. Вона має народжуватися в електронному вигляді, в електронному вигляді надходити в центр. Тобто ще постає питання інфраструктури.
Так само постає питання стандартизації метаданих, щоби можна було ці дані в уніфікованому вигляді спочатку на рівні музеїв сформувати, потім в центр передати. Кожен музей, якому було цікаво створити електронний каталог власних цінностей, вигадував ці метадані самостійно. Це призвело до того, що в Україні сьогодні близько 50 музеїв, які мають якісь напрацювання в сфері електронного обліку власної колекції, здійснюють цей облік на різних методологічних засадах. І об’єднати ці дані сьогодні в єдиний реєстр без додаткових зусиль, без доопрацювання є неможливим.
Тільки в 2014 році Міністерство культури зробило перші кроки до того, щоби змінити ситуацію. В 2014 році почався процес розробки стандарту метаданих, фактично імплементації міжнародних стандартів метаданих, які в світі розробляють вже десятки років. Саме це стало першим кроком, який уможливлює створення реєстру в майбутньому.
Ще коротке зауваження: реєстру культурних цінностей загалом - зокрема ми сьогодні говоримо про рухому спадщину, про музейні колекції - в нормативній базі України ніколи і не передбачалося. Передбачався реєстр національного надбання. Від самого початку в положенні про цей реєстр передбачалося, що туди мають заноситися не всі предмети, а лише найцікавіші – за якимись дуже загальними, дуже розмитими, дуже часто не зрозумілими критеріями. Тобто у нас питання створення всеосяжного реєстру, який би зокрема охоплював музейні цінності, взагалі ніколи не стояло.
Фактично ті речі, які розроблені Мінкультури спільно з професійною громадськістю, починаючи з 2014 року і до вересня 2016 року, закладають фундамент для створення реєстру культурних цінностей. У вересні 2016 року нарешті був затверджений стандарт метаданих для опису музейних предметів в електронній формі, для обміну інформацією, тобто була закладена основа, регламентовано формат даних, в якому ці предмети мають надходити в майбутній реєстр. На часі ще створення власне положення про цей реєстр, зміна принципів відбору інформації, на часі ще питання впровадження цього стандарту, тому що це передбачає величезну роботу щодо підготовки кадрів, щодо матеріально-технічного забезпечення на рівні музеїв, де ця інформація має створюватися. Тобто попереду ще величезна купа роботи до того, як реєстр власне буде створений.
До речі, створення цього стандарту метаданих – це гарний приклад співпраці Мінкультури і професійної спільноти, зокрема ГО «Український центр розвитку музейної справи». Цей стандарт створювався спільними зусиллями. Офіційним майданчиком для цієї роботи стало Мінкультури і підпорядкований йому Український центр культурних досліджень, але величезна частина фактичної роботи, зокрема переклад українською міжнародних стандартів, була проведена самою спільнотою, зокрема ГО «Український центр розвитку музейної справи» при грантовій підтримці фонду «Відродження». Як результат, ми маємо сьогодні напрацювання, які уможливлюють розбудову реєстру в майбутньому.
Щодо фонду страхової документації і щодо того, що ми знаємо про втрачені цінності на окупованих територіях, то це ще один приклад того, як ми хаотично, без загальної стратегії рухалися, зокрема, в обліку культурних цінностей. До 2006 року у нас на національному рівні працювали програми створення страхового фонду документації в сфері культури. На мікрофільми, згідно з законом «Про створення страхового фонду документації в сфері культури», копіювалися музейні первинні облікові документи – книги надходжень, інвентарні книги. З 2006 року загальнодержавне фінансування за цим напрямком було припинене, продовжувалося лише на регіональному рівні, але так само хаотично і похапцем.
Ми маємо лише частину первинної документації 120 музеїв. (Я нагадаю, що за державною статистикою в Україні до окупації було приблизно 650 музеїв. Після окупації ми втратили десь 70 музеїв.) Ці 120 музеїв частину облікової документації перевели на мікрофільми і віддали в страховий фонд документації. Але навіть цю інформацію Мінкультури досі намагається отримати від страхового фонду документації.
Нам дуже часто розповідали, як класно зберігати дані саме на мікрофільмах, тому що вони надійніші, ніж будь-який оптичний чи жорсткий диск, вони зберігаються сотнями років. Але треба враховувати, що це аналогові носії інформації. Для того щоби з мікрофільму зчитати і передати, наприклад на запит Мінкультури, ці дані, потрібно їх так само в аналоговій формі з мікрофільмів перевести на папір. Банально інформація щодо цих 120 музеїв з усієї України, яка зберігається в страховому фонді документації, на папір досі не переведена, відповідно, переліку втрачених предметів Мінкультури досі не отримало.
Звичайно, що майбутнє за електронним обліком, однак цивілізовані країни шлях створення банків даних культурних цінностей проходили не один десяток років. Створення системи обліку у Литві тривало кілька років при бюджеті 3,5 млн євро. Ми хочемо це зробити надто швидко і надто дешево, але так не буває.
