Стрімка тенденція поширення муралізму в Києві та інших містах України набирає загрозливих масштабів. В той час, як урбаністи і архітектори відстоюють фізичний вільний простір для городян (зменшення кількості МАФів, безбар’єрність тощо), візуальний простір все ще лишається беззахисним. Мало того, що місто заповнене рекламою, так ще й останні плями, де може відпочити око, замальовують видатні і не дуже стріт-артисти.
Монументальне мистецтво зазвичай є ідеологічним рупором - це видно з історії муралізму на наших теренах. Можна не брати до уваги декоративні розписи сільських хат, але і там, звісно ж, використовувалась концептуальна семантика орнаменту для вибудовування нарративів та захисту від вроків. Урбаністичні монументальні твори радянського періоду були інструментом державної ідеології. Там була чітка система держзамовлення і цензури, адже йшлося про справді народне мистецтво, мистецтво вулиць. На початку 2000-х молоді художники пробували виражати протестні ідеї за допомоги монументального мистецтва, проте дуже швидко стали інструментом капіталу, з системою комерційного замовлення та ринковими механізмами. Звісно, можна віднайти приклади гостроактуальних соціально-критичних муралів і сьогодні, та все ж переважна більшість настінних картин – це декоративні розписи, створені за спонсорські кошти.
Сьогодні ж ми маємо абсолютно неконтрольований та нерегульований процес створення все нових і нових шедеврів на вулицях нашого міста. Якість та розмір роботи при цьому залежить від щедрості спонсора і – деякою мірою – від рвучкості виконавця.
LB.ua виокремив 5 принципових помилок, яких часто припускаються як замовники вуличних розписів, так і художники.
1. Порушення автентики стін.
Один із найгірших прикладів київських муралів - розпис Інтергалбуд на вул Артема. В цьому творі жахливо все: і композиція, і стилістика, і сюжет, і техніка виконання. Кожен фрагмент цієї роботи викликає подив і відразу. В першу чергу – через те, що це все намальовано поверх цегляної кладки старого будинку, яка сама по собі є важливою візуальною складовою міського простору. Що вже і казати про те, що малювання будинків на будинках є моветоном.
2. Один поперед одного.
Нерідко можна спостерігати, як одні мурали перекриваються іншими. Проте цей випадок дуже показовий: на будівлі станції електромереж на вул. Оленівській була робота відомої арт-групи “Інтересні казки”. Прекрасно вписана в архітектурну форму, візуально виразна композиція звертала увагу на важливу проблему сучасного суспільства – аутичність. Створена 2010 року, восени 2014 вона була замальована іншим муралом – із примітивним зображенням багатоповерхівок і величезної електричної лампочки.
3. Всі в центр!
Важливою проблемою київського муралізму є непереборне бажання художників творити виключно в історичному центрі міста, ігноруючи величезні простори спальних районів. От наприклад, робота присвячена актуальному питанню альтернативних джерел енергії, могла б виглядати гармонійно на стіні сучасної новобудови, або на індустріальному об’єкті. А в тихому середмісті, на вулиці Тургенівській, вона, м’яко кажучи недоречна.
4. Неоколоніалізм.
Минулого року французький художник Seth створив мурал на розі Андріївського узвозу і Боричевого току. Робота виконана на високому рівні, досить майстерно, видно, що працював досвідчений художник. Проте, мурал дуже неоднозначно був сприйнятий місцевими мешканцями. По-перше, Андріївський узвіз і околиці – надзвичайно важливе, ледь не сакральне місце для Киян. Згадаймо, як активно захищали фабрику Юність та Пейзажну алею від забудови. З однаковим ентузіазмом тут оберігають і роздовбану бруківку, і затягнуті брудним поліетиленом сувенірні ятки. Аж тут у цьому недоторканному місці з’являється заїжджий митець і малює Щось. Український художник Вова Воротньов дуже влучно назвав цей мурал типовим прикладом неколоніального мистецтва: європейський митець приїжджає в іншу країну (ймовірно, для нього це країна третього світу), щоб розмалювати будинок в історичному центрі. Називає свою роботу візуалізацією “духа України” і “відродженням”, а натомість пропонує набір стереотипів і проекцій, використовуючи заїжджені штампи.
5. Ура-патріотизм.
Не можу зрозуміти: чому, але уважно придивляючись до сучасних муралів, можна констатувати, що найбільш невдалими є жовто-блакитні картини. Можливо, причина такої закономірності – надміру сильні патріотичні почутт, які перемагають естетику та відчуття міри. Одним з останніх прикладів недолугої муральної жовтоблакитності стали лелеки біля площі Льва Толстого. Величезного розміру прапор з гніздом посередині, прибитим зверху вишиваним рушничком (схоже на невдалу спробу “обіграти” шахту витяжки, хоча, можливо, в тому є певна авторська задумка) і звисаючими з літери “У”, як із слонячого хобота, ягідками калини. “Мир Україні” таким чином несуть лелеки не без участі “Укргазбанку”, чий логотип вмальований в орнаментальну рамку.
Звісно ж, в Києві можна знайти і дуже хороші настінні твори. Важливою їх принадою є те, що здебільшого вони знаходяться в не дуже помітних місцях. До прикладу, щойно створений портрет Сергія Нігояна в Сквері Небесної Сотні – дуже лаконічна, стримана, робота, хоч і знаходиться в самому центрі міста, але розташована на внутрішній стіні дворика. До того ж техніка сграффіто (рідко використовується зараз, була популярна в радянський час) дозволяє зберегти оригінальний вигляд стіни, фактуру цегляної кладки.
Є в Украіні і приклад вдалої системної роботи по створенню настінних картин, так би мовити, “муралізм здорової людини”. В Кам’янці-Подільському п’ятий рік поспіль відбувається музичний фестиваль “Республіка”, де на кошти від проданих квитків купують фарбу для створення муралів. По-перше, тут все по-чесному: громада підтримує настінне малювання фінансово, голосує гривнею. З одного боку, це дає свободу для художника, принаймні від Caparol (виробник фарб, який часто виступає спонсором створення муралів і, врешті, впливає на зміст роботи), а з іншого, стимулює певну моральну відповідальність митця перед народом. По-друге, малюють художники на стінах радянських “спальників” та новобудов – тобто в тих місцях, де немає понять “архітектурний ансамбль” та “візуальний образ”. Так художники не втручаються в історичний центр, а беруть участь у спільному творенні сучасного міста.
Безперечно, врегулювання всього хаотичного процесу з прикрашання міста вкрай необхідне. Але це має відбуватись не шляхом заборон, або директив, адже ми все-таки говоримо про публічний простір, який має бути доступний для всіх. Більш доречним тут буде створення в містах умов, які б дозволили вільно працювати художникам і не “виїдати очі” мешканцям міст. В таких умовах мала б діяти система експертної оцінка – на противагу фінансовим важелям приватного капіталу, а також славнозвісна децентралізація в межах міста, яка б дозволила художникам освоювати нові простори для творчості. Однак запорукою гармонійного розвитку сучасного муралізму є передусім внутрішій морельно-етичний кодекс митця, котрий зважується залишити свій слід в історії міста.