Вже давно очевидно, що кредит довіри, який ми давали поясненням владою недостатнього фінансування як науки, так і культури, вичерпано. Мабуть, уже настав той час, коли політикам треба просто офіційно визнати, що і наука, і культура - для багатих країн, а Україна має зайняти своє традиційно маргінальне місце й серйозно подумати про розширення обсягів реекспорту бананів. Проте з якогось дива це не відбувається. Начебто і наука, і культура потрібні – ми постійно чуємо розмови про необхідність їх реформувати. Однак спущеним згори ініціативам досить часто бракує професійності та знання міжнародної практики. Хто є ініціаторами “реформаторських” пропозицій, а потім і прийнятих рішень – невідомо. За звичаєм, у нормальних країнах такими людьми є особи з фаховою репутацією. Як правило, перш, ніж та, чи інакша інформація оприлюднюється, вона сумлінно “вентилюється” за допомогою обговорень та економічних прогнозів.
Мою увагу привернуло інтерв’ю з міністром культури Євгеном Нищуком, яке було опубліковане 8 грудня 2016 р. в журналі ”Український тиждень”. У ньому міністр окреслив пріоритетні культурні напрямки на найближчий час. Пан Нищук підкреслив важливу презентаційну роль культури України та відзначив підтримку кінематографу як одного із стратегічних напрямків.
Другим стратегічним напрямком підтримки визначено фінансування стенду на Франкфуртському книжковому ярмарку, де буде надано можливість продемонструвати “інтелект української нації” та “якнайширше розповісти про вітчизняних авторів у літературі, про українське мистецтво”. Щодо видавництв Нищук має одностайну думку “Українські видавництва й автори мають заробляти, а ми — промотувáти себе через книжку”. Тут не зовсім є зрозумілим, що мається на увазі під “українською книжкою”? Якщо тільки література, надрукована українською мовою, то шлях її до європейського читача буде довгий і виснажливий. Тут є загалом багато причин і головна з них – питання, на яке коло читачів розрахована книжка. Є книжки, тематика яких в основному цікава на національному рівні і, але є й такі, що становлять загальнолюдський інтерес. Останніх набагато менше, проте саме вони і мають перспективу виходу на міжнародну арену. І саме у цій справі держава могла б протягнути руку допомоги. Саме тут були б доречними державні гранти для перекладу таких авторів на англійську мову.
Попри на часі непопулярну російську мову, не треба забувати про талановитих російськомовних авторів України, які вже чимало зробили для її іміджу на міжнародній арені (О.Сенцов, О.Нікітін, О.Гедеонов та інших) . Безперечно, бібліотеки мають мати гроші для того, щоб самим визначитися, які їм потрібно придбати книжки. Одночасно треба не забувати, що існують міжнародні електронні бази інформації, яку читачі могли б отримати за умови державної допомоги місцевим бібліотекам. Мені також здається, що не треба забувати про музейні бібліотеки, які потребують постійних оновлень. Саме провінційні музеї можуть допомогти бібліотекам замовити потрібну літературу. Загалом таке співробітництво між музеями та бібліотеками може позитивно вплинути на формування певних культурних преференцій та змінити ситуацію у провінції на краще.
Абсолютно незрозумілою з точку зору практичної ефективності та доцільності витрати коштів є вперте бажання Міністерства культури створювати нові державні інституції, що нагадують розлогі радянські бюрократичні заклади. Наприклад, за словами Нищука “У планах також створити Інститут музеїв на базі Національного історичного музею України, де є методичний відділ із 20 осіб”. У мене таке враження, що той, кому прийшла така ідея, думає, що музей є ефективним засобом пропаганди. Дійсно, такими були музеї за радянських часів та у нацистській Німеччині, проте сьогодні цей підхід є рудиментарним і безсумнівним кроком у минуле. Світові музеї мають різні “біографії”, проте головна їх мета – зберігати, досліджувати колекції та робити їх доступними для широкого загалу. Тобто фактично кожний музей має набір одних і тих самих проблем: прийом та документація колекцій, їх реставрація, публікація (в тому числі цифрова) колекцій та їх популяризація.
Немає жодних сумнівів, що музеї знають про свої завдання і без примарного “Інституту музеїв”, також знають вони і про ті проблеми, які жодний такий інститут не вирішить.
До таких проблем належить, наприклад, відсутність коштів для кваліфікованої реставрації матеріалів колекцій та створення фондів на сучасному рівні з регулюванням відповідного мікроклімату для зберігання колекцій. Практика показує, що директори музеїв рідко відвідують музейні фонди. Для них, які і більшості відвідувачів, музей – це виставкова експозиція. Однак, не треба забувати, що атрактивність виставок залежить від умов зберігання експонатів у фондах. Думаю що не виключенням є і Національний історичний музей України, де ще й зараз колекції переховуються у довоєнних шафах та старих овочевих ящиках, які самі по собі вже стали музейними експонатами.
Дуже шкода, що серед означених міністром стратегічних напрямків Міністерства культури не знайшлося місця пам’яткоохоронній справі. Я не знаю, чи усвідомлює міністерство, міжнародні масштаби України як країни нелегального оберту археологічних старожитностей? Щоб боротися з цим, не треба видумувати велосипедів. Ідея про створення Інституту Музеїв, та ще й на дуже скромній науково-технічній базі Національного історичного музею України, безсумнівно, є маячнею. Натомість, створення Державного департаменту культурної спадщини, на кшталт шведського Riksantikvarieämbetet може мати певні перспективи.
Ця інституція, заснована у 1630 році, очолюється державним антикварієм (генеральним директором) і підпорядковується Міністерству культури. Це – головна установа країни, у компетенції якої знаходяться усі питання щодо культурного середовища, культурної спадщини, їх охорони та діяльності музеїв. Протягом усього свого часу ця інституція видозмінювалася, до неї долучилися моніторінг пам’яток, охоронні розкопки, та ліцензування археологічних досліджень. Я впевнений, що багатий досвід існування цієї установи можна використати в Україні при умові прозорої діяльності та відповідного фінансування, гарантованого в незалежності від зміни влади та політичних пріоритетів.