Модераторка: І у нас, мабуть, більше музеїв, ніж у Литві.
Владислав Піоро: Звичайно.
Модераторка: З огляду на це, у мене питання про фінансування. Як взагалі цей реєстр має фінансуватися, які обсяги фінансування, чи закладені гроші на це?
Владислав Піоро: Наскільки мені відомо, з 2014 року Мінкультури почало дивитися на проблему систем ніше. Воно зрозуміло, що починати треба з уніфікації та стандартизації процесів і метаданих, що це - необхідна передумова для створення реєстру. Наступні кроки – розбудова інфраструктури, регіональних центрів оцифрування, створення дата-центру при Мінкультури. Інше питання, що це не може бути зроблено швидко.
Наскільки мені відомо, один із пріоритетів у культурі, затверджених урядом, - це, власне, створення реєстру культурних цінностей. План розписаний до 2020 року, передбачає низку кроків. Тобто швидко це не буде. І ми говоримо тільки про ті дані, які потім, після створення реєстру, будуть надходити. Те, що ми втратили, ми можемо відновити лише з відкритих джерел: з каталогів, які виходили раніше, з публікацій, з наукових досліджень. Безумовно, що без якоїсь кардинальної зміни, без повернення окупованих територій повернути інформацію буде неможливо – навряд чи музеї будуть іти на активну співпрацю, передаючи Мінкультури інформацію про те, що у них є.
Модераторка: А як щодо музеїв, які не на окупованих територіях? Чи готові вони включитися в процес надання інформації?
Владислав Піоро: В принципі, розуміння і готовність є. Коли стало зрозуміло, що ті дані, які зберігаються на аналогових носіях в страховому фонді документації, оперативно взяти неможливо, Мінкультури своїм наказом, зареєстрованим Міністерством юстиції, зобов’язало музеї України передати хоча б цифрові фотокопії облікових книг, первинної документації. Це, звичайно, не є заміною ані державного електронного реєстру, ані страхового фонду документації, це вимушений захід. Наскільки мені відомо, відсотків на 90 ця робота завершена, переважна більшість музеїв поставилися з розумінням і просто навіть цифровими фотоапаратами, доступною технікою скопіювали книги, за актами передали носії цієї інформації в Мінкультури. Зараз ця інформація зберігається в Національному музеї історії України.
Що робити і хто винен
Модераторка: Який висновок чи прогноз на майбутнє? Що ми можемо зробити, щоб покращити ситуацію в сфері захисту культурних цінностей?
Катерина Бусол: Я би хотіла виокремити ще кілька проблем, які ми маємо вирішувати у мирний час. Перша – це зміни до нашого Кримінального кодексу. Нам не треба чекати, що Міжнародний кримінальний суд прийде і покарає винних у злочинах щодо культурних цінностей. У нашому Кримінальному кодексі немає нормальної класифікації і, відповідно, криміналізації відповідальності за воєнні злочини, за напади на культурні цінності, за використання їх як воєнних цілей і за їхнє розграбування. Можна використовувати окремі положення про контрабанду у випадку переміщення культурних цінностей, але детальної міжнародно прийнятої і імплементованої в кримінальних законодавствах різних держав світу класифікації воєнних злочинів, які включаються злочини проти культури, немає. Наразі мої колеги, інші правозахисні організації підготували проект змін до Кримінального кодексу, і ми сподіваємося, що конкретизація воєнних злочинів, зокрема щодо культури, буде прийнята нашими депутатами.
Нещодавно з’явилася інформація, що Великобританія поновлює загони так званих воєнних музейників. Це спеціальні фахівці з музейної справи, з археології, які будуть частиною британської армії, під час військових місій вони консультуватимуть військових з приводу культурних цінностей, з приводу об’єктів, по яким не можна стріляти, які не можна переміщувати. Це дуже важливо, це передбачено Гаазькою конвенцією і це захід, який треба здійснювати у мирний час. Наші Збройні сили це розуміють, Міністерство оборони відкрите до співпраці, і будуть відбуватися тренінги, які буде проводити, зокрема, моя організація, щодо норм міжнародного гуманітарного права, тобто щодо поводження під час збройного конфлікту з культурними цінностями. Це дуже важливо, бо є нестача інформації, є неідеальне, скажімо так, знання міжнародного права у наших військовослужбовців. І це зрозуміло, до нинішньої ситуації ніхто не був готовий.
Коли я згадувала про те, що культурний центр «Ізоляція» перетворили на катівню, мені люди з Донбасу задавали питання: «Як ми можемо зрозуміти, що таке культурні цінності? Як довести, що цей предмет є певним артефактом?» Це велика проблема, тому що це показує рівень обізнаності українського глядача, пересічного українця з тим, що є сучасне мистецтво. Треба проводити більше просвітницької роботи, треба пояснювати, що це не лише класичні твори, класичний живопис, а що це можуть бути і якісь дивні та химерні споруди.
Хотіла б ще додати, що проблеми, які ми обговорюємо, не є унікальними для України. Готуючись до виступу, я переглядала кримінальні кодекси інших пострадянських держав. Грузія також вносила зміни до свого кримінального законодавства відповідно до міжнародного права. У них є спеціальний розділ – злочини проти культури, які скоєні у збройних конфліктах. Грузія, до речі, прийняла ці зміни в 2007 році, ще до конфлікту з Росією. Тобто це нормально, що держава допрацьовує та вдосконалює своє законодавство. Нам є над чим працювати, в мирний час зокрема.
Микола Яковина: Шкода, що нас покинула перший заступник міністра культури, бо мені особисто хотілося від неї ще раз почути, коли ж нарешті Україна як держава приєднається до другого протоколу Гаазької конвенції про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту від 1954 року. Вже тривалий час, кільканадцять років, маючи можливість приєднатися до другого протоколу, який дає поняття посиленого захисту, дає додаткові важелі, посилює кримінальну відповідальність за знищення чи пошкодження культурних цінностей, Україна цього не робить. Підписання цього протоколу є дуже бажаним для нас, щоби у мирний час і на не окупованій території вдосконалювати сферу охорони культурної спадщини.
Пані Фоменко на останньому засіданні національної комісії у справах ЮНЕСКО у вересні цього року обіцяла, що до грудня – це вже третій дедлайн впродовж трьох років – Україна приєднається до цього протоколу. Чекаємо, хочемо бачити у порядку денному Верховної Ради це питання. Я 5 березня 2014 року звернувся з відповідною пропозицією до міністра культури Євгена Нищука і не отримав відповіді. До міністра Кириленка я звертався відразу ж після його призначення, писав звернення президенту та прем’єру. Я розумію, що у нас дивна війна. Однак у справі захисту культурних цінностей інструментарій, котрий нам дасть підписання цього протоколу, нам дуже знадобиться. Ми маємо ситуацію збройного конфлікту, треба якомога швидше цей інструментарій задіяти.
Я вважаю, що наша держава нелогічно, непослідовно веде себе у справі захисту культурних цінностей. Пані Фоменко говорила, що ЮНЕСКО не хоче направляти місію у Крим. А ми що зробили для цього? На сесії комітету всесвітньої спадщини влітку 2014 року делегація України сиділа мовчки. Ми маємо збройний конфлікт, ми маємо втрати культурних цінностей, але ми не говоримо про Херсонес, котрий є у списку всесвітньої спадщини, про інші об’єкти на території Криму, котрі входять до попереднього списку всесвітньої спадщини. Це що, шопінг-тури з боку Мінкультури? Принаймні, це воно формує делегації. Слідів внесених проектів резолюцій, а також прийнятих рішень немає.
Дякувати Богу, що залучили нарешті секретаріат національної комісії у справах ЮНЕСКО, фахових дипломатів, і під час останньої сесії, цього року в Стамбулі, вже принаймні була із страшним запізненням проведена певна робота. Однак не вдалося прийняти рішення. З наскоку, з першого разу, без підготовки, імпровізуючи, цього не зробиш.
Я у 2014 році ініціював прийняття резолюції Генеральної асамблеї Міжнародної ради з питань пам’яток і визначних місць стосовно моніторингу в Криму. Це питання актуальне, треба організовувати цей моніторинг. Причому там треба створювати моніторингові місії з різних питань. Очевидно, найперше – порушення прав людини, ситуація з кримськими татарами. Але далі йдуть проблеми музеїв, нерухомої культурної спадщини, архівів, бібліотек. Проблема тої спадщини, яка не входила до реєстрів.
Одним з перших актів окупаційної влади Сімферополя стало знищення будиночка, в якому гіпотетично гостював Олександр Пушкін. Ось вам проникнення русского мира. Нічого святого у цих людей немає. На засіданні Ради Федерації у лютому 2016 року генеральний директор «Ермітажу» пан Піотровський хвалився новими надходженнями до фондів свого музею і згадував найсвіжіші археологічні експонати з Криму. Це підтвердження активних археологічних пошуків за допомогою російських дослідників на території півострова. Переміщення не тільки колекції Айвазовського з Феодосії, а й інших експонатів відбувається. Також активні мародери на чорному ринку.
Також Україна повинна боротися за внесення і Херсонеса, і Бахчисарая та інших пам’яток Криму до списку пам’яток під загрозою.
Владислав Піоро: Безумовно, боротися за свою спадщину потрібно, враховуючи специфіку ситуації. Однак важливо пам’ятати і про майбутнє, будувати стратегії наперед. Якби ми хоча б 20 років тому подумали про системні кроки щодо створення того ж таки державного реєстру, можливо, довести правоту в амстердамському суді було б простіше. Важливо надолужувати те, що не було зроблено, і робити не хаотичні кроки, а мати чітке стратегічне бачення щодо культурної політики.